Глава 16

Ми вискочили з машини, бо все одно не було вибору. Полчище щурів у залізних обладунках і з сокирами в лапах дивилися на нас з такою ненавистю, що стало ніяково.

Коли ми боролися з ними вперше — їх було дві штуки! А зараз ми у скрутному положенні.

— Ти як? — спитав у мене Брендан, коли виліз із салону. — Запаморочення? Подряпини? Струс мозку?

Я здивовано перевів на нього погляд. Невже я такий фарфоровий?

— Сподіваюся, ти просто знущаєшся, — відповів я, а потім вказав на винуватців аварії: — Це норма для тебе, так?

— Ні, — признався той, діставши свій меч. — Але не бійся, гаразд? Все-таки тут я, а моя робота захищати тебе.

— Дякую, — я поправив окуляри. — Вони не хочуть нападати. Дивись, стоять на відстані і кроку не ступають. Може, їм потрібне щось інше?

— І що ж? — скептично запитав Брендан. — Запитати дорогу?

Я похмуро глянув на нього, бо іноді його звичка сперечатися з моїми цілком логічними припущеннями шалено бісить. Я розумію, чому йому так необхідно показати хто з нас головний, але хоча б у такій ситуації міг би промовчати.

Один щур пробігся вперед. На його рух Брендан зреагував негайно: вискочив переді мною і направив вістря меча на щура, що наблизився. Але він не поспішала нападати, точніше, навіть не хотів. Просто простяг у своїй зморщеній лапі якийсь пакунок паперу. Брендан вихопив його, зачепивши мечем, мабуть, щоб не дати себе обдурити. Згорток передав мені, не зводячи очей з ворога.

Не гаючи часу, я розгорнув папір і виявив дуже неакуратний почерк, де були виведені літери: «У мене є набагато більше щурів. І, повірте, з деякими навіть Орден не впорається. Якщо не хочете зустріти їх та мене особисто, дозвольте виграти Крист’яну Гамелу. До речі, він не повинен про це знати. Інакше хто знає, що станеться із третім суддею?»

— Що за нісенітниця?.. — видав я.

Щури розбіглися, наче почули німий наказ. Можливо, вони просто зрозуміли, що послання я прочитав, тому вирішили якнайшвидше втекти.

Брендан недовірливо обвів поглядом уже порожню територію дороги, а потім обернувся до мене:

— Щось я не наздоганяю…

— Ну… — промовив я. — Здається, у нас є нові проблеми.

***

І я не помилявся. Варто мені було ввійти до рідного дому, як виявилася нова проблема, з якою довелося тимчасово забути про стару.

Міріам провів мене на кухню, як тільки я переступив поріг, а в нас у гостях, виявляється, був Остін. Той, не гаючи часу, кинувся до мене, мабуть, зовсім зневірився.

— Що трапилося із Суміре? Ви ж спілкуєтесь, ти маєш знати!

— А? Хіба щось трапилося?.. — здивувався я, адже ще в торговому центрі все було дуже добре.

— Навіть якщо я йому не рідний тато, я чудово знаю, коли моєму синові погано! — Остін емоційно схопив мене за плечі, наче отримав звістку про тяжку хворобу. — Не тільки я помітив, навіть Нєж! Ці двоє завжди добре ладнали, але останнім часом Суміре закривається в собі, а Нєж залишається один! Це, звичайно, ще нічого не означає, тому я вирішив, що у Суміре знову намає настрою, але я помилявся! Він нічого не їсть, нічого не каже, уникає моїх спроб дізнатися про причину, а сьогодні ще зовсім не прийшов додому!

Не прийшов? Оце дивно. Я був упевнений, що він повернеться, як тільки закінчиться шопінг.

Враховуючи, що він зазвичай терпіти не може людей та чекає на момент, щоб втекти додому… Так, це дивно. Цікаво, що він такого приховує? Остін, мабуть, переживає по-справжньому, я не можу попросити його почекати. Адже треба знайти Суміре.

— А Ви йому дзвонили? — поцікавився я.

— Звісно! Він сказав, що затримається і відключився, — Остін відійшов від мене, напевно, зрозумів, що надто накинувся. — Пробач, зазвичай я поводжуся куди стриманіше.

— Я помітив, що він нічого не їсть, сьогодні не доторкнувся до ланчу. Але вважав це дієтою. Ну, зараз це модно начебто.

