Володарка Часу.

Біля тіла Софі сановито ходив представник Ордену. Його уважний погляд ловив кожну деталь злочину, від його початку до кінця, вся послідовність швидко лягала на жовтуватий папір записника. Чоловік зі світлим волоссям розумів, що вбивця був, або була тут, і що якимось чином зайшов, або зайшла у дім. Вікно було відчинене, але цей спосіб точно не підходив – занадто високо. Поки представник Ордену думав, його команда фотографувала місце злочину і шукала докази. Все, що вони знайшли – це бутон чорної троянди й стеблинка від нього. Цього не було достатньо, щоб робити висновки, але можна було дізнатися, звідки ця квітка. Виникало дуже багато питань, та відповідей ніхто не міг дати. Поки вампіри оглядали місце злочину, висловлюючи свої думки, власник квартири, разом із своїм дворецьким займалися папірнею, а відповідальний за неї вампір диктував їм формулювання. В квартирі було багато працівників Ордену, які займалися пошуком відповідей і кожен з них хотів, щоб вони знайшлися. Будь-яка таємниця, брехня завжди буде оголена правдою – так влаштований світ. Кожна дія має свої наслідки – короткострокові чи довгострокові.

– Містере Вайтгед, я думаю, що вам потрібно це бачити, – зі сторони ванної кімнати зʼявився підлеглий представника Ордену, підозріло оцінюючи вираз обличчя Ейдана, що спостерігав за всіма працівниками.

Представник Ордену попрямував за вампіром, який мав для нього важливу інформацію. У ванній кімнаті на мармуровій плитці теж були плями крові та неподалік від умивальника лежав фамільний ніж Софі. На рукоядці виблизкував герб її сімʼї – три лілії, переплетені разом, а по контуру оздоблення терновим віночком.

– Схоже на те, що вона сама себе вбила, Алекс, – підлеглий уважно слідкував за реакцією начальника.

– Це ще не точно, Вільяме, – Алекс Вайтгед точно відчував, що тут щось не так, хоча поки що докази вказували на самогубство, – Я працюю не з доказами, а з підозрюваними та, мова йде не просто про вбивство. Скоїли напад на донора радника Короля.

***

Вода лилася на підлогу, зміщуючись з кровʼю. Білі ганчірки старанно вбирали залишки. Ейдан не міг викинути з голови образ, який закарбовувався навіки в його памʼяті, як та змія, що впивалася стражданнями й криком, отруювала кожну клітину тіла і розуму. А їй завжди буде мало. Смерті ніколи не буває достатньо. Вона забирає, не питаючись, не повідомляючи про свої наміри й дії, адже вона – Її Високість Смерть. Ніхто не владний над часом, говорять люди. Але вони випускають дещо з виду. Смерть не приходить запізно або зарано. Вона просто керує часом.

– Ніщо не задовольнить мене, крім твоєї душі, – прошепотів Ейдан, викидаючи ганчірку у відро з червоною водою.

Він зловив на собі здивований погляд Кіліана, який сумнівався, чи йому не почулося. Рука інстинктивно потягнулася до кишені за черговою цигаркою. Іноді Ейдан помічав деякі плюси в житті вампіра. Ніщо не може заподіяти шкоди. Впивайся алкоголем до смерті, кури так, щоб дихати людям нікотином у лице, не маючи жодних наслідків. Але коли робиш це, щоб хоча б якось відчувати, що живеш – стає кепсько, сумно.

– Як би я писав монолог Смерті та ви були б у головній ролі, я б почав саме так, – видихнув Кіліан прибираючи відра і ганчірки.

Ейдан опинився біля вікна, відкинувши тяжкі й багатошарові штори, у яких відблискували вогники свічок, проливаючи трохи світла на темні химерні тканини. Його погляд був прикутий до вампірів, які виносили труп Софі через парадні двері. Ейдан міг витримати будь-чиї похорони, окрім своїх. Його похорони були найжахливішим спогадом за все життя. Кожна річниця святкується, наче це День народження. Але Ейдан знав, якою насправді це було трагедією. Запальничка цокнула в блідих витончених пальцях, легко підпаливши тютюн. Дим підіймався вгору, торкаючись стелі й розвіювався кімнатою, відчувалося, як він наповнював ароматом Смерті все приміщення. Ейдан морщив брови, дивлячись на вулицю, нічне місто грало барвами, як би навмисно запрошувало до свята. Юнак був у такому стані, коли вже просто не лишилось чим відчувати біль. Ця мить, коли переходиш з режиму життя у режим виживання, примушує замислитись, а чи існує порятунок? І все було б нічого, якби це стосувалося людини, а не живого мерця.

– Кіліане, ми їдемо в Орден, як єдині свідки. Збирай всі документи, – Ейдан миттю опинився у холі, швидко накидаючи темне пальто, холодна, але мʼяка тканина приємно огортала плечі, в надії зігріти.

Цигарка фешенебельно метушилася в роті, раз за разом юнак перекладав її між пальців, відчиняючи двері. Його стрімкий намір покинути квартиру переважав у цю хвилину. Ніщо не стане на заваді. Було присутнє сильне бажання лишитися на роботі й не повертатися додому, спогади зʼїдали його заживо. Було важко, невимовно важко. Але кожен раз, коли Ейдан стискався зі складними ситуаціями, його внутрішній голос промовляв дуже болючі та гострі слова, як би підкреслював його провину втому, що він так почувається. Він розумів, що це не його голос. Адже свій юнак не чув уже давно і не знав, ким є, що робить, чого хоче. Ці питання Ейдан лишав без відповідей десятками років.

