Глава 2. Давай відправимося на пошуки натхнення?

Скільки часу він тоді просидів на вулиці? Як дістався додому? Що відбувалось в той вечір? – Деміан не пам’ятав нічого. Під важкістю своїх же думок, хлопець гасне на очах: він перестає нормально їсти, ночами не може спати, а якщо і вдається ненадовго заснути, то його мучать жахіття. А снився йому один і той самий сон: мила дівчина перетворюється на його очах в ходячого мерця, звинувачуючи темноволосого в тому, що той втратив фотографії. Звісно, це були лише хворі фантазії хлопця, не більше, адже не могло яскраве сонечко, бажаюче всього найкращого своєму коханому, стати всеплодоносним вогнем… чи може?

Деміану не вперше бувати в такому стані, тож як його приховувати він вже добре знав. Він завжди був блідий, тож вже міг легко з’їхати з цієї теми, синці під очима замазувалися консилером, і хоч не перекривалися повністю, виглядали більш ніж “нормально”, а смуток і апатія завжди приховувалися доволі вміло на людях, адже « ти чоловік, чого ти рюмсаєш як дівчинка», ох уж ці нав’язані нам стереотипи про «сльози = слабкість», а чоловіки, чомусь, не мають на це право. Та хіба це когось хвилює?

Ця ситуація ніяк не залишала голову молодшого, він дуже хотів вибачитися перед фотографом, який погодився допомогти, а як винагороду отримав лише розчарування, але ніяк не міг знайти сили знову подивитися в очі старшому. І ось він знову навертає круги перед аудиторією за кілька хвилин до дзвоника. Подивившись на годинник, блондин шумно видихає і вже збирається знову піти, як перед його носом розкриваються двері, і задоволений Клод вибігає першим. Наткнувшись на переляканого художника, той не губиться і гукає свого друга на ім’я.

— П-привіт, Деміане..

Моне тільки-но дізнався ім’я свого рятівника, тому він не знав, що ще можна сказати.

— Щось сталось?

Але у відповідь лише тиша, блондин стоїть на місці нервово стискаючи ручку своєї сумки.

—… Ладно.  Пішли, я проведу тебе додому, а ти може надумаєш нарешті, що ти хотів би сказати.

Хлопці потроху йдуть на пів пустими вуличками, йдуть у тиші і не наважуються порушити цей спокій. Деміан не дуже хотів розмовляти, але не тому, що це Крістіан, а просто не хотілось, та і давити на і без того заляканого блондина не варто, а Моне все ніяк не міг набратися сил, аби нарешті підібрати правильні слова. Що сказати? Просто вибачитися? А може можна запропонувати йому прогулятися? Хоча, напевно, після того, що сталось, ця пропозиція анулювалась.. Що ж робити?

Так вони в тиші доходять до великого парку, який був за кілька хвилин від дому молодшого. Деміан бачить те, наскільки напружується блондин і зупиняється.

— Не хвилюйся, далі я не піду.  А ти поспішай додому і відпочинь трохи.

Хлопець вже розвернувся і збирався піти, але все таки додав:

— Але якщо ти хотів знову вибачитися за ті фотографії, то просто забудь вже, я не звинувачую тебе ні в чому.  А якщо ще треба допомога з проєктом і ти хочеш на прогулянку, то давай в п’ятницю після занять зустрінемося на дворі. Ну що ж, до зустрічі.

Темноволосий слабо усміхається і одразу прямує додому. Чи правильно він зробив, що отак все вирішив? Чи не було це надто зухвало і чи не натиснув він таким чином по болючим місцям? А може Крістіан взагалі не про це хотів поговорити. В будь якому випадку, вже пізно щось думати, бо що зроблено, то зроблено.

Тиждень пролітає швидко, майже непомітно, з того самого дня хлопці жодного разу не пересіклися в коридорах, хоча до цього серед усього того натовпу було доволі легко помітити невеликого на зріст блондина, що трусився як кленовий лист на вітру. Деміан вже був майже впевнений, що бовтнув тоді дурню і навпаки злякав і без того заляканого художника, але його обов’язок був все одно прийти на місце зустрічі і почекати.

Так він і зробив.

