Глава 2

Прокинулася Антуанетта через якесь шурхотіння. Хтось пробивався до сходів на дах, роздвигаючи мотлох. Тоні подивилася на годинник — близько шостої. У цей час майже всі діти на вулиці на вечірній прогулянці. Кого ж це понесло на дах?

Тут дівчина могла б просто перевернутись на інший бік і, не звертаючи уваги на небажаного гостя, продовжити свій сон. Але все ж таки цікавість перемогла байдужість, і Антуанетта встала з матрацу і почала натягувати на себе шорти. Аж ось з вулиці десь знизу почулися якійсь голоси чи навіть крики. Тому, квапливо взувшись, Тоні швидко побігла в північний кут приміщення, де був люк на дах. Загадковий прибулець не зволив його навіть прикрити. В очі дівчині вдарило вечірнє сонячне світло і, швидко перебираючи руками й ногами, вона в одну мить опинилася на даху. Та ось на те щоб зрозуміти, що коїться і, що з цим робити миті не вистачить.  

Хтось стояв на даху будиночку для розведення голубів, хоча на думку Тоні це було неможливо. Адже, сама дівчина дуже полюбляла самотніми вечорами забратися туди і насолоджуватися невпинно щезаючим сонцем, а після – серпанками зірок на нічному небі. Саме тому Антуанетта прекрасно знала, наскільки складно за відсутністю сходів, продератися сталевими балками до будівлі, а, опинившись в невеликому приміщенні зі старими клітками та полицями, підтягнутися на руках і вилізти через люк на цей хисткий дах з дірками. Це було неможливо для фізично-незагортованої людини, а тим паче дитини. Тоні тільки методом проб і помилок (декілька розтяжінь, падінь на п’яту точку та багатої кількості подряпин) змогла майже спокійно підійматися туди кожного вечора, але тут треба відмітити й те, що дівчина була вже зовсім байдужа до свого падіння. А людина, яка любила… В цьому певно і причина! Ось чому знизу доносяться крики, а дівчина (так, це була саме дівчина, бо іі довге темне волосся розвіювалося по вітру) стояла на самоєму краєчку.

І, як тільки ця думка пробила, немов током, Тоні, вона не вагаючись ні хвилини, кинулася до сталевих балок. Подолавши всі перешкоди, вона опинилася на даху, і тільки тоді зрозуміла, хто саме перед нею. Це була Віолетта Зільман, дівчина, що була закохана в життя, стояла зараз на цьому місці з протилежними цьому твердженню думками. Відчувши чиюсь присутність, вона розвернулася і зустрілася з очима Антуанетти. Тоні побачила в її погляді стільки відчаю і біллю, скліьки бачила лише тоді, коли застоючись на самоті і дозволяючи собі цю слабкість, знімала маску байдужості. Саме такий самий погляд вона мала тоді, такий самий бачила в такі моменти в дзеркалі. І зараз, стоячи так далеко від землі Антуанетта дивилася в дзеркало. 

Усвідомлення того, що відбувається пробило все тіло. Тому, на мить розірвав зоровий контакт, дівчина обережно подивилася на підлогу та підійшла ближче до Летти, точно знаючи, куди ступити, щоб не провалитися. Адже, якщо провалитися крізь дах, то і підлога будиночку не витримає і… 

Ззаду вже було чутно голоси, хтось кричав:  “Вона зараз стрибне!”, хтось – “Треба зняти її звідси”, були й ті хто просто кричав. Але лізти ніхто не осмілився, бо, по-перше, навряд чи будиночок витримає ще одного, по-друге, ніхто точно не знав, як саме туди потрапити. Саме тому всі крики і голосіння зосталися на межах плаского даху будинку. 

А дівчат на даху об’єднувала тиша розуміння і відчаю. Та ось обидві вирішили розірвати тишу:

– Не зупиняй мене!

– Не роби цього!

Хоча вони сказали це одночасно, кожна прекрасно розуміла, що сказала інша. 

– Не заважай мені, – продовжила Летта, – ти не розумієш. Не можеш розуміти. Ти, навіть, уявити не можеш, як це, втратити все до чого йшов. Ти живеш заради мети, вкладаєш в неї всю себе, свою душу. А вона вислизає прямо з твоїх долоней. Це просто нестерпно, – на останній фразі голос дівчини зривається, а з очей течуть сльози.

– Ти помиляєшся, – впевнено промовляє Антуанетта. Тоні уявляє, що саме вона завжди хотіла почути хоча б від когось. І тоді вже точно знає, що казати. Збираючи всі свої сили, вона вкладає в кожне слово всю свою щирість і впевненість – ТИ все зможеш! Тобі ніхто не потрібен, щоб досягти мети. Я знаю, що це боляче, я знаю, що це вбиває. Але, знай, ти не самотня. Я вірю в тебе. Ти сильна, не дозволяй обставинам зламати себе. Подивись на світ, – дівчина вказала на щось за спиною Віолетти. Остання повернулася і побачила, сонце, що повільно заходило, величний синій океан, затишний Леруїк, – це не просто місце. Це можливості, можливості, які ти можеш втратити, якщо плигнеш. Подивися на океан. За ним їх ще більше, вони чекають тебе, вони кличуть тебе, а ти… ти, на відміну від мене їх чуєш, але за чимось хочеш просто проігнорувати, – “О, ні. Я цитую міс Блейз”, – подумки закатила очі Антуанетта. – Нумо забудь про це. Ходімо зі мною, – вона простягнула Летті руку. 

