Глава 2. Неймовірне місце.

Темрява, що поглинула хлопця, змушувала зливатися з її простіром або, ще гірше стати нею. Тиша в свою чергу тиснула, а порожнеча в його грудях ставала все більше і більше. Це все було нестерпно. Хто-небудь чує? Раптом яскраве світло стало пробиватися крізь його прикриті повіки. Різкий запах, який так і вдаряв в ніздрі, ніби пробиваючись до самого мозку, змусив його відкрити вологі очі. Що це? Перед ним стояли чоловіки, здається, їх було четверо, або ж у нього так двоїлося в очах. Виглядали вони досить вороже і не викликали довіри, а один з них був зовсім близько і тримав в руці ватку, просочену чимось, що і пробудило Сашу від нагнітаючої темряви, а саме від втрати свідомості, причиною якого став удар по голові. Звичайно, хлопчисько одразу сильно злякався і різко піднявся, відскочивши від чоловіка, який прямо в обличчя світив йому ліхтариком. Але раптом в очах потемніло і світ навколо ніби закрутився навколо нього, мало не зваливши з ніг бідного меліса. Той мало не впав, але вчасно сперся об бетонну стіну, вона була такою приємно прохолодною… Здається, і підлога тут була бетонною… Дивно, такого в пустелі він ніколи не бачив. А це взагалі пустеля? Якби він зараз впав на цю тверду підлогу, міг би поранити себе. Не пісок.

Чоловіки деякий час мовчали, але раптом один з них перервав нагнітаючу тишу:

— Отямився? — його вираз обличчя було таке серйозне, виділявся він з усіх, хто стояв поруч своїм величезним шрамом на пів обличчя. Страшно! Це перше, що кинулося в очі Олександру, як тільки той прийшов в норму і глянув на них, — виглядаєш не дуже добре. Голова болить?

— Хто ви?! — верещав хлопець і притулився до стіни щільніше, ніби бажаючи пройти крізь неї і втекти звідси, — Не підходьте!

— Заспокойся, — раптом заговорив інший чоловік і простягнув склянку води, — ми просто були на вилазці, а тут бачимо хлопчина без свідомості, зовсім один.

— Вилазці… Один? — раптом він став вести себе якось втрачено. А що він тут робить взагалі? А ті лише перекинулися поглядами в якомусь подиві, після видихнули. І лише зараз, подивившись на їхні обличчя, той усвідомив: а що він робив в пустелі один? Туга опанувала ним, а в грудях стало так важко. Боже мій, останнє, що він пам’ятав це чортових рейдерів, точно рейдерів! Вони були такими жорстокими, а ще, здається, у нього був з собою його ранець з речами, тільки ось, що за речі в ньому були, згадати рудий не міг. З його голови ніби вибили деякі спогади.

Раптом, відчинилися металеві двері. І в темну кімнату увійшов ще один чоловік. Та скільки їх тут?!

— А ось і ти! — посміхнувся чувак зі шрамом, він ж може його так називати? Зустрівши поглядом високого широкоплечого хлопця, він сказав, — ти вирішив його врятувати, то ти й тепер і розсьорбуй проблеми цього пиздюка! Після цих слів троє вийшли, мабуть, за їх ватажком, залишивши цього «пиздюка», здається, зі спокійним хлопцем. Той виглядав нормально, на перший погляд, але як тільки повернувся до Лемоньясу і іншою стороною обличчя, хлопець заверещав.

— Робот?! — заскрипів зубами Саша в страху, на що не отримав жодної реакції. Але ж і справді, на місці ока на правій стороні обличчя у чоловіка було невідомий пристрій з трьома зеленими… Лампочками, що це взагалі таке? Хоча ці зелені штуковини можуть діяти як очі.

— Можна просто Дігл, — спокійно відповів він і показав на свій пристрій замість ока, — не лякайся, це протез. Він ніби був готовий до цих запитань і заздалегідь відповів, не давши Саші навіть рота роззявити. Тільки тепер в кімнаті витала незручна тиша.

