Глава 18. Ініціація

«Так, Австрія це чудово, тільки частина складових у нас йде через Угорщину», – Сандро прослухав звіт Інгвара про те, що до сітки вдалося долучити Флейм, чий яка претендує на місце повноцінної протекторки земель на півночі Австрії за десяток-другий років, де зараз керує її наставник. «Як мінімум, їй прогнозують цю територію до тридцяти п’яти», – промайнуло в голові лицаря. Він потер скроні й підняв погляд на мессіра, який міряв кроками кабінет, не в змозі сидіти на місці.

– Сандро, – втомлено видихнув хлопець, – ти не договорив. Я чую у твоєму «Австрія це добре» якесь фантомне «недостатньо». Так, ніби ти в кінці речення забув додати «але».

– Не те щоб геть недостатньо, – чоловік долив у свій келих ще трохи вина. – Хотів сказати, що було б гарно мати союзника в Угорщині.

– Натякаєш на Габріеля? – Інгвар схрестив руки на грудях.

–Не те, щоб аж натякаю, – Кастільйоне злегка всміхнувся й на мить прикрив очі, підбираючи слова. – Радше кажу, що було б гарно. Та й Габріель – твій друг, чи не так?

– Він навіть у лицарі не посвячений. Та й взагалі… Я не можу піти з сітки, але ж ніде не казав, що приведу тобі половину Ордену, – погляд Інгвара зачепився за перстень на його руці. – Флейм зробила дурницю, що присягла мені. Я зробив дурницю, бо прийняв її присягу. Я сумніваюся, що роблю благе діло, мессіре. Так, може це й несерйозно – сумніватися, коли вже глибоко в справі…

Сандро допив вино й сів на стіл, опинившись біля лицаря. Інгвар не дивився на нього – він старанно вивчав зелень саду по той бік відчиненого вікна. Відвівши руки за спинку стільця, опустив голову й взявся розглядати паркет, власні туфлі й кросівки Кастільйоне.

– Сьогодні я телефонував до наставника. Хотів сказати, що вже з’їхав із готелю, тож він може не перейматися за витрати Ордену, не більше. «Та мені срати, малий. Живи, де хочеш». Ось і все, чого я заслуговую. Так, наче він вже знає, чим я тут займаюся, – він відкинувся назад. – Знає, що я зійшов зі шляху.

– Може й знає, може й ні, – Сандро поклав долоню йому на плече. – Пташеня моє, відкинь це. Ти надто заморочений, чи як краще сказати…

– Бентежний? – з неприхованою гіркотою промовив лицар. – Це ти маєш на увазі?

– Та будь собі бентежним, я не про те, – чоловік нахилився ближче. – Радше про те, що те, який твій дядько – не його провина. Та й взагалі не провина. Він просто такий, який є. Це його роль. Світ – екосистема, досконала екосистема, яка регулює сама себе. Кожен має роль. Це природно, пташеня моє.

– Я не пташеня, Сандро, – похитав головою Інгвар. – Я – твій адмінресурс, не більше. Я потрібен тобі для сітки, тому я тут. Не давай мені надій на те, що я щось більше, ніж просто частина схеми.

– Якщо це твоя правда, я не можу заборонити їй бути. Я не прокурор дітям моїм, – спіймавши погляд мисливця, всміхнувся й поспішно додав: – Всім, хто не мої діти, я теж не прокурор. Взагалі не маю ніякої тяги до судилищ. Екосистема врегулює себе, якщо матиме таку необхідність, і без моєї участі. Як кажуть, хочеш допомогти – не заважай, і… І всяке таке… – він на мить замовк і, перевівши подих, кинув: – Ходімо до Естер, мій медик вже в неї.

***

«Ну привіт, малий мисливцю», – жінка кинула на Інгвара затуманений від дії анестетика погляд і негайно відвела його. – «Маєш гарний шанс прикінчити мене за ту спробу докопатися до вашої славної організації». Вона дивилася на сліпуче біле світло ламп, намагаючись не думати про власні шанси на виживання.

Сандро, звісно ж, встиг сказати їй, що речовини перевірені – о так, він повторив це з пів сотні разів лише за цей ранок. Наче боявся, що передумає. Але такого варіанту Естер не мала, хоча й зізнавалася собі, що б не відмовилася від хоч гіпотетичного шансу скасувати все й далі жити собі спокійно. Нехай без репортажів, але й без потреби лягати на стіл до хіміка без вищої освіти.

