Глава 2. Непокірність.

Дорога до Валії здавалась вічною. Жовтогаряче сонце Ґарсаду випікало плями загару на світлих шкірах загарбників, ніби стараючись хоч якось помститись. В розпалі серпня ця північна країна завжди була спекотною і не вибачала помилок. Температура підіймалась до рекордних градусів, а розжареним повітрям було важко навіть дихати. Король обрав шлях в обхід безлюдною пустелею. Їм траплялись і струмки з озерами, і тропічні хащі, де змушені були відпочивати знесилені погодою коні. Мінусом був тільки довгий період, протягом якого вони дістануться до місця призначення. Така подорож виснажувала, і деякі важкопоранені вмирали під руками своїх лікарів. Ціла колона трупів їхала на достатній відстані від основного війська. Рій мух і нестерпний запах тіл, чиє гниття від духоти тільки посилювалось, розносились на добрих дві, а то й три сотні метрів від себе. Армії завжди залишали після себе такий шлейф смороду — як згадка, якою ціною далась перемога.

Нілам втратив відлік часу. День переходив у ніч, потім навпаки, знову і знову, проте нічого не змінювалось. Його, як і невелику групу інших полонених, годували зранку та ввечері, але йому завжди діставалось найменше. Солдати не забували вдарити, потягати за волосся чи запхати лицем в тарілку з кашею. Це було так принизливо, що хлопець запам’ятав обличчя кожного з них, здається, до кінця життя. Проте він терпів. Стиснув кулаки, закусив губи — жодного слова чи звуку, котрий дав би ворогам зрозуміти, що їм вдалось влучити в яблучко, зламати його гордість і примусити благати. Нілам поклявся собі, що витримає. Все, що зараз роблять валійські солдати — гартують сталь у вогні, додаючи їй міцності і незламності.

Всі бранці були молодими, темношкірими, здоровими людьми, котрі неодмінно стануть рабами в домах еліти. Їх не чекало легке і довге життя, скоріше за все вони не доживуть навіть до 40. Інший клімат, знущання і важка робота швидко знищать тіло, а усвідомлення безпросвітного “завтра” — розум. Вони зрідка перешіптувались між собою — говорити заборонили. В очах кожного читалась порожнеча і відчай. Налякані, розчаровані і безсилі — хіба якесь чудо врятувало б їх. Проте магії не існувало, а чуда не відбулося, тож залишалось тільки покірно їхати вперед.

На кордоні їх застав початок вересня. Тут вже вривались валійські вітри, що холодили загрубілу шкіру на руках і обпалені щоки. Пейзаж також змінився. Якщо раніше савани перетворювались в чагарники, чи на їх шляху траплялись вологі зелені ліси з довжелезними ліанами, дорогою стелився мирт і низькі папороті, а погляд приковували до себе чарівні орхідеї на гігантських камфорних деревах, то тут все було інакше. Спочатку їх побачив трав’янистий степ, котрий згодом почав переростати в змішані густі ліси з буками, дубами чи кленами.

Чим далі вони їхали, тим більше помічали людей і їх поселення, котрі з повагою зустрічали свого Короля, сипали квітами і гучними оплесками, оспівували його мудрість і силу армії. Їх лиця світились щастям і вони навіть не замислювались над тим, вчиненню якої трагедії посприяло їх королівство. Для звичайних мешканців Валії це був успішний воєнний похід, а не цілковите знищення чиєїсь домівки. І Ніламу хотілось їх розуміти, але під ребром нещадно нило і гупало, тож він відкинув такі думки. Всі в цій країні були його ворогами, котрим він бажав пізнати в сотні разів жахливішого горя.