— Ах… м… — ніяково промичав хлопчисько, почухавши потилицю, — де я?

— Я все розповім, але тільки коли почую твоє ім’я, — так само непохитно відповів Дігл. У нього таке спокійне обличчя, — ну так що?

— Я… — і раптом зрозумів, — не знаю, я не знаю. Тиша. Найжахливіше, що могло статися з ним, це забути власне ім’я. Але здається Діглу повторювати двічі не потрібно було.

— Поширена то річ, втрачати свою пам’ять, — почав чоловік з протезом, — тобі ж дали по голові, так?

— Так… здається, а ти звідки знаєш? — недовірливо подивився на його обличчя, шукаючи в ньому ще щось незвичайне, — ти бачив все?

— Ні, не бачив — коротко відповів він і розвернувся щоб вийти за двері.

— Стій, ти куди? — відразу ж поспішив за ним, боячись залишитися одному в невідомому місці. А цей хлопець з протезом, здається врятував його, якщо вірити словам тих чоловіків у формі.

— Я бачу ти мені не довіряєш, тоді розбирайся сам, — він маніпулював хлопцем таким способом? Який дивний — так що?

— Та ти мені вибору не залишаєш! — якось по-дитячому надув щоки і схрестив руки на грудях, — Гаразд-гаразд, боже, просто покажи мені, де тут вихід.

— Ах про це, — поки той закривав металеві двері, Саша вирішив озирнутися. Очі полізли на лоба та розширилися. Він зрозумів, що вони в будівлі, але не просто в якійсь будівлі. Коридор був величезним, а з боків були двері, на яких були номери, здається, тут жили люди. Стіни і підлога бетонні і явно холодні, не те що зверху. Юнак не звик до такої прохолоди, адже все життя жив на спеці. Раптом чоловік продовжив, — ти як чужий, не повинен був знати про це місце, тому, на жаль мені за тебе відповідати.

— А хвилину тому ти збирався просто залишити мене, — самовдоволено посміявся рудий, поклавши руки на свої боки, — так, стоп.

— Як ти зрозумів, мені доведеться супроводжувати тебе, поки ти не станеш своїм в цих місцях, — проігнорувавши попередні слова дрібного, відповів той, — але в цьому є і хороше, ти живий. Вони пройшли вперед по коридору. В голові було стільки запитань, і це почуття провини десь поколювало біля серця, ніби голка.

— Так чому Ви підібрали мене? — невпевнено почав Рижик, нервово накручуючи на пальці локон свого волосся, — мене можна було просто залишити там і було б менше проблем…

— Ти хотів там залишитися?

— Ні! — вигукнув молодий хлопець.

— Тоді не задавай дурних питань, — здавалося б на цьому їх розмова і закінчиться… Але, — не вважаю, що людей можна просто так залишити напризволяще, та й ти виглядав занадто безпорадно. Ще й по піску з твоєї бідної голови стікала кров.

— Дякую… — він відвів погляд, намагаючись не встановлювати зорового контакту з цією людиною і просто став оглядатися, — що це за місце?..

— Звичайний бункер, але місцеві полюбляють це місце називати «Місто під землею». Це безпечна зона, так що не хвилюйся. Торгові лавки, магазини і квартири, тут є навіть своя школа. Росте нове покоління яке тут точно буде в безпеці і не пізнає деякого жаху яке знаходиться зовні, — він почав цю розмову, так само її й закінчив. Стільки нової інформації. Це місце і справді може існувати, чи це просто сон?       Здається, вони прийшли в точку призначення, а саме в центр Міста під землею. Ця частина бункера не була схожою з тим коридором.