«Він дуже обдарований, Есті», – переконував її Кастільйоне. – «Та й в їхньому Ордені вища освіта – як п’яте колесо до воза. Все одно ж не працюватимуть за тим профілем. А вчать їх багатьом речам, повір». Ага, думала Естер, особливо порушувати кодекс. Обов’язковий предмет у програмі, мабуть. Всім привіт, сьогодні у нас стаття сорок п’ята, положення хрінзна-якесь-там, хто знає, як його обійти? Дурня, безперечно, але вона допомогла жінці хоч на якийсь час відволіктися.

Розглядати мисливця, який зосереджено змішував складові, не дуже й хотілося, але на стелі все ж не було нічого цікавого. Попри те, що в його зовнішності навіть сліпий помітив би вплив мессіра, ця така невластива підліткам воєнна виправка й чіткі, досконало відточені рухи недвозначно натякали, що він у Гнізді зовсім недавно й навряд чи надовго.

«Тут такі не приживаються. Гніздо любить інфантильних, а не таких як ти. І не таких, як я. Цікаво, що б ти сказав, якби знав про те, для чого я тут. Для чого мені ця ініціація. На що я підписалася задля можливості знову відчути незалежність і принаймні самостійно зняти собі квартиру. Може, ти б мене й зрозумів, малий. Хто знає», – анестетик спрацював синхронно із введенням першої дози й Естер заплющила очі, віддаючись темряві.

***

Фасад дому общини обвитий диким плющем. Його листям грається сонце й легкий вітер. Листя плюща не таке важке як вкритий вишивкою поділ чорної сукні, яку належало носити супутниці магістра. Сукня від котрогось із великих модних домів – Альда не пригадувала його назву, хоча й була певна, що мессір зрозуміє. Він любить такі штуки.

Дівчина ніяк не наважувалася зайти, знайти Сандро й сказати, що житиме окремо. За півроку життя в общині цей чоловік став для неї кимось значно більшим, ніж просто власником житла. Більшим, ніж стороннім художником. Більшим, ніж хорошим знайомим.

– Пташеня моє, що таке? Невже пана магістра все ж вбили в бою і ти тепер молода й красива вдова?

Кастільйоне витер її сльози краєм свого шарфа й сів просто на сходи, дивлячись на неї знизу вгору. Рейн мимоволі всміхнулася й опустилася поруч. Мить подумавши, схилила голову на його плече.

– Боже упаси, Сандро. З ним нічого не сталося.

– Он як, – задумався мессір. – Я просто цю твою сукню побачив, а ти ще й плачеш… От і саме собою якось так… Але живий і на тім спасибі. Що сталося-то?

– Він купив квартиру на площі Республіки.

– О, це ж круто. Мої вітання. Йому так сподобався Рим?

–Не знаю. Він розділив право власності зі мною.

– А це ще крутіше. Тільки плакати навіщо?

– Я переїжджаю туди й житиму з ним, – нарешті сказала Альда й ледь стрималася, щоб знову не заплакати. – Боюся, як ти відреагуєш.

– Все ж добре, сонечко, – він погладив її по спині. – Все добре, справді. Я радий за тебе.

– Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти, – дівчина зустрілася із його поглядом. – Ну справді, ти ж це все кажеш просто для того, щоб я припинила використовувати твій шарф як хустинку.

– Та роби з ним що хочеш, пташеня, – усміхнувся Сандро. – Прошу, я тобі його подарую, якщо так хвилюєшся. Серйозно, хочеш – бери, – чоловік зняв шарф і накинув його на шию дівчини. – Ідеально, забирай. Тобі личить більше, ніж мені, без жартів.

– Та ну, мессіре. До цієї сукні? – вона й не встигла помітити, як заспокоїлася.

– А чому ні? Вони й так від одного дому наче. Це ж у тебе Армані? – він торкнувся подолу спідниці.

– Здається, – вона пригадала, що чула цю назву від Хеммінга. – А що ти так дивившся?

– Приказку одну згадав.

–Яку ж?

–Армані носять дружини, Версаче – коханки, – підморгнув Кастільйоне. – Якщо тезис правильний, то магістр бачить у тобі свою дружину.

– Ага, і мати його дітей, – Альда закотила очі.

– Діти це теж гарно.

– Для цього треба займатися сексом.

– Ой, а це негарно, – театрально махнув рукою Сандро. – Це якось… Фі, неестетично. Естетично лише на полотнах, але не на простирадлах, так. У всякому разі, справи ваші, мені не обов’язково звітувати.