Віолетта, що досі дивилася на пейзаж, зробила ще кілька кроків до краю, вона подивилася вниз, а потім знову підняла очі на небо. І тоді… Летта повернулася до Тоні. Очі її ще були повні сліз, але в них вже не було відчаю. Була лише надія, яку зародила в ній… Антуанетта. Від цього факту серце останньою зжалося. Вона, дівчина, що загасила в собі цей вогонь багато років тому, розпалила його в комусь. Від цього в неї на очі навернулися сльози. Вона дивилася на Віолетту якимось дивним поглядом, ніби зараз та рятувала Тоні, а не навпаки. Здається в цю мить промінь надії зародився в обох дівчинах.

Тоді стримуючи ридання, Летта посміхнулася. Щиро, по-справжньому. Вона кивнула і дала руку Антуанетті, яка, не гаючи часу обережно проводила дівчину, до люку в будиночок, та, щоб пропустити її вперед Тоні необхідно було переступити через нього, а йти першою, вона не наважилася, хто знає може не всі думки про привабливе падіння покинули голову брюнетки. 

Тому вона, відпустивши руку Летти, стрибнула через отвір. Та… Дівчина почула хрускіт, біль, щось сталося. І вона вже відчула себе в повітрі. Дах будинку не витримав підсиленої стрибком ваги Антуанетти, і провалився. А як вже згадувалося раніше, не витримав дах, не витримає й підлога. 

Секунди до землі здавалися Тоні вічністю. Вона плакала. Чому саме коли вона вирішила, що в житті є сенс. Коли, даруючи надію іншому, знайшла її сама. Коли вперше за дуже багато часу дійсно почувала себе живою. 

“Чому саме зараз все має закінчитися?” – останнє про що подумала дівчина і потім наступила темрява.

***

Антуанетту сильно тряхнуло і вона розплющила очі. “Де я?, – пронеслось в білявій голові. Дівчина роздивилася навколо. Це було невеличке, навіть тісне приміщення, все оббите тканиною, з двома сидіннями-диванами один проти одного, скляними дверима з боків і окнами. Приміщення хиталося, а за вікном рухався пейзаж якихось полів. “Невже, я, в кареті? – здивувалася Тоні. – Може я сплю? Так, треба обдумати. Я падала з даху і вдарилася о землю, але біллю не було. На потойбічний світ це не схоже… Тому певно я в відключці, або під наркозом, або в комі. А це щось на кшталт сну. – дівчина витягла вперед руки, подивилася на них, торкнулася ними вікна, себе, та на її подив вона відчувала кожну деталь, бачила кожну крихітку. – занадто реально, як для сну…”

Та ось дівчину щось підштовхнула і вона подивилася вниз.Її подиву не було меж. Вона швидко почала розглядати і обмацувати себе.  Замість звичної для Антуанетти одежі на ній було строге плаття темно-зеленого кольору, з довгими трохи вільними рукавами та стійким маленьким коміром. Воно доставало дівчині приблизно нижче колін на двадцять сантиметрів. Поверх нього був надітий білий фартух, зав’язаний десь на спині. На ногах красувалися зашнуровані коричневі черевики та білі шовкові панчохи. Торкнувшись волосся, дівчина намацала дві досить довгі світлі коси зі стрічками на краях. 

Дівчинку охопило дивне відчуття. Вона була впевнена, що спить (бо як інакше пояснити все це), але все було таким реальним.

З роздумів дівчину вивів чийсь голос:

– З тобою все в порядку, Антуанетта? – дівчина повернулася на спокійний жіночій голос, який належав жінці, що сиділа поруч із Тоні, і яку та не помітила в стані шоку. Це була статна немолода леді в сірому платті з корсетом, її сиве волосся було вбране в якусь складну зачіску та прикрашене капелюшком. Жінка була худа і бліда, вона тримала спину рівно, а в рухах читалася жостка вихованність. “Вона ніби зійшла з холсту портрета якоїсь бабусь початку двадцятого століття, – здалося Тоні”. Та зібравши думки до купи вона запитала: 

– Ви хто? Де ми? Куди ми прямуємо? – без церемоній промовила дівчина.

– Що з тобою Антуанетта, тобі погано? – на зморшкуватому обличчі жінки з’явилося занепокоєність і вона простягнула руку до долівки дівчини.

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – відсахнулася від неї Тоні. 

– Напевно тобі наснився якийсь сон та через тривогу ти трохи заплуталася – все ж таки переконавшись, що дівчинку не лихоманить, замість відповіді промовила жінка. – Я мадам Столетт, твоя вихователька з притулку, ми їдемо до Фрейленду*, де тебе вже чекають містер і місіс Еванс – твої нові батьки, що тебе вдочерили. Згадуєш, Антуанетта Роуз? – трохи роздратовано промовила жінка. 

