Глава 17

Глава 17

Прийди, зимо,
Знищ, зимо, все,
Що я колись любила.
Прийди, зимо,
Знищ, зимо, все,
Що я колись любила
“Winter” | Daughter

– Я не поїду назад! 

– Доріан, послухай…

– Я сказала. Я. Не. Повернуся. Назад. Не проси мене. 

Палець Доріс завис над червоною кнопкою, доки Волтер щось пояснював із неймовірною швидкістю, наполегливий як ніколи. 

– Котику, ти вже пробула тут цілих півтора місяця, невже тобі мало? Я впевнений, що тобі дозволять повернутися. 

– Моя місія ще не завершена. 

Її місія зараз лежить на своєму ліжку і з прикритими повіками слухає стукіт дощу об вікно. Однією рукою погладжує оголене кільце-шрам, нігтем колупаючи загрубілу шкіру і не відчуваючи болю. Ніготь сковзає по металу. 

– Я переконаний, що тебе відпустять, не хвилюйся ти так сильно через керівництво. 

– Я не хочу назад у Вашингтон, зрозуміло? – Доріс процідила крізь зуби. Її роздратованість на Лейна, майже безпідставна цього дня і цілком зрозуміла за весь час, сягнула апогею. 

Вона гримнула долонею по столику, вщент заставленому фарфоровими фігурками – невеличка слабкість Ніни. Здебільшого то були рожевощокі пастухи та пастушки з кучерями, проте траплялися й інші персонажі: живе дерево, лисиця, горщик зі стокротками. Саме йому й не пощастило. 

Фігурка покотилася по столі, дзенькаючи об побратимів, а тоді невагомо полетіла вниз. При зустрічі з паркетом від фіолетової квіточки відлетіла пелюстка, схожа на фарбований смородиною язик. 

– Гаразд, а чому ти не хочеш? Чим тобі краще в Чехії, ніж тут, поруч зі мною?

“Ось ти і відповів на своє питання”

– Волтере, – вона втомлено видихнула і присіла біля понівеченої статуетки. – зрозумій мене. Я потрібна тут, у всіх по горло роботи, папери висять тільки на мені. Я знаю, що моя поїздка трохи затягнулася, але що я можу вдіяти? 

– Повернутися назад. 

Террі застогнала. Ну як їй ще відкараскатися від нього?

– Доріан. Сьогодні ж я купую тобі квитки і ти повертаєшся додому, – сталеві нотки забриніли в його зазвичай вкрадливому голосі. 

– Ні. 

– Завтра. 

– Ні. Ні, Волтере. Через місяць.

– Абсолютно виключено. 

– Тоді клади слухавку, – вона огризнулась, стукаючи ногою по підлозі. 

– Я не хочу чути ніяких відмовок. Або ти сідаєш у завтрашній літак і летиш додому, як чемна дівчинка, або я сам приїду по тебе.

Доріс запустила руку у волосся, яке помітно відросло. Її обличчя набуло плаксивого виразу, як одна із венеціанських масок. 

– Два тижні. Тиждень! – Доріс благала, заламуючи собі пальці. 

Волтер мовчав. Він завжди віднікувався мовчанкою, стулював свої чарівні губи і водив язиком по зубах, але не відповідав. Бо знав, що на Террі мовчанка тисне набагато більше, ніж гнівні тиради і погрози. 

– Послухай, мене, благаю. Я обіцяю, що повернуся через тиждень, але лише на один тиждень, не більше, – її руки злетіли в повітря, як крила наполоханого птаха, дарма, що Волтер їх не бачив. – Подзвони до Пірса, запитай його, якщо не віриш мені. 

Волтер кахикнув, і Доріс з натхненням продовжила:

– Даю слово, що повернуся. Чесно. Тільки один тиждень. 

Вона чула себе, свій улесливий і вкрадливий голос, і їй хотілось блювати від того, наскільки вони з Лейном були схожі у цей момент. На тому кінці чоловік заворушився, а тоді мляво кинув:

– Гаразд. Один тиждень.

– Дякую. 

