Глава 2 (Початок кінця)

На дворі теплішає. Сніг сходить. Скільки часу вже пройшло? Тиждень? Два? Місяць? Скільки? Катя перестала рахувати дні після сумної новини. Світ став ніяким. Все відчувалося нереально порожнім. Як ззовні, так і зсередини. Чорно-біле, як в старому кіно. Вона вперше почувала себе покинутою. Наче всі провалилися під землю. Для неї вже ніхто не існував. Тільки ліжко та алкоголь.

– Доброго дня. Мені те, що й завжди. – Катерина дістала свою карту, щоб оплатити.

– Не в мою зміну, шановна! – Єлена підійшла ззаду та дала по потилиці дівчині. – Подивись, що з тобою! Ти думаєш твої батьки тобою гордились би?

– Які, в сраку носом, батьки?! Я їх навіть не знаю! Просто продайте мені того чортового пива і я піду, тітко Єлено.

– Зуськи. Тебе не вчили, що перебивати невиховано? Твій брат зараз дивиться на тебе звідти, – Жінка вказала вгору, маючи на увазі небо. – він точно не задоволений цим.

– Не.. Смійте. – Промовила крізь зуби Катерина.

– Що? Правда вуха ріже?

– Зупиніться.

– Зупинитись? Щоб ти далі псувала себе? Що б Петро сказав?

– Прошу, тітко Єлено.

– Та він би… – Жінка не встигла договорити, як отримала міцного ляща. Вона тихо глянула на дівчину.

– Його більше немає! Чуєте?! Не – ма – є. Все. Крапка. – Спантеличена своїми діями, Катерина оглянулась навколо, ловлячи погляди засудження. І слова не промовивши, вийшла з магазину та пішла.

Йшла вона куди очі бачать. Не думаючи, просто крок за кроком, кудись, подалі. Подалі від цих спогадів. Вона боїться. Боїться згадувати про брата. Боїться спати.

Ноги привели її на кладовище. Пусто, жодної живої душі. Дівчина добре знала, де поховані її батьки, хоч і не пам’ятала їх зовсім. Могила була старою та занедбаною. Відколи брат поїхав за нею ніхто не наглядав. Катерина не бачила сенсу, іншим це просто непотрібно.

– Привіт, мамо й тату. Пам’ятаєте мене? Я Катруся.. Ви давно мене не бачили. Пробачте, але я вас знаю лишень з фотоальбому та розповідей Петра. Знаєте.. Мені так вас не вистачає. Якби ви були тут, то може б я і не падала в цю прірву. Може і Петрик би не загинув.. Чому? Чому ви покинули цей світ? Чому не залишились з нами? Егоїсти.. Справжні егоїсти. Петрик розповідав мені чому вас не стало. Як ви могли так вчинити, маючи двох дітей, а? Мамо? Тато? Чому? За що? Чим ми на це заслуговували? Хтозна.. Якби ви були живі.. Та ні. Хоча б один з вас! Хоч хтось дав би мені пораду як з цим справитись. Я не можу, не витримую. Як мені прийняти факт того, що його більше немає? Будь ласка.. Хоч хтось, скажіть мені це. – Катерина впала на коліна та заплакала. Знову. Вкотре вже? Вона не пам’ятає. Дівчина припала до землі. – Будь ласка, скажіть, чим я на це заслуговую? Тіло мого Петрика навіть не можуть повернути мені. Я не можу його поховати! Свого брата! Чому ви тут, а він.. Десь там. Десь.. На чужині? Розкиданий шматками, а може вже й десь і в смітнику. Чому? Невже він навіть не заслуговує бути похованим.. Знаєте, мені теж так хочеться туди. До нього. – Вона лягла біля могил на спину. – Уявіть просто, лежу така під землею і ніхто навіть не прийде. Ні до вас, ні до мене, ні до брата. Ми в цьому світі ніхто і ніхто нас не пам’ятає. Ми просто м’ясо з кістками. Для чого ми живемо, якщо залишаємось без рідних? Щоб жити? Існувати? Навіщо.. – Катруся продовжувала свій монолог, перетікаючий з теми на тему, про життя, брата, наболівше. З часом вона так і заснула. Зимою, на холодній землі.

