Глава 2. Новенькі

Україна. 14.05.2786. Час: 12:45

***

Тренувальні зали завжди були забиті людьми: тут більшу частину свого часу проводили всі з військового підрозділу. Саме приміщення поділялось на одну величезну арену, яку від проходу відділяла тільки металева сітка, та велику кількість приміщень для тренувань невеликих окремих груп. За останні два роки повністю сформованої військової частини тут з’явилась своя, окрема від організації, ієрархія. Дідовщина? Ні. Таке тут було суворо заборонено та каралось дуже жорстоко. Ієрархія полягала в розподілі тренажерів (так називали всі окремі кімнати для тренувань). Старші займали крайні кімнати, подалі від очей; молодші зазвичай були на великій арені; далі розподіл залежав від того, до якої частини ви відноситесь (основна, розвідники, “танк”, тяжка кавалерія та сили підтримки). Хоч велика арена на перший погляд здається честю, є в неї один суттєвий мінус – вона влаштована так що є прохідною до всіх інших кімнат і саме сюди першим чином потрапляють, коли підіймаються на поверх. Тому всі твої успіхи чи невдачі в бою так чи інакше матимуть свого свідка.

Завдяки великій території, саме на арені були і зібрані всі новенькі – 34 особи, якщо бути точнішим. Всі хвилювались – а як не хвилюватись? Зараз перед ними з’явиться голова “Рецидивістів” та відома всім бійцям “Залізна воля” Ксюша Макров! Навіть зовсім юні та зелені розуміли яка це честь! Деякі метушились, деякі намагались дізнатись побільше інформації про майбутнє дійство, а деякі взагалі стояли по кутках, нервово стискаючи в кулаках залізні монети рецидиву.

***

Ті монети, що стискають або ховають в кишенях всі новенькі – пропуск до банди. Ніби карта пропуску Рецидивістів. То була не звичайна монетка, що ти її одержиш в пересічному маркеті – то був ключ. Отримати таку означає стати членом банди, стати частиною одного цілого організму – “Рецидивісти”.

Складну систему отримання “монет” вигадала Аня з Наташею ще на початку “кар’єри” організації. Щоб отримати її треба було виконати два кроки: перший –  зустрітись з Вікою, щоб вона визначила чи може ця людина вступити в банду; другий – пройти систему захисту Наташі “Іскра”. Якщо робота Віки полягала в розслідування історії людини, її дані, таємниці та всі зв’язки, то робота Наташі – знайти можливо шпигуна. Система “Іскра” то робот створений для дослідження психічного, фізичного, соціального та нейронного стану людини. Іскра виглядає як фотокабінка підключена до комп’ютеру: людина що зайшла туди на протязі двох годин буде піддаватись різним тестам та перевіркам до тих пір поки Наташа не підтвердить безпечність цієї людини для організації. Тільки після проходження всіх етапів, майбутньому члену банди видають “монету” з інформацією про людину, яка в майбутньому працюватиме ключем для існування в банді. Ззовні вона виглядає як звичайна монета, особливою її робить захований всередині датчик, невидимий для державних сенсорів. Твоя монета – твій бейдж та безпека.

***

Хлопець в кутку арени, притиснутий до самої сітки, нервово крутив в руках свій “пропуск” до банди. Ця маленька, як здавалось нічим не особлива монетка зараз давала йому другий шанс на життя. Місяць тому він став сиротою – батьків заарештували за “пропагандистську” діяльність і згодом засудили до смертної кари. Хоча вони були звичайними вчителями математики і єдина “пропаганда” то слова в зошиті “пиши українською”. Бідний, хлопчина навіть не попрощався з батьками – допізна засидівся в бібліотеці. Кляті екзамени! Ще через тиждень виявилось, що їх дім був під заставою. Та платити не було чим: звичайний студент собі на обід ледве знаходив, не те що 10500 рублів в місяць. Тому скоро і дах над головою бідолашного відібрали. Стрес, виснаження, голод – навчання відійшло на задній план і той клятий екзамен геть вилетів з голови. Пропуск такого важливого екзамену означав одне – відрахування. Він напевно так і помер би десь на вулиці від голоду чи холоду. Та великий яскравий напис на стіні ніби потужний потік води увірвався в життя хлопця. “Шанс..” – так думав він коли почав пошуки “Рецидивістів”.

