Глава 17. Про долю й клятви

«Сподіваюся, мій наставник не дізнається про цю зустріч», – рудоволоса дівчина за столиком біля стіни напружено озирнулася. В приміщенні бару мало людей і дивовижно багато, як на таку їхню кількість, сигаретного диму. На сцені – якийсь неоджазовий гурт, який вдесяте за вечір переосмислює класику жанру чи принаймні намагається це робити.

– Привіт, Флейм, – хтось легенько обійняв її ззаду і, вміло ухиляючись від сліпого аперкота зліва, залишив невагомий поцілунок на правій щоці мисливиці, після чого сів навпроти. – Що, так і будемо мовчати?

Інгвар із неприхованим задоволенням вивчав ошелешене обличчя подруги. Флейм у свою чергу розглядала того, кого знала з першого дня на базі й водночас бачила в ньому якесь нове, раніше невідоме їй єство.

Востаннє вони бачилися ще до його римської місії. Тоді в штабі їхнє колись, – до учнівського статусу, – нерозлучне тріо зустрілося в трапезній. Габріель хотів, щоб та зустріч була схожа на спонтанну. Насправді ж вони дізналися про терміни перебування Інгвара на базі задовго до самої події – після посвяти той був рідкісним гостем штабу. Між собою Флейм і Габріель бачилися частіше, але теж не надто часто – наставник дівчини вважав, що їй варто більше концентруватися на навчанні, ніж витрачати час на порожні, на його думку, балачки. В свою чергу Габріель, відчувши відносну свободу із не найвідповідальнішим учителем, сезон за сезоном опинявся на межі переведення в касту так званих «лицарів свідомості».

В перекладі з мови Ордену це означало заборону полювати, самовільно покидати окреме крило штабу, мати при собі будь-які заборонені речі, список яких займав пристойний розділ Постанови про лицарів свідомості, заборону дивитися в дзеркала, прикрашати чимось свою камеру (назвати приміщення без меблів розміром у два на чотири метри покоями чи хоч кімнатою було складно) й ще сотні обмежень. Обов’язок у членів касти був єдиний – щодня читати групам новобранців Кодекс Ордену Хранителів й іноді розмовляти з адептами, які збилися з вірного шляху. Чи варто уточняти, що саме кодекс і був єдиною допустимою для них літературою?

Перебування в касті вважалося благом, взірцем декларованого в Кодексі аскетизму. Тим не менш, жоден із мисливців не палав бажанням там опинитися – Габріель, очевидно, не був винятком, адже щосезону намагався опинитися якщо не на твердих позиціях, то хоч на межі. Проте полювання, очевидно, не було його головним козирем – із трійці він єдиний ще не був посвячений у лицарі.

Флейм не знала, з чого почати діалог. Інгвар теж не поспішав говорити – та він ніколи й не був дуже балакучим. Як пам’ятала дівчина, вряди-годи, коли його настрій був хорошим, він міг перекинутися з іншими кількома відстороненими жартами чи пояснити котрийсь із розділів підручника. Коли ж такої охоти не було, кожне слово з нього доводилося витягувати, що геть не завжди вдавалося.

– Маєте класний вигляд, ваша світлосте, – вона видала перше, що здалося притомною фразою.

– От наче й подякувати хочеться, але ж до чого це сране «ваша світлосте»? – невдоволено закотив очі хлопець.

– Не хочу, щоб ти, любий графе, звинуватив мене в недостатній повазі, – всміхнулася Флейм. – Так, я знаю, ти не любиш, коли тебе так називають, але ж глянь на себе.

– Ага, придворний короля племені римських циркових папуг, – Інгвар подумки подякував Сандро за правило не називати в общині титулів чи звань зовнішнього світу всерйоз.

– І все одно на графа схожий. Обов’язок над кров’ю, але твою кров не приховати, – дівчина сказала це тоном, схожим на те, як цю фразу казав Хеммінг.

– А ти багато графів бачила? – він вже шкодував, що при котрійсь минулій зустрічі згадав про своєрідну манеру спілкування наставника.

– Одного точно. Он, навпроти мене сидить і вважає себе папугою, – на контрасті з її сірим вбранням кольори одягу Інгвара здавалися ще яскравішими. – Папугою племені Версаче, мабуть. І явно переможцем конкурсу краси серед папуг.

– Все, досить, – хлопець потер скроні. – Мабуть, мені варто змінити тему. В мене всього одне запитання.

– Таке ж бентежне, як твої жартики з категорії «скажу перед самогубством»? – Флейм поклала лікті на стіл і розслабила спину. – Ну давай, нашим церберам я тебе не здам – якщо тебе стратять, нам із Гебом не буде з ким чекати зустрічей.

– Окей, я тобі вірю, –- він віддзеркалив її позу. – Питання суто теоретичне, як те, кого ти більше любиш – котиків чи собачок.

– Собачок, а що?