 – Притулок. Сирота. Нові батьки. Да ви знущаєтесь з мене! – обурилася Тоні. – Невже навіть у сні я не можу бути щасливою? – плеснувши долонями дівчина подивилась кудись вгору.

– Заспокойся, дитя, – суворо наказала мадам Столетт. –  Досить акторствувати, зовсім скоро в тебе почнеться нове життя. Будь гідна його, не влаштовуй істерик!

Дівчина зміряла виховательку презирливим поглядом:

– Ти взагалі плід моєї уяви спроецирований моїм мозком під час коми, або операції, неважливо! Суть у тому, що ти це частина моєї підсвідомості. тобто тебе не існує, а з цього висновок: я не маю тебе слухати, – тоном, як для маленької дитини,  пояснювала Тоні своїй виховательці.

Та її монолог урвав несильний удар по щоці, яка миттєво відізвалася слабкою біллю. Відчуття в цьому дивному сні теж були справжні та, видно, проекції підсвідомості тут мали ще й фізичні можливості. Дівчина від подиву розкрила рота і приклала долоню до місця, що трохи пекло:

– Антуанетта Роуз, ми вже розмовляли з приводу твоєї недоречної поведінки! Припини цей цирк негайно. Інакше я перейду до крайніх заходів, – в голосі наставниці чулася дійсна погроза, що змусила строптиву Тоні кивнути і відвернутися до вікна, – От і добре. Не ганьби мене перед Ев.. О, Господи, – договорить мадам Столетт не змогла, бо карету сильно тряхнуло і вона, не втримавши рівноваги, вдарилася головою об вікно.

– Хоч би амортизатори приліпили кареті, – буркнула Тоні.

– Нащо на візку перечінь ігрових ставок?! – щиро здивувалася жінка.

– Що? До чого тут… – насупилася Антуанетта, та потім її погляд посвітлішав – То Тоталізатор, а я кажу про а-мор-ти-за-тор, такий пристрій, щоб гасити коливання авто. Його придумають десь… Який зараз рік?

– Скажена, зараз 1907 рік, – з опаскою промовила мадам Столетт. 

– Тож його винайдуть десь років за двадцять, двадцять п’ять. І вас більше не буде так колихати під час шляху, – пропустивши повз вуха шпильку наставниці, з ентузіазмом розказувала Тоні.

Та не встигла вона нічого ще додати, як екипаж тряхнуло, сповіщаючи про зупинку. Це закрало в серце Тоні невеличкі сумніви: чи подобається вона цим батькам? “Це всього лише сон, дурепа, – суворо посварила себе подумки Тоні. Та зібравшись з духом відкрила дверцята карети. 

Яскраве сонячне світло засліпило їй очі. Через це вона зажмурилась і, притримуючи шляпку рукою, повільно зпустилася з транспорту. Саме це завадило їй одразу розглядіти місце, куди вона приїхала. І не дарма, адже якби вона побачила його ще з карети впала би прямо зі сходинки. Так, іноді її забирали з притулку багаті пари, що на її думку скоріше всього хотіли потішити своє самолюбство, і привозили просто до неймовірно величезних, модернізованих будинків, що коштували більше ніж Тоні уся цілком. Але будь-який з них жодного разу не можна було порівняти з тим, що зараз бачила дівчина. Це було найвеличніше видовище з всіх, що колись мала змогу бачити Тоні. А, оскільки, вона була впевнена, що спить, то, навіть, з всіх, що вона могла колись уявити. Це був величезний двоповерховий будинок. Як і більшість старих споруд, він мав два крила, що розходилася в різні сторони від парадного входу, що собою представляв центральну частину будівлю і дах якого був трохи вищим за інші частини і мав трикутну форму.  Споруда була зроблена в кремових тонах, що придавало їй затишності. На першому поверсі з фасаду знаходилася тераса, що стелилася впродовж всієї дліни будинку (з фасаду, та обох боків). Вона була прикрашена квітами, деінде стояли крісла, столи та кушетки. Оскільки тераса – це настіл, що трохи виступає над землею, вона була оснащена білими перилами та стовпами, що тримали світло-коричневий дах над нею. Від будинку віяло величністю і, водночас, затишком, грандіозність і грацією. Він здавався Тоні водночас страшеним та  якимось рідним. Це збивало дівчину з пантелику і від одного погляду на цього велетеньського монстра у дівчини запаморочилося в голові. Через подив дівчина ніби не чула і не бачила нікого, споглядаючи на цей шедевр архітектури. Але з такого стану її вирвав суворий голос мадам Столетт:

– Антуанетто… Антуанетто, – видно дівчина пропустила повз вуха якусь важливу передмову, адже наставниця була доволі роздратованою, коли Тоні все ж таки звернула на неї увагу, –  Привітайся з місіс Елізабет Еванс та містером Бенджаміном Евансом, своїми новими батьками.