Хоч як вона старалася, щоб оте “дякую” було гострим як ніж, Доріс сумнівалася, що Волтер її почув. Він кинув слухавку, і тепер в її вухо влітали монотонні гудки, а вилітали з іншого, як і всі думки до того. 

Один тиждень. За один тиждень можна написати невелику новелу, можна вивчити танець чи відвідати усі музеї Вашингтона. Вона могла намалювати картину за п’ять днів. 

Але аж ніяк не добитися довіри найнеприступнішої людини на базі. 

Вона планувала присвятити трохи часу й собі коханій. Оскар хвалив її і радив, що частіші тренування зроблять із неї непоганого оперативника. Вона хотіла записатися на лекції по біохімії, які Ніна проводила щочетверга. Дідько, та навіть просто погуляти околицями, розглядаючи незрозумілі плакати та банери ще з часів Радянського Союзу. 

А тепер їй треба буде крутитися, як білці в колесі, як акторці німого кіно, в якому динамічність і швидкість рухів додавали комедійного ефекту. На Доріс напав раптовий кашель, гортанний і хрипкий, схожий на гавкання великого псюри. На очі виступили сльози, а горло наче роздирали чиїсь зазубрені пазурі. Він тормосив її ще зі вчора – як наслідок одного легенького светра в приміщенні необігрітого складу. 

Доріс забралася на ліжко, на ходу намацючи щоденник Дж.Б.Барнса, який тримала під матрацом зі своєї сторони. Її рука торкнулася потрісканої обкладинки і вихопила блокнот на світло. 

 

30.05.1961 р.

Звуки. Ці шорохи, дивні голоси, але вони не тут ні-ні, здається це всередині мене я божеволію?

Жінка кличе, вона плаче і говорить, що її звати Діана. Діана як та римська богиня, але її тіло замаране кров’ю з рани на голові.

Як вона верещить вона ВОЛАЄ

ГОСПОДИ ЯК ЖЕ ВОНА

В О Л А Є

 

09.06.1961 р.

Я переховав щоденник. Ніхто досі нічого не підозрює, всі занадто заклопотані у відділі інженерії. Носяться з ранку до вечора, постачають якісь деталі і запчастини. Один бідолаха спересердя впустив все, що мав у руках – я чув гуркіт. Арнім ледь мізки йому не вибив, так кричав.

Напевно, збирають нову зброю. Я чув, а американці зараз беззахисні, як котенята, бо втратили свій символ. Вся країна в журбі. Що за “символ” ніхто мені не каже. Я звик користуватися вухами більше, ніж очима.

 

12.06.1961 р.

Завтра онулення, а тоді нова місія у Відні. Я тільки хочу записати, що я згадав за ті кілька днів:
– У мене був хтось молодший за мене, чи то брат, чи то сестра. Я не можу пригадати ім’я, але перша буква “Р”. Райлі? Роджер? Роза?

– Чай лише з цукром. Це радше тупість, а не спогад, але я занадто скрупульозно ставлюсь до всього. Тепер.

– 1930 р. Не знаю, чому, але цей рік видається мені важливим.
Онулення о третій. За мною зайдуть. Треба поставити крапку на пальці – так я згадаю, що в мене є незавершена справа.

Помоліться за мене.

Доріс поспіхом витерла холодну сльозу на щоці. Вона вже читала про “онулення”. Точніше, намагалась, бо після спогадів цього чоловіка про так звані “процедури” вона хрипіла від блювотних спазмів у ванній, а опісля в ліжку не могла стулити очей, тільки прислухалась до цвіркунів і сопіння Ніни. 

Він описував те, що відчував і пам’ятав так детально, так педантично, що читати більше ніж два рядки було справжньою каторгою. Цей записник був його Біблією. Але вона свідчила не про Бога – швидше про його відсутність. 

Доріс не могла звинувачувати його – він зберігав те, що в нього раз за разом забирали, видирали з рук та розуму отією машинерією, хай навіть це був опис його страти. То було звірство, і вона часто відкидала щоденник в глибину валізи, намагалася заховати усі ті жахіття під згортками власного одягу і рипучим замочком-блискавкою. Та потім знову поверталася, оминаючи страшні абзаци. 

