Глава 12

Глава 12

Зупинка, день дощовий, вона зі мною поруч,
Кличу: «Ховайся під моєю парасолькою!»
“Bus Stop” | The Hollies

 

Нові Град розплився сірою плямою посеред моря зелені та кільця шпичастих гір, рясно всіяних сосновими деревами. Як недолуга калюжа застиглого цементу, місто вперто заявляло на свої права тихим гудінням вулиць, поодинокими покриками продавців та нечастими проїжджими машинами, а трохи далі від центру – беканням овець і вигуками пастухів. Пухнасті мініатюрні хмаринки розсипалися по схилах десятками, раз по раз збиваючись у купки, коли прудкі пастуші пси виконували накази своїх господарів. 

Великі міста – Нью-Йорк, Оттава, Токіо – розмірено проживають день, а ближче до темряви перетворюються в неонових гігантів, мов павлін, який розгорнув свій хвіст. Маленькі містечка не здатні до такого контрасту. Їхня цнотливість, буденність, нудьга пересікає захід сонця і так і залишається незмінною. Нові Град не був винятком. За весь час їхнього з Ніною бродіння по місту без визначеної мети Доріс помітила лише два паби та один клуб, вхід до якого був вдало замаскованим клумбами сусіднього будинку. 

Будівлі тіснилися один до одного, кутаючись від вітрів, які линули звідусіль вниз, прямісінько на вулиці. Тут вони носилися, як скажені, чіпляючись пальцями за волосся і манжети. А житлові квартали захищалися парками і пишними огорожами. Майже біля кожного будинку, будь це п’ятиповерховий хрущик чи місцевий супермаркет, стояли лавочки і непоказисті приземкуваті газетні будки. Оголошення та афіші кидалися в очі, відтіняючи монотонність сірих стін. 

Як і в перший день Соковія аж сочилася всеможливими ароматами. Від свіжоспеченого домашнього хліба на дерев’яних ятках (Ніна купила одну буханку, пояснивши, що місцеві приправляють його лавандою і тісто виходить божественним) до ошатних алей, не вражаючих розмірами, але акуратністю і структурністю. Коли вони проходили повз одну з таких, очам відкрилася невелика площа, вимощена світло-цегляною бруківкою. По периметру стояли лавочки, всіяні пенсіонерами, матусями з грибочками-візками і татусів, що по п’ятах слідували за белькочучими дітьми. Закохані пари тулилися під деревами, вдаючи, що якщо вони не бачать нікого навколо, їх теж неможливо помітити. Ступаючи акурат в акурат по ромбовидній плитці, Доріс прокладала шлях до серцевини кам’яної жоржини, якою і була власне площа.

Вух торкнувся тринькіт гітари. Група вуличних музикантів, три жінки та два чоловіки, постеливши сорочки і куртки на футляри своїх же інструментів, грали якусь із тутешніх народних пісень. Доріс зачаровано зупинилася, стиснувши лямку рюкзака.

– Подобається? – вона чула, як усмішка торкнулася вуст Ніни. – Це полька з “Проданої нареченої”. Щоправда, на сучасний лад.

Одна з жінок-музикантів тримала на колінах небачений досі Доріс струнний інструмент, схожий на півмісяць. Майже невагомо пестячи пальцями струни, жінка змушувала його дзвінко переливатися від лоскоту.

– Що це за штука?

– Гуслі. Корінний слов’янський інструмент. Чесно кажучи, особисто для мене вони трохи банальні, але наш народ від них у захваті.

Група грала, повністю володіючи увагою людей у парку. Навіть досі кусюче морозне повітря не торкалося їх розчервонілих щік та ніг, що невгамовно відбивали такт по землі. Один із чоловіків викрикнув щось гучне і різке, його голос вдарив по вухах незгірш від барабанів між  колінами. Натовп озвався не менш гучним викриком, від чого в музикантів наче відкрилося друге дихання. Полька сягала свого піку.

– Що це означає? – Доріс і самій довелося прикрикнути, щоб бути почутою.

– “Како си?” перекладається як “Як вам?”. А “Ми смо добро!”, відповідно, як “Нам добре!”. Публіка любить, коли її цінують.