Вони рухались вже так довго, що це ставало нестерпним. Нестерпно очікувати те, що саме має відбутись далі. Щоночі король наказував зупинитись не стільки для відпочинку коней, скільки для того, щоб дати пораненим можливість протягнути довше. Цілителі щиро і старанно робили все, що тільки могли, аби важкі рани гоїлись швидше, аби не дати кістлявій забрати ще когось із своїх пацієнтів, аби родини зустріли своїх воїнів зі щитом. Проте кожного другого чи третього дня хтось помирав. Це було зрозуміло і так — з такими ранами не виживають. Це правильно, якщо ти помираєш від кровотечі чи стріли в грудях, бо так було і завжди буде.

Якщо ти чогось хочеш, то повинен віддати щось настільки ж цінне. Це закон рівноцінного обміну, котрий не обійти. Якщо тобі потрібні нові території — віддай певну кількість життів своїх підданих. Завойована земля завжди омивається кров’ю — це загальновідомий ритуал.

Ночі ставали прохолодними. Нілам бачив полум’я багаття і військових, котрі сьогодні весело гомоніли за чаркою. Проте вчора вони тихо мовчали, вшановуючи пам’ять своїх братів. Він бачив теплі намети, в котрих ховались офіцери, генерали та король. Сповзаючи на низ воза, хлопець скрутився в клубок, сховавши замерзлі зв’язані руки між ногами. Його тіло за цей час стало таким кістлявим.. Чорний розпатланий клубок впав йому на лице — колись його волосся вилискувало на сонці, як вороняче крило. Колись він був щасливим та сповненим натхнення — його життя обіцяло бути гідним статусу. Молодший син генерала із твердим характером і відмінними навичками неодмінно привертав до себе погляди знаті, погляди захоплення і заздрощів. Тепер він просто тінь самого себе.

— Щ-що з нами буде далі? — дівчина тремтить і старається говорити якомога тихіше, щоб не привернути до себе уваги. Вона нажахана, вона зламана і на її очах постійно сльози. Нілам думає, що та теж когось втратила. А ще він думає, що вона не зможе витримати. Потоне в океані розпачу і безвиході, і хлопець бачить це в її вологих блискучих зіницях.

— Нічого доброго.. — відповідає інша більш стримано. В голосі чути нотки обурення, проте його швидко виб’ють. За непокору каратимуть, це дали ясно зрозуміти.

— Та тихо ви, інакше буде те, що і з ним, — буркає збоку чоловік і Нілам відчуває на собі погляди всіх, хто сидів близько, але намагався максимально від нього відсторонитись. Вони бачили відношення валійців до хлопця, тож не бажали собі подібного, сидячи тихо і завжди відвертаючи обличчя.

З малечку всіх вчили, що вони діти однієї утроби, що у їх венах тече однакова кров. Їх вчили триматись разом, боронити одне одного і бути відданими до самого кінця. Це була ідеологія попелища, котре носило ім’я Ґарсад. Схоже, разом з країною зотліло і все, чого вона навчала.

Піднявши очі вверх, Нілам побачив неозорий оксамит чорнильного неба, яким розсипались міріади сяючих зірок. Крижаний білий місяць байдуже висів посередині, здається, навіть не бажаючи освічувати землю своїм сяйвом — настільки тьмяними були поодинокі промені, котрі доходили донизу і розсіювались пилом. Хлопець вдивлявся в нічне світило в німому питанні. Чому цей місяць виглядає так само, як коли його народ ще був не просто згадкою? Чому він не залився кров’ю, чому не оплакує їх полеглі невинні жертви, чому він, як завжди, відсторонений і холодний до людського болю? Навіть якщо б Нілам і закричав, місяць не дав би жодної відповіді. Він продовжить мовчки спостерігати, як змінюються країни, як народжуються та гинуть цивілізації, він буде дивитись на це, немов глядач театру, не маючи змоги змінити сценарій.

