Глава 12. Замовлення

Лист, написаний на друкарській машинці – подібний стиль, на думку Естер, не личив початку двадцять першого століття. Дорогий папір і незмінний займенник «ми» вказував на явну манію величі автора, а останнє речення – на безвихідь, про яку той, хто написав листа, точно знав. «Ми готові прийняти будь-який ваш вибір, але все ж маємо надію на вашу розсудливість».

«Якби я знала, що так вийде, ніколи в житті б не бралася за той репортаж про їхній клятий Орден», – вкотре подумала жінка. – «Хто б не написав це, вибір у мене справді небагатий: розговорити малого або здохнути з голоду», – вона втомлено опустила голову на стіл і ще раз переглянула текст листа. Хто б його не відправив, йому було відомо і про втрату роботи після спроб знайти інформацію про Орден, і про знайомство з Кастільйоне, і про відчайдушні спроби взятися хоч за якесь заняття, за яке б платили. За інформацію про речовини автор призначив винагороду, якої могло вистачити на кілька років життя.

Перша проблема починалася там, де закінчувалися знання Кастільйоне – в пропорціях і дозах. Про них мессір мав тільки відносне уявлення й цілком покладався на хіміка, який розшифрував і відтворив ці препарати. Звідси витікала друга проблема – хіміком був молодший із тих двох мисливців, з якими вона намагалася поговорити про Орден за два роки до цього.

«Подумати тільки, я йду на ділові переговори, від яких може залежати моє життя, з підлітком», – Естер пригадала, як він говорив із нею напередодні. – «Боюся, від цього справа тільки ускладнюється. Малий явно не з тих, які скажуть що завгодно, достатньо тільки сісти навпроти у сукні з достатньо глибоким декольте. Але він все ще дитина… Ні, не час падати в сентиментальність. Якщо за інформацію мені платять – я її дістану. Все одно авансу надовго не вистачить», – жінка підвелася з-за столу й налила собі води. До зустрічі залишалося зовсім небагато часу.

***

«За документами мені двадцять один. І давно мені двадцять один? Наче як два роки, від біологічних чотирнадцяти», – лицар на мить задумався, перекладаючи документи з кишені штанів у гаманець. – «Мені не варто так довго залишатися наодинці. Хоча чому? Я боюся впасти у відступництво? Але ж сам погодився займатися сіткою Кастільйоне. З бажання допомагати? Радше з необхідності нести відповідальність за свої речовини. Мессір має благородну мету, але без тієї бази, яку маю я, його плани так і залишаться планами», – він глянув у дзеркало, поправив рукавички й ще раз переконався, що клинок на поясі не надто помітний під краєм піджака.

Інгвар спустився в ресторан, де й призначив зустріч. До початку залишалося п’ять хвилин, але Естер вже була на місці. Коли хлопець підійшов, вона встала й простягнула йому руку на знак вітання. Він стис її долоню й сів навпроти.

– Бачу, вам була дуже потрібна ця зустріч, пані Конде, – беземоційно промовив лицар. – Отже, в чому полягає питання?

– Ваші формули. Той, хто мене найняв, готовий дуже дорого заплатити за них. Йдеться не про сам синтез речовини – потрібна тільки інформація. Пропорції, дози… Побічні ефекти. Все. Назвіть ціну, – жінка розуміла, що тягнути з метою зустрічі не варто.

– Це все? – він ледь підняв брову. – Мушу вам відмовити. Я не володію інформацією, яка була б хоч чимось корисною для вашого замовника.

– Чому ви так думаєте? – Естер не хотіла здаватися так легко.

– Бо не знаю, хто замовник, – коротко відповів Інгвар.

– А, ви про це… Можете бути певні, що це не Орден. Замовник дає вам гарантії анонімності.

– Але ж йому відомо, хто я. Про яку анонімність може йти мова? – лицар на мить відвів погляд. – І мені й без вашого уточнення ясно, що замовник не з Ордену. Учням і лицарям формули ні до чого, а в магістрів на момент посвяти вже проведена незворотня ініціація – нема сенсу такими шляхами здобувати інформацію. Тому давайте звузимо коло пошуку і я повторю запитання: хто зробив замовлення?

– Ви мені й так не повірите, – вона втомлено опустила лікті на стіл, – але я уявлення не маю. Я отримала лист. Потім вельми пристойний аванс на рахунок. Потім ще один лист. Як би не було, це робота, за яку платять. Наче ви самі ніколи не брали приватних рейдів…

– Брав. Я вас не засуджую, але й ви зрозумійте – інформації, яку вам замовили, не існує в природі.