— Суміре та дієта?.. — тут Остін навіть нервово посміявся. — Ні, він чудово виглядає завдяки спорту, тому дієта йому не потрібна. Він любить добре поїсти, особливо яблука та пироги. І… він не з’їв ланч?! — різко здивувався (або жахнувся) Сноу, добре мене налякавши. — Я спеціально приготував з самого ранку яблучний пиріг! Ні, з ним щось не так!

— Та заспокойтесь! Я спробую його знайти! Але сьогодні він справді був цілком нормальний. Окрім того, що сказав, ну…

— Що він сказав?

Те, як Остін хвилюється за прийомного сина (або зведеного брата) зворушило мене до глибини душі, тому я вирішив трохи відкрити йому правду про внутрішній світ Суміре:

— Він сказав, що всюди почувається чужинцем. Може, цей факт тут ні до чого, але він був засмучений через це. Тому я познайомив його з новою компанією, щоб він не відчував себе таким самотнім.

— Чому він самотній? — ми повернулися до дверей, де вже стояв Нєж, мабуть, прийшов за татом, але почув щось цікаве.

Він невдоволено насупився.

— Я завжди був поряд. Невже він мене ненавидить?

Ну ось! Що за родина? Вічно треба розігрувати драму!

— Не думаю, — відповів я. — Але якщо ти так вважаєш, то допоможеш мені з пошуками Суміре зараз.

Остін не зрозумів:

— Чому не я?

— Тому що так потрібно.

Нєж погодився, як не дивно. Ми вийшли надвір та пішли до його машини. Вже вечоріло, я втомився, але не міг кинути всіх у біді.

Справа в тому, що я подумав про неможливе. Потрібно було тільки згадати слова Блейна, коли я розповів йому всю історію, і тоді все стає більш-менш зрозумілим. Нєж та Суміре — нерідні брати. Обидва все життя провели поруч один з одним,

— Нєж, — я звернувся лише тоді, коли він завів машину. — Ти любиш Суміре?

— Звичайно! — не зрозумів справжнього сенсу Нєж.

Хвилину, а якщо Нєж якраз любить Суміре саме як брата? Так, ні, краще не поспішати з висновками. Може, я взагалі помиляюсь! Тому що останнім часом через Брендана у моїй голові суцільні соплі, я б сказав, генератор ідей для тупих серіальчиків. Тому я просто заткнуся і дивитимуся у вікно…

— Напевно, я так сильно люблю його, що він зненавидів мене… — Нєж занив, як дитина. — Щось на кшталт іронії чи карми. Я не сильний у цих штуках…

— О боже, — зітхнув я. — Годі вбиватись. Може, Суміре просто хоче побути один?

— Чому? Я явно йому щось зробив!

— А якщо ні?

— А якщо так?

Ось що він мені голову морочить? Суміре — це такий тип людей, який не злякається сказати правду особисто. Але якщо я щось не так зрозумів, то він міг би просто образитися та промовчати.

Машина Нєжа проїжджала дорогами серед акуратних будиночків. Якщо згадати Суміре, то він має обрати найбезлюдніші місця. Тільки ось ближче до вечора тут скрізь безлюдно! Якби я міг подивитися, де може знаходитися цей мізантроп! Він зараз, швидше за все, дивиться в телефон і не знає, що… Хвилинку!

А чи можна подивитися через екран його телефону? Не впевнений, що можу зробити дещо таке, адже в магії я, можна сказати, новачок. Дивно взагалі, що вона мені так легко дається, але цей факт дивує лише мене. Напевно, справа в тому, що я все ж таки зберігач і якісь плюшки мені піднесли ще в дитинстві.

Я дістав телефон та зрозумів, що світлою магією нічого розумного не досягну. Вона, безумовно, дуже корисна, але… як би це сказати? Толерантна? Така магія не дозволяє втручатися в чуже життя, наприклад, не можна за кимось підглянути (я намагався на тестах з філософії).

— Не час перевіряти стрічку новин! — нервово сказав Нєж. — Необхідно знайти Суміре!

— Я цим хочу зайнятися! — обурився я.

Тільки як мені цю справу провернути? Зазвичай мені вдається імпровізувати. А чи можна цього разу так само вчинити?

Я провів рукою над екраном телефону, концентруючись на гострому бажанні побачити місцезнаходження Суміре де Сноу. На екрані поплили незнайомі символи, я назвав би це рунами або навіть кельтським алфавітом, адже гадки не мав, що це за мова. Сподіваюся, телефон не зламався. Але символи немов почастішали, як пікселі, тим самим показуючи трохи нечітку картинку. І тоді я зрозумів, що бачу собі незнайоме місце. Я нещодавно у Гріммвілі, тому такі дерева мені незнайомі.