Із спогадів, хлопця вирвали слова дівчини, що стояла неподалік від нього та щось обговорювала із, здається, своєю подругою. Чомусь саме ці слова так чітко були ним почуті.

– я, чесно кажучи, гадала що тут еліта всіх еліт збирається. Типу, бійці непереможні чи генії науки. Але це, – вона обвела пальцем з довжелезним нігтем чорного кольору всіх навколо, – це не те чого я очікувала.

Вона ще раз презирливо озирнулась довкола, доки не зіткнулась поглядом із хлопцем в кутку. Той поспішно відвернувся в сторону свого золотця у вигляді металевої монетки. Зробивши байдужий вигляд, дівчина продовжила, але вже на пів голосу голосніше.

– мої батьки постійно говорили про цю банду як про майбутнє країни, як про щось божественне та недосяжне. Я  так раділа коли дізналась що можу стати частиною цього “божественного”, але що я бачу? Купу бомжів та невдах, що прийшли тільки щоб поїсти задарма чи просто прославитись? Я не розумію чому тут немає ніякого відбору! Я б стовідсотково…

Грубі слова блондинки перервав звук відкриття ліфта. Всі миттєво затихли – вони тут. Арена стояла на деякому підвищенні, як мінімум на пів метра вище прохідного коридору назовні, тому все було видно прекрасно. Двері ліфту повільно, ніби спеціально тягнучи хвилину, посунулись вбік. Глухий, майже непомітний звук кроку – все що було зараз чути. Вероніка йшла швидко, але це не виглядало як поспіх, швидше як ритм секундної стрілки. Поруч йшла Ксюша – її кроки навпаки були тяжкими, ніби на ногах висіли невидимі кайдани. Легким рухом руки, Вероніка відкрила двері із сітки та зайшла в середину. На секунду вона зупинилася ніби оцінюючи ситуацію в цілому, але швидко повернулась до всіх спиною і махнула комусь в темряві коридору, що вів далі до тренажерів. Хтось там чимось клацнув і арена, до цього освітлена лише вмонтованими в стелю маленькими лампами, засвітилась в три рази яскравіше ніж було. Здавалось, тепер було видно навіть кінець того таємничого коридору. Осліплені раптовим “просвітленням”, всі новенькі зажмурились та потерли очі. Тим часом Вероніка дістала звідкись пульт і вже увімкнула голограму прямо в центрі арени.

– Вітаю, я Рева, ваша “монета”.

Голограма представляла собою дівчину в білому комбінезоні з текою в руках. Її обличчя було ніби зашите скупою усмішкою.

– знайомтесь, це наш віртуальний помічник – ваш гід в новому світі.

Вероніка жестом вказала на дівчину з голограми та продовжила.

– вона є скрізь і зі всім вам зможе допомогти – вам потрібно лише звернутись до неї по імені. Вона також є в ваших “монетах” і надалі саме вона буде інструктувати вас у всіх питаннях. Треба лише покликати “Рева, подаю запит”. Йдемо далі.

Як раптово з’явилась, так раптово Рева і зникла. Тепер всі дивились тільки на Вероніку. Вона витримала секундну паузу, щоб всі повернулись до неї і знову заговорила.

– ви знаєте куди ви потрапили, але не знаєте що вас чекає. Для початку поясню – звідси ніхто не може повернутись назад; тут вас не будуть лілеяти чи берегти; тут ви отримуєте тільки те що заслужили; тут у вас немає слова доки вам його не дадуть, немає думки доки ви її не заслужили і тут не має поняття “невдахи” чи “божество”.

З цими словами Вероніка зосередила тяжкий погляд на дівчині, що ще нещодавно вирішувала хто гідний тут знаходитись.

– Ви всі більше не люди. Тепер ви – солдати. Ви маєте бити, захищатись та перемагати. “Рецидивісти” це не “другий шанс”, це повернення до пройденого. Тому той хто не витримує тут – не витримає і там.

І всі зрозуміли де це – там. Війна. Ось що чекає тих хто прийшов до рецидиву. Українці завжди повертаються до війни. То їх власний рецидив, то їх “монета” для вирішення проблем.

– тому ваш останній шанс повернутись до мирних днів – піти зараз. За ваше життя відповідаєте тільки ви і тільки ви зараз їм ризикуєте. Організація стане вашою сім’єю тільки коли ви доведе, що здатні захистити цю “сім’ю” будь якою ціною. Зараз я прошу підняти руку тих хто не готовий до власної крові та смерті.

