Глава 2. Вечір біля річки

Ітачі повертався додому після чергового зібрання зі старійшинами Селища. Йому наказали урегулювати конфлікт, що починався через його клан. Конфлікт, що був наслідком давнього прокляття ненависті, яке занурювало у непросвітні глибини пітьми та болю.

А з іншого боку був батько та клан. Ще й той, у масці… Учіха Мадара…

Різкий біль пронизав його руку, змусивши хлопця завмерти прямо перед дверима свого будинку. Він здивовано глянув на свою долоню, помітивши полумісяці від нігтів, що залишилися, коли розтиснув кулак.

Навіть не помітив…

Зітхнувши, Ітачі зайшов додому й підняв голову, почувши тупіт маленьких ніжок.

– Братику, тато нас усіх кличе! – Прощебетала Амі, зупинившись прямо перед старшим братом. – Він хоче поговорити про щось!

– Добре, зараз підемо, – тихо відповів Ітачі, знімаючи сандалії. Він підняв очі на Амі, котра дуже виросла за останні місяці, наздогнавши по росту Саске, що не надто подобалося їх брату. Посмішка сяяла на ії обличчі в обрамленні чорного волосся, смішинки іскрилися в очах, що були копією його власних. Ітачі опустив долоню на ії маківку, процікавившись: – Де наш брат?

– Вже у батька. – Амі потягнула його за рукав, посміхаючись. – Братику, а це круто, що я завтра йду до Академії ніндзя, хоча я й молодша за Саске? А, братику?

– Не поспішай дорослішати. Це не так вже й добре, повір мені.

– Гаразд, – задумливо кивнула дівчинка, притихши, бо завжди вірила найстаршому брату, завжди росла з розумінням, що він та, можливо, їх кузен Шисуї – наймудріші люди, яких вона знала в своєму, ще такому короткому, житті.

Коли вони разом зайшли до кімнати та сіли поруч з Саске перед батьком, той почав говорити, як завжди, схрестивши руки на грудях:

– Ітачі, я сподіваюся побачити тебе завтра на місії нашого клана.

Він хотів було погодитися, але краєм ока помітив одне – надуті щоки Саске, тремтячі губи Амі – й подивився прямо в очі батьку:

– Я вирішив, що завтра буде краще піти разом з Саске та Амі на їх перший день в Академії. Ти ж теж отримав запрошення, чи не так?

– Ітачі, ти знаєш… – Фуґаку замовчав, побачивши, що старший син піднявся на ноги, повернувшись до нього спиною.

– Вибач, батьку, але мене вже чекає Шисуї, – тихо відповів Ітачі, трохи схиливши голову вбік. – Це моє рішення.

Це рішення заради миру у Селищі, заради кожної дитини, що тут живе та кожного клаптика цієї землі…

– Братику! – Його змусили обернутися рідні, найдорожчі для нього голоси. – Брате, почекай!

На Ітачі дивилися сяяючі очі сестри, а Саске стояв поруч, намагаючись бути серйозним братом, хоча спадкоємець клану Учіха чудово бачив, що той насилу стримується, щоб не здаватися дитиною.

– Візьми нас з собою до Шисуї, – взмолилася Амі, яка завжди намагалася користуватися кожною миттю, щоб побути поруч з дорослими братами, котрі майже весь час були на місіях. – Я вивчила Техніку Великої Вогняної Кулі, хотіла йому показати, послухати, що він скаже!

Ітачі засумнівався. Він знав, що Шисуї не стане говорити про роботу, побачивши малих, але йому хотілося переговорити з кузеном без молодших поруч. А зараз на нього дивилися брат і сестра з надією, що знову осяяла їх обличчя після розмови з батьком…

– Добре, ходімо.

– Шисуї! – Амі першою помітила кузена, помахавши рукою. Навіть Саске відволікся від кидання камінчиків у річку, широка посмішка розплилася на його обличчі, коли він приєднався до молодшої сестри: – Ти чого так довго, Шисуї? Ми тебе зачекалися!

Ітачі обмінявся поглядом з другом, але той лише підморгнув. Вони обидва знали, що малюки любили Шисуї як рідного брата – особливо, Амі, яка з дитинства ходила хвостиком за ними з Ітачі – і той відповідав дітям взаємністю, частенько тренуючись з ними, або приносячи солодощі.

– Ой-ой! Тихше-тихше! – Шисуї потріпав дітей по головах. – Ох, і жваві вони в тебе, Ітачі! Як ти з ними справляєшся?

– Амі, Саске, досить! – Ітачі насупився, тяжко зітхнувши.  – Мені треба поговорити з Шисуї декілька хвилин, а ви поки погуляйте біля річки. Саске, слідкуй за сестрою.

– Шисуї, а можна я тобі свою нову техніку покажу? – Склавши руки за спиною, Амі допитливо дивилася на кузена.

Шисуї лише потріпав ії по голові, безмолвно кивнувши. Він так і продовжував дивитися на них з Саске, коли дітлахи відійшли до річки, та майже нечутно вимовив:

– Я здогадуюсь про що ти хотів переговорити, але зараз цього не хочу. Хочу насолодитися цим вечором, як у старі-добрі часи.

– Ти міг би піти зі мною…з нами, – так само тихо відповів Ітачі, на обличчі якого не ворухнувся ні мускул, хоча слова Шисуї були передвістниками темряви, що чекала їх обох.

– Дивись веселіше, Ітачі, – усміхнувся Шисуї, коли Амі наздогнала Саске з переможним кличем. – У кожного з нас своя роль у цьому світі. Але прямо зараз…Пропоную показати дітлахам щось, щоб вони запам’ятали нас та цей вечір, не проти?

Шисуї…

Але на тренувальний спаринг він погодився, бо так хотілося лише на мить забутися, знову думати лише про те, як обійти Шисуї за кількістю перемог, та й дітям це подобалося…

Як і завжди, Амі з Саске єдиномовно погодились, що Ітачі і зараз був сильніший, хоча він й програв, бо голова була забита зовсім іншим.

– Ходімо, – примирливо промовив Ітачі, побачивши, що захід сонця вже починав фарбувати все у вогняні кольори, що завжди так подобалися Саске. – Вам обом завтра до Академії.

– Але я не встигла показати Шисуї нову техніку, – у розпачі надула щоки Амі, схрестивши на грудях руки.

Амі… Що ж з тобою робити?

Шисуї присів, щоб опинитися на одному рівні з дівчинкою, і погладив ії по чорному волоссю, м’яко посміхаючись:

– Обіцяю, що потім покажеш. Домовились?

– Якщо ти так кажеш. – Амі шморгнула носом і взяла Ітачі за простягнуту руку. – Побачимося тоді, братику Шисуї.

– Побачимося, – тихо відповів Шисуї, піднімаючись на ноги. Він ясно усвідомлював, що тільки що збрехав маленькій дівчинці, яка була йому за рідну сестру, і наступного разу вже ніколи не буде.

Він давно передбачив свою долю…