— Де це? — я вказав наведення в екрані.

— Хм… Схоже на старий дитячий майданчик, — відповів він. — Його закрили вже давно, але… О! Точно! Як я сам не здогадався?

— А що Суміре робити на дитячих майданчиках?

— Ну, в дитинстві ми часто бавилися там разом, — від спогадів Нєж щасливо посміхнувся. — Йому подобалося грати там, але майданчик закрили, а Суміре на інший не хотів. І ми грали вдома. Загалом, я знаю куди їхати…

Довелося пробиратися лісовою дорогою в пошуках того самого дитячого майданчика. Він не те що у лісі, а просто близько до нього розташований. По всій території ще стоять іржаві гірки та гойдалки, але у жахливому стані. Розсудлива людина б ніколи на такі гойдалки не сіла навіть після важкого дня. Погіршувало ситуацію ще те, що ліхтарі тут уже не робітники, а в темряві помітити Суміре схоже на якусь вікторину.

— Куди пійдемо? — спитав я.

— Ну… — простягнув Нєж, а я зрозумів, що він сам не знає, як шукати Суміре. — Тут темно і страшно… Ти впевнений, що не хочеш залишитись у машині?..

— Що… Ти боїшся темряви? — скептично поцікавився я, а потім увімкнув ліхтарик на телефоні.

Дивлячись на лице Нєжа, до такого простого рішення він не додумався сам, тому поспішив увімкнути свій ліхтарик теж:

— Так, не люблю місця, де здається, ніби на тебе ось-ось вистрибне привид.

— Давай розділимося, тут не так вже й багато місця, ми не втратимо одне одного через світло ліхтаря.

Нєж пішов у інший бік. Звичайно, я намагався заново звернутися до своєї магії, щоб екран телефону вказав мені шлях, але марно. Якщо він що і показував, то це незрозумілі символи, які, подібно до матриці, переміщалися знизу вгору. Як можна звикнути до такої магії?

Спочатку я йшов, дивлячись тільки на екран, а потім довелося підняти очі. Цей дитячий майданчик не такий вже й маленький, якщо я втратив з виду Нєжа. Гаразд, таке мене не лякає, тому я пішов прямою, адже таким чином кудись та й вийду… І подивився назад у телефон. Неймовірно, але зображення змінилося, наче вловило небачений радіосигнал.

Я намагався стати так, щоб картинка набула чіткості, впевнений, справа в якомусь невідомому сигналі! Темна кімната, я чітко бачив темну кімнату… Так, ще крісло… І величезне дзеркало, воно має форму ромба, таке гарне… Що це за місце?

Мені довелося примружитись навіть з окулярами, щоб розгледіти це таємниче дзеркало в напівтемряві. Не таке воно вже й досконале, незважаючи на чарівне бірюзове світло, бо було розбито. Бракувало кількох фрагментів… І тут я впав, бо не побачив під ногою коріння.

Телефон випав з рук, зв’язок із невідомим сигналом перервався, а окуляри з’їхали на ніс. І навіщо я вдивлявся в якесь там люстерко? Ось дивно, зараз воно мені вже не здається таким чудовим. Піднявшись, я насамперед перевірив стан телефону та порадувався, що моє ганебне падіння залишилося ніким не поміченим.

— Як ти тут опинився? — поява Суміре перед собою змусила мене злякатися.

Але він виглядав не краще за мене. Може, це через світло телефону, але він був вдвічі блідніший ніж зазвичай.

— Ми з Нєжем тебе шукаємо, — обурився я. — Остін дуже переймається. Думаю, ти чиниш жорстоко, змушуючи його і Нежа хвилюватися.

— Я не хотів… — промиготів той, а потім зітхнув. — Шериф, у мене проблеми?

— Так! Ім’ям закону, поясни!

— Та ти мені все одно не повіриш…

Я скептично глянув на нього:

— Серйозно? Після всього, що я дізнався про інший світ?

— Гаразд… — здався Суміре, а потім притулився до дерева. — Моя магія, вона… не слухається мене… Варто мені торкнутися їжі, як… — Суміре схрестив руки на грудях. — Як вона гниє чи отруюється. Сама собою, я нічого такого не бажаю!

— Так ось чому ти… — не час розкладати все по поличках, тому я перебив себе на півслові. — Чому ти раніше не сказав? Це багато чого б прояснило!

— Саме так! — несподівано вигукнув Суміре. — Прояснило причину всієї проблеми! Я вже зрозумів, звідки йде непослух чорної магії! Я закохався, ось чому!

