Глава 11

Глава 11

Крізь вогонь і воду –
Він буде чекати, поки
Ти не доручиш себе йому
“The Killing Moon” | Roman Remains

 

Не встигла вона пройти й кількох кроків, покидаючи вбиральню, як із бічного коридору виділилась постать. Доріс не бачила її, тому завмерла, коли чиясь важка рука лягла їй на плече, а тоді рвучко розвернула до себе. 

Такої кислої міни на його обличчі вона ще не бачила. 

– Якого, блять, хріна ти повсякчас влипаєш в якесь лайно? 

– Залиш мене в спокої, Френку, – огризнулась вона, назвавши його несправжнім ім’ям. – Принаймні, я роблю хоч щось, щоб просунутися вперед. А ти можеш продовжувати вдавати з себе страуса.

Брок заскреготав зубами, його засмаглі вилиці напнулися і зморшки в кутиках очей поглибшали. Він вхопив її за передпліччя і відтягнув подалі від дверей. 

– Доріс, припини робити дурню, – ледь не по буквам процідив він, відпускаючи її. 

Доріс розібрала нагла злість. Він стоїть тут, нічорта не зробивши за весь місяць, і вказує їй, як маленькій. Вона не відчувала звичного напруження, яке з’являлось разом із людьми, які мали набагато більший досвід, – лише безсилу лють і гостре свербіння на кінчику язика. Вона щойно вбила людину, щоб її погладили по голівці, приказуючи, яка ж хороша вона дівчинка. Вона, яка власному чоловіку заперечити була нездатна. А цей мудак лише чіпляє на неї заборони. 

– Я не дитина, щоб стояти перед тобою і відчитуватись. А ти далеко не мій татусь, хоч тільки те й робиш, що обмежуєш мене. Геть із моєї дороги. 

Вона обігнула його, сильніше стискаючи папку. Він не забере її в неї. Нізащо. Не для цього вона сім годин на день конала в спортзалі, на полігоні та в тренажерному залі, збирала і розбирала зброю до появи мозолів, доки Андервуд чатував поруч із секундоміром в руках. Не для того вона просаджувала залишки зору, витріщаючись на яскравий екран ноутбука в пошуках любих зачіпок, доки Майра добросовісно хропла ліворуч. 

Волтер залишився позаду, а новим вона обзаводитись не прагнула.

– Давай, правильно! Коти все до чортів, – Доріс уявила, як його слова трощаться об її спину. Власне несказане все ще норовило вискочити назовні, але геть зовсім псувати їхні стосунки не варто. Рамлоу все ж єдина ланка, яка пов’язує її зі Щ.И.Т.ом. 

– Пірсу це не сподобається. Ти тільки накличеш на себе непотрібні підозри.

Террі не зупинилась, хоч в скронях схвильовано загупало. 

– А підозри з’являться, повір мені!

Доріс кортіло відповісти дошкульним сарказмом чи тим типом фраз, якими головні герої бойовиків кидалися наліво-направо, вражаючи ворогів своєю дотепністю. Але все, що приходило на думку, – це розвернутися і подразнити його висунутим язиком. Тому вона промовчала, залишивши Брока позаду. 

Рамлоу завзято зачортихався, щойно Террі зникла за поворотом. Він запустив долоню у волосся, масні пасма сковзнули між пальцями. 

Пірс його вб’є. Їхня остання розмова вийшла на диво “дружелюбною” – гендиректор метав блискавки та грім у Вашингтоні, коли почув про “невеликі розбіжності в думках” між ним та Доріс. А новина про те, що Доріс щось підозрює, взагалі гільйотиною впала б на бідну брокову шию. Сам Рамлоу опісля весь вечір ходив вздрочений і набундючений, навіть не пригладжуючи розтріпаної зачіски. На полігоні запобіжник його Зіг Зауера заклинило, він накричав на Стрейт, і та включила свій ввічливо-різкий режим, від чого його плани на вечір пішли коту під хвіст. Одним словом, Доріс завдавала чимало турбот лише тим, що була такою маніакально відданою справі та золотому слову свого вашингтонського покровителя. 

У нього наказ, ясний як день: залишатися в колі її довіри. Ні зайвого кроку всередину чи звідти. Бути хорошим компаньйоном за пивом і грати роль старшого брата. Контролювати її, не торкаючись навіть пальцем. Не нав’язуватись. Не дати дізнатися правду.

Поки що його результат дорівнював нулю. Чи навпаки, цілій десятці? Фактично, Доріс зробила те, що хотіла (якщо це зробила таки вона, а він був більш ніж у цьому впевнений), і він не завадив їй. Однак чи все, скоєне нею, має сходити їй з рук?

