Глава 17

Глава 17

 

17.1

 

Невелика споруда наповнилась яскравим зеленим сяйвом, яке покидало його межі та відблискувало через напівзнищені віконні рами, від чого застигла кров в жилах. Луціус онімів від шоку, да і сама Дельфі тільки зараз зрозуміла, що вона зробила, швидко відкидаючи паличку в сторону та закриваючи собі рот руками.

Вона знову обперлась на холодну кам’яну стіну і шоковано дивилась на мертвого чоловіка, потім на Мелфоя-старшого, чекаючи його реакції. Але по одному його вигляду можна було зрозуміти, що ситуація критична.

 

– Ти що натворила, Дельфі?! – рявкнув він, що є сили, до і не без того зляканої брюнетки.

 

– Я не знаю, Луціусе, я…. Я…. Я намагалась нас врятувати!

 

– Врятувати? ВРЯТУВАТИ?! Вбивши приближеного Володаря?! Чим ти взагалі думаєш?!

 

– Але ж ти сам, тоді…

 

– Тоді?! Тоді… тоді це була моя прислуга! Не порівнюй!

 

– Не порівнювати кого? Людей?

 

– За що ти борешся, Дельфі? Я не розумію тебе останнім часом і не впізнаю.

 

– А ти взагалі мене колись знав? Щось про мене, про мої улюблені квіти, їжу, я там не знаю, пору року! Да хоч щось!

 

– Ти хочеш обговорювати це зараз? – роздратовано перепитав Мелфой. – Над трупом смертежера під нашими ногами? Ти розумієш, що це все могли побачити і інші люди, світло від Авада Кедаври яскраво освітлює особливо темну ніч.

 

Дельфі закрила обличчя долонями та сповзла вниз по стіні, її волосся чіплялось за випукле каміння, але саму Блек це мало турбувало, бо вона нічого не відчувала.

 

І Луціус дійсно мав рацію, сплутати сяйво цього закляття було неможливо і, побачивши це, Кравч, хоч і без особливого бажання, але стрімко крокував до будівлі, аби зрозуміти, що там сталось. Бо перші його думки були пов’язані з Володарем, а точніше, з його безпекою, звичайно, він не ходить по таким місцям, але бережного і темна магія береже. Тому він вирішив хоч спробувати прийти на місце першим, бо чоловік був певен, що ТАКЕ помітив не тільки він.

Підійшовши до дверей, простягаючи магічну паличку перед собою, він обережно відчинив двері та пройшов всередину. Придивившись, Кравч одразу побачив чоловіка, що лежав на землі з кам’яним обличчям та широко розплющеними очима. Почувши схлипування, Барті повернув голову та побачив на підлозі Дельфі, вона була одна.

 

Дивним чином він з Луціусом розминулись, бо той пішов, намагаючись знайти хоча б когось, чи щось придумати, аби врятувати і свою дупу, і дупу своєї коханки. Адже, якщо ніхто не зізнається, Володар може перевірити палички, і тоді…. Тоді стане забагато запитань, відповідей на котрі чоловік давати не ладен. Тому йому здалось найкращою ідеєю піти геть та залишити шоковану і розгублену Дельфі на самоті.

 

І побачивши її, Кравч одразу кинувся до дівчини, намагаючись хоч щось спитати в неї, поки є трохи часу.

– Дельфі! Подивись на мене, – тримаючи за плечі, схвильовано промовив той. – Да трясця твою, Дельфі! Ти чуєш мене? Що тут відбулось?

 

Дельфі мовчки підняла свій погляд, зазирнувши в очі Бартеміусу.

 

– Якщо ти не поясниш мені нічого, я не зможу тобі допомогти. Давай Блек, збери булки, вдих-видих.

 

Дівчина послухала Барті, зробивши глибокий вдих та видих, намагаючись вичавити з себе хоч щось:

 

– Я, тобто ми, ми були тут….

 

– Тут з ким?! Давай, Дельфі! Меньше тексту більше суті.

 

– Ми були тут, потім він.. сюди …. А тут це, і я… і я … це все зробила я.

 

– Я ніхуя не розумію. Це ти його? Що тут відбувалось? Я, ти, він, з ким ти тут була? Дельфі, це важливо.

 

Блек відвела погляд від Барті та, рюмсаючи, відповіла:

 

– З Луціусом.

 

– З ким?! – ошелешено перепитав Кравч, вскакуючи з місця від такої новини.

 

Він знав, що рано чи пізно Дельфі повернеться до нього, знав, відчував, але щоб настільки швидко. Це було занадто навіть для Дельфі.

 

– Барті прошу.. Допоможи..

 

– Да чим я тобі допоможу? – стукаючи себе кулаком по лобі, спитав чоловік. – Ну, чим? В чому проблема була просто стерти йому пам’ять?! Блек, трясця ти його!!!

 

– Я… Він все бачив, я не хотіла, я не знаю, в мене не було часу аби подумати. Він сказав, що все розповість батьку. Я не могла… батько.. він.. він і так мене ненавидить мене, якби він дізнався про це все, я втрачу його… точно втрачу його!!!

 

Дельфі схопилась за плечі Барті, жалібно дивлячись на нього. Чоловік облизав губи та сховав погляд вбік.

 

– Куди дівся твій «герой»? – серйозним тоном спитав Кравч, все ще не підіймаючи очей.

 

– Луціус? Він.. він…  він сказав що йому потрібен час, аби щось придумати.

 

– Тоді навіщо тобі моя допомога?

 

Чоловік різко встав та почав крокувати до виходу. Зрозумівши, що Кравч не буде їй допомагати і що вона знову залишилась зовсім одна, Дельфі сіла в позу ембріона, підтягнувши коліна та ховаючи в них обличчя.

Несподівано чоловік різко зупинився, опустив погляд та почав щось видивлятись на підлозі.

 

– Невже тебе відпустив твій рудий володар, клятий ти щур, – промовив Барті, здавалось, в нікуди.

 

І дійсно, прямо перед ним казна-звідки узявся повний чоловік в якихось лахміттях, з довгими брудними нігтями та немитим сплутаним волоссям до плечей, воно було дуже рідке та тонке, а місцями ставало дибки.

 

– Я служу лише Темному Лорду, Кравч, – зазначив чоловік, – і я буваю поряд з ним частіше, ніж ти собі можеш уявити. Давно хотів тобі сказати, ти змужнів з нашої останньої зустрічі.

 

Барті стиснув зуби та злісно огризнувся:

 

– Останні раз ти, шерстяна дупа, ховався в залі суду, коли й#баний Каркаров, здав мене під час свого слухання, аби не сісти в Азкабан.

 

– Володар зник… Всі рятувались, як могли… І що б я зробив?

 

Пітер підняв руку та простягнув її в сторону Бартеміуса, але той швидко відкинув його від себе.

Чоловік обернувся та побачив тіло дуже добре знайомого йому смертежера.

 

– Це ж Торфін, Торфін Роул! – скрикнув він, розгублено дивлячись на Дельфі та Барті. – Що тут відбулося? Володар був певен, що хтось застосував закляття смерті. І він не помилився. То ви двоє?….