Блокнот зловісно шелестів у неї в руках, гіпнотизуючи кривуватим почерком. Подекуди чорнило розпливлося під невеличкими плямами, наче від води. Інші записи були просто монологом божевільного, без жодного сенсу та здорового глузду. А опісля він вибачався, що був під дією “отих білих солонуватих таблеток”.

Але він точно не був божевільним. Чоловік справляв на неї враження цілком нормального. Дещо заляканого, деколи надміру балакучого і самокритичного, в одному випадку – дотепного, глузливого і самовпевненого, в іншому – самотнього і вкрай песимістичного. У ньому ніби жили дві зовсім різні людини, а “онулення” було їм межею. 

Ким би він не був, Террі відчувала велетенський, всесвітній жаль і співчуття до нього, і дякувала, що такі методи маніпулювання більше не практикуються.

Під кінець наступної сторінки вона заридала, і до тих розмитих плямок додалися нові, її власні.

←◁↭▷→

Столик Майри, один із найбільших в їдальні, з пошкрябаною пластмасовою поверхнею і бракованою ніжкою, підпертою зігнутою бляшанкою з-під Пепсі, був таким, як завжди. Голосним, гамірним, веселим. Понад ним літали аромати їжі, дружні підколи, регіт і лайливі слова, вжиті як компліменти. У цьому була уся компанія Майри Шерман, і навіть більше. 

Сьогодні до загальноприйнятих звуків додавалися дріботіння невтомного дощу і мокрий кашель Доріс. На обід був суп – запашне вариво з цибулею, курячими ніжками і горохом. Ложки раз по раз брязкали об алюмінієві тарілки, доки Террі без інтересу копирсалася в овочевому пюре. 

– Бонні, з’їш хоч трохи, – Ніна сьорбнула каву, приготовану автоматом біля кухні. Її обличчя перекосилось. – Тьфу, що за гидота. 

– Це ти ще не пробувала нової сирної запіканки. Я вчора мав таку честь, так сумніваюся, що хтось відчистить туалет на третьому, – Корі облизав масні губи і набрав чергову ложку супу. 

Поруч із ним Андервуд катав кульки з хлібної м’якоті. Його витончені пальці закидали їх у тарілку Майри, а жінка виловлювала їх з рибацькою майстерністю і відправляла до рота. Її неслухняне, жорстке волосся забезпечувало їй набагато більше місця, ніж тій самій Ніні, яка тулилася біля Доріс. 

– Що там за прогнозом? – поцікавилась руда, коли їдальню затопила тінь від налинувших хмар.

– Це тебе треба питати, – Шерман неоднозначно оскалилась, від чого Ніна засовалась на слизькому стільці. Доріс зайшлася кашлем, її ложка з пюре засмикалася в повітрі. 

– Лайно собаче. 

– Я ж казала випити Робітусін. Що, як в тебе ангіна чи грип? – Ніна передала Корі кусень хліба, поки що цілий від напасних рук Оскара. 

– Е-е ні, ніяких болячок. Завтра тренування, пам’ятаєш? Виступаєш проти Руфуса, маєш бути як вишенька, – тренер виколупав хлібні крихти з-під нігтів і склав пучки пальців докупи, сверлячи почервонілу від натуги Доріс. Жінка кивнула і її знову струснуло від нападу. 

– Оскаре, може не варто… 

– Ну то шо, панянки і джентльмени, хто буде такий ласкавий, що збігає мені за порцією фунтового кексу? – Майра ляснула долонею по столі, перебивши Ніну. Паперовий стаканчик з кавою загрозливо захитався. Її темні очі обвели їх усіх, примружилися лише на Корі, який спокійно колупався в зубах у пошуках м’яса на вечерю. 

– Котику-карапузику, сходи-но і візьми цяцю для матусі, – Шерман засюсюкала до нього, усміхаючись на всі тридцять два міцних зуба, оголюючи щілину між двома передніми. 