Лиш тiльки почувши слова мадам Столетт дівчина побачила пару, що мали стати її батьками під час цього дивного сну. Доречі Тоні дуже часто снилися можливі кандидати на ці ролі. Вона ставала дочкою Тома Хіддлстона та Ріанни, Тоні Старка, виявлялася восьмою сестрою Харгрівз та одного разу її з притулку, навіть, Шрек забрав. Але жодного разу це не були незнайомі їй люди і жодного разу вони не виглядали настільки реалістично (Навіть Том Хіддлстон був з червоним волоссям і косплеїв когось з аніме). Жінка, яку мадам Столетт представила, як Елізабет Еванс, була найвродливішою прийомною матір’ю з всіх, що Тоні бачила (і уявляла). Вона була одягнена в білосніжну блузу з ажурними рукавами й стійким коміром, на якому красувалася прекрасна брошка у формі квітки, що блищала на сонці. Поверх жінка наділа кремове подовжене болеро в тон довгій юбці, в яку заправлялась блуза. Її світле волосся  було ззаду укладено в хитромудру зачіску, що придавала її образу величності та елегантності. На вигляд Тоні дала б їй трохи більше тридцяти п’яти. Її блакитні очі випромінювали тепло, а на обличчі сяяла привітна посмішка. Чоловік поруч був не дуже старий, тобто десь близько сорока років. Як і його дружина він був одягнений просто феєрично: чорні брюки та піджак, того ж кольору жилет з білою сорочкою під ним та темно-синьою краваткою. Його трохи темніше за дружинене волосся було старанно зачісано та ховалося під чорним капелюхом-казанком. Стоїть відмітити, що подружжя були чим-то схожі між собою і це створювало враження справжньої сім’ї. 

Побачивши таких милих кандидатів на батьківство, Тоні, навіть, пошкодувала, що це тільки сон. Але вголос сказала лише: 

– Здрастє, – мадам Столетт суворо подивилась на вихованку, Бенджамін здивовано підвів брову, а місіс Еванс обдарувала її поблажливою посмішкою.

– Вибачте їй її поведінку. Вона трохи задрімала в дорозі, ще певно не зовсім прокинулася, – спробувала виправдати свою підопічну мадам Столетт. На що Бенджамін лише засміявся:

– Не переймайтеся, ми розуміємо, – весело промовив він приємним баритоном, від якого по тілу Тоні пройшов табун приємних мурашок, а на душі потеплішало. “Якщо у цьому сні я буду з цими людьми – це однозначно буде добрий сон”, – прийшло на думку дівчинці.

– Наш Натаніель теж прокидається не в дусі, – з посміхом сказала Елізабет.

– Іноді здається він родився не в дусі, – прикриваючи рот кулаком,  засміявся містер Еванс. Тоні гучно пирснула на це зауваження, отримавши схвальну посмішку Бенджаміна. Його дружина на це лиш похитала головою, та почувши щось позаду, розвернулася. Дівчина подивилася туди ж: до них крокував юнак, що щойно вийшов з дому. Він був одягнений в довгі коричневі шорти, нижче коліна, світло-сіру сорочку, поверх котрої знаходився в тон шортам жилет. На ногах в нього були звичайні темні черевики, а на голові був начеплений коричневий картуз, з якого вибивалися світле, як в батьків волосся. Підійшовши зовсім близько, хлопець підняв но компанію очі, і Тоні з подивом відмітила, як сильно він походив на батька. Хлопець був його чистою копією, не враховуючи деякі зморшки на обличчі старшого та очі, які були в сина маминими блакитними, а не батьківськими карими. 

Доки Антуанетта розглядала незнайомого хлопця, він вже підійшов до них. Щиро посміхнувся матері, кивнув татові, поцілував руку мадам Столетт, і повернув Тоні пильний погляд. Вони, мабуть, і простояли б так дуже довго, оцінюючи поглядом один одного, та їх урвав голос місіс Еванс:

– Антунетто, це Натаніель – твій новий брат. Наш рідний син, – ласкаво представила хлопця матір. Той в свою чергу невдоволено протянув Тоні руку для рукостискання. Вона невпевнено стиснула її, і Нат швидко забрав її назад, ніби забруднивши:

– Любі батьки, – з награною посмішкою промовив він, доволі приємним голосом, – ви прекрасно обізнані про мою думку з цього приводу. Від того, що ви привезли дівчину додому, вона не змінилася ні на крихту. – сказавши це, він кивнув присутнім і попрямував доріжкою, що, мабуть, вела в місто. 

– От маленький негідник, – беззлобно посварився містер Еванс.

– Не переймайся, Антуанетто, він відтане згодом, – поспішила запевнити дівчину Елізабет.

– Ой, та і я не Титанік, тож не страшно, – засміялася Тоні, на що батьки лише дивно переглянулися, та нічого не сказали. Мадам Столетт вирішила прервать ще не існуючу тишу, голосно привернув увагу:

– Тож… Тоні, крихітко, забирай скоріше свої речі з візка, бо я маю вже їхати. В мене ще купа справ!

Антуанетта трохи невпевнено підійшла до карети, та побачивши там невелику валізу, схопивши її, вона відійшла від транспорту, даючи виховательці змогу сісти. Остання, не гаючи часу, швидко попрощалася з містером і місіс Еванс, кинула на Тоні попереджаючий погляд і забралась в карету, гучно хлопнувши за собою дверцятами. Після того, як транспорт повністю від’їхав Антуанетта повільно обернулася до своїх батьків. 