– Чесно кажучи, коли їхала сюди, не думала, що тут так цікаво, – Террі ствердно кивнула на пропозицію Ніни рушати далі. Вони покинули алею, однак полька повністю затихла лише тоді, як вони вийшли на головну вулицю. Її мотив, схожий на стрімкий маршрут американських гірок, з тремтячими злетами і трагічними падіннями, приліпився до Террі, і вона продовжувала муркотіти її собі під ніс.

– Думаю, ти не одна така. Про Соковію мало хто говорить. Зазвичай її плутають зі Словаччиною, Угорщиною або Закарпаттям, – Ніна стисла губи. – Це несправедливо. 

Ніна зупинилася і рукою сіпнула Доріс, яка, відволікаючись то на різнобарвні вивіски, то на вуличні розмови, геть не помітила приземкувату будівлю з цегли і дощану вивіску соковійською. Стрейт кинула сумку на плетене крісло на вулицю, мовчки кивнула Доріс, щоб та сіла за столик.

– Тут подають національні страви. Тобі має сподобатися, якщо любиш багато м’яса, картоплі і перченої підливи.

– Я така голодна, що ладна з’їсти власний лікоть, – букет польових квітів, що прикрашав столик, ховав її обличчя.  

– Вдавишся своїми ж кістками, – пирхнула Ніна. – Я б радила спробувати курячий паприкаш. Ним дітей годують ледь не з народження.

Стрейт проковтнув тьмяно освітлений коридорчик, наостанок окропивши її плечі низками скляних намистин, що висіли над дверима, мов грона спілого винограду. Доріс вдихнула свіже повітря. Сягнула по скетчбук, витягла олівець. Вирішила зробити начерк церкви за чотири квартали від них – широка центральна вулиця вела прямісінько до неї (як і три інші, потім пояснила Ніна). Вона накреслила корпус, вималювала колони і один опуклий купол. Повз неї пронеслося декілька машин, вітер з-під колес змусив намистини схвильовано захилитатися.

– Я замовила тобі паприкаш і трав’яний чай. З чебрецем, – Ніна плюхнулась на місце навпроти, невідь звідки в її руках опинився антисептик. “Біолог, як не як”, подумки хмикнула Доріс.

– Що малюєш? – Ніна витягнула ніс, намагаючись зазирнути їй під руки.

– Он ту церкву. В нас я таких не бачила.

– А-а, ту. Це храм Святого Стефана. Точніше те, що від нього залишилося.

– А що трапилося? Згорів? – кам’яні стіни церкви й справді вкривала чорна кіптява, яка навіть з такої відстані кидалась у вічі. Ніби якийсь отруйний грибок, злоякісна пліснява торкнулася серцевини цього міста. 

– Майже. У дев’яносто дев’ятому тут були заворушки. У Нові Граді хотіли збудувати тимчасові бази для військових навчань, жителі були проти. Та це й не дивно, Соковія не встигла оговтатися від лещат Радянського Союзу, як її захотіли перетворити на суцільну воєнну інфраструктуру. Прощавай свобода, прощавай освіта і культура. Люди масово виходили на мітинги, блокували дороги, будували барикади. Не допомогло.

– Їх придушили?

– Аякже. За якихось чотири дні. Храм став останньою точкою опору, дивно, що не він постраждав найбільше, – Ніна зітхнула і взяла до рук серветку. Почала відривати клаптик за клаптиком, стьобаною ковдрою вкриваючи джинси. – Біля нього був дитячий будинок, то його випадково підпалили. Тому храм такий почорнілий. Не може відчиститись від їх криків.

Доріс тихо відклала малювання. Тільки зараз помітила красномовну  прогалину між дальніми будинками, таку собі “сліпу зону”, де вишикувався ряд сміттєвих баків і гасали вуличні собаки. Ближче до бетонних сходинок церкви самотньо стирчала гойдалка. 

– Мені шкода. Це жахливо.

– Скоро буде річниця, чотирнадцять років. Офіційний день трауру. Навіть наші його шанують.

Було важко повірити, щоб “їхні”, тобто Гідра, брали до уваги чуже горе, коли зазвичай далі власних загарбницьких планів нічого не бачили. Хоча, відчуваючи смуток, який охопив Ніну під час розповіді, вона все ж повірила.

– Мені подобається Соковія. Я почуваюсь тут як вдома, – тихо проказала Доріс. – У Вашингтоні все по-іншому. Геть… По-іншому.