 

Барті оглянувся та зустрівся поглядом з Дельфі, яка спостерігала за ними. На мить йому навіть здалось, що вона стала більш збентежена та знервована, слухаючи їх розмову, але це не здивувало Барті, бо ситуація була, м’яко кажучи, не дуже приємна. Він повернувся назад та глянув на Петіґру, промовляючи:

 

– Це я.

 

– Ти?

 

– Так, це я його вбив, – абсолютно спокійно та врівноважено відповів Кравч.

 

Почувши це, Дельфі звела брови та, нічого не розуміючи, дивилась в спину чоловіку.

«Чому? Навіщо? З якою метою вже вкотре він мене рятує, невже він і правда кохає мене?». Ці думки зводили Дельфі з останнього розуму і здорового глузду. Вона відчувала жахливу провину перед ним, бо не могла відповісти взаємністю, безумовно вона ловила себе на думці, що має якісь відчуття до Барті, але в порівнянні з коханням до Луціуса….. Хоч воно і руйнувало її, змушувало йти на купу безглуздих вчинків, постійно завдавало болю, відчуття страху, ревнощів і жодної надії на стабільність.

Напевно по вчинкам Дельфі абсолютно не скажеш, що вона хоче стабільності та родини, але це єдине, чого вона бажала насправді. Вона часто фантазувала про те, що її життя нарешті стане «звичайним», таким як в усіх. І дівчині було дивно розуміти це, але вона завжди заздрила родині Візлі, які, здавалось, не дивлячись на всі чвари, злидні, були ІДЕАЛЬНИМИ. Вони люблять одне одного, дійсно люблять, і, що б не казав Барті, Дельфі вірила в кохання, вірила в любов та в душі прагнула бути просто щасливою дружиною та матір’ю. Не інкубатором для «особливої дитини», яку люблять лише тому, що вона обрана, а тому, що вона просто така, як вона є.

 

Петіґру швидко перетворився на щура та, що є сили, попрямував до свого Володаря, аби першим доповісти йому про те, що сталось. Барті також збирався йти до нього, але перед цим щось швидко прошепотів Дельфі на вухо, від чого дівчина ще більше впала в шок.

Вона знову залишилась сама, сидячи біля мертвого чоловіка, це було не перше вбивство в її житті, але чомусь саме зараз вона відчувала себе паскудно. Вона стільки часу намагалась бути сильною, нікому не вірити та бути незалежною, щоб зараз все обернулось ось так.

Незабаром дівчина різко піднялась та попрямувала в пошуках Луціуса, який, доречі, так і не повернувся.

 

Чоловік сидів в своєму кабінеті, пив вогневіски з масивного кришталевого бокалу,  допалюючи свою сигару. Його мучили думки, ця вся гра з Дельфі зайшла занадто далеко, він зізнався сам собі, що втратив контроль, він наразив на ще більшу небезпеку свою родину, свого сина і свою дружину. Але як «вирулити» всю цю ситуацію, він не знав.

 

Почувши стук у двері, він повернув свою голову та дозволив увійти. Це була Дельфі і, побачивши її, Луціус помітно напружився. Брюнетка стояла на порозі та мовчки дивилась на свого коханого, чекаючи, що він скаже хоч щось, але той, в свою чергу, відвернувся та швидким рухом перехилив келих, випивши все, що в ньому знаходилось.

 

– Луціусе… – невпевнено почала Блек.

 

– Сядь, – напружено відповів чоловік, вказуючи рукою на крісло, що стояло неподалік.

 

Почувши це, Дельфі почала ще більше нервувати, бо зовнішній вигляд блондина здавався їй якимось дивним. А сам Мелфой продовжував стояти спиною до дівчини, стискаючи в руці пустий келих.

 

– Послухай мене мовчки, прошу тебе, – промовив той, порушуючи напряжену атмосферу.

 

Брюнетка підняла очі та смирно сиділа, очікуючи чогось від чоловіка, вона знову намагалась його врятувати і знову жертвувала собою, а він просто пішов… пішов не сказавши майже нічого.

 

– Я не розумію, Луціусе… – тремтячим голосом промовила вона.

 

– Я же попросив, Дельфі, мовчки….

 

Блек встала з крісла та попрямувала до аристократа, підійшовши до нього зі спини і зупинившись дуже близько.

 

– Я нічого не розумію….

 

Луціус різко розвернувся, глянувши в очі свої коханій. Його погляд був наповнений розпачем, здавалось, навіть злістю.

 

– Да не може все так більше тривати!!! – гаркнув він, не відводячи очей. – Не може, все зайшло занадто далеко. Постійні вбивства, до того ж ти і Кравч, я не можу цього пробачити.  Я ставлю під загрозу життя свого сина. Все скінчено Дельфі. І на цей раз назавжди.

 

Від кожного промовленого слова серце Дельфі розривалось на маленькі гострі шматочки, які впивались в її грудну клітину і наносили страшенний біль. Вона не вірила, що це каже він – чоловік, заради котрого вона ризикувала, заради котрого вона поступалась своїм принципам, вона відчинила йому свої двері, першого впустивши в своє життя.

Дихання дівчини ставало все глибшим, її очі розширювались, але чомусь Дельфі не могла навіть кліпнути ними.

 

– Тобто… ти… серйозно? – в розпачі намагаючись сказати хоч щось, майже не чутно промовила вона. Зібравши свої останні сили, дівчина крикнула до чоловіка, стукнувши кулаками по його плечам: — Ти казав, що кохаєш мене?! Куди ділось твоє кохання, Мелфой?! Куди?! Ти робив мені пропозицію, ти казав що….

 

– Я брехав, – роздався спокійний голос, який ще більше вбив все живе в Дельфі. – Я тобі брехав. Чуєш мене? – чоловік прибрав руки дівчини. Та продовжив «вбивчу» промову: – Я ніколи не розлучусь з жінкою і ніколи не одружусь на тобі. На таких, як ти, не одружуються.

– Що?… Ти? – очі брюнетки бігали по кімнаті в пошуку порятунку, вона не вірила в те, що почула, і більше за все бажала знайти виправдання, чи почути, що це якийсь, хоч і дуже жорстокий, але жарт.

 

Але Луціус був непохитним та мовчки дивився неї, лише на його скроні ледь помітно пульсувала вена, абсолютно не слухаючись його.

 

– Да я ненавиджу тебе!!!! – гучно прокричала Дельфі, зриваючи свій голос до хрипоти. – Ненавиджу, Мелфой! Ненавиджу!!!!!

 

Дельфі вибігла з кабінету та побігла до своєї кімнати, аби сховатися від цього світу, від цієї реальності.

«Чому це все трапляється зі мною? Чому? За що? ЗА ЩО так всі зі мною, ще з дитинства?! І що я маю робити зараз?! Коли мене не сприймає і не любить ніхто.  Ніхто…»

 

Барті ж в цей час був налаштований менш песимістично і більш рішуче. Бо вже вляпався в чергову проблему, яку влаштувала і йому, і собі, і бідолашному Торфіну, Дельфі Блек. Хоча на фоні всього, що відбувалось, Барті здавалось, що Торфін, вже і не такий бідолашний, враховуючи те, що це остання проблема, яку йому влаштувала брюнетка. Що важко сказати про самого Кравча.

