Глава 16

Глава 16

Бейбі, я теж гангстер, а для танго потрібні двоє.

Ти ж не хочеш танцювати зі мною, танцювати зі мною.

Милий, я кохаю тебе, навіть якщо це не взаємно.

Хлопчику, ти не захочеш зв’язуватися зі мною, зв’язуватися зі мною
“Jealous Girl” |  Lana Del Rey

Вона тримала в руках його щоденник. Його щоденник, куди він записував все, за що його могли довічно прикувати до крісла і запустити електричні американські гірки нон-стопом. 

Він рвано прохрипів. Та сама темно-коричнева обкладинка під шкіру, потріскана і потерта, рваний корінець. Хоч як обережно б він не користувався ним, коли під твоїми дверима чуються голоси та кроки, про обережність вмить забуваєш і ледь не вчетверо згинаєш той шмат паперу, щоб запхати в дірку в матраці. Якось вони таки запідозрили щось не те, бо приставили до нього агента. Блокнот колов йому боки за будь-якої пози, тієї ночі він не спав, прикриваючи то долонею, то сідницями роздерту наволочку. 

Він так довго оберігав його, леліяв власні спогади, доки щоденник не знайшли, а його онулили за чотири тижні до назначеної дати. 

І ось тепер його найбільший скарб, нашкрябаний ручкою, що протікала, бувалий у всеможливих боях, лежав у Бішоп на колінах. Цілий-цілісінький. 

Його думки сплуталися, а що такого не траплялось із ним досить давно (лише після процедур Стемптона), Барнс розгубився ще більше. Це точно він? Може, просто схожий записник, зрештою скільки таких в усій Соковії? Чому він досі існує? І як опинився в Бішоп? 

Зимовий стиснув кулаки. Його треба відібрати. Забрати, забрати геть, подалі від чужих очей, від її очей, навіть якщо доведеться її вбити. Він сховає його, закопає при потребі, тільки щоб той був цілим. 

Бішоп вже давно розгорнула щоденник і без задньої думки читала, не помічаючи на собі скаженого погляду Солдата. Її пальці пригладжували сторінки, яких крізь сон торкався він, щоб пересвідчитися, що щоденник досі з ним. Його затопила лють. 

Вона не може дивитися йому в очі, а прямо зараз дивилась йому в душу, сама того не підозрюючи. 

Зимовий готовий був кинутися до неї. Вирвати щоденник, оглушити її, втекти. Алгоритм вибудовувався в його голові холодними чіткими вказівками, проте в животі розверзалося пекло.

В його уяві вже постала картина – волосся Бішоп набуває барви її светра, а він стоїть поруч, скрегочучи біонікою, – коли інша, блискавична здогадка, страшна як сама смерть, вразила його. 

А що, як вони знову його знайдуть? Байдуже, де він заховає і як довго протримається, вони знайдуть щоденник. І вдруге не пошкодують ні вогню, ні шредерів, щоб остаточно викинути його минуле. Якби вони знали про його справжнє слабке місце, то добряче зекономили б на електриці. 

Отак він і стояв, збуджений, тремтячий від напруження, безмовно спостерігаючи за Бішоп. Вона читала, і її обличчя мінялося з кожним рядком. Вона то насуплювала брови, то виглядала геть ошелешеною, то ледь привідкривала рота. Йому фізично боліло наглядати за всім цим, усвідомлюючи, що в його таємниці з’явився третій носій. 

Барнс не пам’ятав, що змусило Бішоп підвести голову і поглянути на нього. Та щойно вона це зробила, її очі розширились від жаху. 

– О Господи, у тебе кров! – вона відкинула щоденник вбік, спинаючись на ноги. Її палець вказував кудись на рівень його тазу. 

Зимовий опустив погляд. Його права долоня потемніла від крові, кров численними струмочками бігла від довгого леза по пальцях і глухо капала на бетон. 

Барнс розжав кулак, і ніж брязнув додолу. Навколо розлетілись червоні бризки, заляпуючи йому кросівки і спортивні штани розсипом ягід журавлини. Він навіть не помітив болю. 

Бішоп стовбичила за декілька кроків від нього, м’ялася на місці, не знаючи, що робити. Вона не наважувалася підійти ближче, але й відступати не хотіла. Йому було байдуже. 

Доріс вчепилася в светр, тягнучи вниз, ніби намагалася зробити з нього вечірню сукню. Тут була кров, багато крові, вона стікала повільно і була темною, як переспілі вишні. Вона не уявляла, яким чином він міг порізатися за ті декілька секунд. Вхопитися за лезо! Це ж дурість, навіть вона, селючка у питанні зброї, розуміла це. 

