Глава 3

Гострі голки холодної води впиваються в тіло, від чого з легень геть вибиває все повітря і дрібними бульбашками воно мчить кудись убік. Його місце тут же займає вода, яка з кожною секундою залишає мені все менше і менше шансів на життя. В очах темніє і я відчуваю, як мене затягує все глибше. Гидке відчуття безвиході мерзенним клубком підкочує до горла, і я втрачаю всі сили боротися, припиняю борсатися у воді. Здається, це кінець…   

***  

Якщо це пекло, чому тут так холодно? Здається, з моєї грудної клітки хтось намагався вибратися і, вчепившись руками в горло, я почала кашляти, от тільки цей “хтось” ніяк не хотів мене покидати. Не знаю, скільки води я змогла виштовхнути з легень, поки вони перестали боліти. Я взагалі не знаю, що це було, і не до кінця розумію, що відбувається. Немов у тумані я відчуваю, як хтось намагається допомогти мені встати, але, на жаль, йти мені нікуди не хочеться, та й сил особливо на це немає. Спробувавши вирватися з чиїхось сильних рук, я знову провалююся в темряву.   

Без поняття, що відбувалося далі, але прокинулася я на руках чоловіка, або, скоріше, хлопця, який ніс мене в невідомому напрямку. Хотілося заперечити, попросити поставити на ноги й узагалі відпустити, але, напевно, у мене замерзли мізки, бо мені було абсолютно все одно, куди він мене тягне. Головне, щоб там було тепло.   

— Так х-х-х-холодно, що я ніг не чу-чую, — схлипую, розуміючи, що не відчуваю я не тільки ніг, а ще й рук, носа і взагалі маю відчуття, ніби я навіть не зможу рухатися, якщо захочу.   

— Потерпи, ми майже прийшли. Якщо думаєш, що мені тут спекотно, то ти помиляєшся, — у голосі мого рятівника відчувається роздратування, від якого мені стає ще холодніше.   

— Дякую, — ледь ворушачи губами, вимовляю я, але у відповідь мені тиша, хоча я впевнена, що він почув.   

Незнайомець опускає мене на ноги, і я тут же спираюся на стінку під’їзду, благаючи Всевишнього про те, щоб не завити від холоду, або не з’їхати вниз, не в змозі стояти. Рахую секунди до того, як хлопець піднесе магнітний ключ до замка, а з-за відчинених дверей не повіє теплом і затхлим, але таким, чорт забирай, приємним повітрям. Нести мене вже ніхто не збирається, тому далі я крокую за високою постаттю, що йде попереду мене, на своїх двох. Благо, йти далеко не потрібно — квартира на першому поверсі. Незнайомець намагається вставити ключ у замкову щілину, і тут я розумію, що без моєї допомоги йому не обійтися: руки хлопця тремтять надто сильно, мабуть, від холоду і від того, що він тягнув мою 50-кілограмову несвідому тушу чортзна-скільки. 

— Давай я, — забираю ключ із рук і, доклавши максимум зусиль, намагаюся розслабитися, щоб не тремтіти так само як і він, а потім усе ж таки відкриваю безглуздий замок.   

— Ну хоч на щось ти згодилася, — хмикає господар квартири, і я б, чесне слово, образилася, та ось тільки я йому тут до останнього дня життя винна, та й сил вдавати з себе щось зовсім немає… — Так, тільки не вимикайся, ей, — відчуваю, як він хапає мене за плечі й легенько трясе, але їй-богу, я не можу поворухнутися.   

За лічені секунди (хоча я не знаю, наскільки вони лічені, з огляду на те, що я зависла десь на межі між свідомістю і відключенням) з мене зняли кросівки, важке пальто, а потім я різко прокинулася, опинившись під струменями, як мені спочатку здалося, неймовірно гарячої води. Наче мене з киплячого чайника поливали. Хапаючи ротом повітря, я нарешті розплющую очі й озираюся, намагаючись не мружитися від яскравого світла.   

— Знімай кофту, давай! — командує незнайомець, уже позбувшись свого светра, і, бачачи замішання на моєму обличчі, знову дратується. — Та боляче ти мені потрібна, Господи! Так же зігрієшся швидше.   

Я киваю, розуміючи, що він має рацію, і швидко позбуваюся темно-бордової кофти, а потім ще й джинсів, залишаючись лише в одній білизні. Тіло миттєво розслабляється, і я вже не тремчу, як ще кілька хвилин тому.   

