глава 2: чи вистачить одного пробач

Погодитись на дві умови, одна з котрих розкриється лише потім, а натомість отримати фінансову підтримку, підтримку вампірів і навіть можливість не тільки відновити права, а й потрапити до сенату, чи відмовитися й продовжите таке нікчемне існування? Залишити ось так дівчину на самоті з таким тяжким питанням, хіба це чемно? Заждіть, вона ж сама й назвала цього Рейнольда Лопеста, а точніше усіх йому подібних, нахабним і грубим. Ох, дідько, і що ж робити? За спиною стоять бідні люди, яким обіцяли щасливе майбутнє та права в цьому світі. Якщо відмовитися, то це призведе до скандалу, бо вони були свідками розмови і добре чули усі умови. Звісно ж вони скажуть, що краще пожертвувати однією Арістією та жити спокійно та щасливо, ніж приберегти дівчину та продовжити таке виживання. Дійсно…хто ж така ця Арістія, щоб її берегти?…

Арістія зростала без батьків. Її спогади дуже розпливчасті, вона не пам’ятає ні обличчя мати, ні її теплих обіймів. Дійсно, їй було лише два роки, коли матінка та батько покинули цей світ. Зараз їй сімнадцять…невже минули цілих п’ятнадцять років? І яким же було це життя? Щасливим його складно назвати. Виховували Тію її тітка й дядько, які були не дуже милі з дитиною. Своїх дітей вони не мали, а матір Арістії вони не дуже любили. Дядько був суворим чоловіком, який виховував Тію суворо: ніяких сліз, ніяких почуттів. Маленьку дитину навіть закривали на горищі, якщо та починала хникати. Її дитинство було наповнене темрявою і холодом, не дивно що зараз її називають крижаною. Чотири кам’яні стіни оточили серце й душу Арістії, де й зараз ховається маленька дитина. Тітка була менш жорстокою до племінниці, однак все ж таки не могла піти проти чоловіка. ‹‹ Майбутня лідерка організації має бути сильною і незламною, інакше нічого не вийде ››, ось що їй вбили в мізки. Було багато дітей в ‹‹ Священному легіоні ››, але на відміну від Арістії, що постійно сиділа за підручниками, діти грали на дворі чи просто проводили дитинство зі сміхом, навіть коли були тяжкі часи. Ці діти давали надію старшим, вони стали промінчиками в цій темряві. Однак маленька Еванс лише споглядала за ними зі сходів, або з вікна кімнати. В неї не було дитинство…в два роки вона стала дорослою…

— Тіє…Арістіє…Арістіє, ти нас чуєш? – до плеча дівчини доторкнулися, від чого та ледве не підстрибнула.

Галас в будівлі тривав з того самого моменту як Рей вийшов на вулицю. Люди сперечалися, обговорювали усю розмову їх лідерки і цього вампіра. Усі чекали якихось слів від Арістії, а та, ймовірно, ще тоді впавши в спогади від цього натиску, стояла мовчки.

— тихіше, будь ласка,- нарешті вимовила дівчина і галас припинився.- я буду діяти в інтересах організації, але…все ж таки дайте мені час обміркувати все. Не кожного дня до нас приходять з нової влади ще й з такою пропозицією. Будь ласка, повертайтеся до своїх справ. Я все вирішу, гарного вечора.

Люди дійсно почали розходитися…Все стихло, а дівчина на це з полегшенням зітхнула. За що й люди полюбили Арістію, так це за її красиві виступи, що завжди діяли заспокійливо на усіх, додавали впевненості та зміцнювали їх надію та віру. Зараз, йдучи вгору сходами та спостерігаючи за членами організації з другого поверху, Арістія мала багато думок. Як вчинити? Від її слів люди зраділи, однак чи варто жертвувати собою? Що то за друга умова? Чи можна довіряти цьому вампіру? А якщо раптом все піде не так як планували? Якщо це все буде марно?..

Двері з темного дерева зі скрипом зачинилися. Легке клацання в замковій свердловині і панночка нарешті наодинці. Вона завжди так робила, коли не витримувала натиску від власник думок та слів оточуючих. Дівчина з рожевим волоссям присіла на підлогу й сперлася об стіну. Погляд був направлений в гору, а думки зосередилися на контракті. Для завершення цієї картини не вистачало хіба що її сліз, але їх вже давно не було…дівчина закрила очі. В її уяві з’явилися ваги. В одній чаші – люди…щасливі люди, що живуть у власних будинках, ситі, здорові, однак Арістія, натомість, навряд чи щаслива, бо пожертвувала собою.