Підходячи до кімнати Володаря, він одразу побачив Лео, яка розглядала свою руку, рукав на котрій був припіднятий. Почувши кроки, вона підняла голову та зустрілась поглядом з Кравчем, її очі були наповнені зловісним захватом, і чоловік зрозумів все без слів.

 

– Петіґру там? – квапливо спитав Барті в Лео, ігноруючи все, що побачив.

 

Дівчина опустила рукав свого одягу та холодно зиркнула на чоловіка, відповідаючи:

 

– Мг…

 

– От щур помийний! – поклавши руки на пояс, зауважив він. – Що, вітати вже можна?

 

– Тобі є якась справа до цього? – все ще ображено буркнула брюнетка до Барті.

 

– Тепер в нас спільні справи.

 

Чоловік швидко підморгнув Блек та гучно постукав в двері, одразу повідомивши хто за ними знаходиться, звичайно Володар дозволив чоловіку зайти.

 

Як тільки Барті переступив поріг кімнати, Волдеморт дуже прискіпливо оглянув його з ніг до голови.

 

– Прийшов виправдовуватись? Чи не загрався ти часом, Бартеміус? – прошипів той, відходячи від Пітера та наближаючись до нього.

 

Кравч ковтнув свою слину, намагаючись зберігати спокій. Він розумів, що зараз буде брехати Темному Лорду і раніше він цього ніколи не робив, хоч ця брехня і не є якоюсь критично важливою. Але все-таки, цей крок…

 

– Я прийшов не виправдовуватись, мій Володарю, а доповісти. Але я можу цього не робити і скласти всі свої повноваження, якщо ви після стількох років, все ще сумніваєтесь в мені.

 

– Я слухаю тебе.

 

– Я знайшов зрадника. Я стежив за ним і не казав нікому, бо не був певен. Це було моєю помилкою, але в Мелфой Менорі, – Кравч перевів погляд на Педіґру, – занадто багато вух. І я не міг так ризикувати. Обставини склались не дуже гарним чином. Торфін, «ваш вірний слуга», він виявився тим самим, хто здав всіх нас і отримав приказ вбити вашого єдиного нащадка. Ситуація була критичною, часу на роздуми не було, я вбив його, рятуючи вашу дочку.

 

Волдеморт ледь помітно посміхнувся, відвертаючись та дивлячись на Пітера.

 

– А що ти робив в закинутій частині маєтку? І що там робила Дельфія?

 

– Я не можу знати що вона там робила. Це вам краще спитати в неї. Я думаю, що він заманив її туди, аби вбити, подалі від очей. А я, по щасливому збігу обставин, бачив минулої ночі, як він крокував туди з великою кількістю речей, які, до речі, досі знаходяться там, ви можете перевірити це.

 

Барті тримався дуже впевнено та виглядав доволі спокійно і врівноважено, що було абсолютно не характерно для нього.

 

– Ти змужнів, – затвердив Володар, – не думав, що Азкабан може так позитивно впливати на людей.

 

– Азкабан ще не те може. Я можу бути вільним?

 

– Можеш, дитя моє.

 

Чоловік розвернувся, але майже одразу повернувся назад та промовив в сторону Темного Лорда:

 

– Дельфі мала рацію, вина лежала не на плечах всієї прислуги, якій Мелфой влаштував побоїще, опираючись лише на свої здогадки та не володіючи жодною інформацією. Я бачив батька в лісі, це значить, що міністерство копає під нас. Ріки крові, крики про помилування, шмарклі, це дуже романтично, але похибка може вартувати всього. Луціус вчиняє необачно та імпульсивно. Це небезпечно.

 

Обличчя Волдеморта змінилось, дивлячись на нього, можна було сказати, що він добре задумався над тим, що сказав Барті, а Пітер стояв, мовчки дивлячись то на Кравча, то на Володаря.

 

– Ой-йо-йо-й, Бартеміусе, – хитаючи головою прошипів Темний Лорд. – І на що ще ти ладен, заради моєї дочки?

 

– Її безпека – ваша безпека, Мій Лорде.

 

Почувши це, на блідому обличчі чоловіка знову з’явилась хитра посмішка.

 

– Ти хитрий змій. Я планував покликати її на наступне засідання, адже на ньому буде і її сестра, яка з сьогоднішнього дня поповнила наші ряди. Це має пробудити моє чадо. Дозволяю повідомити про мій наказ тобі особисто.

 

Барті мовчки кивнув головою, прямуючи до виходу.

 

– Бартеміус, – несподівано знову окликнув його Волдеморт. – Про Лео, ні слова. Нехай це буде сюрприз.

 

– Я все зрозумів, Володарю.

 

 

17.2

 

 

Сам Луціус ще не підозрював про те, що Кравч вирішив-таки, хоч і дуже обережно, але підірвати його авторитет перед Волдемортом. І тут ще стояло питання, чого Барті жадав більше, підставити Мелфоя, чи допомогти Дельфі, хоча в поєднанні цих двох причин, ця ситуація здавалась йому більш ніж успішною.

 

І в голові аристократа точно не було жодної думки про Кравча, бо він в принципі не вважав його якоюсь дуже сильною загрозою. Луціус був певен, що він отримав своє місце лише через вік і його хворий глузд, бо Темний Лорд давав йому найбрудніші, найжахливіші завдання, від яких в інших стигла в жилах кров. А сам Бартеміус отримував від них купу задоволення, яскравий приклад: катування бідолашних Лонгоботомів, яких вони з Беллатрікс назавжди зламали.

 

Все, про що думав блондин, це Дельфі і його абсолютно імпульсивний вчинок, як і всі інші до цього. Головою він розумів, що це все мало статись набагато раніше. І обставини кричали йому про це. Але все інше… Можливо не треба було так суворо? Але тоді б вона не зрозуміла наскільки все серйозно і продовжувала чекати на нього. З іншого боку Мелфой розумів, що цим вчинком він дав абсолютне зелене світло Кравчу, який точно не упустить такий шанс. І це вижирало його зсередини та спонукало зірватись з місця, піти до неї та вимолювати пробачення. Але цього чоловік дозволити собі вже не міг. Тому намагався розчавити всі думки, бажання та мрії з приводу Дельфі.

Хоч він і збрехав їй, бо після війни він і правда хотів розлучитися та бути з нею.. Але не судилося, це просто не судилося. Від думок чоловіка відволік стук у двері:

 

– Містере Мелфой, можна увійти? – пролунав тоненький голосок, по іншу сторону кімнати.

 

– Заходь, – відповів він, зрозумівши, що це Джун.

 

Дівчина переступила поріг кабінету, в її руках був піднос на якому стояла невелика золотиста чашечка на такій же маленькій тарілочці. Вона обережно поставила каву чоловіку на стіл та опустила голову, промовляючи:

 

– Ваша кава, і…. Я б хотіла розповісти вам, що бачила сьогодні зранку…. Дельфі та….

