Глава 2

Глава 2

Вона – промінь надії, герой-одиночка, мандруючий
У відкритому космосі
“R U Mine?” | Arctic Monkeys

 

За якихось півгодини Доріс перетворилася на декоратора. Через те, що Дарлін до смерті боїться висоти більшої, ніж її зріст, Доріс змусили розвішувати кульки та гірлянди. 

Як на святковий ранок, той ранок був сірим і похмурим – кінець лютого, як не як. Тому яскраві прикраси тьмянішали на загальній картині. Тріскеліон нагадував заведену бомбу. Агенти, наче атоми, носились туди-сюди, і все через одну людину. 

Тож тепер, стоячи на хиткій драбині посеред головної зали, Террі шкодувала, що не збрехала про те, що на висоті вона перетворюється на велетенського зеленого монстра. Це б врятувало її від цікавих поглядів кожного другого, хто проходив повз, та пильного нагляду з боку Марії Хілл. 

Перебираючи кольорові прапорці, зроблені з дешевого паперу, вона про себе відточувала фрази для майбутньої розмови. Говорити спокійно, врівноважено, не називати його пестливим “Воллі”, бо тоді Лейн ще більше насторожувався і сприймав її прохання критично, якими б простими вони не були. Бажано одягти його улюблену сукню. 

Доріс опустила руки, так і не прив’язавши жодного прапорця. Власна поведінка викликала в неї відчуття огиди. Навіть коли Волтер був за тисячі кілометрів від неї, її повідок повсякчас був натягнутим. 

Він робив її дні схожими один на одного, як дві далекі зірки, підрівнював їх однією лінійкою. Саме тому через його приїзд цей день буде всього лиш черговим відрізком її звичної буденності, і, швидше за все, через тиждень вона навіть не зможе згадати, у що була одягнена.

Потопаючи в приготуваннях до вечірки, потрохи вона відволіклась. 

Коли все було завершено, швейцарські столи накриті, а кульки та плакати з написом “Вітаємо вдома, «Оси»!” прив’язані, вона втекла до офісу. 

Протираючи окуляри від пороху зі стелі, Доріс зрозуміла, що сама. Дарлін десь вешталась, а без її живучої, весняної постаті кімната була неповною. Напевно, так само думав і її батько, коли запроторював дочку у цей гадюшник. Не раз Честер хвацько сідала на стіл після тривалої сутички зі своїм старим по телефону і казала:

– Чорт з ним, До, якось виживу тут, головне у нього є бабки. 

Цікаво, що ж робити, коли ти застрягла тут, але багатого татуся у тебе немає. Точніше, він є, живе на другому кінці Америки і чхати хотів на своїх нащадків.

←◁↭▷→

Вона не знала, скільки просиділа в своєму коконі, копаючись у старих ідентифікаційних журналах, аж доки не почула радісні вигуки. Доріс зітхнула, поправила пишно завите волосся і вийшла в коридор. Маска привітності та щирості сама по собі наклеїлась на лице. 

Головний вхід обступили агенти, спізнюхи сперечалися за вільні місця. Все це нагадувало премьєру дорогого голлівудського блокбастеру. Ось зараз під’їде білий лімузин, двері відчиняються і з нього вийде її суджений, роздаючи усмішки і автографи, однакові за ціною. 

Повітря стряслось від унісонного вигуку. Доріс перевела погляд на куленепробивні двері. Дії наче заморозились, і вона чітко бачила, як Волтер героїчно заходить всередину. Він здавався напрочуд тендітним – наче перший пролісок – і втомленим, проте щойно його взуті в важкі бутси ноги переступили межу між звичайним світом і світом секретів, на блідому обличчі розцвіла осліплююча посмішка. За ним ввійшли інші, менш відомі і успішні агенти. Проміння слави лиш ледь просочувалось на їх голови. 

Як не дивно, він помітив її одразу. Хтось, дідько б його вхопив, підштовхнув Доріс йому назустріч. По дорозі вона встигла напоротись на чийсь гострий лікоть і наступити на декілька пар ніг, і лише тоді відчула, як жилясті руки Лейна обхопили її і підняли в повітря. От сором. 

– Доріс! – прокричав він, при цьому все ще продовжуючи бути стриманим. Проте його слова потонули у спільному шумі. Зворушливе і довгоочікуване воз’єднання Волтера та його дружини додало урочистості.

Жива колона з людей попрямувала у вже готову для святкування залу. Лейн щось говорив Террі, чергуючи обійми і привітання, але Доріс його не чула, чи то пак, не хотіла чути. Вона наперед знала, про що йшла б мова. Знала навіть краще, ніж сценарій улюбленого “Віднесені вітром”, який бачила п’ять разів. От тільки та історія захоплювала набагато більше.

←◁↭▷→

На вечірці вона знову розважалася одна. Волтер розчинився в натовпі інших важливих чоловіків, перед тим подарувавши їй короткий танець. Його плани на сьогодні включали лише безкінечне вислуховування подяк і похвал. 

Дарлін теж зникла з горизонту. Доріс бачила її в компанії інших дівчат, в компанії тутешніх розумак, навіть біля діджея. 

