Глава 19. Про каву й панічні атаки

У магістра, за спостереженням Альди, було лише два настрої. В одні дні він майже не покидав квартиру й піддавався лише на прохання дівчини прогулятися чи вийти на дах. В інші ж навпаки майже не з’являвся вдома – полював стільки, наче зарікся очистити весь Рим і його околиці самотужки й в рекордно стислі терміни.

Запах сигаретного диму з балкона дав їй знати, що сьогодні її благовірний не вийшов у рейд. Альда не поспішала вставати з ліжка – за останній місяць їй не так часто вдавалося полежати самій. Хеммінг наполягав на тому, щоб вони спали разом, хоч і згадував, що серед дворян прийнято мати окремі спальні для чоловіка й дружини. «Заради тебе я готовий порушувати ці умовності», – вона на мить заплющила очі, пригадуючи його в такі моменти.

Загорнувшись у ковдру, дівчина безшумно вийшла зі спальні й зупинилася в коридорі. Двері на балкон магістр залишив відчиненими, тож вона підійшла трохи ближче. Хеммінг стояв, обпершись на ковані перила однією рукою. У пальцях іншої ледь тліла сигарета. Час від часу він робив затяжку й повільно випускав дим, продовжуючи споглядати напівсонне місто.

«У минулому житті він точно був завойовником», – подумала Рейн. – «Спокійно можу уявити, як він віддає накази солдатам чи ось так зосереджено планує наступ». Чим довше вона стояла, тим складніше було терпіти нав’язливий запах тютюну. Дівчина не пригадувала, чи бувало таке раніше, але списала це на легку втому. «Мій названий старший братик сказав би, що я прокинулася не в тій фазі сну», – Альда чомусь згадала, що Інгвар наче як живе в общині мессіра, відколи вона тут. – «Може спробувати зайти до нього? Чи хоч спитати Хеммінга, як він…», – вона зробила кілька кроків і опинилася на балконі. Не втримавшись, обійняла чоловіка ззаду й відчула, як миттєво напружилися його м’язи і так само швидко розслабилися, коли він зрозумів, що небезпеки нема.

– Доброго ранку, – Хеммінг погладив її долоні, які зімкнулися на його грудях. – Я не розбудив?

– Ні, не ти, – вона торкнулася губами його потилиці. – Що за сигарети?

– Ті, що завжди, – чоловік докурив до фільтра й кинув недопалок у попільничку. – А що?

– Запах різкий, але мені, мабуть, здалося, – Альда відчула, як він стис її руку:

– Тобі погано? Мені варто викликати швидку? – його голос звучав так, ніби він збирався не те що швидку викликати, а одразу всю лікарню.

– Ні, спокійно, – вона не змогла стримати усмішку. – Вже все добре. А якщо звариш каву, буде ще краще.

– Ох вже ці італійські жінки… – зі сміхом видихнув магістр. – Ходімо на кухню.

***

Аромат кави здався Альді незвично сильним. Справа точно була не в сорті зерен чи їх кількості – дівчина спостерігала за приготуванням не вперше й помітила б, якби щось було не так.

– Яка в мене доза? – вона вирішила все ж перепитати.

– Тридцять відсотків від моєї, як завжди, – Хеммінг зробив ще ковток. – А що, щось не так?

– Все добре, – відмахнулася Рейн. – Просто вона досить міцна для мене. Цікаво, як ти п’єш оте, – вона вказала на його чашку.

– А що з ним не так? – чоловік глянув на стінки чашки, вкриті шаром осаду від заварки. – Організм мисливців здатен це витримати. На меншу дозу я не зреагую…

– … тому питиму паливо від ядерного реактора, – перебила його дівчина. – От цікаво, мій братик теж отаку каку п’є?

– В тебе брат є? – скептично уточнив магістр.

– А хоч би й був, то що? Наче ти все про всіх знаєш!

– Якщо він не срана людина-невидимка, то дізнаюся, – спокійно потис плечима Хеммінг, ні на мить не відриваючись від трапези. – Чи ти про малого?

– Про Інгвара. Я про нього вже місяць нічого не чую, – Рейн зауважила, як він зреагував на його ім’я. – Ти що, гівна випив?

– Дуже смішно, – закотив очі чоловік. – Малий… Та живе собі малий, що ще мені треба знати? Шістнадцять років, не цицькова ж дитина.