 

Але замість того щоб зацікавитись, Мелфой роздратовано повернув голову вбік та грюкнув рукою по столу.

 

– Закрий рота! Немає більше ніякої Дельфі. Забудь про все. Ти вільна. Більше ніякої інформації.

 

– Як скажете, – все так само не піднімаючи голову, промовила вона, відходячи назад.

 

– Зачекай, – несподівано окликнув її аристократ. – Подай мені мої сигари, вони десь там, – махнувши рукою, додав блондин.

 

Дівчина одразу попрямувала до серванту та швидко знайшла те, що було йому потрібно, підійшовши та поклавши коробку прямо перед ним.

Луціус оглянув дівчину, різко встав зі свого місця та зробив крок до Джун, яка, побачивши це підняла очі, а потім одразу їх опустила.

Мелфой же простягнув свою руку та підняв їй голову за підборіддя. Трохи нахиляючись та уважно роздивляючись. Дівчина широко розплющила очі та невпевнено подивилась на чоловіка. Луціус різко розвернув Джун до себе спиною та поклав свої руки їй на стегна. На обличчі блондинки з’явилась посмішка, яку не бачив аристократ, руки якого вже нахабно пролізли під її спідницю.

 

– М-Містер Мелфой? – ледь чутно промовила та тремтячим голосом.

 

Луціус же нахилив дівчину вперед, аби та обперлась руками о стіл, та потягнув її до себе за стегна, швидко підіймаючи  спідницю дівчини та відсуваючи білизну в сторону.

Він намагався розстібнути свої брюки і вийшло це в нього з першої ж спроби. Почувши це, Джун встала навшпиньки та вигнула спину, очікуючи на чоловіка, і той вже був так близько, але несподівано для себе і блондинки, чаклун відвернувся та зробив декілька кроків від неї.

Приголомшена дівчина повернула свою голову і побачила, як Мелфой застьобує брюки назад.

 

– Містер Мелфой… я…я… я щось зробила не так?

 

Луціус глибоко вдихнув та видихнув, опустивши голову вниз, дивлячись в підлогу.

 

– Пішла геть, – промовив він ледь чутно.

 

– Містер Мелфой, я все виправлю!!!

 

– ГЕТЬ!!! – рявкнув той, що є сили, налякавши свою покоївку, що та аж підскочила і побігла до дверей.

 

Вийшовши з приміщення, Джун стиснула губи та зупинилась, намагаючись вгамувати свої думки.

«Дідько, він був вже так близько. Да як, як він міг зупинитись, я вже відчувала його. Я хочу отримати цього чоловіка, він потрібен мені, він потрібен нам. Це єдина можливість отримати все, все що належить по праву. Ми більше не будемо безхатьками і просити в борг їжу. Якщо в цієї тупоголової Бек вийшло прибрати його до своїх рук, то в мене вийде і подавно, я розумніша, я не буду повторювати її помилок. До того ж, Луціус, він дійсно статний і гарний чоловік. Ще декілька місяців тому, я не могла уявити, що такий як він, навіть гляне на таку як я. Це єдиний шанс. Єдиний!!!»

 

І цей самий «шанс» та «щасливий білет», плюхнувся назад в своє крісло, закриваючи обличчя руками, він не розумів що з ним відбувається. Фізично його тіло було повністю готове та жадало плоті, а ось в голові… В голові все йшло шкереберть та кричало чоловікові: «НІ».

І без кривлянь душею, без маніпуляцій, бруду, він бажав лише одну жінку, і це була Дельфі. Він намагався побачити її обличчя в обличчі Джун, знайти хоч щось схоже, аби скинути цю кляту напругу, але ні, ні, ні, ні. Це все було не тим. І що робити далі?

 

Що робити далі, не розуміла і сама Дельфі, сидячи на своєму ліжку та обіймаючи свої ноги. Її очі були вже червоними та опухлі від сліз. За що так з нею? За що? Все, чого вона прагнула, просто бути коханою, вона ризикувала собою, аби захистити його, а він….

 

«На таких, як я, не одружуються, а що з такими, як я, роблять? Снейп мав рацію, я ідіотка, мені немає місця в жодному світі, на жодній стороні. Лише Сіріус, лише він відноситься до мене як до рідної, лише з ним я відчуваю себе звичайною людиною.

Був ще Барті..  але… але що буде з ним далі? Час показав, що ми переступили ту межу, яку не можна було переступати. І тепер я його втратила? Не розумію, чому смертежери так відносяться до нього, чому Снейп вважає його навіженим, звичайно, жодна адекватна людина не стане служити моєму батьку, але, в порівнянні з ними всіма, він такий веселий, життєрадісний і він завжди поруч, коли він так потрібен, він не тікає від проблем і не залишає мене».

 

І це було правдою, бо Кравч вже поспішав до Блек, сповістити її про чудові новини з засіданням, до того ж це був чудовий привід, адже він все ще жадав поговорити про те, що ж відбувається між ними.

Підійшовши до двері, він нахабно, без стуку та майже з ноги завалився в кімнату, іронічно повідомляючи:

 

– Я не стукаю Блек, бо я сподіваюсь, що ти тут гола.

 

Дельфі мовчки підняла голову, дивлячись на Кравча своїми запаленими очима і, зустрівшись з ним поглядом, дівчина почала ще більше рюмсати.

 

– Оооооооо….. – затяжно повідомив той, дивлячись на всю цю картину.

 

Барті підійшов до ліжка та сів поруч з нею, підтягуючи її до себе та обіймаючи. Дівчина поклала свою голову на груди чоловіка та притиснулась до нього, наче маленьке пташеня, яке щойно випало з гнізда. А Барті вдихнув на повні груди аромат її волосся.

 

– Блек, перестань ревіти, так волого в тебе має бути явно не на обличчі. Ну, чи не на твоєму, – хитро посміхаючись, зазначив він.

 

Почувши це та побачивши його фізіономію, Дельфі ляснула чоловіка долонею по грудях.

 

– Кравч, ти дурбецало!

 

– Якщо тобі стане легше, мені цей Торфін взагалі не подобався. До того ж… я все вирішив, твій батько думає що він був зрадником та хотів тебе вбити. Питань не буде.

 

Дельфі підняла голову, та трохи відсторонилась від чоловіка, зазираючи йому в очі.

 

– Навіщо ти все це робиш для мене? М?

 

Кравч посміхнувся та знову облизав свої губи, потираючи підборіддя.

 

– Бо мені здалось, що ми цей… Як там його називають, щось типу друзів. Ти рятуєш мою гарну дупу, ну, і я вирішив врятувати твою. Не менш вродливу, до речі. Хоч до моєї їй ще й далеко.

 

Дельфі посміхнулась, витираючи свої сльози з обличчя.

 

– Тобто, ти не…

 

– Да скільки можна повторювати, не кохаю я тебе, – перебив чоловік.

 

– Тоді… Це все, ну, ти розумієш, тоді і….