Не знаєте, де продається шкіра хамелеона? 

Тому жінка спокійно, аж надто спокійно, наливала собі чергову склянку лимонаду. Біля столиків із закусками та напоями траплялись усі масті працівників. Наташа Романова особисто попросила передати їй пунш, її витончені пальці торкнулись холодної шкіри Террі.

– Місіс Террі? 

Доріс нехотячи обернулась, готуючись до нападу на ще одного, хто прийняв її за офіціантку. Але злісні слова покотилися горлом і провалилися в шлунок, бо Александр Пірс – не той, хто пробачить таке. 

– Вам налити чогось? 

“Фу, Доріс, фу, шкіра хамелеона гарно на тобі сидить”

Пірс усміхнувся потрісканими губами. 

– Ні, ні, дякую. 

Їй хотілось запитати: “Тоді чого вам треба?”, але сам факт того, що він її знає, трохи ошелешував. 

– Т-то як вам вечірка? 

– Як на мене, непогано, – він самостійно налив лимонад у стаканчик, кинувши зверху дольку лимону. – Трохи галасу деколи не зашкодить, чи не так? 

Доріс кивнула, подумки рахуючи секунди до моменту, коли він спитається про Волтера. 

– Скучили за чоловіком? 

Рівно п’ять. П’ять хрінових секунд.
Пірс помітив кислу міну на її обличчі. Він поспішно здійняв руки і поблажливо оскалився. 

– Жартую. Мене, власне, цікавите ви особисто. 

– Вибачте, я не розумію. 

– Звісно, що ні. Я поясню, дозвольте лишень спробувати лимонад.

Чоловік почав цмулити напій, проте його риб’ячі очі так само спостерігали за нею. Тим часом Волтера викликали на сцену для вручення нагороди. Комусь навіть найменших зусиль не знадобилось, аби перетворити його з агента на аристократа “ревучих” 20-х років. 

– Доріс, у мене є серйозна розмова. 

“Доріс?”

– Я вас слухаю. 

– Чи чули ви коли-небудь про Зимового Солдата? 

– Звісно. Славетний убивця, про якого не раз згадують у політичних хроніках. Але це лише байки для новеньких. Його не існує. 

Історії про легендарного кілера сучасності бродили по Щ.И.Т.у скільки вона себе пам’ятає. Круті хлопці хизувалися, що насправді знають, хто він такий, і історії не повторювалися, повірте. Вони справляли враження на молоденьких співробітниць, тому користувалися успіхом. Одна лиш Наташа Романова не сміялася по закінченні тих байок. 

– Чому ви такі впевнені? 

– А хіба це не так? Його жодного разу не затримали, якісних фотографій і доказів майже немає. Він маріонетка, актор для людей повище, не більше того.

Пірс пильно дивився на Доріс, ледь відхиливши голову назад. 

– Через тиждень агент Рамлоу відправляється в Соковію, щоб під прикриттям проникнути у тамтешню базу Гідри. Останні координати Агента вказують саме на Східну Європу, – він витримав паузу, щоб побачити її реакцію. – Я хочу, щоб ви поїхали із ним і знайшли Зимового Солдата.  

– Ви жартуєте? 

– Аніскільки. Хіба мені смішно? 

– Але це якась нісенітниця, – Доріс кинула нервовий погляд на щасливого Волтера. Не змогла визначити, що блищить яскравіше – вогники в його блакитних очах чи вручена медаль? 

– Чому ж нісенітниця? 

– Бо я ніякий не агент. Я лише секретарка, працюю з документами і більш нічого. Навряд чи вам буде з мене користь, – жінка покалатала ядучо-жовтим лимонадом в склянці. – Мені зроду не доручали важливих місій. Я не…

Пірс клацнув язиком. 

– Я пропоную вам шанс, вигідний для вас, адже все, що вимагається – це слухати і спостерігати за ним. Агент Рамлоу буде передавати інформацію і допоможе вам доправити об’єкт сюди. 

Доріс стиснула губи. Маячня якась. Директор підійшов ближче і нахилився до її вуха, лоскотнувши диханням і ароматом цитруса. 

– Це ваш шанс зробити те, чого не зміг ваш чоловік. 

Він знав, на що натиснути. Одна місія, яку Лейн провалив. Єдиний випадок за всю блискучу кар’єру. Завдання полягало в тому, щоб затримати Зимового Солдата, і все начебто йшло добре, доки він не зник з радарів. Пропав, наче під воду пішов. І хоч Ф’юрі заплющив око на цей випадок (співчутливо поплескавши Волтера по плечі і запевнивши, що “з ким не буває”), того вечора Лейн місця не знаходив у квартирі. Він метався з кімнати в кімнату, несамовито крутячи перстень на мізинці. Доріс слідкувала за ним поверх книжки, прагнучи заспокоїти його і розрадити, але якась її частина зловтішалась. Трапилося б це тепер, вона б від душі подякувала Зимовому Солдату та його вмінню розчинятись у повітрі. 

– Чому я? У вас є агент Романова, вона ас у цій галузі.