На душі було якось моторошно. Дівчина усвідомлювала, що це всього лише сон, чи кома, але їй чомусь дуже хотілося, щоб хоча б у сні нові батьки не відмовилися від неї. З гірких думок Тоні вирвав м’який голос містера Еванса:

– Антуанетто, люба. Ходімо додому, – сказав він, на що в дівчини защемило серце. “Дом?” – подумала вона.

– Так, побачиш, як ми тут живемо. Оціниш свою нову кімнату, а поки ти переодягатимешся з дороги, подадуть вечерю. Домовилися? – весело запропонувала місіс Еванс.

– Звісно, місіс Еванс, – погодилася Тоні.

– Прошу, зви мене поки просто Елізабет, – благально посміхнулася жінка.

– А мене можеш поки що звати Бенджамін, – запропонував чоловік, забираючи в дівчини валізу.

На що дівчинка лише кивнула, замислившись над фразою обох “поки”. “Що вони мали на увазі? – думала дівчина. – Скоріш за все це означає, що мені не треба прив’язуватися, і поки я маю звати їх по іменах, бо будь-якої хвилини вони зможуть знову стати мені ніким. Чи це все ж таки означає, що коли я сама буду готова, і коли буду відчувати це зможу назвати їх батьками?”. За думками Антуанетта не помітила, як вони вже опинилися на терасі, де Бенджамін притримував двері для обох дівчат, вічливо пропускаючи їх першими. Першою пройшла Елізабет за нею проскочила  сама Тоні.

Опинившись у приміщенні, дівчина роззирнулася навкруги. Всередині, як і зовні дім був виконаний в кремових відтінках. Кімната, де вони опинилися була передпокоєм. Тут ліворуч  висіла вішалка для одежі, а зправа була тумба з дзеркалом, на якій красувалися квіти. В кінці цього коридору знаходилися широкі сходи на другий поверх, а ліворуч під ними були якісь двері. Прослідкувавши за поглядом Тоні, Бенджамін пояснив:

– То вхід на кухню. Звідти можна також потрапити в інші робочі приміщення: сарай, комори, спальні прислуги, омбар та стайню.

– Стайню? – майже закричала дівчина, – у вас є кінь?

– Так,  крихітко. І не кінь, а коні. В нас їх три, – прощебетала Елізабет.

– Нічого собі, я коней тільки в телевізорі бачила, – щиро зраділа Тоні.

– Де?, – з подивом запитав чоловік.

Тільки після цього Антуанетта зрозуміла, що сказала. Та швидко зрозумівши свою помилку, відповіла:

– Телевізорі. Це така книга з різними картинками, що була в притулку, – впевнено вигадала Антуанетта.

– Зрозуміло, – полегшено промовив Бенджамін. А потім продовжив, – Що ж проходь. Тут в нас вітальня з проходом в їдальню.

Вони підійшли до отвору в правій стіні з двома скляними дверима, які чоловік урочисто відчинив. Перед дівчиною повстала неймовірної краси картина. Вітальна була оформлена в світло-салатовому кольорі. Стіни прикрашали багаточисельні малюнки. В центрі біля невисокого столику стояли декілька крісел. З лівого боку від них розміщувалося піаніно з купами нот поверх нього. Впродовж лівої стіни розташовувалися різні шафи з книгами, тумби, на одній з яких Тоні помітила грамофон. Зліва світилися три великі вікна, прикрашені білосніжною тюллю. Між вікнами стояли великі рослини в вазах. В кінці вітальні були двері, що, певно, вели до їдальні.

– Тобі подобається? – запитала Елізабет.

– Так, дуже сильно, – активно захитала головою Антуанетта. Певно, якби вона зараз побачила б себе зі сторони, то не впізнала би. Куди поділася її відчуженість і байдужість. Наразі, вона світилася від захоплення і дитячого щастя. Вона могла бути собою, хоча б у сні. 

– Зовсiм скоро ти роздивишся все зблизька, а поки давай я проведу тебе в твою кімнату, щоб ти могла переодягнутися, добре? – по-доброму запропонувала Елізабет.

– Звісно, – щиро посміхнулася Тоні і пошла за жінкою сходами на другий поверх. На ньому виявився широкий бежевий коридор в різні сторони. Якщо повернути праворуч, то на правій стіні розташовуються білі двері, що ведуть в різні спальні, і одні двері в спальну прямо в кінці коридору. На лівій стіні вздовж всього приміщення розташовуються вікна, прикрашені тією ж самою тюллю, що й в вітальні. Ліворуч коридором, ще дві двері: ванної кімнати і гостьової. Та симетричний вхід в кінці коридору, що веде в велику кімнату для відпочинку. 

Жінка повела Антуанетту праворуч в кінець коридора, відкрила білі двері і пропустила Тоні першою. Це була просто прекрасна кімната. Вона була виконана в жовтому кольорі, що якимось чином є дівчиним найулюбленішим, але що дивуватися, це ж її підсвідомість. В приміщенні було два вікна: одно на стіні навпроти входу, тільки правіше, а інше – на сусідній зправа. З останнього відкривався вид на океан, що був всього в якихось сотні метрів від дому, і з такої висоти його було прекрасно видно. Одразу під цим вікном стояв письмовий стіл з двома шухлядами і дерев’яний стілець. Правіше уздовж стіни стояло двоспальне ліжко з завитими поручнями, заправлене зеленим покривалом. В кутку між вікнами красувалася якась рослина з білими квітами. Біля стіни зліва від дверей стола шафа для одягу, а перпендикулярно їй – з книжками. Кімната цілком була затишною та красивою.