Ніна насторожила вуха. Доріс рідко говорила про себе. Вона не справляла враження замкнутої в собі, навіть навпаки. Від неї линула лінива енергія, якою ні з ким було поділитися, запаси, приховані глибоко всередині, невідомі їй самій. Вона пульсувала, як атомна бомба. І все ж Ніна мало що знала про Террі. І всім серцем бажала знати більше, хоч Брок не одобрював їх дружбу. 

– Вона всього лише жалюгідний щурик з каналізації Щ.И.Т.а, а ти возишся з нею, вдаючи зацікавлену, – дратувався він, розвалившись у неї на колінах. Тоді, коли її руки знаходили його живіт, Брок забував про Террі і вони більше не говорили про неї. 

Ніна боронила Доріс перед ним і готова була боронити її перед будь-ким, хай би й самим Штрукером. 

Або Зимовим Солдатом. 

Здається, Доріс відігнала той жахливий четвер геть. У неї все ще були синці – і то великі, вона бачила, – а при кожній згадці про Агента все її витончене тіло напружувалось і настовбурчувалось. У такі моменти їй хотілось зробити все, щоб Доріс, яка так старанно називала себе Бонні, зрадила Щ.И.Т., зрадила Ф’юрі і залишилась в Соковії. 

З неї вийшов би непоганий агент. Террі пахала як віл, вимотуючи себе біля груші чи на полігоні; зачиняючи ввечері лабораторію, Ніна бачила, як важко пленталася та в душову. Її мучило сумління, що всі ці намагання є марними, і вона нічим не може зарадити. 

– Спробуй, – Ніна простягнула ложку, повну духмяної золотистої каші, підставивши під неї долоню. Від скуштованого в Террі очі закотились від задоволення. Знизу паприкаш обдавав шию гарячою парою. 

– Просто божественно. Що це? – вигукнула вона, шарпнувши запорошеною кросівкою по асфальту. 

– Мамалига з маком і хризантемами.

– Ви добавляєте квіти у все, правда ж?

←◁↭▷→

Щойно стемніло, вони вдвох ввалились в квартиру Ніни. Вихиливши по дорозі додому одну пляшку вина на двох, жінки не могли сказати й слова, при цьому не вибухнувши сміхом. 

– От скажи, хто ж знав, що той чолов’яга вимагатиме поцілунок за один келих! – Ніна ледь не впала, балансуючи на одній нозі, а з іншої стягуючи легкий Тімберленд. Від нового нападу реготу Доріс навіть неспроможна була вичавити з себе щось на подобі сміху. Вона беззвучно схилилась, відкривши рота, її плечі здригались. 

– Май на увазі, в мене лише одне ліжко, але двоспальне. 

– За умови, що ти не хропеш, мені все підходить. Майра вночі надто голосна, я постійно набиваю вуха ватою, – Доріс прослідувала за Ніною, розглядаючи невеликі кімнати. 

Майже не голодні, вони перекусили одним йогуртом на двох у чистій кухні. Чистій від того, що, як зізналась Ніна, вона майже не готує сама. Йогурт був протермінованим, проте вони таки з’їли його. 

Вінтажні шпалери в трояндочки, дерев’яні меблі і скрипучий паркет, нарівні з ситцевими фіранками і порцеляновим сервізом так влучно характеризували Стрейт, хоч квартира й не була її. Двері на балкончик були відчинені навстіж, але Доріс не було холодно. Руда господарка тих трьох кімнат заходилась допомагати перенести її речі в спальню. Ніна переодяглася в легку блузку в блакитну смужку, подерті джинсові шорти, а волосся перев’язала стрічкою. 

– В такому мені лише на городі збирати суниці, – пожартувала вона. Проте для Доріс вона досі залишалася вельми чарівною, навіть стоячи посеред кімнати в домашньому одязі, руки в боки, на ногах яскравий педікюр. 

Вони завзято взялись потрошити речі Террі. Доріс завбачливо вхопила рюкзак, у якому лежав скетчбук, ноутбук і косметичка, а Ніні віддала дорожню сумку з одягом та іншими не надто важливими речами. Скінчилось все тим, що дві жінки розсілись на підлозі перед ліжком і розмірено балакали, фарбуючи нігті. Доріс пошпурила рюкзак в куток між дубовою шафою та столиком, тому спокійно наносила вишневий лак на нігті. 

