Глава 15

Минає рівно місяць після тієї операції та подальшої інтенсивної терапії. Вона пройшла успішно і я можу самостійно рухатися.

Що відбувалося, поки я лежала в лікарні? Чесно кажучи, нічого нового. Я розповіла хлопцям (Колі та Кості), де знаходиться кабінет біології. Також про те, що він не зачинений. Аня відмовилася туди йти. З неї вистачило того, що я принесла ту фотографію, яку вона завжди носить із собою, наче у світі немає нічого дорожче цієї речі.

Коля разом з Костею самі в один день спустились у підвал після пар і знайшли протиотруту. З її допомогою лікарі змогли вилікувати Кирила, котрий зараз допомагає мені збирати речі.

Викладачам вирішуємо нічого не казати про цей випадок зі мною. Всі придумали, що у мене запалення легень. Здається, їм повірили.

До мене також заходила мама. Вона знову кинула пити, повернулася на роботу і знайшла сенс свого життя. Виявилось, що у мене скоро може з’явитися новий батько.

Мама принесла якусь книгу, котру повинна була подарувати мені на день народження Валерія. Такому подарунку я не здивувалася. Адже моя мама хотіла попросити вибачення. Але я цього не хотіла. Валерії тепер не було, до того ж мені подобалося жити з бабусею.

– Все. Це твої останні речі, – Кирил дивиться на пусту палату. – Йдеш?

– Так. Почекай мене кілька хвилин. Хочу попрощатися з лікарями та цим місцем, – насправді я хочу непомітно витягнути ту книгу, яку мені принесла мама.

– Добре. Але я даю тобі десять хвилин. Якщо ти не з’являєшся, то я силою витягну тебе звідси, – він забирає мої речі. Чую як його кроки поступово віддаляються.

Таємною книгою насправді є звичайний щоденник. Такий ще дитячий. Я не пам’ятаю, щоб у Валерії була така річ. Відкриваю його на останній сторінці. Може там написано, хто був її вбивцею.

“Дорогий щоденнику, сьогодні Таня затрималася в коледжі. Я знаю, що її хочуть вбити, але вони ніколи не зроблять цього. Мені снився дивний сон, що у моєї сестри є охоронець, але не янгол. Це щось наче невдалий експеримент (в Інтернеті так написано), який проводився в коледжі.

Мені не подобається вибір моєї сестрички. Вона вважає, що дізнавшись всі таємниці, можна шантажувати директора. Це не так. Моя інтуїція підказує мені, що так вже робили до неї й добром це не закінчилося. Дякую, дорогий щоденнику, що ти вислухав мене.”

Закінчую читати. Звідки Валерія могла знати про це? При чому текст написаний явно не нею. Занадто складні слова використані. Чи я так мало знала про свою сестру? З’явилось ще більше питань і ніяких відповідей.

– Таню! Десять хвилин вже пройшло. Чи ти хочеш провести тут решту свого життя? – Кирило із суворим виразом обличчя з’являється у дверях.

– Та йду я! Йду. – чорти б його забрали.

***

Сьогодні я вперше йду в коледж після місячної відпустки в лікарні. Весь день мені здається, що хтось спостерігає за мною. Дійсно, декілька разів я бачу директора, який професійно удає, ніби йде по своїх справах. Перестаю йому вірити після того, як він проходить свій кабінет і не помічає цього.

– Чого йому від нас треба? – пошепки цікавиться Костя, який також помічає дивну поведінку директора.

– Не знаю. Стежить за нами для впевненості, що ми знову не спустимось у підвал? – припускаю.

Кирило зупиняється і дивиться на нас, поки я не обертаюсь, щоб поцікавитися, у чому причина такої раптової зупинки.

– Таню, йди нормально. Ти ззаду виглядаєш наче стара бабуся, яку ось-ось схопить радикуліт. Старайся йти рівно, – відповідає він на мій німий погляд, а потім приєднується до нас.

– Ну вибач, що мене жахливо болить спина, – обурююсь. В довколишній тиші мої слова звучать погрозливо.

– Не в цьому справа. Ми сказали, що у тебе було запалення легень. Ти думаєш, що всі у це повірять, помітивши твою ходу? – він шепоче швидко і майже нерозбірливо.

Довелось погодитися із ним. Дійсно, ніхто не повірить у мою хворобу, якщо я продовжуватиму ходити так. Але спина не дозволяє мені йти нормально.