Чи вже не зима?

***

– Сестричко, тобі потрібно прокинутись, будь ласка, люба.

– Що?

– Прокидайся донечка.

– Будь ласка прокинься сонце.

– Що ви таке кажете, я не..

***

Дощ? Тобто вже не зима? Весна? Чи погодні збої? Котра година? Телефон намок.

– Хей! Пані, прокидайтесь. Чуєте мене? Ви живі? Давно я нікого не бачив на цій могилі. – До Катерина підійшла якась дівчина, на вигляд років 19, та стала над нею з парасолею.

– Це.. мої батьки. – Героїня все ще приходила в себе, промокша до нитки, та вся тряслась від холоду.

– Так це ти та Катруся про котру всі говорять? В тебе брат помер?

– Мг.

– Ходімо я тобі щось покажу.

– З чого б це мені йти кудись з незнайомою жінкою?

– Я Марта. Тепер ми не незнайомі. – нова знайома посміхнулась та протягнула руку, але Катя ніяк не відреагувала. – Слухай, ти ж все рівно жити не хочеш, то чому боїшся? Ходімо, вставай. – Дівчина взяла її за руки та насильно підняла.

Вони йшли в тиші, Катерина просто пересувала ноги. Їй і справді нічого втрачати, чому б і не піти кудись з незнайомкою. Хоча ні. Вона вже не незнайомка. Вона – Марта.

– Слухай, а скільки тобі років? – спитала нова знайома, усміхаючись. Катруся помітила, що в неї підфарбовані деякі локони волосся в червоний. Виглядає гарно.

– 18, а що? – тихо відповіла героїня.

– Та так..

Далі вони йшли в тиші. Марта не могла підібрати слів, щоб розговорити Катерину, а друга просто була зайнята роздумами про сенс життя, якого немає, та розгляданням нової знайомої. Невисока, метр шістдесять сім приблизно. Скоріш за все, ніде не навчається і одразу пішла працювати. В їхньому районі це поширена практика. Червоно-чорне волосся, карі очі, незвично елегантний стиль одягу. Звичайна чорна парасоля та рюкзак, що ніяк не вписується в цю картину. Мабуть зручно, хтозна.

Зовсім скоро, дівчата були біля напіврозваленого будинку. Буквально. Одна половина була схожа на закинутий будинок, до котрого не навідувались вже років сто, а друга була акуратна та прибрана. Вони попрямували до зламаної.

– Тут мені і смерть. – сказала Катерина, на що Марта тільки посміхнулась і, відчинивши двері, впустила дівчину всередину. Цей скрип вона запамʼятає надовго.

Всередині порожньо, темно та сиро. На великий подив, наче прибрано і жодних павуків. Катерина спантеличено розглядала будинок. Марта увімкнула ліхтар на телефоні та попрямувала до столу, на котрому стояли червоні сушені троянди. Здавалось, тільки торкнись їх, і ця краса розсиплеться на малі шматки. Світло ліхтаря впало на них і дівчина помітила іскорки, мабуть, троянди були посипані блискітками.

– Допоможеш? – Марта перебила роздуми головної героїні, вказуючи на стіл. – Це потрібно відсунути. Я б зробила це самотужки, але, оскільки ти є тут, то завдання можна полегшити. Дві пари рук завжди кращі за одну.. Якщо вони, звісно, на живій людині. – Вона посміхнулась та глянула на розгублену Катрусю. – Це жарт, розслабся.

Катерина припідняла брови і натягнула криву усмішку.

– Проїхали. Коротше кажучи – допоможи.

Дівчата прийнялись підіймати стіл. На перший погляд, він задавався легким. Якби ж то так і було. Важко повірити, що ця пані завжди підіймала та відсовувала його самотужки. Це було важко, але вони справилися з задачею. Під ним, як виявилось, був прохід в підвал.