І все ж, він стояв перед нею, а його долоня й далі кровоточила. Він скидався на бика, важко враженого сказом, – таким божевільним, таким хворим він виглядав. Маєрс сутужно дихав, патла волосся падали йому на гарячково блискучі очі, які дивилися не на неї. На щось позаду неї.

Террі боязко зиркнула через плече, але не встигла помітити чогось такого, що прикувало б до себе увагу. Вона боялася, що варто їй відволіктися, як Маєрс кинеться на неї і вб’є одним ударом. Маршалл залишився спотвореним, та живим. Такого везіння для себе вона й не уявляла. 

Але… Яким би моторошним він не був, ота висока кремезна постать з її думок, і як би кров не крапотіла, повертаючи її назад, у душову, було видно, що то не просто лють. Воно прозирало крізь спотворений вираз обличчя, воно роздирало його груди, неслося його жилами. Він просто стояв і просто дивився на щось, так, як дивляться на бажану, але занадто дорогу річ у вітрині. З ним було щось не те, і оте “не те” було новим Маєрсом, яким вона його ще не бачила. 

“От би Хоукінс був тут”

Солдат шумно ковтнув, його адамове яблуко підскочило вгору, як показник на атракціоні “Вимірювач сили”. Він заворушив пальцями від лоскітливої рідини. Доріс стрепенулась. Він не буде чекати вічно. 

– Дозволь я допоможу, – проскрипіла вона. Той голос належав вісімдесятирічній бабці з Альцгеймером і вставною щелепою, але аж ніяк не їй. 

Він ніби вперше помітив її. 

– Треба зупинити кров. Рана не смертельна, але… Краще поквапитись.

Чоловік отямився, та не остаточно. Щойно вона рушила до нього, порпаючись в сумці, він гаркнув:

– Не треба. Я сам.

– Я всього лише хочу допомогти, повитираю кров і перев’яжу рану, – його різкий, пошрамований ледь придушеною злістю, невдало прихованим страхом тон наче цвяхами прибив її до підлоги. Доріс забарилася. Заспокоюючи тремкі руки, розгладжувала носовичок в дорібний горошок, який, чи то на щастя, чи їй на шкоду, знайшовся в кишені сумки. Вона піднесла його на світло.

– Я сам, – вперто повторив Маєрс.

“Наче із загнаним в пастку шакалом говориш – не можеш відволіктися від оскалених ікол”

– То візьми хоча б оце. І перев’яжи рану, – з кишені її джинсів випірнула пачка серветок.

Він нехотячи кивнув. Передаючи хустинку і серветки, Доріс була готова до удару, ножа в бік, миттєвої смерті, будь-чого, коли ненароком торкнулася його пальців. Маєрс, якщо і відчув, то не подав вигляду. Байдуже витирав неглибокий, але болючий поріз, зминаючи просяклі кров’ю серветки в кулак. Бішоп так і стояла і дивилася на нього.

– Тобі… Не шкода носовичка? – вичавив він чи то з ввічливості, чи то з раптового почуття провини. Кров нелегко відмити. Він добре це знав.

– Пусте, – Бонні махнула рукою. 

Хустинка виявилась трохи замалою для того, щоб повністю огорнути долоню. Лаючись собі під ніс, бо підступні кінчики вислизали геть і не давали зав’язати себе у вузол, Барнс прикидував, які ж у нього все таки шанси на успіх. Він розумів, що втратив такий цінний самоконтроль. Лише частково, та цього було достатньо, бо вона обернулася і подивилася на щоденник. Він міг лише благати, щоб вона не впізнала автора. 

– Чорт, – носовичок вкотре розлетівся, оголюючи наростаючу рожеву пляму.

– Допомогти? – пролунав боязкий голос. Боже, він її до смерті перелякав.

Барнс подав руку. Бонні підступила ближче, її руки, схожі на руки жінок з класицистичних картин – маленькі, пухкі, з яскравими кісточками і мигдалевидними нігтями – обпекли жаром шкіру. Він не любив дотиків, вони давно не приносили нічого, окрім болю та страждань. Її, певно, попередили про це, бо навіть неозброєним оком було помітно, з якими ваганнями вона торкалася його. Наче вражена інтенційним тремором, жінка заново перемотала закривавлену долоню (набагато акуратніше та охайніше, ніж це зробив він) і не без зусиль закріпила зверху вузликом. 