 

– Ти до біса вродлива та сексуальна, Блек.

 

Почувши це, Дельфі ще раз посміхнулась та знову глянула в очі чоловіка.

 

– До того ж, – продовжив він. – Жоден оргазм дружбі не перешкода. Хочеш, можемо більше не тр#хатись. Чи продовжимо це робити, бо просто так хочеться. Ти не зобов’язана нічого мені і я тобі.

 

– Тобто.. Просто секс?

 

– Можна просто, можна складно. Як хочеш, – чоловік кинув погляд на Дельфі, яка все ще продовжувала шморгати носом. – Ой Мерліне, ну що ти за бідося? Йди до мене.

 

Дельфі знову підсунулась до чоловіка та поклала свої ноги на нього, притуляючись головою до грудей.

 

– Ми з Луціусом розійшлись, назавжди.

 

– Я не розумію, що ти взагалі з ним ловила. В нього хоч ще стоїть?

 

– Барті!!!!

 

– Да що?!

 

– Телепень, – промовила Дельфі, встаючи з місця.

 

Але Барті не дав їй цього зробити та схопив за руку і потягнув на себе, накриваючи своїм тілом,  тримаючи її руки над головою. У відповідь на що, брюнетка, поморщив свого маленького носика та оцінивши ситуацію, вкусила шатена за підборіддя, після чого він відпустив її та вскочив з місця.

 

– Блек, твою мать, ти скажена!

 

– Ще раз ти так зробиш, і я відкушу тобі пів обличчя!!!

 

– Да що з тобою? – тримаючись за підборіддя, приголомшено спитав Барті. – В мене взагалі для тебе новина, точніше посилання.

 

Дельфі повернула голову до чоловіка та недовірливо глянула в його сторону.

 

– Кажи, давай.

 

– А я вже передумав, я не можу, – розмахуючи руками повідомив той. – В мене пів обличчя відкушене!

 

– Барті!!!

 

– Дельфі!!!

 

– Ти знущаєшся з мене? – ображено спитала Блек, повертаючись назад до чоловіка та сідаючи напроти нього.

 

– А?? Я думав, ми нагадуємо одне одному як нас звуть.

 

– Кажи, що за новина, а точніше посилання.

 

– Я не можу, – видихаючи та відводячи в сторону погляд сумно затвердив Кравч. – В мене ось тут, – показуючи на місце укусу, – ну дуууууже болить.

 

Дельфі підняла погляд та, хитаючи головою, почала посміхатись.

 

– Куди кусають, туди і цілують, – додав Барті. – Чи ти не знала?

 

– Я тобі зараз і іншу сторону знесу. Кажи, давай, швидше!!!

 

– Та добре, добре. Що ти так розкричалась. Темний Володар сказав, щоб на наступному засіданні, ти була присутня.

 

Дельфі різко підстрибнула на місті, залишаючись сидіти на ліжку та почала гучно плескати в долоні, її обличчя світилось від щастя, його не покидала сонячна посмішка дівчини, яка, здавалось, освітлювала всю кімнату.

А Кравч в цей час дивився на неї, не зводячи своїх очей, намагаючись стримати посмішку, яка так і намагалась вирватись з його вуст.

Дівчина міцно обійняла чоловіка, продовжуючи підстрибувати, двома руками взяла його голову, та міцно поцілувала в підборіддя разів так з п’ять, прямо в місце свого укусу, сліду від котрого навіть не залишилось.

Після чого Блек вскочила зі свого місця, а потім і з ліжка та, кружляючи і танцюючи, попрямувала до шафи з речами і, на диво, з цієї шафи Дельфі дістала не одяг, а пляшку вина, підіймаючи її вгору.

 

– Це треба відмітити! – щасливо скрикнула вона.

 

Кравч же мовчки сидів на ліжку та, піднявши брови, спостерігав за нею.

 

– Ну, і чого ти вилупився так? Мммм?

 

– П’ять хвилин тому твоїми сльозами можна було затопити маглівську Африку. А зараз ти скачеш, як єдиноріг. І я тебе попереджаю, підлога тут стара, провалишся, будеш знати.

 

– Добре, Містер занудний Професоре, – перекривляла Блек чоловіка, тримаючи пляшку ще піднятою.

 

Барті знову підняв погляд та, кепкуючи, відповів:

 

– Слухай, якщо вірити обставинам, чорна смуга пройшла, а ти все одно вирішила нафігачитись.

 

– Мееерлііінееее, Кравч, коли ти встиг стати Снейпом?!

 

– Саме тоді, Блек, коли ти почала заливати більше ніж я.

 

– Що, хвилюєшся?

 

– Ну звичайно хвилююсь, з такими темпами, що залишиться мені?

 

– Тобі? – притуляючи пляшку до себе, перепитала Дельфі. – Напевно нічого, бо я передумала з тобою ділитись.

 

– Ооооо, а це ти, Принцесо, дармаааа…

 

Барті зіскочив з ліжка та підійшов до брюнетки, намагаючись вирвати трикляту пляшку з її рук, але хватка дівчини виявилась набагато сильнішою, ніж він думав.

 

– То ти, виходить, в нас жадоба? – додав він, не зводячи свого погляду.

 

– Ось буде засідання, я батьку розповім як ти мене обзиваєш.

 

Зеленоока показово відвернулась, обіймаючи пляшку.

 

– Оооо…. Ну все, тепер мені нічого втрачати.

 

Чарівник підійшов ззаду та обійняв її за талію, притискаючись. А потім прибрав неслухняне волосся, цілуючи її плече, а потім і шию. Відчувши гаряче дихання та жорстку щетину на своїй шкірі, вона томно видихнула та розслабилась. Відчувши це, Барті швидко видрав в неї з рук пляшку та відскочив в сторону.

 

– Кррраааавч, твою ж, ти….!!! – у весь голос скрикнула брюнетка, підбігаючи до нього та намагаючись забрати те, що належало їй.

Але Барті підняв свою руку в гору і, навіть підстрибуючи, Дельфі ніяк не могла до неї дістатись. І це дуже смішило чоловіка, він спостерігав за тим, як надуваються її пухкі губи, рум’яні щічки, та насуплюються брови, від чого між ними утворюються малесенькі зморшки.

Він почав гучно сміятись і знову обійняв Дельфі однією рукою, у відповідь на що дівчина підняла голову, дивлячись прямо в очі Барті. Його рука піднімалась вгору по її тілу та зупинилась на щоці, і він накрив її вуста своїми.

 

– Ми ж просто друзі? – розриваючи поцілунок, перепитала брюнетка.

 

Барті знову посміхнувся і, прибраючи з її обличчя кучері, промовив:

 

– Я б сказав кращі, Блек.

 

І «кращі друзі» знову з’єднались в поцілунку. Дельфі намагалась скористатись прийомом Барті, аби забрати в нього пляшку вина.

 

– Но-но-но, Принцесо, – зупиняючи руку дівчини, промовив той, – не дістанься же ти нікому, –доповнив чоловік  різко жбурляючи пляшку в стіну, дивлячись на те, як вона розлітається на дрібні уламки а її вміст розтікається по стіні та підлозі.