– Я живу тут вже півтора року, але ніяк не можу призвичаїтись до цвіркунів, – Ніна притиснула палець до губ. Доріс нашорошила вуха. Комахи й справді заливалися міні-оркестром під вікнами трьохповерхівки. 

– Хочеш чаю? Я піду зроблю, – Ніна піднялась і попрямувала до дверей. Ногою вона зачепила косметичку Доріс, і та з грюкотом впала, її вміст розсипався різноманіттям помад, ножиць та пилочок, папірців і давно забутих записок. 

І обручка. Обручка Волтера, срібний перстень з досить таки пристойним сапфіром, просковзнула по дошкам, як на зло блискаючи прямісінько в очі. 

– Це твоє? – Ніна встигла першою. Террі лише боляче вдарилась ліктем в спробі перехопити той клятий перстень. 

Стрейт підозріло вигнула тонку брову, і Доріс здалась. 

– Ти розкусила мене. Я заміжня,  – Террі розвела руками, непомітно впустивши краплю червоного лаку на паркет.

– Ти мала паскудниця, чого мені не розказала? – Ніна з докірливою посмішкою присіла назад, забувши про чай. – Ану, давай, розказуй: хто цей щасливчик? 

– Пф-ф, яке там щасливчик. Скоріше жертва, – Доріс натягла обручку на палець і піднесла до світла. 

– Ну, то хто він? 

Хто такий Волтер Лейн? 

Той, хто привів її в Щ.И.Т. 

Той, хто якось змусив її переодягти сукню, бо вона здалась йому занадто відкритою, а на вечірці зник, залишивши її саму. 

Той, кому не потрібна сила, щоб тримати її на припоні. 

Агент. Чоловік. Людина, яку вона ненавидить.

– Він працює лікарем. Хірургом, – випалила перше, що спало на думку. Волтер таки вмів справляти кістки, лише не в той бік. 

– А ти агентка. Він знає? 

– Знає. Від нього важко щось приховати, – він навіть знає, на якій хвилині вона починає пускати сльозу під час “Людини дощу” чи які пісні слухає, коли не може заснути. Що вже тут говорити. 

Ніна аж горіла від зацікавлення. Вона нетерпляче плеснула себе по колінах. 

– Ну, ну, розкажи щось про нього. Як його звати? Який він? – її голос знизився до змовницького шепоту. – Добре танцює в ліжку? 

– Та ну тебе, дурепо, – Доріс буцнула її кулаком, від чого руда знову засміялась. 

– Не хочеш розказувати, то не розказуй, про мене. Мабуть, піду таки заварю чай. 

Доріс опустила погляд на свій палець, на якому красувалась обручка. Витончена, майже невагома і крихка, вона здавалась важчою за гирю на ланцюгу. Террі поспіхом стягнула її, ніби та обпікала шкіру, і закинула назад в косметичку. 

Волтер у Вашингтоні. А вона тут. І нічого критися, ніби вона під наглядом. 

Доки Ніна шуміла на кухні, Доріс перебралась на ліжко і відкрила папку, дану їй ще зранку. Вона майже зіщулилась, очікуючи на черговий одинокий аркуш, але, на превеликий подив, всередині виявилось листків з п’ятдесят, якщо не більше. До того ж, багато фотографій, схем і видрукованих докладів із широким підписом Котніка.

Вона з головою поринула в гирло брудного потоку, змішаного з холодних, байдужих описів місій та кількості жертв, яка варіювалася від статті до статті. П’ятеро, двоє, три десятки… Того збила машина, водій зник з місця трагедії. Інші отруїлись газом у власному особняку, доки відпочивали у спальні. Попри всю жахливу картину, яка дедалі більше вимальовувалася (а Солдат був пречудовим художником), Доріс не могла не захопилися, з якою майстерністю він це робить. За останній місяць – той, який вона провела тут, у Соковії – він усунув більше п’ятнадцяти цілей, які так чи інакше стояли на шляху Гідри. 

І його жодного разу не впіймали. Навіть не помітили. 

Очевидно, Котнік мав особистий інтерес до кілера. Його доповіді ніколи не були сухою констатацією фактів – на прикріплених скрепками до основних бланків блокнотних листах були геть інші записи олівцем. Саме вони й зацікавили її найбільше. Відчепивши один з таких листочків, Доріс піднесла його ближче. Вона не була впевнена, що зможе ввімкнути перемотану ізолентою лампу, не гепнувши себе струмом. 