Чим ближче вони підходили до столиці, тим красивішою ставала місцевість. Домівки збільшувались, господарства розширювались, одяг в людей урізноманітнювався. Полонених нагодували востаннє — далі вони повинні були терпіти голод доти, поки наглядачі вже у в’язниці їх не нагодують. Що роблять з дикими тваринами, аби підкорити собі? Зачиняють в клітці і морять голодом. Якщо вона стає покірної після того, як її нагодували — отримає ще. Якщо накинеться — будуть гамселити майже до смерті, аби та зрозуміла, хто головний. Виховання рабів майже ніде не відрізнялось. В Ґарсаді тих виховували побоями, морили голодом і примушували стояти в пісках під відкритим сонцем. Нілам був певен, що з ним не будуть церемонитись. А також він знав, що справжні тортури тільки попереду.

Рейвера зустріла їх височезними мурами із білого каменю — такі будувались століттями. Місто було велетенським, і розкинулось на пагорбі, найвищу точку якого прикрашав собою величний білосніжний палац. Біля відчинених воріт їх колону зустрічали тисячі радісних і заплаканих людей. Коні в’їхали до міста під оглушливі гарматні залпи, а до їх копит кидали незліченну кількість різнокольорових квітів. Какофонія звуків була справжнім медом для вух валійської армії. Вони йшли гордим повільним кроком, смакуючи цей момент. Попереду всіх велично їхав їх Король. По праву руку — не менш поважний генерал. Рідні, котрі дочекались свого героя на щиті, захлинались криками, падаючи тим на груди і цілуючи синюшне чоло. А ті, хто повернувся живим, ледве втримувались на ногах, міцно обіймаючи дружин і дітей, стареньких батьків, братів і сестер. Горе і щастя змішалось в клубок, котрий годі було розплутати.

Але це все не цікавило Нілама. Його країна навряд колись так зустріне.. Його розбита і сплюндрована країна не матиме можливості обійняти своїх живих дітей. Тільки чорна земля з часом самостійно створить безіменні могили для полеглих, прикриє їх зламані кістки, приховає біль від чужих очей.

Наступні ворота, котрі зустріли свого господаря, були безпосередньо замковими, і за ними простягались кілометри садів, конюшні, тренувальні майданчики, різні господарські приміщення і сам палац. В’язниця знаходилась в його підземеллі, тому в’язні встигли побачити, як короля вже чекали вишикувані лицарі із аркою з клинків, міністри і три принци з шанобливо зігнутими головами. Коли король і генерал пройшли під мечами і наблизились до високих вирізьблених сходів, до них підійшла молода світловолоса дівчина і, граційно вклонившись, подала два келихи з вином — вона зустрічала свого батька і свого Короля. Ті одразу прийняли їх і пили до самого дна під гучні викрики лицарів. Вся ця процесія і красиві традиції вшанування, поміж квітучих дерев і десятка клумб із запашними квітами, виглядали магічно. Це була неймовірна культура півночі, котру оберігали поколіннями.

Поки король і його найближче оточення святкували в уже заздалегідь підготованих залах, наповнених їжею, випивкою, музикою і танцями, для армії застілля проходило на дворі перед палацом — їх було занадто багато. Воєнні перемоги, як і решту важливих свят, прийнято відзначати три дні, тож цілих три дні галас не вщухав не тільки в столиці, але й в цілій країні.

Майбутніх рабів, звісно, це не стосувалось. Старший наглядач одразу наказав посадити тих за ґрати і давати тільки трохи води. Всі хотіли обмити похід Короля, а з групою в’язнів за цей час нічого не станеться. Пізніше їх буде більше. До Валії завезуть ще сотні таких самих, проте саме ці були дітьми знаті і, таким собі трофеєм, як роги оленя чи шкура ведмедя. Немає нічого більш солодшого, ніж ламати волю тому, хто в минулому був подібним тобі — благородної крові.