– Він же з готелю з’їхав, – пригадала вона. – Ще в Італії чи поїхав далі?

– Я дав йому волю їхати хоч до чорта на роги, а він заявив, що житиме в тій се… общині твого мессіра. Не подобається мені це, – Хеммінг допив свою каву й, відклавши чашку, обперся ліктями на стіл.

– Бо ти не любиш Сандро.

– Бо я знаю малого. За ті два роки ми об’їздили ледь не половину світу. Я б міг і не таким марафоном їздити – але не він. Йому швидко набридали місця – день-два і все, давай далі, мозок хоче нової інформації… А як малий реагував, коли я продовжував місію… – він зітхнув і на мить відвів погляд. – Не знаю, що з ним. Щоб за такий короткий час у людини повністю змінилися переконання? Неможливо.

– Або він завжди був таким, просто ти не знав, – допустила Альда.

– Я його знаю, як рідного сина, синьйорино Рейн. І, чорт забирай, хвилююся за нього, як за рідного сина. Він же в мене бентежний… Боюся, щоб не наробив лайна часом, – тон Хеммінга став значно холоднішим: – Але якщо раптом наробить – це буде його досвід. І його вільний вибір, – останні два слова прозвучали чи то іронічно, чи то приречено, як вирок.

– Я хочу з ним побачитися, – Альда поспішно додала: – Якщо тебе це не розізлить.

– Йди, – коротко відповів він. – Але дивись, щоб він тобі нічого не зробив. І одразу кажи, що я тебе не відправляв, нехай не думає, що я дуже радий з його вдаваного бунту.

***

Як і у всякий не надто спекотний день, мессір попросив Інгвара розповісти про зустріч з Естер у внутрішньому дворику дому. Вислухавши сухий звіт, Кастільйоне скептично глянув на мисливця:

– Друже мій, ти серйозно? Все, що ти можеш сказати про її стан – “нормально”?

– Що почув, те й передаю, – хлопець відкинув назад пасмо волосся. – Чи мені вигадувати?

– О, ти не зрозумів, – Сандро усміхнувся і долив у його келих вина. – Твоя мова видає у тобі найманця.

– Це мала бути образа чи що? – байдуже підвів брову Інгвар.

– Ні-ні, любий мій, ніколи й нізащо! – мессір поклав долоню на серце. – Я про те, що твоїй мові не завадило б трохи емоційності. Кольору, якщо хочеш. Чи принаймні хоч якоїсь суб’єктивності. Тобто, як ти б оцінив стан Естер?

– Нормально. Та й до чого тут моя оцінка?

– Окей… Як ти ставишся до того, через що проходить Естер?

– Та ніяк не ставлюся, – мисливець провів рукою по скроні. – Хіба що сказав би, що вважаю її хороброю і самовідданою. Я б не наважився на підпільну ініціацію. І тим паче не наважився б лізти до Ордену після того, як вже мав із ним скандал. А що ти так дивишся?

– Бо тепер точно знаю, що ти живий. І бачив би ти себе, коли ти такий, як зараз… – Сандро торкнувся його щоки й перехопив його погляд. – Люблю, коли ти такий.

– Це який?

– Не заморочений обов’язком, – усміхнувся чоловік і, почувши кроки за спиною, розвернувся: – Пташеня моє, якими вітрами? – його звичний легковажний тон зник, як тільки він побачив Рейн.

Сандро встав і зупинився за два кроки від Альди, ніби не знав, як до неї підійти. Опустив очі, вивчаючи край її строгої сукні й носки не менш формального взуття. Йому хотілося подолати цю дистанцію і, як і раніше, пригорнути своє пташеня, вдихнути аромат її волосся і довго говорити з нею про все на світі. Натомість мессір схилився у поклоні – майже офіційному й чи не повністю позбавленому всякої притаманної йому театральщини. Склавши руки за спиною, якось вимучено всміхнувся:

– Маю надію, ви до нас не з обшуком. Я, безумовно, жартую. Не хочу образити, – він різко замовк, видихнув і лаконічно запитав: – Ти до мене чи до когось із постояльців?

– Я б хотіла поговорити з Інгваром, – Альда не знала чому, але відповіла йому так само стримано. – Ненадовго.