 

– Ти що наробив?!

 

– Сам в шоці. Пропоную компенсувати стрес.

 

Друга рука чоловіка міцно стиснула стегна дівчини, піднімаючись вгору та обережно приспускаючи тонкі бретельки сукні, яка була більше схожою на чорну шовкову сорочку, а руки Дельфі, в згоду, ковзнули під футболку чоловіка.

І вечір та ніч цих двох, продовжувалась в звично «дружній» для них атмосфері. І, найважливіше, вони вдвох почували себе щасливими та безтурботними як діти.

 

17.1

 

Про це все міг тільки по мріяти Мелфой-молодший, який лежав в своєму ліжку та намагався зрозуміти, як же йому жити далі? Жити з Паркінсон, яку він на дух не переносить? Чи… Да які «чи» взагалі можуть бути, як тільки Герміона дізнається про все це, взагалі розмовляти з ним не захоче. Не те, щоб погодитись стати його коханкою. Вона не така, як Пенсі, вона горда, незалежна, вона розумна та унікальна і, як виявилось, хлопець дуже сумував за їх часом який вони проводили разом.

Ґрифіндорка читала йому книжки, розповідала смішні історії, йому іноді навіть здавалось, що він став частиною їх світу з Гаррі та Роном. Хоч Драко і не зізнавався в цьому навіть собі. Та захищався звичним дня нього способом – нападом.

 

«То може…? Піти проти твоєї родини… Ні-ні-ні-ні.. про такі варіанти навіть думати соромно. Батьки чекають від мене чогось неймовірного, чогось великого, а я? Єдиний нащадок роду Мелфоїв зраджу всіх? Матір, батька…»

 

Хоч блондин і дуже сердився на Луціуса, але він все одно поважав його та любив, хоч і абсолютно не відчував від нього взаємності.

 

 

Такі ж почуття колись проживала і його матір, яка сиділа біля дзеркала, розглядаючи себе.

Колись вона так само була закохана в «недостойного». Хоча, він і був найдостойнішою людиною, яку вона тільки зустрічала. І жінці було так шкода, що це в їх класі розуміла це лише вона, його цькували, били, знущались, зачиняли в жіночому туалеті, змушували їсти слимаків.

І одного разу, вона наважилась підійти, підтримати, допомогти. Хоч хлопець і достатньо агресивно на це відреагував, Нарциса продовжувала намагатись підняти його та поговорити. Звичайно, коли ніхто цього не бачив, бо вона чистокровний нащадок будинку Блеків, а ще й вчинок Андромеди, яка зрадивши всіх одружилась з маглонародженим. Да і Сіріус не подавав жодних надій.

 

– Не звертай уваги на них. Вони цього не варті, – обережно та стримано промовила вона до хлопця.

 

– Може мені не звертати уваги на те, що вони мене вб’ють? А всім чхати на їх дії, бо вони заможні розбещені покидьки.

 

– Не наявність грошей впливає на людяність.

 

– На її відсутність, Блек. Подививсь на мене, я ношу светр своєї матері, а взуття батька, в мене немає нічого. Я нікому не цікавий і нікому не потрібен.

 

 

 

– А Лілі? Ви ж кращі друзі! Не важливо, як ти виглядаєш, Снейп. Важливо те, хто ти.

 

– Хто я? Я ніхто, і Лілі… Лілі я більше не потрібен. В неї нові круті друзі. Які ладні стерти мене та таких, як я, з обличчя всього магічного світу.

 

– Ти мені цікавий.

 

Хлопець підняв голову та здивовано подивився на аристократку.

 

– Ти зараз хочеш мене заспокоїти?

 

– Ні. – Твердо відповіла та. – Якщо б ти був мені не цікавий, чи стала б я взагалі підходити і про щось з тобою розмовляти?

 

– Я не знаю, я нічого не розумію…

 

– Щоб я так нічого не знала, як ти. До речі, може допоможеш мені з зіллєварінням? А то ось я дійсно нічого не розумію.

 

Цісі дістала зі своєї шкіряної сумки зошит та підручник, простягнула їх до хлопця, той взяв це все, продовжуючи дивитись на панянку.

 

Після цього випадку вони часто проводили час разом, подалі від людських очей. Вони спілкувались, навчались, дізнавались все більше нового одне про одного. Нарциса дивувалась, наскільки ж Северус глибока, цікава та освічена людина. Він стільки всього знав, іноді здавалось, що взагалі все. Снейп був іншим, не таким як люди в її оточені. Хоч хлопець і був дуже замкнутим та, моментами здавалось, навіть крижаним, але він не мав установ, правил. Він був справжнім.

Северус відчував щось схоже, адже також кожен раз дивувався тому, наскільки Нарциса відверта, щира та «звичайна», хоч вона і нащадок величної династії. З нею було легко, і йому навіть здавалось, що дівчина відверто захоплюється ним, він ніколи не відчував такого. Окрім Лілі з ним ніхто не спілкувався. А з Еванс вони були зовсім дітьми, хоч він і безмежно кохав її, руда ніколи не звертала на нього такої уваги і ніколи не захоплювалась ним, навіть не як хлопцем, а як людиною.

Час плинув дуже швидко, і двоє підлітків продовжували «таємне спілкування», але деякі вже почали помічали це. Северус більше не відчував себе одиноким. І все частіше помічав, яка ж Нарциса гарна, подібна квітці. Хоч її ім’я і було дано їй на честь традиції будинку Блеків до зірок.

Але з нею все було по-іншому, вона була тендітною, стрункою та стриманою, подібно нарцису, її рухи були плавними. Вона здавалась Северусу гармонічною в усьому. І такою протилежною по поведінці Лілі, яка досі жила в його серці і робила йому неймовірно боляче тим, що зустрічалась з Джеймсом, хоч вона і намагалась постійно захищати його та зупиняти всю цю «компашку». Але виходило це в неї дуже погано, да і сам Северус розцінював це не як допомогу, а як показовий виступ, аби не втратити своє «обличчя».

 

Але Лілі була дійсно щирою в своїх бажаннях зупинити цей нестерпний булінг. І їй самій було дуже важко, адже вона розривалась між двох важливих для неї людей. А вони ще й ненавидять одне одного. Звичайно, вона помічала погляди Северуса, здогадувалась про його почуття до неї, але не хотіла їх приймати. Бо для неї це було так дико, Северус був їй наче брат, якого вона безмежно любила. Як можна вибрати між коханим та братом?

 

Дружба Северуса та Нарциси все кріпшала, і вже не було й дня, аби ці двоє не проводили б десь час разом. Дівчина відчувала, що її відношення до цього хлопця, переходить рамки дружніх, але відкидала всі свої думки, бо вона добре знала, що серце Северуса зайнято Лілі. Він не раз розповідав їй про дівчину, ділився своїми хвилюваннями. Але випадкові дотики, погляди, змушували її червоніти, а серце дівчини битись частіше.