На другій чаші – контракт не підписано, Арістія вільна, а люди з кожним днем втрачають все більше надії…що ж робити?….

Дерев’яні двері з легким ударом о стіну відчинилися і так само закрилися. Все, вирішено. Не може Арістія о так вдіяти. Люди завжди були важливі для неї, і краще вона вже собою пожертвує, аніж іншими. Дівчина хутко спустилася сходами й вибігла на вулицю. Наближалася північ. Невже вона так довго міркувала в своїй кімнаті? І де ж цей вампір? Невже пішов? Вона запізнилася? Вона втратила шанс?

— будь ласка, тільки не роби такий вирах обличчя. Ніби ось-ось заплачеш. Не пішов я нікуди, як і казав я чекав би до дванадцятої, а потім пішов би. В тебе було ще десять хвилин. Тож, я так розумію ти згодна з усіма умовами? Чого ж передумала? Мені здалося, що ти усією душею ненавидиш вампірів,- на зустріч Арістії повільно йшов Рейнольд, всунувши руки в кишені штанів.

— так, ненавиджу. Однак заради людей можу й потерпіти. Яка тобі різниця? Хіба не головне що я погодилась?– дівчина тяжко зітхнула. Не любила вона ось ці допити, але про ненависть до вампірів було правдою.

Тітка розповідала, що саме вони вбили її батьків, і з дитинства їй привили ненависть до цих істот, а зараз…вже байдуже. Вона давно не пам’ятає, коли робила так як хотілось саме їй. Вона не пам’ятає, що хотіла, що відчуває….Тож вже елементарно байдуже на себе й на наслідки. Хай хоча б майбутні покоління проживуть спокійне життя.

— ну якщо ти такої думки, то гаразд. Вирушаймо зараз. Пропоную підписати контракт саме в моєму домі. Там нема зайвих очей, та й взагалі спокійніше,- Рейнольд глянув на дівчину, після чого простягнув до нею руку. – ми швидко дістанемося мого дому, якщо телепортуємося туди. Дай свою руку, будь ласка.

Дещо здивовані очі Арістії спостерігали за хлопцем. Було багато запитань, але все ж таки дівчина вже вирішила, що відступати пізно. Її тендітна бліда ручка лягла на долонь Рейнольда. Вона була тепла, однак дещо шорстка. Цікаво, він мав справу зі зброєю? Хоча, цілком можливо, що він мечник. Така мужня рука, але відчувається таке приємне тепло… Тільки-но їх руки торкнулися одне одного, як картина навколо них змінилася. Якщо до цього їх оточувало старе місто, що поринуло у нічну темряву, зараз же вони були в приміщенні значно новішому ніж зал штабу ‹‹ Священного легіону ››. Здивована Арістія можливо десь з хвилину розглядала інтер’єр кімнати. Найбільше привернув її увагу великий камін, де тріщали дрова, мабуть тому, що він був досить великим. В цій кімнаті, що, скоріше за все, була вітальнею, були ще великі книжкові шафи, диван, за яким відкривалися великі панорамні вікна й письмовий стіл. Дівчина перевела погляд на пейзаж за вікном. Ніч, поле, ліс і зорі. Ось що першим зачепив її погляд. То вони не в місті?

— так, ми за містом, – випередив Еванс вампір.- це мій дім, хоч і другий. Тут не має служок чи інших людей, бо живу я в цьому домі сам. Тому нам нічого не буде заважати. Дай-но мені хвилинку, я підготую усе для контракту. Можеш присісти поки що на диван.

Рейнольд пішов до тих самих шаф, які так сподобалися Тії, можливо саме через те, що вона дуже полюбляє читати книжки. Лопест дійсно витратив хвилини дві для підготовки. На тому самому столі, що стояв біля шаф, мабуть саме для того, щоб працювати поряд з джерелами, тепер лежала стара коробка, але вгадувати що всередині не було сенсу — коробка була відкрита. Звідти Рей дістав жовтий аркуш, пір’я для письма, колбу та ніж. Заждіть, а ніж нащо?..

— їди-но сюди,- легкий жест руки від хлопця і Арістія вже стоїть поряд.- оскільки контракт з умовою від якої залежить наші життя, треба підписати його саме кров’ю. Все ж таки життя та смерть це такі речі з котрими треба бути обережними, а тут, фактично, ми ставимо бомбу з годинниковим механізмом, хоча сподіваюся ніхто нікого не вб’є. Тож запитаю ще раз, чи ти готова? Шляху назад не буде, сподіваюся ти це розумієш.