— Будь тут, я зараз принесу рушник і що-небудь з одягу, — хлопець, про присутність якого я практично забула, насолоджуючись теплою водою, виходить із ванної кімнати, а потім повертається, щоб повісити на дверну ручку величезний махровий рушник, сорочку і халат.   

Розімліла під струменями гарячої води, я нарешті знімаю білизну, а потім закутуюся в м’який рушник. Думати про щось геть не хочеться, але я згадую про те, що в мене весь одяг мокрий, а в кишенях пальта був телефон, гроші та навушники. Від цієї думки все всередині знову холоне і, наспіх одягнувшись, я вискакую з ванної, щоб знайти речі, але в коридорі нічого немає. Здогадуюся, що, напевно, мій рятівник, імені якого я досі не знаю, забрав його, щоб повісити кудись сушитися. І все ж мене цікавить стан телефону. 

Потупцювавши біля кімнати, в якій горіло світло, я обережно стукаю у двері й, відчинивши їх, роблю крок усередину. Вона ще світліша за ванну, практично вся біла з рідкісними вкрапленнями чорного і зеленого в інтер’єрі. Нагадує скандинавський стиль. Розглядаючи облаштування, я геть забуваю про те, навіщо прийшла, але зустрівши допитливий і дещо незадоволений погляд, одразу хапаюся за думку, що вислизає з голови:   

— Ем, вибач, я хотіла б дізнатися, де моє пальто.   

— На балконі, — отримавши коротку відповідь, уже збираюся піти за ним, але хлопець швидко додає: — раджу повісити туди весь інший одяг, до ранку висохне. Я, до речі, витягнув із кишень твої речі, розберешся там із ними, — він вказує в бік тумбочки, на якій вони лежали.   

Пробурмотівши неголосне “спасибі”, я повертаюся до ванної, забираю одяг і біжу на балкон, який примикає до спальні, щоб швидко розвісити його, а потім повертаюся в кімнату. Насамперед хапаюся за гаманець із грошима.   

— От же чорт… — зітхнувши, обережно дістаю наскрізь промоклі купюри.   

— Розклади їх на тумбочці, щоб швидше висохли, — радить юнак, і я бачу, що він робить те саме, тільки на комоді.   

— Вибач, будь ласка, — я справді шкодую про те, що йому через одну дурепу звалилося стільки проблем на голову. — Мені дуже шкода, що так вийшло. Якщо що, я можу відшкодувати збитки.   

У цей момент він дістає свій iPhone, і я одразу ж прикушую язик. Навряд чи моєї стипендії вистачить на те, щоб купити йому новий, якщо цей зламався.   

— Не потрібно мені нічого відшкодовувати, — у сірих очах хлопця можна прочитати усмішку і, здається, обурення. — Ти навіщо це зробила? А якби ніхто не врятував? А якби…   

Навіщо я це зробила? Зробила що? Від страху здригнулася і послизнулася на перекладині? Усередині закипає злість, і мені хочеться звинуватити цього самого “рятівника”, адже з його милості я опинилася у воді. Може, я й не хотіла стрибати? Звідки він знає, якщо навіть я ще не зрозуміла, що це було. Стає від самої себе нудно, чесне слово, але говорити я про це, звісно ж, не буду. Лише мовчки відводжу погляд, закусивши губу, щоб не розплакатися і не видати чогось на кшталт “Даремно ти мене врятував” або “Нема чого так підкрадатися”. Згадуючи про те, через що я взагалі пішла з дому, тут же розумію, що повертатися туди більше не хочу. Взагалі нічого не хочу. 

— Мобільник здох, — сумно видаю я, доводячи хлопця до сказу — він мені тут мораль читав увесь цей час, а я про телефон дбаю.   

Бачачи, що все марно, він змахує руками, немов не знає, як ще донести до мене суть своїх слів, а потім мовчки виходить із кімнати. Господи, скоріше б одяг висох, і тоді я піду звідси, щоб не муляти очі.   

Глибоко зітхнувши, вловлюю ледь відчутний запах кави та цигарок, яким просяк темно-коричневий халат хлопця. Напевно, він занадто рідко його одягає, судячи з того, що аромат не такий різкий. Відволікшись на це, мені легше заново зібрати всі думки докупи, тож, подумавши про те, що я все-таки зобов’язана йому життям, я виходжу з кімнати та знову йду на світло. Цього разу воно доноситься з кухні.   

— А можна… Можна дізнатися хоча б ім’я людини, яка мене врятувала? — ніяково посміхаюся.   

— Саша, — здається, його тон пом’якшується. — А тебе як звуть, суїцидниця?   