– Точно моя смерть прийшла. Братику, я вже на дорозі до тебе! – Катерина, почала спускатися за Мартою по старих деревʼяних сходах, котрі точно не сповнювали надіями вижити.

Спустившись, її знайома сказала дівчині стояти на місці, а сама пішла всередину. За хвилини три, а може й менше, по кімнаті розлилось світло. Такого Катруся не очікувала. На столі лежали декілька обкладинок для паспортів та три чашки, вже випитої, кави. Поряд – кілька коробок з невідомими наповнювачами. В куті кімнати була гора з абсолютно різних, не повʼязаних між собою, речей. Колонки, прапори, памперси, прокладки, старі телефони, одяг, радіо, старий телевізор, дорожні знаки, тощо. Але найцікавіше – стіна. З одного боку висіла карта, з іншого – щось схоже на розслідування в детективних фільмах, червоні нитки, фотографії незнайомих людей, стрілки.

– Що це? – Катерина намагалась все співставити в своїй голові.

– Це? – Марта окинула руками все навколо. – Це – план. Недосконалий, тільки нещодавно розроблений план, в котрому потрібно зробити ще багато правок.

– План? – Все ще нічого не зрозуміло.

– План. План помсти. План смерті президента росісі.

– Чекай, а навіщо я тут?

– Все дуже просто: в тебе нікого не залишилось, як і в мене. Ти розбита горем, як і я. Ти не знаєш як жити далі? Я теж! Тільки не кажи, що в тебе немає бажання помститися всім за смерть найціннішої тобі людини? Я знаю, що є. Я бачила тебе «до» і «після». А на кладовищі.. Просто зрозуміла, що ти – те що мені потрібно. Розумієш? Люди, котрим немає чого втрачати. Це ти, я та вони! – Марта вказала на ноутбук з відкритим чатом «Вільні». – Ми вільні, розумієш? На нас не висить тягар сімʼї або чогось ще. Навіть, якщо кожен з нас помре – нічого не буде. Ніхто нас не шукатиме. А людям, котрі знали нас поверхнево, можна просто сказати, що ми переїхали, почали нове життя. Ми є, але нас і немає в цьому світі. Ми привиди з людськими тілами. – Катерина просто мовчки стояла та все роздивлялася. В чаті було 404 людини. Багато.

– У всіх цих людей.. Вони все втратили через росію? Чи..

– Дехто втратив через цих виродків, дехто – за інших обставин, а дехто і не мав, а просто палає бажанням стати корисним державі.

– А гроші?

– Збори «на помсту», вклади усіх збережень учасників і так далі.

– Я.. Я не знаю. Це все звучить надто неправильно і ненадійно. Як ми це зробимо, будучи тут? Як позбудемось путіна, навіщо це все, чого ми досягнемо? Ким ми будемо після? Як нас сприймуть люди? Навіщо це все.. Ми ж не повернемо втраченого цими діями.

– По-перше, план придуманий не просто так, звісно його варто доробити, врахувати всі сторони можливих подій, але він є. А, по-друге, я не знаю чого очікувати від людей. Для одних ми будемо героями, для інших злодіями, а комусь, взагалі, буде все рівно на нас. Так, можливо, ми робимо це тільки для себе, але я впевнена, що багато покинутих дітей та старих, котрі не в силах щось зробити, ми змусимо посміхнутись. Впевнена, що дамо надію людям, що країна завжди стоятиме, завжди боротиметься, до смерті. Ми запалимо вогні в серцях багатьох. Я хочу вірити. Ну то що? Ти з нами? До смерті?

– Гаразд, до смерті.. Розповідай, що ви вже маєте і що ще потрібно розглянути. – Катерина злегка посміхнулась. Вперше за стільки часу.. Її світ на секунду здався не таким вже й втраченим. Можливо вона вже сама себе почала переконувати в чомусь, а може й справді цей план дозволить їй відчути полегшення за бездію. Бути корисною Україні. Хоча б трішки.