– Чекаю тебе на вулиці, Кіліан, поквапся, ще похорон організувати треба, – ці слова прозвучали вже на порозі квартири.

Дворецький швидко підвівся з підлоги та поніс відра з ганчірками до ванної кімнати. Його обличчя було сповнене тривоги, суму і жалю. Жах перед вампірськими судами, розслідуваннями переповнював легені й затискав серце у міцні ланцюги. Втрата для вампіра – це все і ніщо одночасно. З одної сторони вони живуть вічно, і це у порядку речей, що люди помирають, а з іншої сторони цих смертей не злічити, хоча памʼять про них лишається назавжди. І щоразу, коли безсмертний згадує, що всі можуть померти й звільнитися, а він нездатний… Вампір змушений страждати далі, дивлячись на своїх близьких, які помирають. Якщо їх не обернути на живих мерців. Такий парадокс змушував Кіліана опускати руки щоразу, коли він усвідомлював, що це неправильно і цього не мало статися ні з ним, ні з Ейданом. Перервати саме життя й обернути у вічність – це злочин, тим паче проти волі. Але вампірське суспільство вважає це подарунком з небес. А те, що двадцяти трьох річний юнак живе вже майже два століття їх зовсім не бентежить. Що величезна екзистенціальна криза змушує його руйнувати себе ментально, тому що фізично – це неможливо. Вони, усвідомлюючи свою владу, і наскільки могутнім є їх рід, використовують для своїх цілей навіть дощ, що падає з небес. Що їм люди? Таємні ордени ні для кого не були новиною, ні у Вікторіанську епоху, ні у теперішню.

Ейдан швидко минув вестибюль, коротко кинувши погляд на консьєржа. Він, як і завжди, був ввічливий і кмітливий, не питав нічого, не говорив нічого. Ллойд знав, що якщо, його захочуть посвятити у свої справи жителі будинку, вони це неодмінно зроблять. Йому було прикро, що Софі більше немає.

– Містере Вайтгед, заждіть, – юнак наздогнав представника Ордену вже на сходах.

Він обернувся, кидаючи оцінюючи погляд на Ейдана, що зовсім не виглядав, як радник Короля. Більше був схожий на депресивного підлітка, який зовсім не розуміє, що робить в цьому світі. Це дивувало найбільше, чому такі протиріччя постійно супроводжували цю персону? Вони ніколи особливо не спілкувались близько, тільки про державні питання. Але Вайтгед точно знав, що краще за Ейдана Королю не допоможе ніхто.

– Щось важливе, містере Блумфілд? – блондин був повністю спокійний.

– Не думав, що перший ваш візит до мене додому буде з такого приводу. Це ж не може бути самогубством? – Ейдан викинув недопалку у смітник, дивлячись співрозмовнику прямо у вічі, читаючи кожну емоцію на його обличчі.

– Поки що все виглядає так, бо жоден розумний вбивця не залишає своєї зброї поряд з місцем злочину, – стальний голос вампіра був дуже тихим, – Хоча, я припускаю підміну. Але це буде відомо за декілька днів.

Ейдан боявся цієї фрази, бо саме це означає, що вбивцю не покарають. Він знав, що Софі не було чого втрачати. Не було сенсу скоювати самогубство, і знаючи її, вона б обрала інший спосіб – без крові. Але хтось хотів театральної вистави, щоб це помітили. Що навіть радник Короля не має абсолютної безпеки.

***

– Чому ви відмовились від покоїв у резиденції Короля? – голос Вайтгеда відбивався від високих темних стін кімнати.

Ейдан підняв на нього погляд, спостерігаючи за тим, як вампір перегортав сторінки свого записника. В голові була одна думка – триматись подалі від цього. Все це дуже набридало. Але він розумів, що ця процедура необхідна. Бо не тільки йому загрожує небезпека. Хоча, якщо подумати, то хто наважиться йому нашкодити і як? Невже було недостатньо його страждань протягом безсмертного життя?

– Я не хочу бути вʼязнем, – погляди Ейдана і Вайтгеда повільно зустрілись в смертному двобої.

Опали цигарки мов пелюстки квітів нерівномірно лягали на дно кришталевої попільнички. Дим від них сягав обличчя співрозмовника, але той навіть не кривився. Навпаки, наче сам би не проти закурити, але зараз має вдавати з себе детектива.

– Ви вважаєте, що бути поряд з Королем рівнозначно вʼязниці? – провокаційний тон додавав іскру в розмову.

– Я розказав вам все без вагань. Мені більше немає чого додати. На злість і гнів не сподівайтесь. Тільки розпач, – Ейдан відвів погляд, даючи зрозуміти, що він не збирається продовжувати розмову.

– Отже, правду люди говорять – дворецький ввічливіше за господаря, – представник Ордену голосно закрив свій записник, не відводячи очей від юнака.

Це приміщення було доволі просторим, але його атмосфера була просочена сумнівами, протиріччями, загадками, недовірою і нарешті розумінням. Вайтгед знав, що цей болючий досвід втрати ніколи не лишає вампірів. Їх памʼять грає з ними погані жарти, а надто відчуття провини.

– Вам не набридає весь цей цирк, Алексе? – Ейдан виглядав так, наче дихав цигаркою, – Я розумію, Кіліан говорить, бо наляканий. Я мовчу, бо знаю, що вам достатньо того, що я розказав. То не питайте зайвого.

– Мені шкода, Ейдан. Орден призначить вам нового донора.