Зв’язала їх двох однією таємницею.

– Все ж варто сходити в медпункт. Хай її хоча б продезинфікують.

– Дякую.

Бішоп поспіхом натягнула куртку. Стискаючи ремінець сумки, підібрала кинутий щоденник (декілька сторінок погнулися, при їх вигляді він насупився), і вони покинули склад з калюжею крові на підлозі.

←◁↭▷→

Вона розсунула коробочки та пробірки, що кварталами простягалися на полицях, розділені пластиковими флагштоками з назвою групи препаратів. Її пальці шарилися в анальгетиках. “Дарвону” тут не було, зате була знайома червоно-біла упаковка “Триптаміну”.

– Господи, я ж казала, що “Триптамін” має бути окремо, – Ніна шарпнула упаковку і кинула її на стіл. Та пролетіла за два метри від Брока, і Стрейт палко захотіла, щоб вона влучила в його вугільні пасма.

Доки вона продовжувала сортувати медикаменти, її коханий набундючено подавав препарати, мінімальна доза яких зробить з людини варену редьку. Вони намагались не торкатися один одного: Брок тримав упаковки за кінець, а Ніна швидко їх вихоплювала своїми витонченими пальцями. Він не дивився на неї, і вона не бачила причини робити протилежне.

Мелаксен зайняв своє місце у шерензі одних з найсмертельніших винаходів людства. Смертельних, бо діяли вони повільно та невпинно, ніби хотіли насолодитися усіма наслідками, залишеними після себе. І жертви самі цього прагнули, не усвідомлюючи навіть тоді, коли гірка таблетка опинялась у роті. 

В її косметичці валялась лише стара упаковка “Сукреток”, дата вживання яких давно канула в небуття. Ніна навіть не була впевнена, чи вони досі мають смак. 

“Жінка старіє тоді, коли її косметичка перетворюється на аптечку”

Щось у цьому було. 

Хай там як, а цього ранку вона б сама не відмовилась від дози заспокійливого. Брок не був музикантом, але грати вмів пречудово. На нервах. 

І наче нічого не відбувалось, коли він раптом скочив на ноги посеред їхнього ідилічного обіймання на ліжку і не почав волати про те, що вона забула свої обов’язки. При цьому він розмахував джинсовою курткою Доріс, річчю, з якою ця жінка асоціювалась у кожного на базі. Куртка була не новою, потертою і без одного гудзика, але Террі носилася з нею, як із улюбленою іграшкою. Джинс увесь пропахся її ванільним шампунем і ледь відчутним запахом поту. 

Вона просто забула її того вечора.

Брок тріпав нею, як німим свідком у суді. Ніна залишалася на ліжку, її ступні відбивали роздратований такт, мов послання азбукою Морзе. 

– Вона просто поживе в мене деякий час. Нічого більше. 

– Ти прив’язалась до неї. Ти ж прив’язалась, чи не так? – Рамлоу відкинув куртку на спинку різьбленого стільця, де вона повисла, точно злодій на шибениці. 

– Невже ти не розумієш, що вона просто маріонетка? Вона навіть не належить до нас. Така собі гарненька простачка, доведена до блиску своїми мріями і підтримкою Пірса, а ти носишся з нею, як із… Як… – Брок ніяк не міг дібрати влучного слова. 

– Як із людиною? – Стрейт припіднялась на ліктях, дивлячись у його темні очі. Такі теплі і темні, як її кава, тепер вони випромінювали вперту злість. 

– Ти не повинна цього робити. Це нерозумно. 

– Я буду робити так, як мені каже серце. А не так, як диктує твій Пірс. Або ти сам. 

Вона бачила, що це роздраконило його ще більше. Рамлоу почервонів, його ніздрі видихали повітря, як два маленьких насоси. Вони нечасто сварилися, а навіть якщо й траплялось так, то опісля всі їхні проблеми кочували разом із ними у ліжко. Та вони ніколи не гризлися через співробітника. Байдуже, Гідри чи Щ.И.Т.а. 

Ніна автоматично вхопила чергову упаковку і засунула її до транквілізаторів. То було вчора, це вчора він залишив її, гримнувши дверима, аж фіранки на вікнах нап’ялись, мов вітрила човна. 

Доріс прогулювалась того вечора, вперше затримавшись надовше після смерті Котніка. Прогресивно, їй варто було порадіти за подругу. Не змогла. Ніна щиро дякувала, що її не було і вона не бачила, як руйнує життя інших. 

– Візьми. 