– Я знала, що ти погодишся, а тепер слухай…

***

Йшли дні, план розроблявся, дівчата майже весь час проводили в своєму міні-бункері, так вони назвали підвал. З часом до них приїхали четверо людей з сусідніх міст.

Тимофій «Тімка» – 22 роки, високий блондин з блакитними очима, сильний та відданий. Втратив дядька, котрий усиновив його в пʼятирічному віці та молодшого брата. На них впала ворожа ракета. Дядько вмер на місці, а брат ще довго кричав та плакав, йому було всього 10… Блондин – єдиний, хто вижив і бачив, як його молодший помирає під уламками колишнього будинку. Він ніколи не забуде цього жаху.

Мішель та Михайло «Інь та Янь» – двійнята, обом по 18, досить низькі та не надто сильні фізично, але мають гострий розум, зовнішність ближче до азійської. В дівчини світло-рожеве волосся, в хлопця – чорне. В обох карі очі та абсолютно різні характери. Мішель – запальна дівчина, яка часто йде за покликом серця та ігнорує розумні фактори, а Михайло – спокійний та розсудливий. Мати та батько зникли безвісти ще під Бахмутом, сім місяців назад.

Марк «Хантер» – худорлявий чоловік, добре розуміється в технологіях, брюнет, зеленоокий, 35 років. Раніше працював в поліції, але його підставили та звільнили, рідні відмовились від нього. Хоче очистити своє імʼя або заплямувати ще більше – втрачати більше нічого.

Мішель та Михайло жили з Катериною в одній квартирі, Марк та Тимофій – з Мартою. Житлом Марти, як виявилось, була друга половина будинку.

За час, поки план розроблявся, вони багато дізнались одне про одного. На щастя, чи на жаль, стали досить близькими, але друзями ніхто не наважався назватись.

Катерина сиділа на балконі Мартиного будинку та розглядала зорі. На вулиці вже весна, тепло. Зірки знову яскраві.

– Хей, чому ти тут сидиш? Ходімо разом святкувати останні дні тут. – Михайло тихо підійшов ззаду та приобняв Катрусю.

– Я хвилююсь, мене не покидає тривожне передчуття. Таке було, перед тим, як я дізналась про смерть петра. Мені страшно. – Дівчина закрила лице руками.

– Що може піти не так, пташко? План розроблений до найменшої деталі. Що тебе так непокоїть? – «Пташка». Таке прізвисько дали вони їй.

– Що, як хтось з нас помре? Цей план був побудований на тому, що нам немає чого втрачати, але зараз.. Ми ж як сімʼя. Чому не залишити все так? Щось піде не так, хтось посвариться, не дай Боже, підведе нас. І все, не буде сімʼї. Знову все по новій? Ті всі страждання? Янь, скажи, ти готовий до цього? – «Янь». Прізвисько Михайла.

– Не накручуй себе. Такого не буде, я завжди поряд і допоможу. Ти ж знаєш, я майстер в цьому, помирити та заспокоїти двох чи трьох людей між собою, мені як пальцем об асфальт. – Він посміхнувся.

– Хей, голубки, ходіть до нас! – Марта увірвалась на балкон та, схопивши їх за плечі, потягнула всередину.

– Лис! Я ж просила нас так не називати, ми друзі. Чуєш? Друзі. – Катерина стукнула її по голові. «Лис/Лисиця» – так всі звали ту, хто це все розпочав – Марту.

– Так, так, всі бачать. Правда? – дівчина засміялась.

– Факт! – крикнула Мішель, що сиділа разом з Тимофієм на дивані та пила шампанське.

– Заспокойтеся! Давайте просто відпочивати – Михайло посміхнувся та пішов за декількома пляшками пива. Для себе, Катрусі та Марти.

Марк просто спостерігав за молодими та згадував часи, коли його імʼя ще не заплямували..

Усі насолоджувались моментом. Хтозна, можливо, це буде їхній останній щасливий вечір разом..