Усі сидячі пирхнули зі сміху, коли бурмило Вілкінс слухняно піднявся, струснувши хиткий стіл, і почвалав до швейцарських столиків із невибагливими десертами. Якусь мить вони дивилися на гору скибок кекса, що все росла на таці, а тоді відвернулися. Вілкінс залив усе кленовим сиропом, на який в Майри була алергія, а він сам обожнював його до смерті. 

Доріс хвицяла виделкою по пюре кольору дитячих випорожнень і вдавала, що в її вухах стирчать жмути вати. Її настрій зіпсутий з самого ранку – вона підписала собі вирок терміном в один нікчемний тиждень, проридала над чужими стражданнями,  які невідь чи були правдою, і залишилася голодною через власну капризність. Ніна напосідалась на неї, як гіперопікуюча матуся, вмовляючи поїсти, Андервуд набридав з тренуваннями. За цими голими стінами періщив дощ, від якого сніг розлазився на очах, перетворюючи Соковію на одну велику яму з багнюкою. 

Куди вже краще.

І це вона ще не дивилася на свій сьогоднішній розклад. У будь-якому випадку загорне в нього шматок кексу. 

– Чорт, Вілкінс, ти ж знаєш, що я після нього три дні не можу з’являтися на людях? Ти затопив його нахрін тим сиропом, – Майра врізала кулаком в плече Корі. Звук був таким, ніби хтось вдарив лантухом з борошном по цегляній стіні. Чоловік навіть не поворухнувся, його грубе обличчя освітила лукава хлоп’яча посмішка. 

– До речі, той придурок облив мене молоком. Всю куртку залив, – Вілкінс махнув кудись позад себе. 

– Хто? 

– Маєрс.

Доріс наче активували. Вату з вух витягли, і вона збудилася, почувши його ім’я. 

– Маєрс? 

– Матір Йсусова, гляньте на Бішоп. Щічки порожевіли, груди вперед, блискучі очі, – Майра вмакнула палець в сироп і мазнула ним по щоці Андервуда, від чого той чортихнувся. – Тільки-но ми згадали Сніжинку, як вона вся в жар. 

Террі не звертала увагу на балаканину Майри. Агентка звикла до її хвиль красномовства і дошкульної сатири, і все згадувала канцелярію. 

Вона встигла прошарити по їх особистим досьє, усіх, з ким мала справу. У графі під назвою “Мотиви служби”, де в неї самої стояло самовпевнене: “Здобуття кваліфікації оперативного виконавця і кар’єрний зріст”, Майра написала: “Потрібні гроші для багатодітної сім’ї”. Доріс довго думала про це. Шерман, з її сороміцькими, але смішними приказками та грубими повадками, аж ніяк не вписувалася в рамки традиційної матері. Але такі очевидні речі – її приязність та вміння жартувати, обережне ставлення до одягу чи занадто малі, як на жінку її статури, порції – говорили самі за себе. 

В її одну-єдину смоляну косичку серед джунглів волосся було вплетено жовту нитку, а на руці красувався плетений браслет з дерев’яними бусинами, змайстрований дитячими руками. 

– Ну подивися на це, – Корі натягнув куртку, щоб всі побачили бліду молочну пляму, завбільшки з гральну карту. 

– А ти впевнений, що це молоко? Може, ти десь із кимось загрався перед обідом, – Оскар нарешті відчистив липку щоку. 

– Якби ми з тобою “гралися”, Андервуд, ти б це запам’ятав, я гарантую. 

Доріс роззирнулась по їдальні. Маєрс все ще стояв біля солодкого відділу, в півоберта до Террі. Його очі розгублено вивчали десять видів десертів на цей тиждень, надовго затримуючись на кожному. Живою рукою він балансував тацею із самотньою тарілкою мамалиги. Якби могла, Доріс попередила б його, що всадивши виделку у кашу, піднімеш її всю одним зліпленим комом.
Біонічний палець завмер над шоколадними тістечками-“картоплею”, такими нудотно-солодкими, що їх на тарілці залишилося найбільше. Маєрс взяв чотири штуки. Террі присвиснула. 