– Бо я хочу дати молодим агентам шанс розвиватися. Міс Романофф, боюсь, занадто вірна Ніколасу і занадто – як би це сказати – відома серед робітників Гідри. Це може завадити конфіденційності. Я довго вивчав вас і ваш характер, тому впевнений у своєму виборі. Подумайте про це. Місія секретна, про неї знають лише я, Нік та Рамлоу. Власне, нехай так буде й надалі. 

– Звісно, ви можете довіритись мені. 

– Я вже довірився, – директор позадкував. – Насолоджуйтесь вечіркою, місіс Террі. Можливо, колись вона буде на вашу честь. 

Доріс простежила за ним, аж доки директор не злився з іншими дорогими костюмами. Її охопили суперечливі думки. З одного боку, Пірс ніколи не звертався до неї, та ще й з такою пропозицією. А з іншого… Він також не належав до групки жартівників, які колись обклеїли щит Капітана блискітками і гафрованими трояндочками на четверте липня. 

Вона випила весь лимонад залпом, в надії, що він охолодить не лише горло, а й розум. Цей вечір ще не завершився і закінчиться ой як нескоро.

Після вручення медалей Волтер, уже більш серйозно, проголосив промову, яка заздалегідь мала догодити всім і кожному. Він згадав і про неї, назвавши Доріс головною підтримкою у його житті, але ніхто не обернувся, щоб знайти цю крихітну непомітну особу. 

Доріс тулилась за кутнім столиком, мелодійний голос Волтера ледь долітав до неї окремими обривками фраз. Потрохи слова Пірса почали хвилювати її все більше і більше. А що, як він не жартував? Тоді все дуже ускладнювалось. 

Вона зачекає. 

Після годинного продовження у вигляді різних конкурсів Волтер застав Доріс за тим самим столиком. Навпроти неї сиділа Дарлін і щось весело щебетала, помішуючи коктейль. Її ноги, обплетені сандалями-гладіаторами, хиталися в такт приглушеної музики. Доріс, навпаки, сиділа непорушно, наставивши на Волтера темні кучері. 

– Доріан, кохана, – він пригорнув її за талію. – Ще не час додому? 

– Чудова робота, Волтере, – Дарлін підморгнула йому, і він ледь-ледь усміхнувся. Тоді поглянув на Доріс. Террі сиділа, вивчаючи власний стаканчик з-під лимонаду, її чолом простяглися зморшки. Він вирішив розпитати про це вдома. 

Вони повечеряли в тиші, перекинувшись однією-двома фразами, наче м’ячем для пінг-понгу. Здавалось, уся Волтерова красномовність, яка охопила його на сцені, вицвіла. 

Коли Лейн вішав атласний галстук на гачок у шафі, вона розпочала те, про що міркувала ось уже декілька тижнів підряд:

– Волтере, у мене є два варіанти: або я повертаюся у бібліотеку, або лишаюся і добиваюся важливіших завдань. Важливіших за придумування відмазок по телефону, чому містер Стінг не зміг відвідати дитячу лікарню. 

Волтер мовчав, геть не здивований. Повільними рухами, витонченістю яких вона завжди захоплювалася, стягнув перстень з мізинця і поклав на лакований столик біля ліжка. 

– Мені набридло те, що ти не дозволяєш мені проявити себе.

“К чорту планування та стриманість, Доріс, правильно, вибіси його, давай”

Чоловік скинув сорочку, напахчену парфумами. 

– Я хочу більшого.

Мовчання. 

– Скажи хоч щось, – Доріс з розпачем кинула в нього подушку. Волтер встиг зловити м’який знаряд. Він підійшов і присів на ліжко, вивчаючи свою дружину, яка наче пашіла невідомою силою. Недоброю силою. 

Маленька Доріан загубилася 

– Проявити себе? Доріан, ти ж знаєш, я кохаю тебе. Я хвилююсь за тебе, – він притулив тонкі пальці до її щоки і, ледь торкнувшись, забрав, наче обпікся. – У тебе прекрасна робота. Чого тобі бракує?

На одну страшну мить їй здалось, що перед нею сидить глухий. Або ж вона гадає, що кричить, а насправді це все – її внутрішній монолог. 

– Ти мене не чуєш! – Террі вибухнула, зірвавшись із зім’ятої білизни. – Ти ніколи не чуєш того, чого я прагну, тільки й торочиш, як сильно мене любиш. 

Нервово помірявши кімнату кроками, вона знову залізла на ліжко і підповзла до нього.

– Якщо кохаєш, дай мені шанс стати кимось потрібнішим. 

Волтер зміряв її холодним поглядом. 

– Ти потрібна мені, Доріс. Зараз ти в безпеці і мені не доведеться хвилюватися за тебе. Будь ласка, не проси більшого. 

Зрозуміло було, що цим реченням він поставив крапку на їхній розмові. Таку чорну, жирнющу крапку, якою продірявили папір. 

– Звісно. Ти, як завжди, правий. Піду прийму душ, – Доріс підняла руки, втомлена говорити на різних мовах. 

Тепер у неї лишився тільки Пірс.