Глава 13

Брендан провів мене до актової зали, яка знаходилася поруч зі спортивною. І, боже, тут місця вистачить на цілий справжній театр! У моїй попередній школі теж не слабо підійшли у плані оформлення, але тут, здається, виклалися по максимуму.

Помітивши, як я розглядаю навіть розписну стелю, Брендан усміхнувся з виглядом мудреця:

— Адміністрація школи приділяє багато уваги творчому розвитку своїх учнів. Розумієш, творчість робить з нас неповторні індивідуальності.

— Круто… — прошепотів я, пересуваючись за ним.

Третій суддя, як виявилося, є досить цікавим альфою з невисоким ростом, але високими амбіціями. Це тому, що він схопив мене за руки, як тільки побачив, і одразу представився:

— Ганс Адалхарт! — альфа з каштановим волоссям більше був схожий на якогось режисера, особливо через овальні окуляри і накинутий на плечі легкий светр. — Якщо ти не знаєш, то без мене не проходить жоден виступ. Так вийшло, що я єдиний, кому під силу оцінити справжні таланти. Так би мовити, відрізняти самородки від самовиродків.

Я запитливо глянув на Брендана, той сміявся в кулак з Ганса. Ну гаразд, мало, що там на умі у цих альф.

— Що ж… Я Мелорі Ліндгрен.

— Яке милозвучне ім’я! — розпинався Адалхарт. — З таким ім’ям ти маєш чудово співати!

Тут мені стало ніяково:

— Я погано співаю. Дуже погано.

— Не страшно. Просто даремно тебе так назвали, — знизав Ганс плечима.

— Чому це? — не відстав я, і одразу перейшов у наступ: — Мелорі означає «невдалий» чи «нещасний». На мою думку, з таким значенням мені краще ніколи не виходити на сцену. Тому, прошу, не кажи, як не знаєш.

Брендан пирснув від сміху, бо обличчя Ганса витягнулося за лічені секунди, а потім сказав, поклавши руки мені на плечі, ніби представляючи мене публіці:

— Оце диво — не простий омега. Зачепи його та він тебе швидко на місце поставить.

— Що? — не зрозумів я. — Але що я не так сказав?

— Всеі так. В тому й річ, — усміхнувся Брендан. — Почнемо наш відбір. Чим скоріше, тим краще.

І ми сіли на свої місця.

Судячи зі списку, нам доведеться просидіти тут допізна. Але я сам погодився побути одним із суддів.

Спочатку на сцену виходили відверто кумедні омеги зі спробами зобразити чудові вокальні дані. Потім у хід пішли клоуни, таких двоє, але Брендан демонстративно позіхав на їхні спроби показати майстер-клас. Один фокусник показав, як відривати палець. Ще хтось намагався станцювати брейк, але впав зі сцени.

Загалом, спочатку ми, як судді, вважали цей відбір безглуздою тратою часу. Але варто нам так подумати, як пішли музичні гурти! І ось, уже година минула, а ми всі переконуємося, що в школі все ж таки є таланти.

Було дуже цікаво, особливо коли на сцені з’явився гурт «Мандрівники», тобто наші гості з Країни Чудес. І, що найсмішніше, їхній вокал просто приголомшливо вплинув на нас. Їхній хор пройшов навіть не закінчивши пісню до кінця.

Мені починало подобатися бути в центрі подій, поки…

— О ні, знову цей тип… — стомлено зітхнув Брендан, дивлячись на список.

— Тип? — не зрозумів я. — Сподіваюся, це не той, якого ти послав мені вранці.

— Ну… я послав його, сподіваючись, що ти пошлеш його, — відповів Брендан. — Крист’ян Гамел. Він входить до списку хуліганів школи. Ти таких на сніданок ковтаєш, я певен.

— За кого ти мене приймаєш?

— За борця за справедливість. Якби ти був месником, то точно був би Капітаном Америкою.

— Я? — тут мені стало цікаво. — Чому це? Невже я такий схожий на суперсолдата?

— Ні, Кеп, прикриття у вигляді брекетів тебе не врятує, — відповів знущально той. — Просто так воно й є. Змирись.