Фізично він не міг її почути, але темна голова чоловіка сіпнулася, і вони зустрілися очима. Він кивнув їй. 

– Дивіться, вже свистить! Господи, він що, зняв футболку? – Майра нарочито розвернулася і одразу ж отримала штурх ногою під столом. 

Поруч з Доріс заворушилася Ніна. Вона щось швидко ховала в пакет у своїй сумці. Помітивши зацікавлений погляд Доріс, вибачливим тоном пояснила, що це шоколадні цукерки з лікером. 

– Хоукінс їх обожнює. Сам не хоче приходити і брати, тому доручає це мені. 

Террі з розумінням кивнула і повернулася до Маєрса, та його слід вже вистиг. Лише з тарілки із фруктами пропало верхнє яблуко. 

– Ходить, бляха, не дивиться нікуди, окрім як собі під ноги. 

– Та вистачить вже. Я, звісно, не гарантую, що не розповім про вашу “міцну чоловічу дружбу”, але якщо гарненько попросиш, так вже й бути, я подумаю. 

– Народ, – Доріс вперше подала голос, осівший і натужний. – Розкажіть мені щось про нього. 

Чотири пари очей втупилися в неї, на мить запанувала тиша. 

– Хех. 

– Цікаве прохання, – Андервуд торкнувся запаленого герпесу в кутику рота. 

– Що саме ти хочеш знати? 

“Все, що допоможе мені підкорити його і безперешкодно викрасти”

– Та будь-що. Звідки він?

– Точно не скажеш. Бухарест?

– Ні, ти чув, як він балакає чистою російською? Я впевнена, що він дитя червоної савєтської звєзди. 

“І носить свою матір на плечі”

– А як він потрапив у Гідру? 

Майра розвела міцними руками. 

– Не знаю. На жаль. Ніхто не скаже точно. Він вже був тут у 98-ому , але мало хто пам’ятає його візит. Хіба що Хоукінс. 

Ніна покосилась на неї. Її рука потягнулася за відкинутою кавою. 

– О-о, хочеш розкажу про один випадок? – Корі нахилився ледь не до самого низу. 

– Ну. 

– Він жахливий скнара. Один новенький якось взяв його улюблений ніж, так той зламав йому ніс і щелепу, навіть оком не моргнувши. 

– То було давно і ми навіть не знаємо, чи це правда, – Шерман закотила блискучі, як два гудзика, очі. 

Давно чи не давно, а Доріс скривилась. І вкотре пошкодувала, що в неї така хороша зорова пам’ять. 

– Якби ж ти знала, скільки життів було витрачено на нього. Присвячено йому, – жінка гидливо скривилась. – Йому надали особистого рапортера, особисту команду медиків, до яких Штрукер біжить, щойно в Агента з’явиться невеличка подряпина чи синець. Або он, глянь туди. Це Мелвін. Його донор. 

– Донор? 

– Еге ж. У них однакова група крові, збігаються всі потрібні показники, до того ж Мелвін глухий. Це не робить його поганим, ні. Але від нього небагато користі поза навігаційним центром. Тому його й обрали бути ходячими запасними деталями для дорогої іграшки. Повір мені, Солдат всім сидить в печінках. У нього стільки дурнуватих привілеїв, яких немає в нас. Його леліють, як малу дитину. 

– Але чому? 

– Рука, – проскрипів Вілкінс. – Ота його залізячка коштує як Усі мої органи, і це не враховуючи затрат на її догляд. 

Вона коштує набагато дорожче, набагато більше ніж ви можете уявити, вона коштує цілих сімдесят років крові і безпам’ятства. 

– Ви б змогли жити з таким? Я, певно, ні, – запитав Оскар, розсіяно шкрябаючи себе по підборіддю, вкритому по-підлітковому рідкою щетиною. 