Університетський двір був доволі затишним: посередині ріс величезний дуб, навколо стовбура якого була облаштована кругова лавочка для відпочинку. З одного боку, якщо пройти під звичним переходом між двома корпусами, виднілось спортивне поле, де весною та влітку проводилися пари по фізкультурі, а також заняття спортивних клубів, хоча такі і не були надто популярні тут. З іншого — вихід до зони відпочинку, яка майже одразу перетворилась на всім звичну “курілку”, де збиралися всі можливі курси, та і викладачі. Деміан теж там часто бував, тому то і набув популярність серед більшості студентів, але от темноволосий не дуже любив усю цю увагу, постійні розмови ні про що, тому втікав на дах. І хоч це було заборонено, фотографа це не дуже хвилювало, там він міг сам посидіти в тиші, зануритися у свої думки та відпочити від соціальної активності.

Зараз шатен сидів під дубом, гортав сторінки своєї книги в надії скоротати час, але довго так сидіти не прийшлось. Блондин стоїть недалеко від виходу у цей двір і ніяк не наважиться підійти ближче, навіть в якийсь момент хотів втікти, однак переборовши себе, він таки підійшов до хлопця.

— П-привіт..

— О, привіт, не очікував тебе все таки побачити. Ти готовий йти?

Крістіан мовчки киває та натягує нервово усмішку, стискаючи лямку своєї сумки.

Хлопці прогулюються вечірнім містом, спостерігають найкращі “місця натхнення”, але це все було не то.

— Якщо тобі стане некомфортно, або вже.. то ти можеш піти, як тільки захочеш, я ж не змушую тут бути.

— Ні-ні, все добре, вибач. Я давно не вибирався на вулицю… не по справах, а просто на прогулянку, то зараз якось дивно. Давай підемо краще он туди, хочу ще подивитися на пейзаж згори.

Разом вони піднімаються сходами на невеликий оглядовий майданчик, з якого відкривався вид на усе місто, на яке так вдало прямо зараз падали проміні сідаючого сонця. Деміан підходить до перил та спирається на них, оглядаючи місто.

— То.. чому ти вирішив стати художником?

Моне стоїть позаду, здається, зараз картина в його голові чудово складається, тому той швидко дістає блокнот з олівцем та робить начерки. Заодно починає роздумувати над питанням. Блондин несміло починає розповідати потроху за перші його малюнки, за підтримку батьків в цих починаннях, за перші переможні конкурси, подорожі. Чим більше він розповідав, тим жвавішим ставав, хлопець буквально горів своєю справою, допоки не зустрів Рафаеля.

Немає нічого, що б Крістіан любив більше за малювання.  Він обожнював запах масла, сліди, які залишалися на пальцях, а пізніше і на одежі за необачності, шурхіт олівця по листку, натхнення, що накриває так сильно, що забуваєш як дихати та можеш лише рухати кісточкою, вимальовуючи лінії на папері.

Слухаючи молодшого, Грейс згадує себе в молодості, коли так само горів фотографіями, проте це було давно і неправда.

— Я радий, що ти настільки любиш малювання. Видно, що віддаєшся справі цілком, тому так чудово виходить. Навіть трохи заздрю.

Блондин ховає блокнот назад у сумку та невпевнено підходить трохи ближче, спираючись так само на перила поруч.

— Але чому? Ти один з найкращих фотографів в нашому університеті, твої роботи часто перемагають на конкурсах, хіба це не є твоє захоплення?

— Вже ні.

Шатен дістає пачку цигарок, одразу запалюючи одну.

— Йой, вибач, зовсім забув спитати: ти не проти?

Моне не був проти цигарок. Рафаель ніколи не дбав про комфорт свого партнера, він палив багато та розкидував недопалки по квартирі. В якийсь момент всі речі двох провонялась їдким запахом табака. Тоді молодший мав сміливість сказати, що для паління є балкон, але того разу Рафаель розізлившись штовхнув хлопця з такою силою, що той впав та розбив потилицю.

— Але чому тобі не подобається?

— Насправді, я втратив цікавіть ще на другому курсі, але продовжую займатися цим заради однієї людини… Однак я дійсно сумніваюсь, що візьму фотоапарат у руки після випуску, скоріш за все, це останній рік мене як фотографа.