— О, звичайно, Залізна людина, то я й упокорився.

— Хвилинку, Тоні Старк? — теж обернувся до мене Брендан. — Я хотів бути Халком!

Ганс демонстративно відкашлявся.

Крист’ян вже стояв на сцені з шикарною гітарою, на якій влазили не тільки написи, а й усілякі малюнки. Я задивився на музичний інструмент, поки самовдоволений Крист’ян не розперезався:

— Так ось у чому річ! Маленький омега забився під крильце місцевому королевичу?

Брендан зітхнув:

— Не говори про нього так. Інакше він не тільки мені крильце зламає, а й тобі.

Та за кого він мене приймає? Я зовсім не… Хвилину!

— Що ти сказав?! — я глянув на сцену.

Брендан зітхнув знову, а Крист’ян відповів:

— Так-так, омега з зубками, я пам’ятаю. Знаєш, деякі зубки можна вкоротити. Але це боляче. Уловлюєш мою думку?

— Знаєш, якщо шарахнути гітарою по голові, теж буде боляче, — таким же тоном прошипів я. — Уловлюєш мою думку?

— Почалося… — тихо прошепотів Брендан.

Крист’ян розсміявся. Його явно потішила ситуація.

Ганс вирішив нас перебити:

— Краще починай пісню!

І він почав. Від одного тільки удару по струнах моє серце наповнилося захопленням від такого вмілого поводження з інструментом. Та й голос у нього непростий. Скажу чесно, слухаючи частину пісні, я не міг думати ні про що інше, тільки про бажання бачити Крист’яна Гамела на сцені вічно.

Коли він простягнув останні слова, мене ніби струмом ударило — чи краще порівняти це з різким пробудженням? Несподівано я зрозумів, що поринув у його виконання з головою. Зважаючи на все, така ж ситуація у Брендана та Ганса.

— Це було неймовірно! — вигукнув Ганс.

— Для самого конкурсу я приготував дещо краще, — промовив Крист’ян, а потім ніби жахнувся: — Ой, якщо я, звичайно, не безталанний…

— Зовсім ні! — сказав я. — Звісно, ​​ти проходиш. Не розумію, навіщо ти намагався підкупити мене залицянням.

— Що? — Брендан прокинувся. — Гамеле, якого біса ти залицяєшся до нього?

Крист’ян хмикнув, йдучи зі сцени:

— Хтось же мусить це робити.

— Не мусить! — крикнув я йому слідом.

Які шумні альфи…

Незабаром ми вже збиралися додому. Усі гурти, добрі та відверто погані, вже виступили.

Ганс зібрав свої речі в рюкзак, а потім спитав Брендана:

— Хіба ще не все?

— Ні. Останній у списку… — а потім примружився. — Я не розумію… Ім’я… Що тут написано?

Я глянув у текст теж. Справді, ніби прийшов лікар, написав ім’я та пішов. Тому що серед цих закорючок неможливо нічого зрозуміти.

— Вибачте… це я… — на сцені вже стояв той самий червоноволосий омега, що хотів у мене щось спитати вранці. — Я… ну… чи можна мені не казати свого імені? Будь ласка…

Брендан і Ганс округлили очі. В принципі, їх можна зрозуміти. З якого дива цей незнайомець не хоче бути пізнаваним? Він так тремтить на сцені, що дивно, навіщо він взагалі сюди прийшов. Але я знизав плечима:

— Мені байдуже, чи є в учасника ім’я…

— Гаразд, — Брендан, мабуть, погодився, аби швидше піти додому.

Ганс махнув рукою:

— Давай, таємничий незнайомець, починай.

— Я не займу багато часу, — сказав омега.

Заграла приємна мелодія. Ми почали крутити головами, намагаючись знайти її джерело, але так і не змогли. Напевно, це магнітофон…

Омега дочекався вступної частини, а потім відкрив рота, і… і це було чарівно.

— Here I am in color,

No luster, glamour or gold,

I hope youʼd remember me

Dressed in shadows, black and white

To flatter the faulted soul,

You never witnessed me unfold,

All these things I never told you…

Він співав із заплющеними очима, а ми не могли відірвати від нього погляду. Цей голос! Ніжний, але сильний голос. Жодної фальші, незважаючи на його нервовий стан. Він не включив у номер хореографію або, начебто, не розмахував руками… Але, чорт забирай, це було…

— Дивовижно! — вигукнув Ганс. — Звісно, ​​ти проходиш далі!