Повисла тиша. Ті, хто тут стоїть прийшли сюди в надії або отримати другий шанс, або повернути втрачене. Але вижити зможуть лише ті, хто готовий втратити себе і стати розмінною монетою у цій війні. Їх надію на краще щойно жорстоко розтоптали, та навіть за людей їх більше ніхто не тримає. Тепер майбутнє – це тільки те що вони тут виборють.

В цій німій тиші якось надто голосно зашуршала рука в неоновій куртці, що потягнулась догори. Дівчина нічого не казала, вона просто дивилась в підлогу, а її рука помітно тремтіла. Це був ніби поштовх в спину – рука за рукою, всі тягнули їх догори. Більше ніхто не хотів стати відомим тільки тому що він був членом “Рецидивістів”, ніхто не хотів жертвувати своїм життям.

Вероніка мовчки підізвала хлопця, що нещодавно увімкнув світло, до себе.

– всі хто підняв руку зараз виходять із “сітки” та йдуть за цим хлопцем. Монети здасте на виході.

Вона навіть не дивилась більше в сторону тих, хто спішно покидав арену та забивав сходи поряд з ліфтом.  Вона дивилась на ту жменьку людей, що все ще стояли на, тепер порожній, арені. Залишилось від сили людей 15 і серед них все ще стояв хлопчина з “білетом” в руках, і дівчина що так гучно до цього говорила.

Почекавши поки шум зі сторони сходів затихне, Вероніка продовжила.

– що ж, а тепер, – вона повернулась до Ксюши, що стояла весь цей час поруч і просто мовчала, дивлячись в одну точку, – хочу представити вам пані Марков. Відтепер ви під її опікою. На цьому моя промова закінчена, бажаю не вмерти в перший же день – буде якось не зручно.

Вона кивнула в сторону Ксюши і так само швидко покинула приміщення тренувальної зали, як і зайшла сюди. Варто було їй піти, як на всіх опустилась тяжка атмосфера: вибір зроблено і зараз почнеться їх нове “життя”.

– ітак, – голос Ксюши прозвучав як грім в цій могильній тиші, всі миттєво повернули погляди на капітана, – сьогодні ви будете ознайомлюватись з місцевими правилами. Завтра о п’ятій ранку чекаю вас на цій арені. Всі хто запізниться потраплять до “чорної” тренажерки на добу. Всі нюанси вам пояснить Рева, вона ж вам буде повідомляти всю інформацію. Зараз вільні.

Не затримуючись надовго, Марков пішла в сторону дальніх кімнат. На арені знову запанувала тиша. Якщо до цього всі дивились або в підлогу або на командирів, то тепер нарешті з’явилась змогу оглянути тих хто залишився.

Майже в центрі стояв масивний на вигляд хлопець, ростом близько двох метрів. Він виглядав так ніби взагалі тут не знаходився: ні страху, ні сумніву, ні подиву – ніби хотів пошвидше вже розпочати тренування. Його вигляд нагадував шукача скарбів, що знайшов золотий злиток і тепер мав сенс жити.

Трішки далі за ним стояла дівчина, що виділилась перед промовою. Зараз вона не могла підняти погляду, лише руки тремтіли чи то від страху чи то від злості.

В протилежному до того де стояв хлопець з монетою кутку, був чоловік років сорока. Він виглядав досить впевнено в своїх силах, хоч і намагався не виділятись. Напевно, щось в цьому він розумів.

Ну і останній хто кидався в очі – дівчинка, якій на вигляд років 15. Вона ритмічно махала рукою вниз вверх ніби розминала її, при цьому дивлячись в якусь порожнечу перед собою.

Решта були посередніми людьми різного віку, особливо ніяк не виділявшись. Світло різко вимкнули і арена знову поринула у напів темряву. Не встигли всі звикнути, як “монетки” завібрували. Над ключами з’явилась мала голограма Рева.

– твоя кімната номер 1362 на третьому житловому поверсі. Список правил я надішлю на внутрішній комп’ютер твоєї кімнати. Ти маєш обов’язково з ним ознайомитись, а ще краще завчити. Свій режим, як і одяг, ти знайдеш в кімнаті. Твій ранг – рядовий, частина – розвідка, номер –  №8, твоє кодове ім’я – *ввести дані*, твій внутрішній код – 9194617. Рівень доступу – нульовий.

Після сказаного, Рева зникла в монетці і всі присутні нарешті оживились. Час побачити новий дім.