Глава 13

Першим тишу порушує Костя:

– З чого ви це вирішили? Я чув, як Таня з ним розмовляла. Можу поклястися, що з Кирилом тоді все було добре. А-а-а, ти ж казала, що він напав на лікарів. Згадав.

– Його стан погіршився, коли ми допомогли йому дістатись до лікарні. Боюсь, що препарат, який використовували для того, щоб змусити підлітків повіситися, могли використати й для Кирила. Це не може бути щось інше. Всім про це відомо. Якби хтось вирішив взяти звичайний психотропний препарат, лікарі б урятували Кирила, а це завадило б планам викладачів, які бісяться через те, що ми витягнули Костю з пастки, – обґрунтовую свою думку найадекватнішим припущенням.

– Допустимо. Та Шерлока Голмса з тебе не вийде, – каже Аня.

– Мій любий докторе Вотсон, це найкращий комплімент для мене, – стараюсь зробити свій “чоловічий голос”максимально правдоподібним.

– Народ, що ми робитимемо? Якщо Аня і Таня праві, нам потрібно рятувати Кирила, – Коля дивиться на нас.

– Пропоную розділитися. Одні йдуть у коледж, який ось-ось закриється, а інші – в лікарню до Кирила. Як вам така ідея? – пропонує Аня.

– Не знаю, як вам, але мені не подобається. Хто хоче піти зі мною в коледж? – дивлюся на друзів. Ніхто не бажає повертатися в навчальний заклад після темряви. – Що з вами? Аню, ти ж щойно це запропонувала. Чи ви хочете повторити події, які сталися два роки тому?

– Я піду. Все одно я не так давно у вашій компанії й з Кирилом особисто незнайомий, тому в лікарню мені йти сенсу немає. Замість цього від мене може бути хоч якась користь у коледжі. У школі я непогано розбирався у хімії та біології, але недостатньо, щоб вступити у медичний коледж, – стенає плечима Костя. Я рада його компанії. Він виглядає дуже сміливим.

– Тоді ми з Анею йдемо до Кирила. Якщо щось стається, хтось із нас телефонує іншому з нас, – інструктує Коля. – Телефони не вимикати й на беззвучні режими не ставити. Зрозуміло? – Коля встає і допомагає мені. – В багажнику моєї машини є ліхтарики. Вони вам знадобляться.

– А чого у тебе немає? – цікавлюсь.

– Вілли на Мальдівах та сексуальної дружини, – Аня дивиться на нього таким поглядом, ніби обдумує вбивство.

– Мені теж багато чого не вистачає, але я мовчу про свої потреби, – Костя виглядає сумним.

– Побудуємо машину часу. Змінимо минуле і будемо жити довго й щасливо на Мальдівах, – відчуваю наближення бурі всередині Анни, тому сіпаю Костю за рукав. – Ходімо. – ворушу одними губами, але він мене розуміє.

Від кафе, де ми сиділи, до коледжу дорога недалека, але в тиші видається довжиною в життя.

Коледж дійсно замкнений і ніде не видно охоронця. Благо, дуже добрі студенти другого курсу залишили на першому поверсі відчинені вікна. Костя підходить туди й вручає мені ліхтарик.

– Вони хоч працюють? – кручу ліхтарик, а потім вмикаю його. Промінь б’є прямісінько мені в обличчя.

– Працюють. Та я б радив взяти додаткові батарейки, – він виймає зі своєї кишені дві упаковочки й дає одну мені. – Відчуваю себе грабіжником. Перший раз залізаю в приміщення через вікно.

– Я також. Може нам не варто цього робити? – знову в мені говорить страх.

– Розумію, що ти зараз відчуваєш, але ми не можемо цього зробити. Надто далеко зайшли, – Костя першим залазить в авдиторію. – Вони й тут не замкнули!

– Напевно не думали, що знайдуться такі ідіоти, як ми, – залажу слідом. – Або тут є ще хтось. Щось.

– Нумо думати про хороше. Де може знаходитися старий кабінет біології? – виходимо в коридор, освітлений тільки нашими ліхтариками.

– Тут є старе крило? Зазвичай, такі старі будівлі як ця їх мають.

– На жаль, але на вулиці двадцять перше століття, а не двадцяте. Все старе тепер виглядає новим. Важкувато буде вгадати, – відповідає Костя.

– Тоді нам потрібен кабінет директора. Там повинен бути план евакуації, – йду вперед.

– Таню, такі плани висять на кожному поверсі цієї будівлі, – зупиняє мене Костя. – Нащо ускладнювати собі життя?

