ГЛАВА 2. НЕЗНАЙОМКА РОЗБИЛАСЯ О 4:20

2:48. Вереснева, але тепла ніч. Я сиджу на даху багатоповерхівки. Частенько дивлюся у свій телефон. Можливо здивуєтеся, але ні мама ні тато до мене не телефонували. Нікого не цікавить, де я зараз, що зі мною і коли буду вдома.

Для мене комендантська година в 23:30. Приходила пізніше — отримувала на горіхи. Батьки завжди були суворими на рахунок цього. Довіряли мені, відпускали всюди, але були ліміти. А я погоджувалася на їхні умови. У багатьох моїх знайомих усе набагато суворіше. Вдома мають бути у 21:00.

От скажіть, що для підлітка 16-ти років 21:00? У цей час лише починаються усі пригоди та усе найцікавіше!

Так от, я сиділа на даху, біля мене стояла бляшанка зі слабоалкогольним напоєм. Уже друга. З мобільного лунали улюблені пісні. Сиділа дивилася на небо і шукала відповіді.

Точніше сиділа і плакала. Просто ревіла. Мені хотілося загубитися від цих думок. Від думок про щасливе дитинство, сімейні свята, спільні приготування вечері…Більше цього не буде!

Десь до 4 ранку я вже відкрила 4 пляшку слабоалкогольного напою. І добре відчувала, як вони «взяли» мене. Сльози припинилися. У голові була лише одна думка.

Що сказала моя мама, пам’ятаєте? «Ми ніколи в житті не кохали один одного, ми жили лише заради доньки! Звісно, давай сядемо і будемо чекати, коли для Медісон виповниться 30». Не виповниться. Ніколи вашій доньці не виповниться 30!

Мене охопила злість. Злість на маму і тата, на себе, на це кляте життя. Через мене мої батьки не були щасливими? Так давайте закінчу своє існування!

Впевненими кроками я підійшла до краю багатоповерхівки. Ви уже зрозуміли, що за жахлива думка в моїй голові?

Осінній вітер дує мені в обличчя. Ніби намагається відігнати мене від краю. Ніби намагається врятувати. Та я впевнено дивлюся вперед. Страшно. Знову сльози покотилися моїми блідими щоками.
Один…Два…Три.

— Що, боїшся? А я уже нічого не боюся. Мені байдуже. — Тихий дівочий голос, слова говорилися крізь сміх і сльози. Незнайомка приблизно могу віку поглянула мені в очі, а тоді просто стрибнула до низу. Її крик. Гуркіт. Тиша.

Я швидко відбігла від краю даху і впала на коліна. Хто це? Що? Вона мертва? Дихати стало важко. Я протверезіла в ту ж секунду. Руками закрила свій рот і мовчки дивилася кудись перед собою.

— Медісон, ти просто багато випила, просто багато випила…— Заспокоювала себе я. Швидко зібрала всі свої речі та вибігла з багатоповерхівки.

Ні, я не випила багато. Це реальність. Тільки що на моїх очах людина вчинила самогубство. Треба додому, скільки годин? 4:20. Господи…А якщо та дівчина ще жива?
Та яке! Вона впала з 9-ти поверхівки. Вона…Хто вона? Чому це зробила? Невже самогубство це вихід? Ага, сказала та, для якої 2 хвилини тому це теж був вихід…

Я втекла. Побігла додому. Дорогою бачила, як їхала швидка допомога і поліція. Та куди тій швидкій уже поспішати?

Незнайомка розбилася о 4:20.