Глава 15. Can I go where you go?

Ранок видався інтенсивним, оскільки спочатку я відчула збудження, а вже потім прокинулась. Відкривши очі, я побачила Конрада між своїх ніг.

– Конрад, що…Боже… – Тепло залило все моє тіло, між ніг було мокро та гаряче одночасно, а всередині пульсувало.

Його язик намагався довести мене до екстазу, полизуючи мої складочки тугої плоті, а потім я відчула, як він проникає всередину і я не витримала.

– Я кінчаю! Боже! – Оргазм розбив мене на частини.

– З Різдвом, Беллі! – Радісно вигукнув Конрад, піднявши голову від мене і радісно посміхнувся облизуючись.

– Боже, Конрад ти сексуально невгамовний. – Прохрипіла я, все ще відходячи від відчуттів, що мене переповнювали.

– Я не винен, що ми так довго зволікали, – він відкинувся на подушку, – все таки стільки років витримки, тепер маємо надолужити.

– Я сильно сумніваюсь, що ти терпів всі ці роки, все таки ти зустрічався з дівчатами.

– Зустрічався, але після нашого розриву, я ні з ким не спав. – Він тихо зізнався.

– Конрад… – Почуття мене переповнювали.

– Що?

– Я кохаю тебе. – Я навалилась на нього зверху і поцілувала.

Коли я відірвалась від нього, він промовив:

– Мені не потрібен ніхто, крім тебе.

– Мені також, ти мій найбільший подарунок. Ой, з Різдвом тебе. – Я засміялась. Тільки він може змусити мене забути все на світі.

Нам знадобилось занадто багато часу, щоб зібратись, але ми таки встигли повернутись до будинку мого дитинства до сніданку.

Навкруги панувала різдвяна атмосфера, ялинка виблискувала різноманітними вогниками, всюди був аромат печива, мабуть, єдиної страви, яка у мами виходила найкраще.

Після сніданку ми всі перемістились у вітальню, де обмінювались подарунками. Всі подарунки були звичайними, книги, одежа, смаколики. А ось пакунка від Конрада не було. Я подарувала йому парфуми, ті, які сподобались нам обом, коли ми прогулювались торговим центром. Ми обидва звернули увагу на аромат, він нагадував чимось Сюзанну і літо у Казінс. Щось таке, що мозок вловити не може, але серцем відчуваєш. Я повернулась до торгового центру тоді і знайшла магазин з якого йшов цей запах, і купила ці парфуми. Конрад же мені дарувати нічого не збирався, і на мій здивований погляд, лиш посміхнувся і прошепотів на вухо, що свій подарунок я отримаю згодом. Тому, я вмирала з цікавості.

Після обміну подарунками ми попрощались з усіма, бо Конрад всім сповістив, що має вкрасти мене для сюрпризу. І повернемось ми на вечерю тільки завтра ввечері. Я була здивована не менше за інших, але ось мама загадково посміхалась. Чомусь здавалось, що вона знає, що за подарунок мені підготував Конрад.

Коли ми сіли в машину, Конрад мовчки взяв мою руку та поцілував перш ніж ми виїхали на дорогу.

– То куди ми їдемо?

– Це сюрприз, Беллі. Але ти скоро зрозумієш, куди ми прямуємо. – Він загадково посміхався.

І справді, через кілька годин, я вже знала куди ми їдемо.

– Ми їдемо у Казінс? – Здивовано запитала я.

– Так. Там тебе чекає сюрприз.

– Конрад, ти справді вирішив, що це гарна ідея? Повернутись туди, де забагато поганих спогадів. Особливо останній, коли ми розійшлись, і я ледь не вийшла заміж за Джеремаю. – Гірко промовила я.

– Я знаю, що ми багато пережили там. Але ж, чи це не те місце, де було і багато хорошого? Де ми зустрілись, закохались?

– Так, але…не знаю. В мені досі бушують протиріччя. Я і хочу туди, і не бажаю повертатись одночасно.

– Беллі, – він поцілував мою руку, – я згоден, що багато там чого сталось, але я хочу, щоб це місце знову стало для нас особливим і бажаним.

– Добре, спробуємо. – Все що могла сказати я, але в голові досі зринали спогади з того рокового дня, коли він поцілував мене в лоба і поїхав. Ніколи більше не хочу цього відчувати, як він йде від мене.

Через ще кілька годин ми під’їхали до будинку, в якому раніше ми проводили кожне літо. Дивно, але зовні нічого не змінилось, на відміну від нас. Будинок виглядав так само, як і тоді, коли я бачила його в останнє.

– Готова?

– Завжди.

Ми вийшли з машини, Конрад взяв мою руку в свою і ми попрямували до дверей. Всередині на диво було тепло. Коли я пройшла до вітальні, то побачила, що у каміні догорали дрова. Кімната була прикрашена новорічними квітами та зеленню, навіть стояла ялинка. Я повернулась в шоці до Конрада.

– Тут хтось живе? Що відбувається?

– Я попросив декого підготували будинок до нашого приїзду. Але це ще не все.

– Не все? Звідкись вистрибне Санта? – засміялась я.

– Не зовсім. – Конрад загадково посміхався. – Пройдемось до океану?