Брок нетерпляче очікував з простягнутою рукою, ніби віддавав шану нацистам. Ніна відкрила рота, щоб вибачитися, вона бачила, як його очі спалахнули надією, а вії здригнулися. Та їм завадили. 

– Йому потрібна допомога! 

Доріс ракетою влетіла всередину. Від удару жестяних дверей Ніна загрозливо захиталась на драбині, та одразу відчула, як гарячі руки Брока обхопили її за стегна. Вони зустрілись очима, він кивнув, а тоді відпустив її. 

Доріс вже стояла під нею. Вона завжди ходила так, ніби прагнула обійти увесь світ за день. Її щоки і ніс почервоніли, але шкіра була блідою настільки, що стало видно невеличкий шрам над правою бровою. 

За нею похмуро плентався Зимовий Солдат. Ніна здивовано здійняла брови. Кого-кого, а його, тим паче біля Доріс на відстані ліктя, вона очікувала найменше. Чоловік ішов з опущеною головою, темні пасма волосся прикрили обличчя. Він чвалав, доки не опинився позаду Террі, шафа навпроти тумбочки. 

Агент підняв голову. Його великі блакитні очі волошками палали на обличчі, губи контрастували бісеринками крові. Він знову їх покусав. 

У той момент Зимовий був напрочуд вродливим. Але за цією непорушною вродою бушував шторм, з блискавками, що засліплюють, і оглушливим громом, з шаленою швидкістю і карколомністю. Він намагався приховати це, та Ніна бачила. Може, виною цьому була висота, на якій вона зараз стовбичила. 

Її занепокоєння і гострозорість не передавалися вниз повітряним шляхом. Того Брок залився хрипким реготом.

– Бонні, що ти з ним зробила, що він труситься як сирота? За цюцюрку потягала? 

Ніна копнула його черевиком, і чоловік, наостанок видавши смішок, замовк. 

– Що трапилось? 

– Ми чергували на складі, а тоді я випадково його налякала і він порізав ножем руку, – випалила Доріс, нагадуючи ученицю, яка відчайдушно намагалась не забути вивчений вірш. 

Солдат кинув на неї швидкий погляд, а тоді відвів очі вбік. Лише тепер Ніна побачила зімпровізовану пов’язку на його живій долоні. Посередині, як мішень для дартсу, виднілась кривава пляма. 

– Я перев’язала її, але не продезинфікувала. Поріз, здається, неглибокий, але там було море крові, – Доріс метушилася біля неї, дзизкочучи, мов муха, доки руда садовила мовчазного Агента і шукала аптечку.

Поріз і справді виявився неглибоким і аж ніяк не був причиною для складання передсмертної записки, однак він тягнувся від початку середнього пальця і аж до зап’ястя. Вона швидко протерла його перекисем водню, не надто церемонячись щодо виваженості дотиків. Солдат сидів, натягнутий мов струна, і Ніна спантеличилась: яким таким чином Террі привела його сюди ледь не попід руку? 

– Все гаразд, швів не треба, – Стрейт звела на неї очі. – Можна поцікавитися, якого дива ти чергувала з ним, якщо він у парі з Лі Джексон? Твоя черга через місяць. 

– Не переймайся цим, ми домовились. 

Ніна хвилину вивчала її, а тоді відвела вбік, притримуючи за лікоть. Вона поставила подругу спиною до Солдата, маючи змогу спостерігати за обома. 

– Що трапилось? 

– Нічого, – Доріс вдала щире здивування. – Нічого не трапилось. Він просто порізався. 

– Бонні, ти не вмієш брехати. Кажеш, налякала його? Та ти й на кілометр до нього не підступиш. А він далеко не страхополох, – прошипіла руда. 

І одразу ж поглянула на Агента. Той підпер голову рукою, перебирав пальцями шовковисте волосся. І напружено, глибоко дивився на Доріс. Яка про це не підозрювала. 

Террі підняла підборіддя. 

– По-перше, то була випадковість. А по-друге, я більше не боюсь його. 

Зимовий все так само поїдав її очима. В них прослизнув затамований смішок, ніби він тішився з того, як відверто і самовіданно вона плела маячню, бо сам знав правду. 

Очі Террі тривожно блистіли, а пальці потягнулися до старої знайомої бірки. 

“І вона ще буде заперечувати, що не вміє обманювати”

– Гаразд, це ваші справи, – жінка підняла руки, здаючись.

– Тоді піду скажу йому, що ми вільні, – Доріс грубо розвернули, коли вона намірилася йти до Агента. 

– У нього зараз процедури. Це ти вільна. 