— Шкода…

Простоявши в тиші хто зна’ скільки хвилин, хлопці направилися вже у сторону дому молодшого. Деміану здавалось, що прогулянка була непогана, але зовсім непродуктивна, а блондин не міг звикнути до того, що хтось переймається його комфортом, станом, почуттями, емоціями, а ще.. на диво для самого себе, саме цей загадковий фотограф дав краплю натхнення на малювання.  Вони розходяться мовчки, ніби зовсім не були знайомі, але обох таке влаштовувало.

Моне не знав, як саме сприйняв темноволосий його реакцію, однак він ще довго стояв дивлячись на зникаючий силует старшого з німою дякою за всі його старання.

Деякий час хлопці не бачилися, більше з ініціативи Крістіана все таки, адже той хотів дати час відпочити і собі, і… новому другу? Моне знав, що з ним складно, що він не кращий співрозмовник, що зовсім нецікавий і наводить хіба що смуток на всіх, хто поруч.  Хлопцю знадобилося два тижні, щоб прийти до тями та зібратися з силами зробити те, що хотів ще після першої зустрічі.

Гул дзвінка розноситься по коридору, сповіщаючи усіх про закінчення пар. Блондин підходить до вже знайомого кабінету ближче та стискає лямку від своєї сумки. Він бачить Грейса, схвильовано видихає та підходить трохи ближче.

— П-привіт.. Слухай, не хочеш… сходити зі мною в парк?

Йому страшно. Він справді це зробив, запросив Грейса на прогулянку? Дійсно зробить те, що планує? Здається, хлопець відчуває себе справжнім злочинцем, або зрадником.. Проте він добре знає, що Рафаеля тут нема, той на роботі, загруз в завалах різноманітних документів та знову вимкнув сповіщення на телефоні, аби зайвий раз не відволікатися на повідомлення свого “коханого”.  Але чому відчуття страху нікуди не зникає? Чому здається, що ось зараз він як сніг на голову з’явиться прямо перед ними і почне розбірки? Перед очима з’являється роздратоване обличчя Бекера і його шалені, ніби в дикого вовка, зелені очі.

Деміан обережно кладе руку на чуже плече та слабо посміхається, намагаючи таким чином заспокоїти наляканого хлопця.

— Звісно, ходімо.

На цей раз прогулянка видалась куди приємнішою: вони зупинилися в парку, але не в тому, що близько до будинку Моне, навпаки, якомога далі. На вулиці було сонячна погода, доволі тепло, спів птахів заповнював віддалене від міського шуму місце, а діти разом з батьками розважалися на гральному майданчику неподалік їхнього привалу. Крістіан приготував невеликий пікнік, розставив судочки з приготовленим обідом, а потім вони провели кілька годин за розмовами, під час яких молодший із задоволенням водив олівцем у своєму скетчбуці.

Додому хлопці розходяться в гарному настрої, блондин прибирає все після його невеликої авантюри, аби брюнет нічого не помітив, але от приховати гарний настрій йому не вдалось. Рафаель промовчав, хоча не міг не помітити, що його «зайчик» зовсім інший.  Тому наступним вечором все змінюється.

Бекер заходить до квартири роздратований, в руках він міцно стискає телефон і показує молодшому негайно пройти на кухню.  Чоловік вмикає голосове і уважно слідкує за реакцією свого хлопця.

«Слухай, Рафаелю, не те, щоб я підглядав, але знаєш… серце за тебе болить. Коротше кажучи, бачив я випадково кілька разів, як твій Крістіан шляється з якимось хлопцем з його університету, тільки той.. актор чи хто, не знаю. А ще вони гуляли прямо біля вашого парку, уявляєш?? Не скажу,  що хлопець страшний, але нічого цікавого, не знаю, що твій в ньому знайшов. А вчора вони на пікнік ходили! А ще вони…»

Старший вимикає запис уважно дивиться на блондин, очікуючи, напевно, відповіді, хоча насправді йому байдуже. У Крістіана в голові табун думок, він не знав що казати, він не розумів, що відчуває, адже тільки що дізнався, що його кохана людина спеціально відправила в університет своїх чи то друзів, чи то підлеглих, аби вони слідкували за його діями і докладали все. Потроху він починає розуміти, в якій дупі він опиняється, адже слова про “випадково зустрів” це така примітивна і дурна брехня, а отже тільки що Бекер відкрив один з способів його «нагляду», значить він злий не на жарт.

