Метро-квартира-ліжко (2)

Глава 2

-Хто?

Очі Спартака здається дотягнулися до лоба. Про Антона і Колю він одразу зрозумів. Але дівчина… Він подивився на Женя. Той спокійно дивився вперед на дорогу, в одній руці тримаючи кермо.

-Я тобі не говорив, що я з кимось зустрічаюсь. Ти ж одразу це зведеш до «це відносини на одну ніч» і знеціниш мене як особистість, яка реально може закохатись. – швидко прояснив Янович, не глядачі на друга. Він нутром відчував, що той свербить його поглядом. І тихо добавив:

-Може це любов…

-Ні. – моментально відреагував Суббота, повертаючись до свого вікна.

-От бачиш! От саме тому тобі не варто було це казати.

-О‘кей. Добре. Скільки ви вже знайомі? – запитав блондин, все так же дивлячись на фонарі вулиць у боковому вікні.

Женя невпевнено, готуючись до критики, протягнув:

-М-місяць…

Спартак перевів на Женю погляд по п’ять копійок. Одразу зі здивуванням, з докором і  німим питанням з підтекстом «ти йобнутий?». Але він не міг сказати матом. Тому він просто матом подивився на бідолашного Яновича.

-Я промовчу.

-Промовчи. Так краще. – кинув Женька.

-Ти ж розумієш що …

-Спартак! – зупинив його хлопець, паркуючись біля потрібного дому.

-Добре-добре, я мовчу. -розсміявся Суббота, і з тим добавив:

-Це твоє життя.

-Дякую що нагадав. – вимовив Женя, виходячи з машини. За ним вийшов і Спартак.

-Ти чого вийшов? Холодно. – запитав блондин, підходячи ближче до друга.

Так, на цьому етапі їхніх відносин, Спартак вже вважав його своїм другом. І Женя це знав. Тому йому було важливо, щоб Спартак був поруч. На вулиці все ще падав пухнастий сніг і осідав на темних кучерях хлопця, який стояв на холоді в одних джинсах та гольфі.

-Ти прийдеш? – тихо запитав Євген та підняв свої очі на друга.

Спартак підійшов ближче. Піднявши руку, він струсив сніг з кучерях Яновича.

-Ох…Женя-Женя… Тобі можна відмовити? Прийду звісно. – з усмішкою проговорив чоловік.

Женя розплився в посмішці та на радостях притягнув Спартака до себе і обійняв.

«Очікувано» – подумав Суббота, але теж з усмішкою міцно обійняв друга.

-Їдь. Не мерзни. Холодно. – промовив тихо Спартак на вухо Жені.

Женя, з лицем задоволеного кота, відпусти товариша і сів в машину.

***

-Я манав. Серйозно. – Женя подивився на Антона лінивим поглядом, – Я ніколи не готував на свята. Завжди готувала мама. Я й сніданки собі не завжди готую, а тут …. Новий рік. Та ще й з друзями. Можна просто замовити в ресторані і тобі все привезуть.

Янович розставляв посуд на святковий стіл, який стояв посеред чималої вітальні. Гостей не так багато, але це ті, кого Женя хотів бачити в себе дома і в своєму наступному році: в білій рубашці Антон, веселий Коля…

Звісно ж Спартак, який вже подзвонив і повідомив, що з хвилини на хвилину буде на місці.

Передноворічна атмосфера була неповторна. Грала тиха музика в хаус-стилі. Пахло мандаринами, бо вони просто заполонили квартиру до цього свята. Хазяїн дому вважав, що Новий Рік має пахнути саме так. Інколи від необережних та поспішних рухів Жені, звеліли бокали. Він дуже хотів встигнути все влаштувати до збору всіх гостей. Коля вже зустрів доставку з ресторану. Антон вмостився на дивані, залипаючи в плазму з приставкою в руках, інколи щось викрикуючи в телевізор. Янович, ледве розташувавши всі ще гарячі страви на столі, дістав з холодильника бутилку шампанського. Сам брюнет вже встиг нарядитись в білосніжну сорочку і був готовий запалювати свічки на святковому столі.

-Женя… -гукнув до друга Антон, – А де ж твоя дівчина?

Женя зупинився на секунду, подивившись на наручний годинник, відповів:

-Затримується. Але вона обіцяла прийти. Значить прийде.

-Ага. – трохи підколов товариша Антон. -Хватить метушитись, Женя, все ок.

-Я знаю. Просто я не можу знайти собі місця. Я переживаю, як все пройде. Чи всі будуть відчувати себе комфортно. – пояснив Янович, нарешті усівшись поруч з Антоном.

-Не парся. Ти нічого не можеш змінити. Дихотомія контролю. – посміхнувся друг та похлопав  Женьку по плечі. А сам Женя вже сумнівався в правильності своєї ідеї.

***

В кутку біля вікна мерехтіла біла ялинка, достаючи майже до стелі. З вулиці гарно виднілися гірлянди Женіного вікна.

Саме це одразу і помітив Спартак, під’їжаючи до багатоповерхівки.

Заглушивши авто та положивши руки на кермо, він на мить задивився на різнокольорові вогники в вікні та на балконі друга. Женя явно постарався.

«Женя…» – протягнув подумки чоловік. Жені подобалось радувати людей, бачити їх захоплення, подив, посмішки…

Сьогодні свято. Новий Рік. Але якесь двояке відчуття закралось у нього всередені.

Передчуття ?

«Ні.» – категоричне.

Що? Він і сам не міг пояснити.

Це через ту Женіну дівчину.

«Так.» – ось воно. Всплило. Прояснилось. Але краще не стало. Що він міг відчувати? Раціоналізм говорив, що він не повинен нічого відчувати. Але…

Але.

«Але я просто не хочу його з кимось… ділити?» – Спартак відкинувся на креслі.

-Так, ні, стоп. Це не те. – сказав він в пустоту.

«Це не те, про що я маю зараз думати»

Він вийшов з машини, поставив на сигналізацію та пішов до під‘їзду.

***

Янович дивився то на наручний годинник, то на настінний. То брав до рук телефон, потім відкладав і йшов знову дивитись в зеркало, чи з ним все добре, чи гарно він виглядає. Вкотре поправивши неслухняні кучері, він вирішив дістати з холодильника ще й бутилку вина.

-Вирішив вже почати? – відізвався Коля.

-Треба трішки заспокоїтись. – Женя відкупорив пляшку і наповнив свій бокал.

Холодне червоне вино спочатку привело в себе Яновича, а потім приємно вдарило теплом десь в грудях.

Із такого бажаного розслаблення, Женю вивів несподіваний дзвінок в двері. Він здригнувся. Бутилка попрямувала на стіл до шампанського.

-О, це вона? – зацікавлено повернувся в сторону входу Антон.

-Напевно. Зараз. – Женя одразу направився в коридор.

продовження буде…