Террі стримано кивнула, проте на її обличчі відбилось розчарування. Прямуючи на вихід, вона кивнула і Броку, і, після секундної запинки, Зимовому. Останній провів її поглядом до самісіньких дверей, вивертаючи шию на 180 градусів. В металевій руці він тримав закривавлену хустинку, погладжуючи її великим пальцем.

Брок, навіть якщо й помітив це, не подав вигляду. Вона зробила так само. 

– Гаразд, якщо вже ти тут, то до роботи Джеку, коли ти востаннє приймав “Тунел”?

Барнс кивнув, не задумуючись над питанням. Він знав, що буде робити. 

Він наглядатиме за Бішоп. Ненав’язливо і непомітно, але невідступно. А заодно і за щоденником. Якщо буде в безпеці Бішоп, то й щоденник теж.

Хотіла вона того чи ні, у неї з’явилася друга тінь.

←◁↭▷→

У той час, як, виходячи в коридор, Доріс зіткнулася з однією непоказною, миршавою на вигляд жіночкою, чиї сльозливі очі нагадували два блискучих цента, а розтріпане ламке волосся падало на опухле обличчя, Волтер сидів у кабінеті і курив за тисячі кілометрів від Соковії. Проте думками він перебував саме там. 

Він думав про неї, автоматично крутячи перстень з оніксом на мізинці. Пройшло півтора місяці, як їх ліжко стало непропорціонально важким з його боку, а в її кабінеті не волали сучасні рок-гурти. В будинку панував затишний спокій, але він бив по вухам гірше, ніж постріли під час місій. Щойно його ноги в лакованих туфлях переступали поріг, Волтера оточували конкретні думки, нав’язливі, мов комарі влітку. Здавалося, вони були замкнуті у цих кремових стінах, вони просочувалися із залишених у банках з водою пензлях і загнутих кутиках книжок, що правили за закладки. 

Вона ж має повернутися додому, чи не так? Домовлялися щодо місяця, а сьогодні вже п’яте квітня. Недобре, ой як недобре. Маленька Доріан бере занадто багато на свої гострі плечі, не шкодуючи ні себе, ні його. Скільки нерозважних жінок кидалися з головою у киплячий вир, називаючи його саморозвитком та кар’єрою, а тоді випливали на поверхню, бездиханні і ошпарені.

Він струсив попіл у посріблену попільничку, не надто переймаючись тим, що крихти потрапили на горіховий стіл. 

Жінка завжди має бути в безпеці, це він знав ще з дитинства. Байдуже, подобається їй це чи ні. А те, що їй захотілося кар’єри… Його матері вона теж подобалась. І що з того вийшло? 

Вона зібрала речі, поцілувала маленького Волтера в зарюмсану щічку, вкриту персиковим пушком, і сіла в чужий червоний кадилак. Її золотисте волосся було акуратно завитим та схованим під ретро-хусткою. Підсвідомо він любив Доріс більше, коли вона робила подібну зачіску. 

Волтер відчув, як вниз потилицею піднялося волосся – він як тоді зігнувся під міцним потиском батька, військового у відставці, який останні роки свого життя пропивав у придорожній забігайлівці під нехитрою назвою “Зупинка на узбіччі”. Щоправда, його зупинка відбулася декількома кілометрами далі, в менському госпіталі, коридори якого пропахли нашатирним спиртом і болячками. 

Тоді він нахилився до його вуха і з огидою виплюнув:

– Твоїй мамусі закортіло податися в Голлівуд. Кар’єру зробити. 

З того спекотного літа, окрім куряви та колючої соломи з поля йому запам’яталося ще й оте слово. Схоже на уламок вівсяного печива, але гірке як таблетка жарознижувального. 

Сигарета в його роті затремтіла. Кінчик перетворився на суцільний тліючий попіл. Коли він затушив її в попільничці, придавивши великим пальцем, на іншому кінці виднілися сліди від зубів. 

Чоловік востаннє кинув погляд на покинутий художній безлад і багаточисленні портрети через прочинені двері навпроти. Тоді підвівся і підійшов до стаціонарного телефону Щ.И.Т.а, лінії якого не відстежувалися. Набрав номер. 

Через декілька годин Доріан буде вдома. Вона буде біситися, буде плакати, так, це можливо, та потім все одно візьметься за олівець чи книжку, єдине, на що вона по-справжньому здатна. 

Але ж вона буде в безпеці. 

– Алло? Це Волтер Лейн. З’єднайте мене з містером Пірсом, будь ласка…