– Блін, ти хоч уявляєш собі, як це боляче? – шепочу у відповідь.

– Мене це не хвилює. Ти повинна ходити нормально, бо зараз до нас підійде директор і почне питати про твоє самопочуття, – відповідає Кирило.

Підіймаю голову та йду вперед. Кожен крок віддається неймовірним болем, але я терплю. Чого не зробиш заради краси.

Ось ми повільно доходимо до спортивного залу. Викладач фізкультури каже нам відмінну новину, що завтра після пар ми дивитимемось як наша юридична спеціальність і комп’ютерні інженери грають у футбол.

– Завтра після четвертої пари всі повинні прийти на стадіон позаду коледжу. Ті, хто вирішить прогуляти таку подію, будуть покарані. Це слова директора. Всім все зрозуміло? – викладач дивиться переважно на дівчат. – Питання є?

– Один. А якщо ти ще не видужав? Мені просто не можна довгий час знаходитися на вулиці, – пояснюю.

– Нікого це не хвилює. Ти повинна… Ні, ти зобов’язана прийти. Зрозуміло? – викладач міряє мене холодним поглядом. – А тепер почнемо пару. Праворуч… Повільним бігом шість кіл… Марш!

Краще б я тримала свого язика за зубами. От не даремно говорять, що за довгий язик можна без причини дістати. Точніше, так говорить тільки моя мама.

Після пробіжки відчуваю, що по моїй спині ніби трактором проїхалися. Боже, дай мені сил дожити цей день до кінця. Потім я прийду додому і піду спати.

– Самостійно розминаємося! – кричить фізкультурник.

У мене й без того все тіло болить. А я ж вручила директору довідку про те, що декілька місяців можу не ходити на фізкультуру. Хоча, я не здивуюсь, якщо директор навіть не думав віддавати цю довідку. Ну й гаразд.

– Все! Відпочиваємо! – фізкультурник виходить зі спортивного залу. Ми з Кирилом та Костею сідаємо на лавочку.

– Ти як? – турботливо питає Кирило.

– Все дуже погано. Спина болить після пробіжки, – відповідаю. – Та ще цей футбольний матч. Нащо нам туди йти?

– Так сказав директор. От ми з вами й повинні там бути. Інакше всім гаплик, – життєрадісно промовляє Костя.

– Все. Це кінець всьому, – стогне Кирило. – Мені дуже погано. Таке відчуття, що я кинув колотися.

– Особисто мені не знайомі такі відчуття, – промовляю.

– Кириле, ми тебе розкрили.

А ось і дзвінок на перерву. Добре, що фізкультура сьогодні остання пара. Все найцікавіше завжди відбувається після останньої пари. Ось і сьогодні це “цікаве” не змушує себе дуже довго чекати.

Ми стоїмо на сходах і чекаємо Аню та Колю. Вони трохи затримуються, оскільки їх покликав до себе директор.

– Як ти думаєш, навіщо? – нервово кручу в руках навушники.

– Вийдуть і спитаємо, – Кирило також переживає, бо міряє кроками територію.

– Заспокойся, – Костя починає злитися на нього. Хоч сам щось шукає в телефоні.

– Господи! Вам треба до психолога сходити. Обом, – терпіння не нескінченне. Збираюсь зайти всередину і знайти решту.

Раптово одна дівчина з паралельної групи починає кричати й дивитися на дах будівлі. Щось її сильно лякає.

– О Боже, – дивлюсь на те саме місце.

Хоч коледж і не дуже висока будівля, але стрибати з вікна четвертого поверху погана ідея. Це, однак, не бентежить одного хлопця, який стоїть, готуючись зістрибнути.

– Що він робить? – Костя, як і я, майстер ставити дурнуваті питання.

– Ти сліпий? – Кирил біжить в коледж. Я за ним.

У такі моменти коридори зазвичай стають дуже довгими, але сьогодні ми швидко дістаємося до сходів.

Двері в авдиторію відчинені. Так, сьогодні нам точно щастить! Той першачок стоїть на підвіконні.

– Ви не зможете мене зупинити! – шипить він.

– Я – ні. – роблю один крок у бік, щоб Кирило зміг відтягнути цього хлопця-самогубцю.

– Що ти коїш? Він наказав мені зробити це о третій годині дня. – хлопець починає відбиватися від Кирила.

– Хто наказав? – цікавлюсь.

– Викладач інформатики.