Почерк Бояна був важким для читання, але слова наче самі говорили до неї:

«Він справді дивовижний. Ця людина – це жива ходяча стриманість, такий собі клубок приструнчених емоцій. Він мовчить, коли я працюю з даними, але у нього понад сто змішаних виразів обличчя, які змінюються ледь не щохвилини. Так, ніби він не може вирішити, що почуває».

І ще безліч подібних нотаток, усі зосереджені на Агенті як таємниці, скриньці Пандори, яку Котнік з азартом намагався розкрити. Безуспішно. 

Ніна зупинилась в дверях, з паруючими горнятками в руках, декілька довгих пасм вибилися із загального хвоста і тепер безвільно звисали на лоба. Вона раз по раз дмухала на них. 

– Ти виглядаєш так, ніби таки збирала суниці на городі. Велетенському городі з тисячею грядок і старим смердючим попихачем, в якого засмальцьована сорочка і щоки як в мопса. 

– Які там суниці. У мене на них алергія, – Ніна опустилась на ліжко, балансуючи з горнятами. Одне вона подала Доріс, сама вхопилась за надщерблене вушко і надпила. – Щось цікаве? 

– Штрукер дав її мені. Тут дуже багато всього. Котнік давно працював з ним? 

– Весь час, поки Агент був тут. Приблизно два роки. 

Два роки! Та за цей час Щ.И.Т. міг легко вхопити не тільки Солдата, а й усю ту братію зі щупальцями! Доріс обурилась на Ф’юрі і його бездіяльність.

– Схоже, що Котнік був реально зацікавленим у Солдаті. Глянь на це все, – вона розсипала на ворсистій ковдрі різні за розміром записки. 

– Це Хоукінс просив його записувати поведінку Агента. Рендалл дуже прив’язався до нього, – Ніна сьорбнула ще чаю. 

– Справді? 

– Ага. Вони поводяться, як друзі. 

Це вже було щось. Солдата можна шантажувати – взяти в заручники Хоукінса, або пригрозили вбити його. Всі люди стають м’якосердими, коли це стосується життя їх близьких. 

Як добре, що їх у неї немає. 

– Знаєш, гадаю, пора спати. В тебе завтра важливий день. 

– О ні-і-і, – протягнула Доріс, а тоді вперлась чолом об Ніну, ледь не розливши вміст горнятка. 

– Я не зможу. Я боюсь його.

– У тебе все вийде. Я буду поруч, Хоукінс теж. Агент не такий звірячий, яким тобі міг здатися.

Ніна брехала, гладячи подругу по плечі, відчуваючи, що вчиняє дещо несправедливо. Ніхто не відбувався декількома синцями після сутичок з Солдатом, хай би якими дурними вони не були. Їй залишалося надіятись, що гостроязика Доріс, настрій якої щоразу мінявся від невідомих факторів, не бовкне чогось, чого не варто було б. 

Водночас сама Доріс подумки пообіцяла собі, що завтра перевершить Зимового в його байдужості до навколишнього. Вкриє себе крицею, збудує огорожу, обірве дроти почуттів. Набуде тотожного знаку “мінус”, щоб їх магніти не притягувалися.

Вони вклалися, відкинувши ковдру на сам кінець, перебираючи її пальцями ніг. Світло вимкнули, і лише мерехтіння тонкого, як лезо, місяця освічувало напастований паркет і ногу Ніну, роблячи її шкіру перламутровою. 

Доріс вагалась, чи Ніна вже спить, але таки почала, дивлячись у стелю:

– Його звати Волтер. Ми познайомилися з ним у бібліотеці, коли він не міг знайти книгу. “Примарного коханця”, уявляєш? 

– Він читає “Арлекін”? Господи, Бонні, і ти вийшла заміж за чоловіка, який читає порнографію, прикрашену любовними кліше? 

– Я шкодую про це, – випалила Доріс. Ніна тихо сопіла під боком, її рука знайшла руку Террі і переплела їх пальці. 

– Тоді чому не розведешся? 

– Це не так легко, – після задумливої паузи вона видала, гигикнувши: – Принаймні в ліжку він знає декілька танців. 

Ніна тихо засміялась і сильніше стисла її долоню. За мить дві жінки заснули, і лише хижа усмішка місяця, як Чеширського Кота, зяяла на оксамитовому небі.