Нервово сміючись, представляюся просто Владою. Здається, шлях до налагодження хороших стосунків розпочато. Хлопець пропонує чай, і я ствердно киваю, а потім отримую ще й бутерброд із сиром і ковбасою. На мить здається, що цей вечір не такий уже й поганий, як можна було подумати спочатку, але це тільки на мить.   

— О, зовсім забув. До мене за пів години десь прийдуть друзі, — недбало сповіщає Саша, а я ледь не проливаю чай на себе від несподіванки.   

— Замкнеш мене в коморі й накажеш не видавати ні звуку? — нервово посміхаюся, сподіваючись на такий результат, адже це буде занадто ніяково.   

Мало того, що я тут ледь не гола ходжу (за винятком довгої сорочки й халата нижче коліна, благо, хоч вони рятують, інакше б довелося натягувати мокрий одяг), так ще й одна думка про те, що я тут заважатиму на чужій п’ятничній, напевно, дуже п’яній вечірці, змушує прийти в жах. Ні, я не моралістка, але зграя п’яних незнайомих хлопців і дівчат, якщо останні, звісно, взагалі будуть, змушує думати про те, що мені час звідси звалювати. Хлопець помічає страх у моїх очах і починає голосно сміятися, заливаючись ще більше після мого “Ч-чого?”, вимовленого ледь не тремтячим голосом. 

— У тебе такий вигляд, ніби я збираюся організувати тут притон або нічліг для бомжів. Розслабся, мої друзі класні. Тож я не буду тебе ніде закривати. Тим паче думаю, що тобі потрібно розважитися.   

Його слова трохи підбадьорюють, а від вигляду милих ямочок на щоках від широкої посмішки, мені й зовсім стає дуже спокійно. Ну хіба може така нешкідлива на вигляд людина перебувати в товаристві поганих людей?   

— А можна одне прохання? — я допитливо дивлюся на Сашу, чекаючи його кивка головою. — Не говори нікому про те… Про те, що трапилося і за яких обставин ти мене зустрів? Я не хочу зайвої уваги, моралей…   

— Гаразд, я зрозумів, — він знову посміхається, і нібито тягне руку, щоб по-дружньому ткнути кулаком у плече, але одразу ж зупиняється, наче по моєму обличчю прочитавши, що краще не варто. — Я нікому не скажу, що ти суїцидниця, яку мені довелося витягати з води.   

Я тільки хочу обуритися, мовляв, я не суїцидниця насправді, як раптом лунає дзвінок у квартиру. Здається, друзі Сашка вирішили прийти раніше, ніж за пів години. Він біжить відчиняти двері, а я трохи затримуюся, щоб пригладити розпатлане волосся. За пів хвилини теж з’являюся в коридорі, одразу ж ловлю на собі здивовані погляди двох дівчат і одного хлопця. Здається, вони трохи шоковані.   

— Привіт, — порушивши незручне мовчання, я роблю крок назустріч у прямому і переносному сенсі. — Мене звати Влада.   

— Перепрошую, забув попередити про те, що приїде моя стара подруга. Ми познайомилися в таборі, — Саша одразу ж знаходить, що сказати, а я ледве стримуюся, щоб не застогнати від досади: я була в таборі один раз у житті, та й то мені там геть не сподобалося, тому що він був відстійним.   

— Стара подруга? — перепитує низенька брюнетка, вигнувши тонку чорну брову. — І тому вона у твоєму халаті? — голос дівчини сповнений зневіри й сарказму, від чого я одразу ж заливаюся фарбою, боячись навіть припустити, про що вона подумала, хоча це і без припущень зрозуміло. Від спроби хоч трохи поліпшити свій нинішній вигляд в очах друзів Саші мене рятує його кремезний друг, поголений майже під нуль.   

— Каріно, відчепись зі своїми розпитуваннями, — він підморгує мені, на що дівчина лише закочує свої карі очі. — Я, до речі, Ігор. А це Аліса, — він вказує на милу шатенку з веснянками на носі та щоках.   

— Приємно познайомитися, — посміхнувшись, я тисну йому та Алісі руку, зробивши крок уперед, а потім швидко повертаюся назад, усе ще почуваючись не у своїй тарілці. 

Гості проходять усередину, і я помічаю, що Каріна на частку секунди затримала свій погляд, повний докорів, на Саші. Він, здається, удав, що нічого не помітив, і, напевно, це було не так уже й важливо, хоча я насторожилася. Що я пропустила?   

Гості все прибували. За пів години у квартирі було вже чоловік п’ятнадцять разом зі мною і Сашею. До речі, його всі називали Алексом і чомусь мені це страшенно не подобалося. Здається, його цілком влаштовувало, але для себе я вирішила, що не називатиму його так.   