І тут мені пригадалося, що щось подібне було і в мене. Правда, їжу я ніяк не псував, але підпалив ганчірку. Та й ці нюанси швидко закінчилися, коли я, поговоривши з татом, вирішив, що мені небайдужий Брендан.

— Ти ж знаєш, що ти рано чи пізно, але закохався б?.. — обережно спитав я.

— Так, але… — зітхнув Суміре, приречено закотив очі. — Не в нього ж!.. Чорна магія любить знущатися, якщо відчує слабкість, і моя не виняток. Скажи я комусь, кого люблю — вона заспокоїться, але… Я не можу комусь сказати, що… Ну…

Звичайно, зараз не час насідати зі своїм бажанням втрутитися в чужі життя та побудувати їх під свої погляди, але я ніколи не був надто терплячим чи тактовним. Я вирішив діяти прямо:

— У цього твого обранця випадково не бліда шкіра, чорне волосся та м’який характер? А ще його тато сім днів проспав у кришталевій труні.

Суміре закрив мені рота, мабуть, це було дуже різко:

— Не кричи! Якщо Нєж десь поблизу, і почує… Гей, хвилину! — він відпустив мене і підозріло примружився. — Як ти здогадався?

— Не знаю, — знизав плечима я. — Але, технічно, ти щойно признався мені, правда? Значить, твоя магія…

— Оу… — Суміре змахнув долонями, покликавши зелену кульку, яка світиться. — Хм, здається, вона мене слухається… Треба ж таке…

— І варто було тобі так драматизувати? — зітхнув я. — Твоя сім’я мало не збожеволіла! Але, послухай, навіть якщо ти переживаєш, що не можеш любити його…

— Та не просто не можу, а не смію! — відрізав Суміре. — Раніше, коли я вважав, що ми брати, то міг просто відмахнутися, мовляв, це лише сильна прив’язаність… А потім, коли дізнався правду, то… Що далі, то гірше. Хоч би як я намагався його відштовхнути, у мене не виходило. Мій тато приніс сім’ї Сноу стільки проблем, що я зі своїми почуттями просто не маю права на існування.

— Це… самокритично, як вважаєш?.. Технічно, ти та Нєж не брати.

— Але цей факт не змінює мого родоводу. Я не можу так чинити з Остіном та Дереком. Я люблю їх як своїх батьків. Але якщо такий як я полюбив Нєжа… Ні, ми надто різні. Все це неправильно.

Напевно, це дуже особисте, а Суміре наважився мені все розповісти. Хоча навіть не все, але цього достатньо. Мені нема чого йому порадити, бо навіть Суміре можна зрозуміти. Він дуже комплексує через витівки тата, у чиїй тіні довелося рости.

— Може, не слід ставити хрест? — спитав я. — Ти не Принц Зла. Просто це треба показати.

— Ти намагався мені допомогти, але що змінилося від походу в торговий центр?

— У тебе з’явилися друзі! Ось що змінилося! Не опускай руки тільки тому, що твій татко передав тобі чорну магію, гаразд? Подивися, як тобі пощастило, що ти маєш мене.

— Сама скромність…

— Та не в цьому плані! Я хотів сказати, наодинці ти б не впорався зі своєю проблемою, бо тобі навіть нема кому довірити секрет. Але якщо є друг, то будь-яка проблема не така вже й катастрофічна.

— Друг?.. — Суміре втупився в мене. — Тобто ми друзі?

— Так. Хіба ні?..

— Це… круто… — здивовано здивувався той. — Я просто не знав… Зазвичай, зі мною ніхто не дружить, крім Нєжа…

— Отже, ми вирішили? Ти більше нікого від себе не відштовхуєш. Навіть Нєжа. Тому що в нього трохи істерика не почалася, коли ти віддалився.

Суміре слабо посміхнувся:

— Та я вже… Якось я дурно поводився…

— Вже ні. Пішли, знайдемо твого Нєжа, — я дістав телефон, волаючи до магії.

Телефон вивів нас до Нєжа. Той миттєво кинувся до Суміре, наче дитина, що згубилася, до тата. Це було мило. Та й вони виглядають непогано. А що? Такий м’який альфа та колючий омега. Мені залишалося тільки незручно посміхатися, поки Нєж схопив Суміре за руки та почав читати нотації.

І поки ці двоє говорили, мені згадалася темна кімната з ромбовидним дзеркалом.

— Чи можна вклинитися? — перервав їх я. — Все одно вклинюсь. Скажи, Суміре, дзеркало, яким користувався твій тато… було у формі ромба?..