— Спасибі! — усміхнувся таємничий омега, так скромно і непорочно, що мені стало цікаво:

— Чому ти так боявся? Ти чудово співаєш.

— Ну… — знову зам’явся той. — Неважливо. Просто боюсь сцени, але люблю її. Це… моя сутність…

Він, не промовивши більше жодного слова, поспішив піти зі сцени. Куди він подівся далі, я не помітив. Може, пішов через інший вихід? Дивно. Ну добре. Він явно складе конкуренцію Крист’яну.

***

Я вийшов зі школи і зрозумів, що на вулиці не просто потемніло, а ще й пішов дощ.

Ганс попрощався з нами біля входу, бо в нього ще є справи (і вони настільки серйозні, що не зазнають очікувань), а я, стоячи під дахом, потягнувся до мобілки. Потрібно дзвонити татові.

— Крута погода, чи не так? — посміхнувся Брендан, стоячи поряд. — Чому ти не маєш машини? Було б простіше жити.

— Мені ще вісімнадцяти немає.

— А, так, ти тільки-но перейшов у десятий. А я вже закінчую цього року, — судячи з тону, він просто дражнився. — Я б тобі сказав, що сумуватиму за школою, та не хочу брехати.

І чому він каже це мені? Хвилину! Це типу нормальна розмова? Я стрепенувся від несподіванки і дивився на Брендана. Я можу спілкуватися з Ноелем, але з ним. Це дивно.

— Що? — не зрозумів мого виразу обличчя той. — Я сказав щось китайською?

— Ой… Я… Просто… — все красномовство покинуло мене, коли дійшло до «нормальної» розмови.

— Гаразд, — Брендан зняв з себе куртку, а потім накинув її мені на голову. Я хотів був обуритись його нахабству, але він продовжив: — Добіжиш до машини так. Я тебе підвезу.

Що? Я ж не просив! Борючись з незручністю, я знову спробував відкрити рота, але трохи не встиг. Брендан схопив мене за руку та швидко витягнув під дощ. А потім побіг стоянкою, тягнучи мене за собою. Його кабріолет стояв із піднятим дахом. Коли ми сіли, то я зрозумів, що Пендрагон промок через мене.

— Дякую, але тепер ти постраждав, — відповів я, прибираючи куртку на заднє сидіння.

— Я не цукровий, — він повернув ключ запалення, а потім усміхнувся: — І не захворію від такої дрібниці. Тобі хворіти взагалі не можна, інакше я помру з нудьги у цій школі.

— Навіть не знаю, за що зачепитися раніше, — я зіщулився від холоду, а Брендан увімкнув обігрівач і без прохання. — Я хворів, бо був бурулькою.

— Але це позаду… — Брендан виїхав зі стоянки. — Цей Джил більше не влаштовує бешкет. Але тиша мене більше лякає.

— Вірно. Це дивно. Але ми нічого не можемо. Він дуже сильний.

— Ти любиш сильних альф, — не зміг не підколоти той.

Я згадав наш поцілунок. Ну як наш? Він намагався скасувати чари, щоб урятувати мене з крижаного полону. Це само по собі навіть… Шляхетно.

Несподівано, Пендрагон вже не здається мені лиходієм століття.

— Коли вже ти згадав! — я глянув на нього. — Якось після цього інциденту ти заговорив про Істинних. Але так і не договорив.

— А… — вмить зам’явся той. — Це не важливо. Забудь. Колись повернемося до цієї теми.

Цікаво, що це за Істині у світі казок, що він так сильно подав назад? Але гаразд. Не хоче говорити, отже, не треба.

— Стоп! — різко дійшло до мене. — З якого часу ти став відступати від теми?

— Я завжди так роблю, коли треба проявити мудрість, — Брендан повернувся до старого стану! Він усміхнувся, повертаючи кермо. — Тобі так подобається моя увага?