– Як тобі кімната, ми її старанно готували для твого приїзду, – з хвилюванням запитала Елізабет.

– Вона, просто чудова. Ще й жовтий – мій улюблений колір, – усміхнулася Антуанетта. – Сьогодні свідомість вирішила порадувати мене дійсно добрим сном.

– А…Ем… Ладно, переодягайся та спускайся швидше до нас вечеряти, – перевела тему жінка та вийшла з кімнати. Та через мить її світла голова знову показалася в отворі:

– Доречі, одежу можеш скласти туди, – місіс Еванс вказала на великих шкаф зліва від дверей. – Все, чекаємо тебе на вечерю!

Тоні ще раз роздивилася свою кімнату, підійшла до ліжка і сіла. Воно було м’яким і дуже приємним на дотик. Хотілося лягти в нього і не вставати. Та Тоні не хотіла змушувати нікого чекати, тому відкрила валізу і дістала речі, що знаходилися в ній. Там опинилося не дуже багато: ще два плаття: одне світло-сірого кольору, інше – світло-блакитного, довга біла сорочка, мабуть для сну, і якась майка. Дівчина швидко стягнула з себе сукню і подивилася в дзеркало на дверцятах шафи. Вона була в якихось широких шортах, панчохах і білій майці. Тоні швидко зняла панчохи, що дратували її більше всього. Шорти вона вирішила залишити, а майку замінити іншою, адже ця мабуть забруднилася поки вона їхала. Швидко впоравшись, дівчина з відчуттям виконаного боргу в “домашньому одязі” залишила кімнату. “Цікаво, а як ходити вдома в цих шортах зимою. Може тут гарне опалення?” – роздумувала дівчина спускаючись сходами. 

Коли вона зайшла в вітальню, там сидячи в кріслах, читаючи книги, чекали її містер і місіс Еванс, та першими її побачили не вони. Першим подав голос Натаніель, що стояв біля вікна:

– О, Господи Боже, тебе що манерам не вчили?! – обурено прокричав він швидко відвертаючись до вікна. 

Почувши голос сина батьки підняли очі і побачили Тоні. Їх очі розширилися від щирого подиву, а щелепи здавалося повідпадають. Перед ними стояла Антуанетта в одній нижній білизні. Швидко оговтавшись, Бенджамін відвернувся від дівчини та втупився в книгу, а Елізабет підбігла, не сильно схопила її за руку і потягла наверх. Жінка рухалася різко та швидко, та на її обличчі читалася лише занепокоєність та хвилювання, жодного навіть натяку на якусь злість. Це дивувало Тоні, але вона впевнено крокувала за жінкою, яка вже відчинила двері в кімнату дівчинки і завела її туди. Вона оцінюючим поглядом подивилася на ліжко, на якому Тоні розкидала речі. Чомусь Антуанетті стало соромно за це і вона відвела очі, тим часом її новоспечена мама, навпаки, пильно роздивлялася дівчину. Тоні вже була готова до суворої тиради з приводу неприбраних речей і чогось ще, через що був весь цей бедлам. “Це, мабуть, через шорти, дурепа, – подумки сварила себе Антуанетта, – напевне це піжама і вдома в цьому не ходять. Хоча якщо це так, то нащо та длинюча біла сукня. Може для якихось зустрічей з  божевільними сектантами 19 століття.” Та її кумедні припущення урвав голос Елізабет:

– Люба, розумієш, – невпевнено почала вона, – Не знаю, як у вас в притулку, але в цивільному суспільстві леді негоже розгулювати в одній нижній білизні…

– Нижній…, – почала Тоні, – Ох, тобто в трусах. Ці шорти… Зовсім не шорти, а труси. О, Господи Боже, – зніяковіла дівчинка вмить червоніючи, – вибачте, мене будь ласка. Я все наплутала, мені дуже соромно, – вона опустила очі на підлогу.

– Нумо дитя, не переймайся так, – ласкаво заспокоїла її Елізабет, -Менi теж іноді дуже хочеться викинути на смітник корсет, ці сукні, блузи та спідниці, що так втомлюють, та пошкандибать в одній сорочці, – вони с Тоні весело засміялися. – Та все ж таки думаю не всі це правильно зрозуміють, тож давай без цих фокусів, гаразд? – трохи строгим тоном наказала місіс Еванс. 

– Так, добре, Елізабет, – серьйозно відповіла Тоні. Вона не збирається руйнувати все навіть уві сні, тому їй належить бути уважнішою.

– Тоді, одягни якусь зі своїх суконь і підемо вечеряти, – знову весело продзвенів голос нової матері. – Нумо, покажи мені свій одяг.

Дівчина вказала жінці на ліжко, і остання підійшла ближче. Оцінивши увесь набір речей, жінка спохмурніла:

 – Це дуже поганий одяг, скільки йому років? Ось дивися сукні навіть деінде протерлися. Ти заслуговуєш на краще, ти ж молода леді! Та яка різниця, леді, джентльмен – усі діти повинні мати багато гарних речей. Бо дитинство – це ж чарівна пора, – обурилася Елізабет, ніби не на когось конкретного, а узагалі на весь світ.