Ні. Ні, ні, ні. Вона б збожеволіла. Прокидатися кожного ранку і відкидати ковдру, знаючи, що там лежить оте страхіття? Жити з однією частиною себе, яка важить так багато, ніби вся твоя совість матеріалізувалася у металевий сплав і мовчазним нагадуванням прикипіла до твоєї оголеної шкіри? Вона б радше позбулася руки вдруге, аніж існувала з таким прокляттям. 

– Раз на те пішло-поїхало, – Майра теж прихилилася ближче та зашепотіла. Щоб розчути її, усім довелося скупчитися до центру. Вони нагадували збірну з футболу перед початком гри: обговорювали стратегію перемоги. 

– У нього проблеми з психікою. Серйозні. Він часто забуває різні речі, як це кличуть у вас в науковому, Ніно, ретроградною амнезією? 

– Так, – ледь чутно відповіла Ніна. Здавалося, навіть її волосся зблідло. 

– Йому виписують докурв’ячі дози снодійного і транквілізаторів, щоб він міг баньки склепити і не запитував багато зайвого. Якби я вгатила таку дозу, мене б винесли вперед ногами ще до того, як остання таблетка покотилася горлом. Не знаю, що йому там сниться, але немає на базі агента, який хоч раз не чув би його стогони зі спальні. 

– І що ж йому може снитися? 

– Ти мене питаєш? Я не провидиця. І я не хочу знати, взагалі, – густі брови Майри збіглися на переніссі. 

На столик ніби опустили грозову хмару. Дихати стало важко, повітря застигло, як желе, і настовбурчилося, як струна. Один порух – і щось прорветься назовні, щось моторошніше, ніж нічні кошмари чи таблетки. Доріс забоялася кашлянути, хоч у горлянці клекотало мокротиння. 

– Ніно, розкажи їй, що трапилося. Це найцікавіше.

– По-твоєму, це захоплює? Це видовищно? – від раптового нападу злості Стрейт ніби вкрилась брижами – так сильно вона затремтіла. Корі наче навмисне знайшов і натиснув на кнопку, яка активізувала її гіршу сторону.

– Ви про що? 

– Ну ж бо, розкажи їй. Вона хотіла знати щось цікаве, то дай їй “десять фактів про Зимового Солдата, спокусника успішних агенток”, – Корі не відступався. 

– Стули свою пельку! 

Стрейт рвучко підвелася і поцокала до дверей зі вставками з пляшкового скла. Коли Доріс наздогнала її і вхопила за рукав, руда спробувала вирватися. За звичайних обставин їй би це вдалося. От тільки сьогодні Доріс була не в тому настрої, щоб берегти чиїсь тендітні почуття. 

– Ніно, про що він? 

– Бонні, я не хочу про це говорити. Тема закрита, – Ніна ще раз спробувала висмикнути руку, але її міцно тримали. 

– Чорта з два. Я маю знати. Я працюю з ним. 

Очі Ніни наповнилися сльозами, а нафарбовані вії загрозливо злиплись. 

– І вона теж хотіла знати. А тепер поглянь, що з неї стало. 

Жінка махнула кудись за її спину. Доріс обернулася, поглядом прочісуючи кожне обличчя, намагаючись вгадати, про кого йде мова. 

– Он вона, – спітнілі долоні Стрейт лягли на її скроні і делікатно повернули у потрібному напрямку. – Шеррі Холланд. Тінь тієї, яку колись називали Міс Гідрою. 

Жінка з вчорашнього коридору. Опудало з Країни Оз, що зійшло з екранів прямісінько з поля. Замість волосся – суха брунатна солома, заплетена у тонку кіску, наелектризоване волосся ореолом висить навколо голови. Худе тіло, приховане під безформним джемпером, сльозливі очі, тремтячі руки і переляканий погляд, як у вуличної кішки. 

– Хто вона? Що трапилось? 

– Найкраща за весь період існування тутешньої бази. Найдосвідченіша, найуспішніша, найдурніша жінка, яку я знала… 

– Ніно! – Доріс нетерпляче струснула її за похилені плечі. – Та скажи, ради Бога, що з нею сталося? 

– Її забрала зима, – Нінин погляд затуманився.