Усередині ставало надто спекотно і душно. Усе навколо пропахло пивом і сигаретним димом, а від постійної гри на гітарі та гучних душевних пісень у мене розболілася голова. Не знаючи, куди себе подіти, я вискочила на кухонний балкон, ховаючись від галасливих друзів Саші. Але перебувати на самоті мені, мабуть, сьогодні не судилося.   

— Мої друзі тебе не вразили, так? — хлопець стає поруч і на мить балкон освітлює полум’я запальнички.   

— Ні, що ти, вони класні. Усі такі веселі, але просто… — я запинаюся, не знаючи, чи варто краще промовчати, чи все-таки сказати, як є. — Ну, мені складно веселитися.   

Він киває, подивившись на мене, а потім мовчки простягає сигарету. Я дивлюся на неї із сумнівом, а потім підіймаю погляд на Сашу, ніби чекаю на його дозвіл. Він, схоже, розуміє і кривувато посміхається, тепер уже дивлячись на мене, як на дитину. Це мене зачіпає, і я тут же вихоплюю злощасну сигарету з його рук. Видихаю і підношу її до губ, щоб затягнутися. Дим віддає гіркотою на язиці, а потім і в горлі — не надто вираженою, але достатньо неприємною, щоб поморщитися і вирішити, що куріння — не моє.   

— Я думав, що ти будеш кашляти.   

— Чесно кажучи, я теж, — усміхаюся. — Гидота, звісно. Пасивне куріння набагато приємніше.   

— Тепер я зрозумів.   

Відблиски нічного міста відбиваються у шибках вікна, світло фар машин, що проїжджають повз, періодично освітлює обличчя Саші. У якийсь момент я розумію, що дивлюся на нього зосереджено і заворожено, ніби фотограф, який ось-ось зробить той кадр, який його прославить. Він же задумливо дивиться кудись на небосхил, але мій погляд помічає тієї ж миті, коли і я його усвідомлюю. Глибока сірість очей одразу ж зосереджується на мені, від чого я одразу ж відвертаюся, подумки лаючи себе за таку нервову реакцію. Наче мене спіймали на крадіжці. 

— Твій телефон так і не працює, та? — хлопець порушує незручну тишу, і у відповідь на його запитання я киваю, сподіваючись на те, що мобільник просохне і знову “оживе”.   

— Ти можеш скористатися моїм. Він не постраждав.  

Я здивовано дивлюся на Сашу і вигинаю брови, мовляв, навіщо мені твій IPhone потрібен?   

— Ти маєш зателефонувати батькам і сказати їм, що з тобою все гаразд і ти в безпеці. Повір, вони, мабуть, дуже хвилюються за тебе… — він хоче ще щось додати, але я миттю присікаю цю порожню балаканину.   

— Мабуть, але це не про моїх батьків, — Саша намагається знову мене повчати, але це виводить із себе. — Послухай, мій батько зараз спить зі своєю новою вівцею, а мати з горя впала на пляшку, тож ніхто з них про мене і не згадає до завтрашнього дня, це ясно?! Усе, закрили тему.   

Здається, він не очікував такого одкровення від мене, та й від початку не планувала посвячувати його в це, але вийшло так, як вийшло. Емоційне затишшя минуло, і я знову відчуваю, як мене з головою накриває роздратуванням і незрозумілим смутком. Мені не хочеться бути з ним грубою, але нічого вдіяти я з собою не можу.   

— Вибач, я дуже втомилася. Можна я піду спати? У твоїй квартирі ще залишився куточок, де немає людей?   

— Так, можеш лягти в моїй кімнаті, ми все одно сидітимемо до ранку, — хлопець зітхає і задумливо дивиться на мене, напевно, все ще намагаючись усвідомити те, що я на нього вивалила.   

Сумно посміхнувшись на прощання, я бажаю йому гарно повеселитися, а потім швидко ховаюся в спальні, намагаючись не привертати до своєї скромної персони багато уваги, щоб уникнути розпитувань, чому я так рано їх покидаю. Не знімаючи халата, я забираюся під ковдру, але ще довго не можу заснути, прокручуючи в голові весь сьогоднішній день. По щоках скочується кілька сльозинок від жалю до самої себе, і я одразу ж витираю їх тильним боком долоні.   

Досить плакати. Завтра ж почну думати, що з цим усім робити.

______________________________________________

Натхнення:

Billie Eilish & Khalid – ​Lovely
Talos — In Time
Луна — Осень
Linkin Park — Invisible