– Але, я вже не дитина, – спробувала втритутися Тоні, що підсвідомо ще років п’ять назад вирішила викинути з голову дитячі надії, радощі, мрії та бажання. 

– Моя люба, не кажи дурниць, – ласкаво почала жінка, – Ти ще дитина, ти не маєш бути дорослою ще мінімум два роки, доки не станеш повнолітньою. А до того часу, ти не маєш зазнавати дорослих переживань, а повинна мати все, що тобі хочеться. Ти маєш бути щасливою, доки можеш, – плеснула в долоні Елізабет.

– Чорт, невже моя свідомість помістила всі мої думки з приводу несправедливості цього світу до мене саме в вас. Звідки ви знаєте, що казати, коли я ніколи навіть сама в собі цього не визнавала? – з сумом в голосі пробелькотіла Тоні.

– Крихітко, я була на твоєму місці. Я тебе розумію. Я розумію як це втратити надію занадто рано. Як це подорослішати раніше за звичайних дітей, – на цих словах жінка обхопила обличчя дівчинки руками і пильно подивилася їй в очі. – Але наразі все скінчилося. Забудь про це, як про страшний сон. Ти в безпеці, ти вдома. Дозволь собі хоч трохи побути дитиною, ти заслуговуєш на це, я впевнена.

Від цих слів в голові та душі Антуанетти ніби зірвався запобіжник, що складався з байдужості, відчуженісті та  самотності, відкриваючи шлях для чогось іншого. Чогось світлішого, що ховалося в дівчинці. Вона подивилася в очі Елізабет і промовила:

– Дякую, я спробую.

– От і добре, – жінка відпустила обличчя підопічної і посміхнулася. – Завтра ми з тобою поїдемо купувати нові речі до міста. Зможеш купити все, що тобі може знадобитися дома і для школи, добре?

– Так, – легко погодилася Тоні. Звісно вона розуміла, що ніякого завтра не буде, але їй подобалося робити вигляд, що це не сон, а щось довге і справжнє.

– А зараз, одягай щось з цього… – вона сумно подивилася на ліжко, – Та прощайся з цим мотлохом, адже завтра його тут не буде, – Елізабет замовницьки підморгнула Тоні і вийшла з кімнати.

Антуанетта трохи ошелешена та збентежена сіла на ліжко. Стільки різних думок роїлося в її голові перебиваючи одна одну. Вона сиділа мов зачарована декілька хвилин, та потім, схаменувшись, швидко встала натягнула світло-сіру сукню  підперезалася білим фартухом і поспіхом вилетіла з кімнати. Пробігши сходи, вона забігла в вітальню, де вже всі члени сім’ї чекали тільки на неї. Помітивши дівчину, Бенджамін посміхнувся її нещодавньому вигляду, відклав книгу і підвівся. Теж саме зробили й місіс Еванс з сином. Вони разом зайшли в двері в кінці приміщення, то був вхід в їдальню.

Кімната була досить просторою з великим, накритим білосніжною скатертиною, столом в центрі, що зараз валився від різних страв та солодощів. Окрім приборів на чотирьох на ньому ще було декілька канделябрів, розставлених вздовж. І букет різнокольорових квітів. На стіна навпроти та зліва від дверей було три велетенські вікна, через які зараз сяяло світло призахідного сонця. На стінах висіли картини, на полицях стояли свічки. Доречі в усіх кімнатах по периметру на стінах були розвішані різні світильники і лампи, що необхідно було запалювати, коли сідало сонце.

Тоні з цікавістю розглядала апетитні блюда, сідаючи за стіл. Тут були м’ясні страви, риба, багато випічки як солодкої, так і солоної, були овочі, яйця, та навіть якийсь суп. Здається нові батьки не поскупились для нової дочки. Дивлячись на все це багатство, Антуанетта відчула гострий апетит. Та дівчина була не впевнена, яка саме Тоні була голодна, та що в майбутньому десь під наркозом, чи ця, що весь день пробула в дорозі. Та її це мало турбувало, тому коли всі всілися за стіл вона буквально накинулася на їжу 

Антуанетта їла майже все, що бачила, не переживаючи ні про зайву вагу, ні про можливий кишечний розлад, бо вона була впевнена, що спить, тому це ніяк не могло позначитися на здоров’ї. 

– Подобається? – бачачи апетит дівчинки, поцікавилася Елізабет.

Тоні, з напханими їжею щоками, посміхнулася і не подбавши про те, щоб пережувати страви пролепотіла:

– Фак, дуфе смафно, – на що її батьки лише вибухнули веселим сміхом. Та Натаніель був іншої думки:

– В цивільному суспільстві, Антуанетто, дівчата мають сперш пережувати їжу, та лише після цього висловлювати свою думку – гордовито промовив хлопець, що на відміну від дівчинки мав вигляд, ніби сидить не на звичайній сімейній вечері, а на зібранні палати лордів: ідеальна постава, прибрані лікті та акуратно складені прибори. 