– Добре, йдемо.

Ми вийшли на пляж, що був до болю знайомий. Конрад тримав мене за руку, холодний океанський бриз обвіював нас. Здавалось, що на хвилину я перенеслась в той момент, коли я втекла з дому, щоб провести час з Конрадом тут. Конрад підвів мене до океану, і коли я повернулась спитати, що ми тут робимо, я побачила його з маленькою коробочкою в руках.

Конрад став на одне коліно і відкрив коробочку. Всередині була каблучка з білого золота у вигляди знаку нескінченності, але сам знак нескінченності був виконаний з діамантів.

– Беллі, я кохаю тебе. Я не знаю інших слів, щоб виразити свої почуття до тебе, які переповнюють мене. Ці півроку з тобою, були найкращими в моєму житті. Я ніколи не думав, що можу бути настільки щасливим. Ти робиш мене таким, і сподіваюсь, що і я роблю тебе щасливою. Я більше ніколи в житті не хочу розлучатись з тобою. В цьому місці останнього разу ми розійшлись, і я хочу, щоб саме тут ми зійшлись, назавжди. Тут я зустрів тебе, тут закохався в тебе. Беллі, я пропоную тобі все що в мене є, моє тіло, душу, серце. Ти станеш моєю  дружиною, половинкою, коханням всього мого життя, моїм всесвітом?

– Конрад, Боже, звісно! – Я плакала. Плакала від його слів, від щастя. – Ти єдине, чого я хочу. І завжди хотіла. Я кохаю тебе. Я не можу без тебе. – Все це, я казала крізь сльози, впавши біля нього на коліна, та обійнявши його.

Він обіймав мене у відповідь, а потім піднявся і взяв мене на руки і поніс до будинку. Він поставив мене біля каміну і поцілував. Він цілував мене так ніжно, як ніколи раніше. А потім одягнув каблучку на мій палець і ми обидва дивились, як полум’я з каміну відбивається на діамантах.

– Вона така гарна.

– Я не уявляв іншої.

– Конрад, це не сон?

– Ні, кохана. Це наша реальність. Наш всесвіт. – Промовляв він звільняючи нас з верхнього одягу.

Він взяв моє обличчя в руки і почав заціловувати його, змиваючи губами доріжки від сліз.

– Чому ти плачеш?

– Бо я ніколи не була щасливішою, ніж у цей момент. – Я дивилась в його очі, що виражали теж саме, що і мої, безмежне кохання.

– Беллі… – Він, як і я, не міг виразити словами те, що ми відчували. Мабуть, людство просто не придумало слів для цього.

Ми цілували один одного усюди де тільки могли дістати, знімаючи одяг одне з одного. Його губи покривали моє тіло поцілунками такими ніжними, немов бархат. Кожен доторк рук пробирав приємним електричним струмом. Ми наче заворожені розглядали одне одного, ніби вперше побачили.

Ми займались коханням всю ніч, до самого світанку. Повільно, ніжно, вбираючи кожен звук один одного. Це була неймовірна ніч, ніч єднання двох душ. Ще ніколи ми не були настільки близькими один з одним, як тієї ночі.

Ми лежали під ковдрою, камін давно погас. Моя голова покоїлась на грудях Конрада. Лівою рукою, на якій тепер була каблучка, я виводила уявні візерунки по його тілу.

– Ти колись уявляла наше весілля? – Порушив тишу Конрад.

– Безліч разів, але це були лише дитячі фантазії.

– Безліч? – Я не бачила, але відчула, що Конрад посміхається.

– Звісно, я ж дівчинка все таки. І була закохана в тебе скільки себе пам’ятаю.

– Добре, не гарячкуй. – Він взяв мою руку та поцілував палець на якому була каблучка. – Мені так подобається, як ти говориш, що була закохана в мене все своє життя, бо інколи, я сумнівався в цьому.

– Ти маєш на увазі інших?

– Так.

– Конрад, ти ж розумієш, що спочатку це було, щоб тебе позлити, а потім, це скоріше страх, що я прив’язана до тебе, а ти до мене ні. І я не хотіла страждати все життя, якщо ти ніколи не звернеш на мене увагу. Але в Іспанії, коли я зустрічалась з Данте, я розповідала тобі вже, що це було, ніби я зняла з себе рожеві окуляри, бо зрозуміла, що для мене нікого крім тебе не існує.

– Нікого?

– Ніколи. – Запевнила я.

– То коли ти хочеш відсвяткувати весілля?

– Ти тільки-но зробив мені пропозицію і вже хочеш одружитись?

– Дуже хочу, бо мрію називати тебе своєю дружиною. – Він поцілував мене в волосся.

– А я не хочу поспішати, хочу побути нареченою, – вирішила пожартувати я, – може за кілька років?

– Ти що знущаєшся з мене? – Я відчувала, що він посміхається, зрозумівши мій жарт.

– Ні, чому, куди нам поспішати?

– Ми не поспішаємо, проте я думаю, ти також цього хочеш. – Він повернув мене до себе і тепер моє обличчя було біля його.

– Хочу, – прошепотіла я, – ти навіть не уявляєш, наскільки.

– Думаю, я знаю. – Він поцілував мене.