Нілам почувався втомленим через довгу дорогу, недоїдання та побої. Закриваючи очі, йому здавалось, що його досі трясе у возі. Камера була маленькою, без вікон і навіть відра для справляння фізіологічних потреб, тож вони мочились в одному з кутків. Сморід вже став частиною життя цих людей, тож не здавався нестерпним. Холодна підлога не була вкрита навіть соломою і від високої вологи стала мокрою та слизькою. Зі стелі постійно крапала вода і це в деякій мірі допомагало — можна було зосередитись на звуці, коли крапля розбивається і рахувати скільки таких вже було. Тоді непотрібні думки не лізли в голову, а перед очима не поставало минуле, і на якийсь час наставав спокій.

Жоден звук не долинав до них з поверхні, світло було тільки від факелів, котрі час від часу підпалювали заново. Проте навіть так не можна було розрахувати час, бо наглядачі робили це нерегулярно, приходячи то раніше, то коли факели вже не горіли невідомо скільки часу. Тож більшу частину цих трьох днів вони сиділи в темряві, холоді і мовчазній тиші, котру порушували тільки важке дихання і та сама невгамовна крапля.

Вони зрозуміли, що свято скінчилось, коли широке обличчя старшого наглядача різко з’явилось перед ґратами, освітлене тільки тьмяним вогнем.

— У вас був час подумати, усвідомити і змиритись. Ви — підкорені раби нашого Короля. Ви — ніхто, сміття коло його ніг і все, що від вас вимагається — досконало прислуговувати і виконувати кожен наказ. Якщо хтось все ще думає інакше, то, повірте, я можу бути доволі переконливим, — чоловік вишкірив криві зуби, оглядаючи схилені голови полонених. Він вже знав, що серед них є син генерала, проте правила не дозволяли карати його, якщо хлопець слухняно поводитиметься. Наглядач хотів, аби той виказав свою непокору, маючи на нього великі плани. Давно він не насолоджувався катуванням непокірних, таке рідко трапляється, а якщо вже і станеться, то людина швидко здавалась.

— Спершу мені потрібно вас оглянути на наявність дефектів. Тут так темно, а ви такі чорні, що виконаймо цю процедуру на вулиці. Поки будете йти, навіть не намагайтесь щось утнути, інакше благатимете смерті, а її вам подарувати мені заборонили, — Дерфен Яс любив свою роботу, і якщо хтось просто працював, то він відносився до свого ремесла зі всією душею. Він був відомий у столиці як “дресирувальник рабів”, що працював при королівському палаці. Чоловік виховав не одну сотню слуг, більшість з яких до сьогодні не зробили жодної помилки в своїй роботі чи спроби втекти, або ж накласти на себе руки.

В’язні тихо піднялись і повільно покинули камеру. Кожен крок їм давався доволі тяжко — голод і нестача комфорту зморили їх. Коли ті вийшли на вулицю, сонце майже засліплювало, а будь-який звук здавався аж надто гучними. Аби звикнути до цього, потрібно було трохи часу, проте старший наглядач такого привілею нікому не давав. Довгим батогом він декілька разів вдарив по землі, від чого піднявся пил і декілька камінців розлетілись навколо. Це було попередженням. Вагомою силою в руках людини, котра не боїться нею скористатись.

— А тепер роздягайтесь, — холодно наказав Дерфен, склавши руки на грудях. Він випнув живіт вперед і широко розставив ноги, набуваючи вигляду володаря положення.

Ґарсадці перезирнулись між собою, проте ніхто не хотів провокувати чоловіка, котрий має над ними вагому владу. Найбільше соромились дівчата, повільно знімаючи верхній, пошарпаний брудний одяг, затримуючись на спідньому.

— Чого чекаєш, нездаро? — питає чоловік, коли бачить, що один із рабів залишився стояти на місці, не рухаючись.

Нілам високо підняв голову і дивився ворогу прямо в очі. Він склав руки за спиною в замок, розпрямив плечі і випрямив спину. Кожен рух був повільним, але сміливим. Хлопець розумів, що саме чекає його далі і, здається, зовсім не боявся. Його слова були надзвичайно чіткими, а голос не тремтів і дивував сталевими нотами:

— Хто сказав, що я буду підкорюватись твоїм наказам?