Неймовірно, яким милим може бути. Чому одразу таким не був? Що ж, лишається сподіватися, що він не зміниться.

— Ще ти маєш познайомитись з моїми батьками, — видав він.

Я втупився в нього:

— Пробач?

— Пробачаю. Давно пора тобі вибачитись, — жартома (чи ні) відповів мені Пендрагон. — Мій батько, король Артур, хоче познайомитися з тобою особисто. Він бажає побачити зберігача особисто. Розумієш, він… Такий… — Брендан знову зам’явся, справа не чиста. — Вибагливий… Бажає все й одразу. Завжди всіма зневажає. Звик, що він сказав, а всі зробили. Тож завтра після уроків… Будь готовий.

Пам’ятається, він казав, що хоче мати гарний вигляд перед приїздом батька. Ну, не зовсім так. Просто я на нього мінеральну воду вилив, а він… Може, ось у чому вся проблема? Відносини батька та сина?

— У тебе хоча б є батько, — чомусь ляпнув я.

— А… Ну так… — Брендан швидко глянув на мене. — А твій…

— До переїзду сюди, я думав, він загинув у пожежі. Виявляється, він був не з цього світу, просто тато… Ще не готовий. Таке буває.

— Значить, ти все ж таки один із нас. Якщо дізнаюся, що в тобі тече кров мешканця Камелота, то будь готовий! — а потім фірмово усміхнувся. — Чиститимеш мені корону і приносити сніданки в ліжко.

Вміє підняти мені настрій! Я розсміявся з його слів, сподіваючись, що це був жарт, а не роздута зарозумілість.

— Гей, — я вказав на протилежну дорогу у вікні. — Якщо поїдемо там, то зекономимо п’ять хвилин.

— І нехай, — раптом озвався він. — Чого тільки не обговоримо за п’ять хвилин!

Мені стало приємно, але чому саме зрозуміти так і не зміг.

Вперше, напевно, ми з Бренданом порозумілися. Правду кажучи, це не зовсім те, що було в мене на думці в той момент.

Але я зрозумів все, вже лежачи на ліжку і пригадуючи кожну тему для розмови. Скажімо так, це почуття… хм… мабуть, зацікавленості. Я ніколи так не спілкувався з альфами і тепер важко збагнути. Може, моя «зацікавленість» просто незвичка? Будь-що може бути.

— Когось треба пороти! — о, тато повернувся з роботи.

Мабуть, уже чимось незадоволений. Я різко згадав, що поставив макарони на плиту і забув. Побіг на кухню та я вже розумів, що отримає не Фаїн, який під шумок притяг м’яку іграшку і почав її гризти, а я. Тому що плита вже не в кращому стані. Це ще м’яко кажучи. Піна давно сповзала зі стінок каструлі, тому…

— Бардак! — тато вимкнув газ. — Мелорі! Що це таке? Ти знаєш, що трапляється, якщо я беруся за прибирання? Бардак тільки зростає! Тому бери ганчірку і…

— Так-так! — поспішив я. — Пробач! — я простяг руку, ганчірка сама влетіла мені в долоню.

Це було так неусвідомлено, що на мить я завмер, не розуміючи, як так вийшло. Але не має значення.

— Я… просто…

— Вже магією розкидаєшся?

— Ні! Воно само! — я показав на ганчірку, але вийшло так, що вона спалахнула. Злякавшись раптовому вогнику, я викинув її в раковину і ввімкнув воду. — Чорт! Що це таке?

— Жарти від темної магії, — тато зітхнув, мабуть, намагається переключитися з роботи на ці незвичайні домашні справи. — Ти вперше настільки не зібраний. Скажи, що трапилося? Що на тебе так вплинуло? Ти закохався?

І тоді, подумавши про це, мені довелося безпорадно витріщити очі на тата. Тому що такий варіант подій є цілком реальним.

Примітки:

*Picture Me Broken — If I Never Wake Again

Ось він я, в кольорі,

Ні глянцю, ні чарівності, ні золота,

Сподіваюся, ти запам’ятаєш мене,

Закутаного в тіні і чорно-білі,

Щоб потішити душі, що провинилася,

Ти ніколи не бачив, як я розкривався.