І знов Арістію щось зупиняло. Вона була така впевнена тоді на сходах, нарешті прийняла рішення, але чому її все одно щось зупиняло? Можливо тому, що вона давно заплуталася в своїх емоцій? Тому що не розуміє себе?..

— так, я знаю на що йду. Роби все що треба,- коротко відповіла Тія. Вона зрозуміла, що якщо буде ще тягнути, то, можливо, буде переконувати себе ще чотири години.

— яка впевненість, міледі. Ну що ж, тоді почнемо,- Рей посміхнувся.

Далі Арістія уважно спостерігала за діями хлопця. Що здивувало дівчину, так це те, як швидко, ще й без якихось дій, на аркуші з’явився текст. Він був написаний досить красивим почерком, з витонченими вензелями, хоча Рейнольд ще нічого не писав. Магія? Скоріш за все. Після того, як умови контракту були закріплені на аркуші настав час для особливих магічних чорнил з крові. Лопест взяв у праву руку ніж, та зробив невелику рану на долоні, з якої струмочком потекла червона кров. Одразу ж після цього Рей вилив трішки крові в колбу, витер леза ножа й передав його Арістії. Погляд чорних очей зосередився на дівчині, і тому була причина. Тремтячою рукою Тія взяла ніж та піднесла його до шкіри. Вона не давала собі звіт про те, що їй було лячно робити щось таке містичне, щось таке невідоме, а тим паче робити собі боляче…

Гостре лезо ножа торкається блідої шкіри дівчини, що вмить стає червоною. Це викликало в Арістії тихий стогін, наповнений біллю…все ж таки це досить неприємно. Ось нарешті в колбі змішалися дві крові – Рейнольда й Арістії. За секунду вони перетворилися на темно червоні, багряні чорнила. Рей бере в руки пір’я й виводить свій підпис внизу аркуша. Це зробила й Тія, яка цього разу одразу без сумнівів завершила підписання контракту. Все, назад шляху немає…можливо зараз вона зробила перший до щасливого майбутнього, а можливо…крок назад.. Текст раптово з засвітився. Це означало завершення ритуалу. Папер зник, а натомість в коробці з’явився сувій, перев’язаний червоною стрічкою.

— вітаю із завершенням, тепер ми пов’язані долею і все таке,- Рей посміхнувся та прибрав коробку назад у шафу.- можливо хочеш чай чи каву? Ми так і не познайомилися нормально, хотілось би дізнатися ще й твоє ім’я.

Хлопець хотів-но піти на кухню, щоб запропонувати гості солодощі, однак в ту ж мить відчув печіння у горлі, що з кожною секундою лише зростало. Той оступився й сперся на стіну, міцно стискаючи свою шию. То була спрага…і він хотів не прохолодної води, а крові…Зненацька почувся якийсь тріскіт, а згодом на підлогу впав розірваний чокер. Схоже що ця прикраса увесь цей час стискала його шию, ще й була непомітною. Невже він навмисне так робив, щоб придушити цю спрагу ? Скоріш за все, але зараз все вийшло з під контролю. На блідій шиї з’явилися червоні плями від стискання руками. Це ж з якою силою він намагається себе заспокоїти? Однак в ту ж мить для дівчини все змінилося. Арістія опинилася не на своїх двох ногах, а вже лежала на дивані, на своїй спині. Над нею навис Рейнольд, чиї чорні пасма волосся спадали тому на обличчя. Добре відчувалося гаряче дихання. Той стримував себе, однак.. скоріше за все зараз він не міг нічого з собою подіяти. На Тію дивилися два рубіни, ті самі очі, що були карими стали червоними. Це був не жарт, не гра…все було по-справжньому…

Ще одна мить, і палке дихання відчувається на шиї дівчини. Кожний подих, кожна взаємодія шкіри та дихання Лопеста відбивається тисячею мурашок, що розбігаються холодом по всьому тілу. Можна було зрозуміти, що має статись далі… Йому потрібна кров… Її кров… Зараз…

~ вибач мені…

──────────────────

шановні читачі, запрошую вас до свого телеграм каналу, де публікуються усі частини та ілюстрації до них, а також можливе обговорення глав та спілкування з авторкою! дякую за прочитання.

tg channel – https://t.me/cinnaaxiao