— Уламки… — із захопленням шепоче рудий. Було все тут не так акуратно, зате як чарівно. Торгові лавки, будинки, що були встановлені мало не на один-одному. Торговці шумно розмовляли, так що незручна тиша тут ніколи не наступала, а навколо проходило досить багато людей, такого натовпу юний герой ніколи не бачив! Скільки ж цікавої всячини. Здається Саша помітив те, чого ще ніколи не бачив на полицях з товарами, але так як це незнайоме місце для нього, він вважав за краще просто мовчки відвести погляд і залишатися поруч зі своїм «екскурсоводом», але очі так і горіли інтересом. А їжі було так багато! На стовпі в середині кімнати висіли якісь аркуші паперу і календар, здається, він був намальований своїми руками, але так рівно, і лише злегка лінії тремтіли на цифрах.

— Я бачу ти задивився, — Дігл пошарпав Сашку за плече, щоб той прочухався і перестав так дивно все оглядати, — Кумедний.

— Це так дивовижно, хто… створив це місце?

— Не став зайвих питань, новенький, і давай просто приступимо до справи, — після цих слів він пройшов прямо до стовпа і оглянув папери на ньому, а після потягнувся за однією з них.

— Що це? — молодший став вчитуватися в те, що було написано там, — нагорода… монстри… чого?

— Це завдання. У нас, знаєш, не все безкоштовно, — почав Дігл, — якщо людям потрібно щось, вони приходять сюди і кріплять на стовп своє завдання з нагородою і даними замовника, щоб коли ми виконаємо його завдання, могли знайти того, кому потрібна дана річ. Отримуємо монети за неї і купуємо те, що вже нам потрібно. Все просто.

— Ніхера не просто… — заплутано пробубнів Олександр.

— Зрозумієш на ділі, ти ж зі мною підеш виконувати завдання. Подивимося на що ти здатний і заодно відпрацюєш свій порятунок, — спокійно сказав Дігл, оглядаючи завдання в руках, — бачив піщаних монстрів?

— Цих чудовиськ? — зі страхом запитав, — одного разу зустрічав, так страшно було!

— Сьогодні ми підемо на полювання, потрібно очистити місцевість і принести їх шкури замовнику.

— Це божевілля, я нічого не розумію! — все це починало злити. Події відбуваються швидко, та й ще ця втрата пам’яті. Так тисне!

— Це життя, — холодно подивився чоловік, — тобі потрібно бути сильніше і не вести себе як дитина, інакше здохнеш нагорі. І раптом тиша і вже не незручна, а моторошна. І лише натовп шумить навколо них, торговці охоче продають товари, нахвалюючи їх. Жахливо, але цей робо-окий дійсно був правий. Потрібно взяти себе в руки і бути чоловіком. Все ж Саша майбутній герой…

— Добре, — дитя Пісків важко видихнув і потер перенісся, — але я все ще не можу згадати своє ім’я.

— Просто придумай собі кличку, — порадив Дігл, поправляючи свою сумку.

— Ти так кажеш, ніби це просто — той задумався, немов намагаючись згадати щось важливе. В голову так нічого і не приходило, — Ну, мхх…

— Ти руда дитина з хворою головою, і справді складно придумати кличку.

— Не смішно! — ця ж дитина рикнула і схрестила руки на грудях, відвернувшись від співрозмовника. І раптом, — Сет.

— Чого? — чоловік з подивом подивився на хлопчиська, — ти щось сказав?

— Я Сет! — очі засвітилися і той самовдоволено підняв голову, — Круто звучить?       Вони йшли коридором вперед, ставало все темніше, а людей ніби зовсім не стало. Здається, вони наближалися до сходів нагору, а це означало — вихід з цього місця. Саша вже встиг скучити за свіжим повітрям. Все ж юнак не звик ховатися в таких величезних бункерах, де навіть сонячного світла не було. Можливо, події і відбувалися занадто швидко навколо нього, але, може, потрібно намагатися якось веселиться? Йому ще попереду потрібно згадати своє ім’я, хоча одне він пам’ятав точно. Він повинен стати героєм.