– Мессір Кастільйоне підтвердив, що ви погодилися працювати з ним. А його основний проєкт зараз – так звана сітка. Як мені відомо, вона не обмежується контрабандою. Ви розкрили складові синтезу, тож чому б вам не отримати за ваші розробки ще й гідну оплату? – жінка не уявляла, чим можна спокусити опонента.

– Дякую, але пропозиція мені не цікава. Моя робота й так оплачується, – повторив Інгвар і раптом запитав: – А який ваш інтерес у цій справі, пані Конде?

– Я отримаю кошти за посередництво і матиму за що існувати, – слабо всміхнулася Естер. – Послухайте, я взагалі не в курсі ваших внутрішніх справ – мене вони не стосуються. Але мені необхідна ця інформація. Окей, продавати чи ні – діло ваше. Та мені просто цікаво, чому одразу ні? Боїтеся, що інформацією скористаються з якою-небудь нехорошою метою?

– Боюся, що навіть якщо я спробую пояснити, в чому полягає суть синтезу, в мене нічого не вийде. Я просто бачу ці сполуки і все. Тобто, єдиної формули, яка вам потрібна, в житті існувати не може.

– І чому так?

– Хоча б тому, що я мушу знати, для кого створюю препарат. Сандро два роки користувався зміщеним циклом – ефект є, але без первинної ініціації організм просто отримує хорошу регенерацію й фактичне безсмертя. Для полювання цього мало, спектр відчуттів не розкривається так, як міг би… Наче нормально, але не ідеально, – Інгвар відкинув офіційність, коли мова зайшла про його розробки. – В сенсі, я можу продати вам формулу, але ваш замовник заплатить за інформацію, яка не має жодного сенсу. Пропорції варіативні – як думаєте, чому Сандро так необхідна моя участь у справі? Кожна доза розробляється під організм, як при ініціації. Фактично, це і є ініціація – мессір робив тільки вторинну, загальну. В той же час я наполягаю на введенні двох доз, але вам ця інформація нічого не дасть. Щоб виконати ваше прохання, мені доведеться написати ще з два томи супровідної інформації, включно із основами біохімії й трактуванням моєї логіки синтезу.

– Та невже ви думаєте, що персона, яка готова викласти за одну формулу цілий статок, не здатна найняти спеціалістів, які її розшифрують? – Естер сказала це з відчаєм. – Ви, перепрошую, не єдиний хімік на планеті! Тим паче, у вас навіть немає профільної освіти! Ви підліток, чорт забери… – вона потерла скроні. – Не в образу сказано.

– Все правильно, – всміхнувся Інгвар. – Але попри це все ви зараз витрачаєте час на мене й, мабуть, подумки криєте мене триповерховим італійським матом. Чи не італійським? – чомусь перепитав він так, наче справді зацікавився.

– Італійським, але через кожні два слова ще й німецьким, – вона вимучено всміхнулася у відповідь. – Невже зовсім нема варіантів? Ну, крім того, де ви посилаєте мене в далекі гори пішки або витрачаєте ще кілька років на написання двох томів методички із синтезу.

– Щойно подумав, що є ще один… – замислився лицар. – Як далеко ви готові зайти?

– В мене нема роботи, я вже півтора роки катаюся Італією за рахунок секти Кастільйоне, час від часу ловлю блядські приступи, крутіші за будь-який бед тріп… Я готова робити будь-що, за що платять.

– Приступи?.. – зі всього сказаного хлопець зреагував тільки на це. – Наскільки серйозні?

– Та жити можна, – відмахнулася Естер. – То що за варіант?

– Кажете, замовник, якому дуже треба, знайде спосіб розшифрувати формулу… – відсторонено повторив Інгвар, після чого сфокусував погляд на жінці й взяв її за руку: – Ми можемо ініціювати вас.

***

Альда прокинулася близько одинадцятої ранку. В кімнаті вона була сама – магістр не дозволяв собі спати так довго. Холодний душ на контрасті з гарячим римським полуднем допоміг прийти до тями, хоча дівчина не збиралася займатися нічим особливим – по правді кажучи, їй хотілося тільки поснідати й лягти назад у ліжко.

На столі Рейн помітила записку від магістра. Звично сівши на стіл, Альда розгорнула її. «Привіт, міледі. Я мав справи в місті, тому не хотів тебе будити. Сподіваюся, ти не будеш дуже зайнята сьогодні ввечері – буду вдячний, якщо ти складеш мені компанію в оперному театрі. Постарайся не дуже нудьгувати, доки я не повернуся».