– Зате я не виглядаю, як індик, якого впустили за стіл, – повернула шпильку Тоні. Батьки, побачивши запальні вогники в очах сина, вирішили знищити конфлікт у зародку. Першим голос подав Бенджамін: 

– Діти, заспокойтеся, – він підняв руки в символічному значенні миру. Потім він звернувся до нової доньки, – Антуанетто, Нат правий, ми розуміємо, що в силу твого виховання, ти певне цього навіть не знаєш, але ми це виправимо. Ще перед школою Елізабет почне навчати тебе основам етикету, а поки приймай усі поради, що чуєш від інших. Добре? – він подивився на неї своїм ласкавим поглядом. Дівчина голосно глитнула і кивнула. – А ти, Натаніелю, будь трохи поблажливішим до своєї сестри. Бо дійсно нагадуєш індика, – на цих словах він щиро посміхнувся і плеснув сина по плечу. Та той лише скривився, але промовчав. 

Залишок вечері пройшов тихо й мирно. Лише одного разу зайшла якась жінка, що певно роботала на Евансів, і запалила світильники на стінах, адже на дворі вже почало темніти.  Після чаювання з великою кількістю тістечок, служниця прибрала брудний посуд, та зникла за дверима. Тоні подивилася на великий годинник, що стояв між вікнами. Була дев’ята. Дівчина не була впевнена, але їй здавалося, що в минулі часи люди лягали та прокидалися раніше. І вона не помилилася, адже Нат, що перший встав з-за столу, поцілував мати, обійняв тата та побажав всім надобраніч. Антуанетту він же удостоїв тільки холодним поглядом, на який дівчинка, не втримавшись, відповіла, висунувши язика. Її братець на це лише гордо відвернувся і покинув їдальню. 

Не звертаючи уваги на невербальну перепалку дітей, Бенджамін підвівся і, обійнявши жінку, прошепотів: 

– Чекаю на тебе, – на що Елізабет тепло посміхнулася. Потім чоловік підійшов до Тоні, м’яко схопив її долоню і підніс к губам. Після чого хитро посміхнувшись, сказав:

– Надобраніч, Антуанетто Роуз-Еванс, – і не встигла дівчина щось на це відповісти, як він вже вийшов з кімнати, залишивши Тоні з відкритим ротом. Та довго так продовжуватися не могло, тож Елізабет, шутливо прикрила дівчинці рота рукою і трохи приобнявши повела до кімнати.

У коридорі на другому поверсі вона указала на перші двері, праворуч від сходів:

– Це кімната Натаніеля, а наступна – це наша з Бенджаміном спальня. Якщо щось трапиться, одразу йди до нас. До Ната можеш навіть не стукати він спить, як убитий. До того ж закриває свої двері ключом, – пояснила жінка, відчиняючи двері жовтої кімнати. Але сама Елізабет не стала заходити туди, залишившись на порозі.

– Переодягайся і лягай спати, на добраніч, – посміхнулася вона. Тоні підійшла до ліжка, на якому досить лежав увесь її одяг. Вона узяла білу сукню для масонських обрядів і невпевнено покрутила у руках. Та відчувши на собі погляд, вона озирнулася. Елізабет не пішла. Вона так і стояла в дверях, дивлячись на Тоні якимось дивним поглядом: сумішу недовіри і якогось щастя. Антуанетта лише питально подивилася на жінку, трохи підвівши брову. Та, ніби прокинувшись, стрепенулася і квапливо випалила:

– Вибач… Просто… – вона швидко підійшла до дівчини і міцно її обняла. – Я не можу повірити, що це нарешті сталося. Що ти зараз тут. Що я змогла стати для когось своєрідною місіс Апель. У мене є шанс подарувати тобі краще життя і я обіцяю, що впораюся з цим. 

На цих словах жінка міцніше прижала до себе розгублену дівчину. Та таковою Тоні була недовго. Після слів жінки її очі застелила пелена якихось огидних дівчинці сліз, а руки зімкнулися на спині прийомної матері. Хай дівчина і не зрозуміла, хто така місіс Апель і чого Елізабет так важливе її життя, тут і зараз, в обіймах цієї жінки вона почувала себе  вдома. 

– Ладно, тобі треба лягати – трохи відхилившись, ласкаво промовила Елізабет. – Надобраніч, Антуанетто Роуз-Еванс. – посміхнувшись точно, як її чоловік, жінка відпустила Тоні і вийшла з кімнати.

Ошелешена дівчина підійшла до ліжка, схопила одежу і акуратно склала все в шафу біля дверей. Потім вона скинула з себе сукню і та приєдналася до інших речей. Масонську накидку, саме так дівчина вирішила називати нічну сорочку, вона натягнула на себе і зібралася під ковдру, попередньо загасивши світильники, що магічним образом горіли, коли дівчина прийшла в кімнату. Магії в цьому не було, певно в Евансів є робітник, чи робітниця, чия робота полягає в тому, щоб запалювати світло, коли темніє.

Дівчина одразу занурилися в напівдрімоту, так само як її тіло – в матрац, що був неначе м’які хмаринки. І вже засинаючи вона з гіркотою промовила:

– Прощавай, Антуанетто Роуз-Еванс…