 

Але дарма вона так боялась своїх почуттів, адже Северус почав думати, що відчуває до слизеринки те ж саме. І так само відганяв від себе ці думки, бо вважав, що така, як вона, ніколи не зверне увагу на такого, як він. Він ненавидів себе, свою зовнішність і все, абсолютно все. Чому йому так не щастить по життю? Чому він не народився в нормальній родині? Чому його батько такий жорстокий з ним? Чому матір не захищає свого сина? І чому всі, абсолютно всі його ненавидять просто за те що він є.

 

Але Нарциса бачила в ньому лише позитивні сторони. Ігноруючи захисну оболонку Снейпа. Їй було чхати на його одяг, на його статок. Вона знала стільки гидотних людей, які мали все, що тепер це здавалось їй не важливим. І відсутність в нього статку та «гарних речей» навіть ставали величезним плюсом для неї. Так і тривала їх дружба в відчутті недоговореності, в напрузі, та з великою долею збентеження.

 

І все б продовжувалось так само й далі, якби не один суботній ранок. Цисі прокинулась з думкою, що все це зводить її з розуму. І час все змінювати, більше не знущаючись з себе та з нього. Вона знала, що Северус кожен ранок суботи збирає трави в забороненому лісі для всіх своїх супер важливих експериментів. І, не гаючи часу, дівчина  зібралась та попрямувала прямо туди.  І вона не прогадала, адже заходячи вглиб забороненого лісу до галявини, вона одразу побачила Северуса, який стояв до неї спиною. Почувши, що хтось пробирається, він налякано повернув голову, але побачивши Цисі, водночас і видихнув, і напружився з новою силою.

На вулиці тільки но сходило сонце, і було достатньо прохолодно, хоч і була вже весна.

 

– Ти не замерзнеш? – спитав Северус, обертаючись, але ховаючи погляд.

 

– Не замерзну, – відповіла дівчина, невпевнено дивлячись на нього. – Я хотіла поговорити…

 

– Саме зараз? Тут і зранку?

 

– Потім не наважусь, – Нарциса зробила глибокий вдих і почала тараторити: – Я знаю, що ти кохаєш Лілі, я знаю що ми не зможемо більше після цього дружити, але…… але…. Я тебе кохаю. Це безглуздо, я знаю. Нічого мені не кажи, я просто піду. Я просто хотіла щоб ти знав, що так сталось. Що ти не винен. Я не можу. Мені…. Мерліне….

 

Хлопець мовчав, продовжуючи дивитися вниз. Цисі не очікувала на взаємність, але щоб мовчання.

«Напевно, я поставила його в жахливе положення, дурна, яка ж дурна….»

 

Неочікувано, але так само мовчки, Северус повернувся обличчям до дівчини та подивився їй в очі, потім знову опускаючи погляд вниз.

 

Очі слизеринки широко розкрились, бо вона зрозуміла, що Снейп опускав погляд не в підлогу, а на свої руки, в яких він тримав квіти. Це був маленький букет нарцисів, на яких ще була ранкова роса. Вона, не розуміючи, дивилась на парубка, намагаючись стримати весь вир емоцій, глибоко дихаючи, але її очі завжди видавали почуття, вона могла тримати що завгодно в собі, стримувати бурі, смерчі, тайфуни, але її очі завжди казали правду.

 

Сам Северус простягнув цей букет в сторону Блек промовляючи:

 

– Я хотів спитати в тебе, тобі не соромно бути чимось більше, ніж другом для мене?

 

– Мені було б дуже соромно втратити тебе, Северусе.

 

Нарциса підійшла до хлопця, забираючи квіти та обережно обіймаючи його, притуляючись всім своїм тілом, а той так само невпевнено поклав руки на талію дівчини у відповідь. Нарциса підняла голову і встала навшпиньки, аби нарешті зазирнути в очі хлопцю, так близько, наскільки вона давно бажала. Їх погляди зустрілись. Усвідомлення, того що вони так близько одне до одного, змушувало помітно почервоніти обох підлітків. І ось їх вуста вже майже поєднались, але в останню мить Нарциса встала на місце та знервовано піднесла квіти до свого обличчя, аби вдихнути їх аромат, обережно беручи хлопця за руку.

 

– Все дуже швидко, так? – зніяковіло перепитав Снейп.

 

– Незвично, просто я… ще ніколи… нікого не цілувала по-справжньому.

 

– Я теж…

 

 

Хмару спогадів Цисі, розвіяв її чоловік.

 

– Нарцисо, чому ти ще не спиш? Сидиш тут, думаєш про щось. Що сталось?

 

– М? – злякано осмикнулась жінка. – Ні, ні , ні. Просто безсоння, да і на тебе чекала. Останнім часом багато хвилювань.

 

– Що тебе бентежить?

 

– Те що ми навіть не спитали в Драко, чи бажає він вступати в шлюб. Можливо він в когось закоханий. Чи просто не хоче, – відбрехалась жінка.

 

– Мерліне, Цисі перестань, – відмахуючись відповів Луціус. – Нас хтось питав, коли ми одружувались? І що, погано живемо?

 

– Чудово, любий.

 

Жінка ледь помітно видихнула, мовчки встала з крісла та лягла в ліжко.

 

Звичайно це все дуже цікаво звучало з вуст людини, яка систематично зраджує, захоплена іншою жінкою і взагалі не цікавиться своєю родиною, пускаючи все на самоплив подій. Намагаючись заспокоїтись, Мелфой так само погрузився в дрімоту.

 

 

Тим часом в своєму будинку Северус спати не збирався точно, він так довго вбивав в собі почуття та образу, а зараз знову дав їм волю. Він так само, як і Нарциса, згадував шкільні роки, але його спогади були не такими романтичними. Бо він дуже добре пам’ятав, як закохався в аристократку та відкрив їй свою душу та серце, але натомість отримав ніж…

 

Вже зовсім скоро Нарцисі оголосили про її заручини з представником дому Мелфоїв, який був старшим за неї. Раніше ця партія, планувалась для Андромеди, але вона з позором була викреслена з родового дерева Блеків, але поєднати знатні династії було необхідно. Тому Абрахасу було запропоновано іншу дружину для його єдиного сина, так як його ровесниця Беллатрікс вже вступила в шлюб. І партія стриманої та вихованої Нарциси, білявої красуні, сподобалась навіть більше. Адже вони прагнули зберегти характерний зовнішній вигляд своєї династії.

 

Северус знав, що цей момент настане, але всім серцем вірив в те, що вона обере його, саме його і нікого іншого. Він дуже погано ставився до того, що Цисі могла спілкуватись з кимось окрім нього, він ревнував, боявся втратити її. І це було головним приводом для їх сварок. Він тішив себе думкою: якщо Андромеда змогла піти за покликом серця, кинути весь свій світ заради кохання, значить і її сестра зможе.

 

Але на превеликий біль та розчарування, Нарциса так не зробила. Вона не змогла…. Вона не така вольова, як Меда, вона занадто любить свою родину, своїх батьків. Вона не могла зрадити їх, не могла очорнити і без цього спаплюжену репутацію сім’ї.