Подумки погоджуюсь з ним. Зупиняюсь, щоб почекати його. Раптом чую як в іншому кінці коридору щось падає. Направляю туди промінь свого ліхтаря.

– Що це було? – Костя теж обертається у той бік.

– Краще нам цього не знати. Зараз потрібно заспокоїтись і шукати кабінет біології.

– Тобі не страшно? Там хтось є. Мені не хочеться, щоб те щось на нас напало і вбило, – бачу як тремтять руки Кості. Йому дійсно страшно.

– Дивись у мої очі. Нічого такого не буде. Я знаю, що там стоїть. Стикалася з ним двічі й воно навіть не намагалось мене вбити, – частково це правда, бо першого разу постраждала Аня. – Спробуй заспокоїтись. – ледве вдається переконати Костю подивитись мені у вічі. Він декілька разів глибоко вдихає.

– Добре. Якщо воно нас не зачепить, можемо йти далі.

На плані евакуації кабінет біології позначений червоним хрестом і доволі страхітливою назвою. Про себе відмічаю, що кабінет знаходиться у підвалі, а це доволі дивно для авдиторії, якій потрібно більше сонячного світла, ніж прохолоди від землі.

– Костю, чому кабінет знаходиться в підвалі? – звісно, це не найкраще питання у всьому світі, але мені потрібна думка ще однієї людини.

– Звідки мені знати? Мене більше турбує те, що зараз сидить у темряві та спостерігає за нами, – ну і звідки мені було знати, що він такий боягуз?

– Господи! Так, Костю, нам потрібно спуститися в підвал. Там знаходиться потрібний кабінет, – терпіння у мене немає. Перехопивши зручніше ліхтарик, йду туди, де знаходиться те, що так сильно лякає Костю.

Відчуття тривоги стає сильнішим з кожним кроком. Я просто хочу кинути ліхтарик і втекти звідси. Але мені не хочеться залишати Костю самого.

– Що там таке? – Костя підбігає до мене. Видно, не хоче залишатися на місці.

– Тихіше. Все мені зіпсуєш, – шикаю.

Разом йдемо в кінець коридору. Ліхтарики освічують наш шлях спереду, але позаду нас згущується темрява.

– Блін, таке відчуття, що я смерті шукаю. – промовляє Костя. Хапаю його руку для впевненості.

– Нам доведеться бігти в різні сторони, бо я не впевнена, що це та істота, з якою я зустрічалася раніше. – шепочу.

Ще один крок. Страх охоплює мене повністю. Тілом біжать мурашки. Сильніше стискаю руку Кості. Раптом невідомо звідки щось чорне вистрибує на нас. Ми починаємо кричати.

Я відлітаю до протилежної стіни. Костя б’ється об дзеркало, яке висить в коридорі. Намагаюсь підвестись, але біль в попереку змушує мене лягти назад. Кості пощастило більше. Він розбив дзеркало і подряпав руки й обличчя.

– Таню, ти там як? – хрипить він.

– Нормально. Що це було? – підводжу голову. Наді мною нависає чорне обличчя. Не можу роздивитися, кому воно належить.

– Куди воно ділось? Бляха, міцна ж хватка, – Костя підводиться. Несподіваний шум змушує обернутися того, хто нависає наді мною.

– Біжи! – кричу замість відповіді. Істота не встигає дістатись до своєї потенційної жертви, бо знову розвертається до мене. Бачу його очі. Вони печальні, ніби істота хоче, щоб ми полегшили той біль, який вона відчуває. Подумки прощаюсь з життям.

Закривши очі, я все одно чую тихі кроки й те, як воно важко дихає. У цей момент мене хапають ззаду і кидають на сходи, які ведуть в підвал. Кочусь вниз, наче м’ячик. Жахливо болить спина, але я якось підіймаюсь.

Не зробивши й десяти кроків, падаю обличчям на підлогу. Сил більше немає. Я не можу йти далі. Крізь туман чую кроки декількох людей. Або не зовсім людей. Розумію, що доведеться вставати та йти далі, аби заховатися.

Добираюсь до перших дверей, ручку яких намацую в цій темряві. Слава Богу, мій ліхтарик зі мною. Він ще працює, але вмикати його боюсь. Хтозна, мене можуть помітити й спіймати.

Двері легко піддаються. Закриваюсь зсередини й чекаю. Щоб не видавати зайвих звуків, закриваю рота рукою. Той, хто був за дверима, проходить далі. Вмикаю ліхтарик. Від побаченого у мене відібрало дар мови. Я стою посеред руїн колишнього кабінету біології.