— А? Ну, так, — здивовано відповів Суміре. — Він відібрав це дзеркало у Снігового короля. А що?..

— Оу… — здається, я побачив те, що не вартувало. — Та так нічого. Просто… Гей, а як ти дізнався про те, що твій тато саме Злий Король?..

Нєж здивувався питанню, але глянув на Суміре, мабуть, теж захотів дізнатися про це.

Сам Суміре помітно зам’явся. Напевно, у цій історії є ще одні моменти, які виявилися прихованими від мене. Та й від решти теж.

— Гаразд, здаюся! — підняв руки Суміре. — Це Кейдн фон Еверіт мені особисто зізнався.

— Хто?

— Сам Король Зла. Через телефон, — швидко відповів Суміре. — Ми спілкуємось через телефон, зрозуміло? Не завжди, бо без належного сигналу я не можу зв’язатися з іншим світом, але…

Нєж трепетно ​​підхопив Суміре за руки, не даючи домовити:

— Чому ти одразу не сказав?

— Навіщо? Щоб мене позбавили можливості поговорити з єдиною людиною, яка може мені допомогти? Це він навчив мене керувати магією, коли я в дитинстві випадково розніс тут усе. А ти не пам’ятаєш? Через мене закрили наш улюблений дитячий майданчик! Остін все прикрив, він навіть не лаяв мене, а я не розумів, що зі мною не так. Допоки Кейдн не пролив світло на ситуацію.

Отож воно що! Це багато що пояснює!

— А ще, — продовжив Суміре, — він не збирається мстити твоїй родині, Нєж… Вір чи ні, але він не бажає зла Остину…

— Та припини вже виправдовуватися, — здається, Нєжу не такий важливий конфлікт сім’ї, як вважає Суміре. — Тобі не варто було приховувати! Так, ти вмієш чаклувати, це іноді лякає… Особливо, коли тебе роздратувати… Але ж це так круто! Ти зачарував наш телевізор, там тепер ніколи немає реклами! А ще полагодив посудомийку клацанням пальців, тато був щасливий! А пам’ятаєш, як вимив батькову машину, не торкаючись її? До чого це я… Нумо, ти не злий, твоя магія не зла, і твої вчинки ні краплі не роблять тебе поганим. Ти це ти, а ми саме такого тебе і любимо.

Господи, це так мило, що я стою і посміхаюся, ніби дивлюсь романтичний фільм у кінотеатрі. Не дивно, що Суміре закохався у Нєжа, який служить йому такою надійною підтримкою.

— Краще заціпся, — засоромився Суміре, відвернувшись. — Інакше я тобі вріжу.

Нєж щасливо посміхнувся, мабуть, груба відповідь означає норму для Суміре. Що ж, з однією проблемою покінчено.

— Розкажеш усе Остину, гаразд? — сказав я. — Ні, крім головного секрету, ти маєш право на особисте життя. Але тобі варто ще й перепросити.

— Та я знаю… — буркнув той, усе ще збентежений.

***

Виявляється, Остін та Дерек чекали на вулиці. Міріам склав руки на грудях, коли я вийшов з машини і закотив очі. Це означає, що він уже збожеволів з такими неспокійними гостями, як сім’я Сноу.

Я пішов до нього, а Дерек та Остін кинулися до Суміре.

— З глузду з’їхав? — почав Дерек. — Серед ночі кудись зник! Мені довелося відпроситися з роботи!

— Якби ти був чимось засмучений, то краще б так і сказав! — схвильовано прошепотів Остін.

— Ну… — розгубився Суміре. — Я вибачаюсь… Я все поясню, але пізніше, гаразд?

— Я подумав, що ти втік із дому! — Остін міцно обійняв його.

Нєж засміявся, його приклад наслідував Дерек. Така мила сім’я! Я подивився на тата, який мого піднесеного настрою не поділяв. Ну і що, що не поділяв? Все ж таки, я омега, тому теж поліз його обіймати, нехай це і дивно.

— Ні, вони тебе заразили? — прошелестів Міріам. — Мел, ці сюсю-мусю не для мене!

— Я знаю, — і відсторонився, весь такий задоволений собою. — Але я мав дуже важкий день. Коли ти лізеш обійматися, то так виправдовуєшся.

— Коли це я лізу?.. — здивувався той актор від бога.

— Зазвичай увечері. Сьогодні багато чого сталося, я навіть захотів допомогти тобі розібрати ті коробки, що ми відклали в комірку і все ще не розклали.

— Господи! — тато посміхнувся. — Така няша, а де мій син?