– Ти що, образився? Ну вибач, я ненароком, – Альда обійняла його. Чоловік якусь мить вдавав ображеного, після чого пригорнув її до себе:

– Нічого страшного. Мене неможливо образити. Світ – екосистема, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– От і чудово, – він поцілував її в лоб. – Ходімо, допоможу тобі зібратися.

***

Залишитися наодинці з Інгваром Естер вдалося лише через місяць після введення речовин. Вона не планувала мати з ним рандеву в себе у квартирі – одного дня мисливець просто прийшов до неї на поріг. «Сандро просив глянути, як іде процес», – якось холодно сказав він і розгублено додав: – «То… як іде процес?»

«Експериментальної хімії ти навчився, а от до базової людської комунікації руки не дійшли, судячи з усього». Жестом Естер запросила його всередину й, прихилившись до стіни, із недовірою подивилася в очі мисливця:

– Нормально, хай не хвилюється. Це все?

– Все, – кивнув Інгвар і перепитав: – Точно нормально? Ніяких побічок нема?

– Ну сьогодні я прокинулася зі страшного бодуна, – потисла плечима жінка. – Але це тому, що вчора вибухала половину бару.

– Ясно. Чому так? – він ставив питання без інтересу, просто для того, щоб бесіда була хоч трохи схожою на спілкування.

– Бо маю напади паніки. Але то не через твої речовини, забий. У мене свої приколи.

– Як скажеш.

Якийсь час обоє мовчали. Мисливець не знав, що ще сказати – імітувати зацікавленість він не вмів. Естер, у свою чергу, не знала, чи може казати йому про листи замовника – зрештою, про них не знав навіть Сандро. «Та вашу ж балалайку, захоче мене той замовник вбити – і так вб’є. Точно не найближчим часом, бо йому потрібна формула. Та й не здається мені малий дуже балакучим. Такий не буде нічого розповідати, доки прямо не спитають. А як Сандро спитає про те, про що не знає? Правильно, ніяк. Або я хочу вірити, що ніяк. Ну й до сраки», – вона знову глянула на Інгвара, який вже збирався йти:

– Ти цей… Ну… Чаю хочеш?

– А так можна? – в його голосі прозвучав відвертий подив.

– Та хрін його знає. Але якщо вже прийшов – можна й посидіти. Якщо не поспішаєш. Або як хочеш, я тут теж бляха стою, намагаюся проявляти ту срану гостинність, – Естер склала руки на грудях. – То що, чайник ставити, ні?

– Давай, – її манера розмови нагадала йому Хеммінга, з яким він не говорив жодного разу, відколи переїхав до общини.

– От і вирішили, – вона махнула рукою, вказуючи на кухню. – Лишається знайти той довбаний чайник. Та десь ніби був, якщо я ще не маю склерозу… Та, ось, є, – жінка витягла його з кухонної шафки й взяла так, ніби вперше бачила. – Слухай, а ти шариш, що з ним робити? Бо я щось не дуже.

– Дай сюди, – він зітхнув, приховуючи сміх. – Зараз зварю. Де в тебе чай?

– Та десь там же, хрін знає, – Естер тим часом підійшла до холодильника. – В мене ще ковбаса якась є, можу зробити бутерброд. Будеш?

– Та давай, – Інгвар знайшов пакет із чаєм і засипав його в чайник. – А з чого це я тут в тебе сиджу?

– А хто тебе знає… Слідкуєш, чи я не здохла.

– Ага. Добре, – він поклав чайник на плиту.

– Слухай, а ти за скорочення в листах шариш? – жінка нарізала ковбасу й хліб товщиною з добрих три сантиметри.

– Наприклад?

– Ну цей… Наприклад, HSH. Ну типу, в теорії, що б це могло означати?

– А що за листи? – мисливець відволікся від спостереження за чайником на плиті. – Мені б побачити контекст.

– Та це підпис, наче як. Ініціали може? – допустила Естер.

–  Або ініціали, або титул. His Serene Highness, альтецца сереніссіма, – він потер скроні. – Його Ясновельможність, наче. Так, воно, але це старий титул. Зараз не використовують, – хлопець вимкнув газ на плиті й потягнувся за чашками. – То що за листи?

– Та… Нічого, так, просто питаю. Цікаво стало. Вас же наче в Ордені всяким штукам вчать, от і подумала спитати, може й таке знаєш, – вона все ж не наважилася сказати про листи просто зараз. – Та забий. Давай пити чай. Ось, бутерброд бери, – жінка всунула йому хліб з ковбасою. Він, у свою чергу, вдав, наче не розуміє, що вона щось приховує.