Блондину навіть не дають відкрити рота, як хапають за волосся на потилиці та б’ють головою об стіл. Хлопець падає на підлогу, і сльози разом із ним. В його очах зараз видно дикий страх, Моне намагається відштовхнути від себе чоловіка, тихо шепче благаючи припинити, але, здається, це ще більше тішить старшого.

— Кончена повія! Я тебе утримую, плекаю та віддаю все краще, а ти вирішив потрахатися з якимось сопляком зі свого університету?! Гадаєш він краще? Давай перевіримо.

— Ні, благаю, не треба!

Але його вже ніхто не чує. Брюнет насильно стягує чужі домашні штани вниз, глушить чужий крик ще один сильним ударом голови об підлогу і нахиляється нижче.

— Не треба заважати сусідам, добре? Всім все одно байдуже, що тут відбувається. Нагадай, скільки разів вони до нас навідувалися?

І дійсно, сусіди більше не переймалися за справи в цій квартирі, але всі з різних причин: якщо спочатку турботливих сусідів непокоїли звуки битви та крики, то на всі можливі питання Рафаель знайшов відповіді. Комусь сказав, що його сусід просто психічно хворий, тому іноді в нього стаються припадки і можна почути розборки, комусь розказував, що час від часу вони репетирують сценки зі спектаклю ( Крістіан для них вчився на актора), тому це все гра і насправді нічого не відбувається, а когось просто підкупив на мовчання. Згодом всі навколо звикли до цього і просто не звертали увагу на шум.

Бекер душить, боляче і безжально, ґвалтує його, шепоче образи прикрашаючи їх пестливими зверненнями, як і завжди любив робити. Здавалось би, чотири роки одного і того же, але легше не стає. Моне відчуває себе брудним, використаним, він ненавидить себе, всіх навколо, хоче змити увесь бруд в душі, але нічого не допомагає, він просто ніхто, річ, яка належала хворому виблядку.

Кров крапає на підлогу, внизу відчувається пекельний біль, а все тіло ниє від ударів. Скільки це все тривало, Крістіан просто не розумів, голова боліла від сліз, а час ніби застиг, тривав вічність.  Старший був лише задоволений картиною перед собою, випачканий в сімені та крові, побитий і розбитий “коханий” лежав на підлозі і тихо плакав.  Той штовхає хлопця ногою в ребра, змушуючи перевернутися на підлозі, нахиляється нижче і стискає підборіддя, змушуючи дивитися прямо в очі.

— Хай цей вечір стане тобі уроком. Я буду нагадувати тобі, де твоє місце стільки разів, скільки знадобиться, Крістіан. Давай, піднімайся, я хочу їсти взагалі-то. Вистачить 15 хвилин, га?

Моне рахує мовчки двічі до 60-ти і піднімається. Хотілось би зараз зняти з себе шкіру та забути про це все, однак часу на це не було. Наступна частина вечора проходить тихо, ніхто не промовив ні слова, та і хіба був в цьому хоч якийсь сенс? Всю ніч молодший не спав, він стояв біля вікна, обіймаючи самого себе, та спостерігав за пустими вулицями.

Бекер уходить раніше сьогодні, напевно, це навіть краще. Сил ні на що не було, але навчання ніхто не відміняв, тому Крістіан збирається на пари, не пам’ятаючи ні що вдів, ні що взяв, чи сховав достатньо сліди вчорашнього «навчання» і що взагалі зараз робить. В такому стані ледь дійшов до університету, але одразу побачив Деміана біля входу.

Доле, за що ти так жорстока?

Кілька секунд Моне мовчки дивиться на знайому постать і, здається, божеволіє. З легень виривається сміх, ні щастя, ні знущання, а скоріш відчаю, а потім так само несподівано припиняється.  Хлопець починає повільно осідати, ноги більше не тримають, і от він втрачає свідомість….