Вона бачила, як Белла виходила заміж за Рудольфуса, який її навіть не приваблював, що не скажеш про нього. Бо хлопець був безмежно закоханий в гомінку кучеряву брюнетку, що не вміла мовчати та була яскравою, наче зорі в літню пору. Але на то була воля батьків і вона не обговорювалась ніким. Белла прийняла свою долю мовчки, хоч і безмежно кохала іншого чоловіка.

 

Це був останній ланцюг для Северуса, перед тим як пірнути в суцільну темряву та прийняти її, як і відчуття особистої нікчемності. І до чого ж жахливо було спостерігати за коханою, яка заручається, виходить заміж, вагітніє та народжує від іншого. Бачити як він зраджує їй, але в ці моменти Северус навіть відчував якесь моральне задоволення, наче це покарання за те, що колись вона зрадила їх почуття. Він не розумів… він просто не розумів…

 

 

На ранок в Менорі співали пташки, була ясна літня погода, жодної хмаринки. В небі підіймалось сонце, яке своїми променями пробудило міцно сплячого Кравча. Всю ніч він провів в кімнаті з Дельфі, і вже другу ніч поспіль засинав майже під ранок. Не відкриваючи очей, він намагався нащупати Блек, але все було марно, ліжко було пустим. І жодного натяку на присутність брюнетки ні в кімнаті, ні в ванній не було. Чоловік стомлено піднявся та сів, оглядаючи все навколо.

 

«Я, звичайно, хотів аби всі мої проблеми зникли, але ж не так стрімко. Де цю кляту носить?»

 

Він ледащо зліз з ліжка, підняв свої брюки з підлоги та вдягнув їх, встрибнув у взуття та вийшов з кімнати в пошуках Блек. Звісно, окрім штанів чоловік не бажав вдягати абсолютно нічого, це вже була традиція. До того ж, це страшенно дратувало Мелфоя, що дуже вдовольняло Барті. Так само як і те, що йому заборонили палити в Менорі, але що чоловік зробив натомість? Так, він занурив свою руку в кишеню та дістав з нею зім’яту цигарку, яку підпалив від свого пальця, бо магічної палички він з собою знову не взяв. І цю навичку він здобув, до речі, ще в школі. І можна було сміливо казати, що Кравч володіє майстерністю творити чари без магічної палички, але все це закінчувалось на тому, аби підкурити цигарку собі та оточуючим.

 

Шатен вальяжно крокував коридором, насолоджуючись густим та тяжкими димом. Він розтріпав рукою своє волосся, радіючи прекрасному ранку та моментом повного задоволення. Хоч йому і доводиться зі сходом сонця шукати Блек, аби та не уляпалась ще в якусь халепу. Але це пробуджувало чоловіка не гірше, ніж кава. Йому подобалось те, що Дельфі непередбачувана і, хрін зрозумій, що вона викине через хвилину.

А ще чудовість цього моменту, полягала в тому, що в таку рань ніхто не швендяє по маєтку. Бо в ньому  постійно трапляються якість фейли і жахливе та незручне співпадіння часу.

 

Але, як виявилось, навіть близько шостої ранку ці коридори не бувають пустими, чоловік побачив жіночій силует невеликого зросту, який оглядався та намагався щось знайти, приглядівшись Кравч одразу впізнав свою «ученицю» і по сумісництву наречену свого «улюбленого» Мелфоя-молодшого. Зрозумівши, хто це, він одразу розвернувся, але було пізно, адже дівчина також його впізнала. І це була та сама сторона «відомості», адже гучну справу з Бартеміусом, його батьком та Ігорем, який жалюгідно здав його прямо на засіданні суду, аби врятувати свою дупу, не чув і не знав, напевно, тільки мертвий. І його обличчя світилось на кожній першій шпальті в повній  красі.

 

– Бартеміус? Бартеміус Кравч-молодший?

 

– Йй#б₴на його в рот, – гиркнув чоловік сам до себе, не встигаючи навіть повернутись.

 

Він швидким кроком підійшов до Паркінсон та схопив за шию, стискаючи її та вписуючи в стіну.

Від чого бідолашна дуже злякалась та широко розплющила очі, намагаючись руками розтиснути хватку чоловіка.

 

– Тшшшш… – прошепотів той їй на вухо. – Ти чого розверещалась, зовсім причманіла?

 

Пенсі намагалась щось сказати, але рука чоловіка занадто міцно тримала її шию, та замість слів вона жадібно ковтала мізерну кількість повітря.

Барті накрила величезна хвиля не контрольованої агресії, не стільки до бідолашної, яка точно не очікувала того повороту подій, а скоріше на Мелфоя, який робив з помістя прохідний двір, нікого не попереджаючи та ставлячи абсолютно всіх в небезпечне положення. І чому взагалі Володар тримається цього півня?!

І ситуація все більш наколювалась адже, в очах Пенсі вже починало темніти, сили її покидали, а сам чоловік був наче зачарованим та не помічав того, що зараз він попросту задушить юначку, але до тями його привів дуже знайомий та близький для нього голос.

 

– Кравч, твою дивізію!!! Що тут відбувається! – прокричала Дельфі, відштовхуючи його він майже непритомної Паркінсон.

 

Дівчина ледь тримала очі відкритими, але побачивши брюнетку, вона здивовано, та майже пошепки промовила:

 

– Ти?… А ти тут що робиш?….

 

Але вона не змогла встояти на своїх ногах та рухнула прямо на підлогу. А Дельфі продовжила відчитувати Кравча:

 

– Барті! Чим ти думаєш взагалі! Не можна так просто вбивати людей!

 

В відповідь на це Кравч гучно засміявся, тримаючись за живіт, яких ще трохи болів після чарів Мелфоя.

 

– Слухай, це ти мені кажеш? Ти ще вчора замочила наближеного Володаря.

 

– Ситуація була іншою, я не мала вибору, і….

 

Але Барті не дав договорити Дельфі, перебиваючи її:

 

– Ти мала вибір, але ти прийняла рішення його вбити, не треба грати в подвійну гру, Блек. Ти прийняла умови нашої гри. Ти вбивця і я вбивця. Жодні обставини це не змінюють. Звичайно, якщо ти не збираєшся піти і здатись в міністерство, аби тебе закрили в Азкабані, і там вже залишок свого життя ти плануєш вимолювати свої гріхи. Ти ж не збираєшся цього робити?

 

Дівчина схрестила свої руки на грудях, показово відвертаючись. Адже сказати чоловіку їй було дійсно нічого.

 

Барті погрузив непритомне тіло дівчини собі на плече та попрямував до Володаря, аби вирішити, що робити далі. Адже вона бачила його, а всі в міністерстві вже знають що Кравч живий, і те, що він знаходиться в Менорі, таки могло залишити свій відбиток, враховуючи вже дурну славу цього маєтку та його господаря….

 

І сам Бартеміус розумів, що скоріше за все дівчисько вб’ють. І добре, що Дельфі зупинила його, бо завдяки їй же, в нього вже й так занадто багато «особливих обставин» …..