– Якщо він не проти – будь ласка. Я залишу вас, – чоловік вклонився, цього разу більш розслаблено. – Вітання панові магістру, люба Альдо, – з цими словами він зайшов до будинку й зачинив за собою двері.

На щастя мессіра в коридорах було майже безлюдно. З останніх сил намагаючись вдавати, що все добре, Сандро дійшов до своєї кімнати. Вже всередині він сповз униз по стіні й розгублено обійняв себе за коліна, ледь прикривши очі. В пам’яті виплив короткий діалог із магістром, коли той приїхав забрати Альду місяць тому.

***

Хеммінг стояв, обпершись на стіну дому. Кілька маленьких листочків плюща заплуталися у його рудих пасмах. Кастільйоне мимоволі замилувався тим, як сонце освітлює його профіль – яким варваром він би не вважав магістра, не визнавати факт, що той був досить вродливим, Сандро не міг. Відкинувши це, щоб зосередитися, мессір все ж спитав те, для чого й вийшов із кабінету в присутності мисливця:

– То чому ви помилували нас?

– Що як скажу, що в мені прокинулася якась крихта жалю і я зрозумів, що вам не буде з чим стояти проти Ордену? – відповідь Хеммінга була пронизана жорсткою насмішкою.

– Тоді я відповім, що наша обороноздатність – не ваша турбота. Та й жаліти відступників – геть не в стилі Ордену, – Кастільйоне схрестив руки на грудях і глянув на магістра: – Ви й не допитували нікого, як мені відомо. Нам чекати повторного візиту?

– Рішення інспекції не оскаржують. Та й я отримав дещо більше, ніж рядок у послужному списку, – мисливець перевів погляд на сонце. – Моліться їй, мессіре. Вважайте її святою покровителькою. Сакралізуйте її ім’я. Якби не ваша пташечка, яку ви так легко передали в мої руки, у вашій общині вже давно провели б каральний рейд.

– То ви хочете сказати, що ми завдячуємо вашому коханню?

– Я вважаю це рівноцінним відкупом за життя ваших постояльців, – тоном свого голосу Аркеллсон дав зрозуміти, що розмову завершено. – Бережіть себе, мессіре Кастільйоне.

–Навзаєм, магістре Аркеллсон. І знайте, що як ви б не думали про нас, Гніздо завжди прийме вас. Вас обох, – Сандро ледь кивнув і залишив мисливця на самоті.

***

“Рівноцінний відкуп за життя моїх постояльців. Рівноцінний відкуп. Рівнозначна жертва. Все ж із ними не буває інакше. Завжди є жертви. Хай не мертві, та духовно ледь живі. Я кинув на вівтар одне пташеня, щоб відвести удар від інших. І від себе? Так, і від себе”, – визнання цього далося Сандро непросто, навіть подумки.

Він опустив голову на коліна й міцно заплющив очі, відчувши пронизливий біль у скронях. “Якщо я віддав у жертву одне дитя, хіба можу вірити собі? Хіба можу знати, що не повторю цього ще раз? Я клявся собі, що зроблю це місце безпечним. І що виходить? Сам впускаю ворога, бажаючи бачити в ньому щось хороше. Даю добро на ті непристойні й жахливі речі, які він робить із дитиною, тільки для того, щоб зберегти своє нікчемне життя і продовжити свою брудну гру за спиною їхнього довбаного Ордену. Чи знав я, що вона зовсім юна й недосвідчена? Знав. Чи знав я, що вона ще не здатна відрізнити щиру любов від тупого тваринного бажання? Теж знав. Чи я хоч спробував захистити її? Хоч натякнути? Ні. Я слабкий і безвідповідальний. Я повністю поклався на фантомну екосистему, на якусь вищу справедливість лише тому, що все йшло так, як було вигідно для мене. Я надто самозакоханий і за це й покараний. Моя кара – бачити, крізь що проходить одне з найбільш невинних моїх пташенят. Кара бачити в ній сакрум, якого я більше не вартий торкатися, бо зрадив її і себе. Ненавиджу зрадників. І найбільш із них ненавиджу себе”, – він відкинув голову назад.

Дивитися на сонце крізь сльози було боляче, та Сандро вважав, що заслужив це. “Я заслуговую болю всього світу за все, що допустив. Тому я житиму й прийматиму його з вдячністю – може тоді мені стане легше, хоч я і не вартий навіть думки про полегшення”, – від виснаження він втратив свідомість.