– Це був приклад. Бачиш, механіка проста, – Інгвар за звичкою озирнувся й сказав абсолютно буденним тоном: – Кому ти довіришся – мені чи наставникові?

– Ну й питання в тебе… – Флейм перевела погляд на стелю. – До чого воно взагалі? Ти для цього мене в Рим викликав?

– Ще хотів показати тобі Колізей і площу Республіки, – він переплів пальці й обперся на них підборіддям. – Але загалом це питання – ключ до однієї великої справи. Щоправда, лише від твоєї відповіді залежить те, чи озвучу я її суть. Бо навіть у замовника справи я просив лише одного – абсолютної довіри до моїх рішень.

– Що ти задумав? – трохи знерововано перепитала дівчина. – Ти з таким же поглядом казав, що якщо не станеш учнем магістра, радше кинешся в океан, ніж залишишся отримувати вчительську акредитацію. Що з тобою?

– Зі мною? Нічого, – він провів язиком по своїх сухих губах. – Я нічого не задумав.

– Чекай, – вона відкинулася на спинку стільця. – Ти нічого не задумав, але кажеш про якусь велику справу, причетність до якої є синонімом абсолютної довіри й вірності тобі? В штабі ти проявляв себе як непоганий філолог. Мав би знати, що перша частина фрази суперечить другій.

– Нічого не суперечить, – Інгвар поправив один із браслетів на руці. – Я не ідейний засновник. Лише адміністратор. Менеджер. Називай, в цілому, як хочеш.

– Адміністратор чого, графе? Бару? Підпільної наркоімперії? Якоїсь секти? – Флейм неабияк злякали його недомовки. – Послухай, ти точно в порядку зараз? З ким ти тут? Де твій наставник?

– Забив на мене товстий хрін одразу після лицарської посвяти, – в його голосі звучав холод. – Не хвилюйся за мене. Я й так забагато розказав, – він перевів подих і значно тепліше й із якоюсь розгубленістю додав: – Чорт… Прошу, вибач. Я не хотів бути таким різким. Може я й справді сам не свій. Забудь, будь ласка, ту хрінь, яку я казав.

– Ага, зараз, – всміхнулася Флейм. – Я тебе в такому стані не залишу. Якщо нас стратять, то хай хоч разом. Та срати, я тут і так без дозволу наставника. Згорів сарай – гори й хата, графе, – вона махнула рукою й стисла в своїх пальцях його ліву долоню. – Ваша світлосте, прийміть мою присягу у вірності, відданості й абсолютній довірі до кожного слова з ваших уст. Перед Богом і Орденом.

«Перед Богом і Орденом», – ці слова були священною печаткою будь-якої клятви чи наказу в межах організації. Промовивши їх, Флейм залишила поцілунок на кісточках його пальців – між безіменним і середнім, на яких Інгвар носив лицарський і сапфіровий перстні. Після цього вона торкнулася його долоні чолом – це був знак, який належало робити лише перед наставником і Грандмайстром. Знак визнання субординації. Знак підкорення чиїйсь священній волі.

Коли дівчина відсторнилася, Інгвар перехилився через столик і поцілував її в лоб. Це був знак благословення. Робити подібне, як і приймати священну клятву, було для нього вперше. «Що ж, прошу офіційно вважати мене відступником – я щойно порушив одразу кілька положень кодексу, кожне з яких тягне на страту, якщо провину доведено», – думка промайнула в його голові так само легко, як і раніші слова про те, що жодну із територій він не може впевнено назвати своїм домом. «Нехай спершу нас впіймають. А потім… Та хоч і стратять мене – насрати. А стратять саме мене, як організатора чи координатора. Та й байдуже. Хоч знатиму, що прожив життя недарма – і дав можливість прожити це саме життя ще десяткам, сотням людей», – такі роздуми покращили його настрій. Чи не вперше в житті він відчув свою важливість. Не для Ордену, не для сітки Кастільйоне, не для наставника – для себе самого. Підбадьорююче торкнувся підборіддя Флейм, зустрічаючись із її поглядом – таким само урочистим і ледь вологим, як і в нього. Все, що він спромігся вимовити в цей момент – фраза, звернена до бармена: «Нам із сестрою шампанського. Якогось смачного, будь ласка. Ми святкуємо нашу смерть».

***

«Я хочу показати тобі дещо, моя леді», – Хеммінг привів Альду на площу Республіки. Дівчина трималася за його лікоть і ледь стримувалася, щоб не лізти вже зовсім нахабно в обійми чоловіка, хоч і знала, що він не буде проти.

Магістр відчинив двері одного з під’їздів і пропустив її вперед. Вони піднялися на шостий поверх – найвищий у цій будівлі. Хеммінг спокійно зайшов до однієї з квартир і жестом покликав за собою Рейн, як не зовсім розуміла його дії

– Якщо ти хотів показати мені вид на площу, то твій племінник робив це креативніше, вона зайшла до вітальні й сіла, як і зазвичай, на стіл.