Довго чекати не довелося – Хеммінг прийшов за сорок хвилин. Він мимоволі усміхнувся, дивлячись на Альду, після чого міцно обійняв її. Неспішно відсторонившись, простягнув дівчині пакет із логотипом котрогось модного дому з тих, які Рейн бачила в центральному районі. Вона несміливо зазирнула всередину й витягла довгу чорну сукню і такі ж класичні черевички.

– Як тобі? – магістр помітив, що дівчині сподобався подарунок.

– Гарно, – вона всміхнулася й відкинула з обличчя неслухняні пасма. – Тільки не для бездомної художниці, мабуть… В сенсі, це ж мало б бути дорого…

– А ти хіба працюєш у податковій? – у властивій йому манері запитав Аркеллсон. – Не хочеш приміряти? Я можу вийти.

– Що ви там не бачили, вельможний лорде… – розсміялася Рейн і зняла футболку. – Тільки я пригадую, що у вас чорний носять магістри. І тут такий вибір…

– Магістри і їхні супутниці, – чоловік дочекався, доки вона вдягнеться, допоміг поправити спідницю і поклав перед Альдою черевички. – А якщо ці магістри благородної крові, то їхнім супутницям можна… Ні, навіть треба ще дещо, – він дістав із кишені піджака діамантове кольє і надягнув його на шию дівчини.

– Хем, це так… – Рейн не знала, що сказати. – Це надто дорого. Не для таких, як я, розумієш?

– Байдуже, – магістр поцілував її. – Мені байдуже, що й для кого. Нехай тобі теж буде байдуже. Чи є комусь якесь діло? Не думаю. Я хочу, щоб ти була зі мною. Хочу, щоб народила дитя, в якому тектиме моя кров.

– Дитя? – з усмішкою перепитала вона. – Хіба ще не рано про таке говорити?

– Не рано чи не пізно? – весело запитав він. – Ми вже пов’язані. Ти вже моя, – Хеммінг м’яко поцілував її в скроню. – Хіба я не казав, що шлюби в Ордені – річ майже така сакральна, як ініціації?

– Може й казав, – Альді не подобалися розмови про серйозні речі. – Але хіба ще не занадто рано думати про шлюб? Тим паче, якщо це річ сакральна, навіщо поспішати?

– Хто знає… Скажи, чи не могла ти вчора завагітніти? – раптом запитав він.

– Що? – розгублено уточнила Рейн. – Ні, що ти… Навряд.

– Навряд, кажеш… Окей. Якщо раптом знатимеш точно – ти ж не приховаєш, правда?

– Не сподівайся, – всміхнулася вона. – Все, досить цих розмов про дітей і шлюб. Я ще надто молода.

– Не хочеш заміж? – здивувався магістр. – А чого ж тоді хочеш?

– Ну… – вона кокетливо глянула на себе в дзеркало. – Хочу красивих суконь. Хочу цяцьок. Хочу жити в центрі Риму або… звідки ти?

– Ірландія, – Аркеллсон погладив її плечі. – Вотерфорд. Невелике місто. Найстаріше в країні.

– Хм… Найстаріше, кажеш? Тоді хочу жити в такому, знаєш, гарному маєтку, з купою персоналу, їздити верхи на сірій кобилі… Писати картини, організовувати виставки… Ось що хочу.

– А заміж?

– Який заміж? Мені всього сімнадцять, – відмахнулася Альда. – Ще хочу закінчити університет, якщо мене б туди взагалі взяли… По світу поїздити хочу. На Півночі, кажуть, гарно. Ти був у північних країнах?

– Був, – видихнув він. – А дітей ти не хочеш?

– Може й хочу… Але не зараз. Типу, куди мені діти? Я й житла толком не маю… Роботи не маю…

– А ти хочеш працювати?

– Не знаю. Треба, напевно. Я могла б стати акторкою… Або танцівницею в барі…

– Ні, не могла б, – твердо сказав магістр. – Просто кажи мені, якщо щось потрібно. Ці руки, – він поцілував її долоню, – повинні обіймати моїх дітей, а не пілон перед якимись не вартими уваги роззявами. А зараз… А давай прогуляємося? За два місяці я жодного разу не бачив ваших музеїв.

– Зате путівник тоді перечитав, певно, рази чотири.

– Коли?

– Коли приїхав.

– Наслухався від Птаха лекцій про прекрасне, хоча не пригадую, щоби хоч раз просив про них, – чоловік пригорнув її. – До вистави ще повно часу. Глянемо якусь виставку, пообідаємо… Не тривожся від того, що я кажу. Не хочу, аби ще ти мене боялась.