– Можу поцікавитися, що саме робив мій племінник? – Аркеллсон схрестив руки на грудях, як і кожен раз, коли хтось згадував про його підопічного.

– Ми з ним лазили на дах, щоб подивитися на Колізей, – Альда відвела поглад. – А ти зараз знову ревнуватимеш. А я доводитиму тобі, що не верблюд. Чи хто там був у приказці, не пам’ятаю. Суть ти зрозумів. Бляха, чому я просто не можу бути як ти? Не починати говорити про все і ні про що? Не зважай, нічого нового.

– Боже упаси тобі бути як я, – магістр обійняв її ззаду й додав: – Я можу купити тобі й дах, якщо дуже хочеш туди лазити. Або оплачуватиму твої штрафи за перебування в непризначеному для прогулянок місці.

– А твої хто оплачуватиме? – вона погладила його долоні на своїх грудях.

– Не маю звички лазити по дахах, от відверто.

– Ти думаєш, я сама на них лазитиму? – Альда повернулася до нього обличчям. – Або з тобою, або з Інгваром. Ну або з Сандро, якщо вже зовсім нікому. Так, думаю, мессір знайде час на те, щоб посидіти на даху зі своєю пташечкою.

– Якщо ти зараз намагаєшся мною маніпулювати, то краще кидай це діло, – його голос звучав спокійно, без всяких погроз. – Хочеш, щоб я поліз із тобою на дах? Скажи прямо.

– Може колись і захочу. А зараз хочу, щоб ти сказав, навіщо ми тут. І, якщо не таємниця, чиє це житло.

– Вже моє. Точніше, наше – я збирався розділити з тобою право власності, – він взяв із полиці документи й простягнув їх Альді. – Потрібен твій підпис.

– Це… Навіть не знаю, як назвати, – Рейн переглянула текст угоди й підписала її. – Ось, будь ласка. Тільки навіщо тобі квартира в Римі? Хіба ти не збирався поїхати на батьківщину після місії?

– Моя місія завершена. Вчора я подав фінальні звіти. Ваша община, звісно, сумнівна, але ти ж зненавиділа б мене, якби я розслідував її справу всерйоз. Я не провів у вас жодного обшуку чи рейду й повністю поклався на слова мессіра й постояльців. Вважай це моїм подарунком на заручини. І скажи мессірові, що вони зобов’язані поклонятися твоєму портретові як іконі святої заступниці, бо якби я не зустрів тебе, зніс би цю секту до чортової бабці. Змішав би її із пилом земним – повір, я ще й не на таке здатен. Кажу це не для того, щоб налякати – хіба щоб показати, наскільки сильно ти вплинула на моє рішення, – Хеммінг говорив так, що Рейн не наважувалася його перебивати. – Ось яка велика твоя влада наді мною. Я готовий робити будь-що, про що ти попросиш. Взамін попрошу лише одного – будь зі мною. Я б хотів, щоб ми пожили тут якийсь час. Одне з одним, без сторонніх.

– В общині немає сторонніх, – невпевнено промовила Альда. Хеммінг знову всміхнувся й нахилився ближче:

–Я розумію. Я жив за вашими звичаями, але ти ж знаєш, що в моїх планах ніколи не було залишатися там довше ніж необхідно. Сандро тобі дорогий – знаю. Він бажає кожному з вас лише добра – така вже його натура, не мені судити. Та що станеться, якщо ти хоча б спробуєш пожити зі мною? Я не забороняю бачитися із мессіром чи друзями, в жодному разі. Проблема лише в тому, що я більше не можу там жити – не тому, що Сандро поганий, а тому, що в мене є певні пріоритети. Та разом із цим я не хочу залишати тебе й залишатись без тебе, – він торкнувся губами її скроні. – Бачиш, всяке в житті стається. Чи очікував я, що поїхавши на місію, знайду ту, яка стане одним із сенсів мого життя? Ні, але ж знайшов. Нас доля звела, не інакше.

– Доля, кажеш?

Альда нахилилася, підняла свою сумочку й дістала з неї колоду карт. Розгорнувши їх перед чоловіком, попросила обрати одну, після чого зробила те саме й, прибравши решту карт, перевернула обидві й поклала їх на стіл.

– Диявол і коханці, – Рейн глянула на магістра. – Що скажеш?

– А що воно значить? – скептично запитав Хеммінг.

– Все дуже погано, спокуси, любов, небезпека, співзалежність… Синоніми сам підбери, – вона знову сіла на стіл. – Проблема в тому, що я не знаю, в кого з нас випав диявол. І не знаю, кому призначається той знак.

– Зате знаєш, що я захищу тебе від будь-якого диявола. Хоч від усього пекла, – він обійняв її. – То як?

– Може, мені й справді безпечніше пожити з тобою. В общині бувають різні постояльці, – вона видихнула й на мить відсторонилася від нього. – Не міг би ти викликати мені таксі? Мені треба зібрати речі. Або ні. Поїдь зі мною, будь ласка.