Коли до нього дійшло те, що Котнік, з яким він неодноразово дивився футбольні матчі у пабі, заодно жуючи бастурму, був знайдений мертвим, його настрій взагалі зник. І знайдений не ким-небудь, а Бонні Бішоп, цією тихою секретаркою, яка повсякчас щось писала на першій-кращій серветці або занадто гучно сміялась. Агенти з великими труднощами могли пригадати її обличчя, але вони пам’ятали, як ця жінка встигла виконати доручення на весь день за рекордні дві години. Вона нажила собі певної слави, нейтральної серед колег і схвальної поміж керівництва. 

З математикою в Рамлоу було все прекрасно, задубілий Котнік плюс затята Террі – і вуаля, маємо порушення кримінального кодексу, хай навіть у їхньому світі він був сильно викривленим. 

Чоловік закинув одразу три пластинки “Орбіт” до рота і покинув коридор. Він щось придумає.

←◁↭▷→

Ніна вже чекала на неї в лабораторії, цокаючи шпильками туди-сюди. Її медове волосся наелектризувалось і прилипло до спини дивним ореолом, а замість звичного затишного аромату кави ширився запах курива. 

Щойно Доріс увійшла, Стрейт кинулась до неї:

– Він справді мертвий? 

– Мертвий. А от я жива, – зауважила вщипливо Доріс. – Могла б бодай вдати, що зацікавилася моїм самопочуттям. 

– Пробач, Бонні. Я… Це сталося так неочікувано. Я старію, раз мене так легко вибити з колії, – Ніна витягла з нагрудної кишені розпочату пачку “Дорал” і вхопила тонку сигарету. Вона простягнула пачку Доріс, але та заперечливо похитала. Її увагу цілком привернула лабораторія. 

Ще за дверима в повітрі вчувався запах дезінфекційних засобів та хлорки, тут він просто навалом забивався в ніздрі. Ніна, звикла до цього, спокійно курила біля вікна, струшуючи попіл прямісінько собі на туфлі, в той час як Доріс аж заходилась від чхання. Її ніс здавався розпухлим зсередини. 

Лабораторія могла цілком правити за простору кухню або передпокій десь у пентхаузі на Карибських островах – настільки світлою та усучасненою вона виявилась. Вона наче була наймолодшою з усіх споруд, гостем з майбутнього, яке давно настало в Штатах, а в Східну Європу не встигло перекочувати. Тут повсюди стояли столи, погруповані за незрозумілою для Доріс логікою, наглухо прикручені до підлоги. Більшість із них наче зійшли з-під руки митця-абстракціоніста: завалені колбами і пробірками (пустими і не надто), різними інструментами, з краєчка одного звисав пом’ятий халат, його пояс волочився внизу. Інші контрастували мінімалістичною чистотою. Саме біля них крутилася Ніна, тож Террі слушно примітила, що доктор Хоукінс не фанат порядку. 

Під стінами ніжно-блакитного кольору (це втішило Доріс, варто було їй згадати мертвотну побілку медпункту) по периметру розставлені шафки та полиці, декілька кушеток і табуретів розкидані біля робочих поверхонь. В одному кутку втиснулась невелика лавка, на яку Доріс і сіла. Поруч, мов перший дитячий зуб, стирчав умивальник, помережаний першими зморшками дрібних тріщинок. У дзеркалі вище відбивалась відсторонена Ніна. 

Доріс примітила одинарні двері, абияк зашпакльовані в тон віконних рам. Наскільки вона знала, це вхід у святиню святих – до кабінету Хоукінса, осередку знань про Солдата. Чого не скажеш на перший погляд. Фарба місцями злущилась, позлазила окремими клаптями, наче дерево заразилось лишайником. Напевно, це єдине, що нагадувало про затхлу, зашкарублу базу, яка починалась за межами цієї наукової казки. 

Її прискіпливий погляд встиг торкнутися усього, окрім крісла. Воно не було ні м’якою кушеткою, ні твердим табуретом – щось суміжне, кремезне, схоже на стоматологічне. На бильцях кріпились литі металеві обручі, розітнуті навпіл, мов голодні пащі в очікуванні на зап’ястя своєї жертви. Подібні були на підставці для ніг. Над самісінькою головою висіла кругла вимкнена лампа. Довелось примружитись, щоб розгледіти хащі трубок та проводів за нею, всі під’єднані до лівого бильця. 

Зелений дермантин був обдертим на обох. Не нігтями мученика під час смертельної агонії, а радше пальцями людини, якій до смерті нудно сидіти в тому кріслі. 

– У нас не так часто гинуть агенти, – подала низький голос Ніна, проковтнувши букву “г”. Від стелі відбилось короткочасне ехо. 

– Мене поставили замість нього. Штрукер сказав прийти до Хоукінса, він мав пояснити суть моєї роботи. 

Доріс було начхати на смертність та популяцію у цьому Богом забутому кутку. Їй хотілося під льодяний душ – змити з себе день і пекучий жар шиї Котніка з рук. 

– Рендалла зараз немає. Я можу пояснити тобі, тільки мені треба вийти на хвилинку. 

Хвилинка затягнулась і перетворилась на п’ять. Потім на десять. Доріс відклала телефон, в якому не було ні ігор, щоб пограти, ні інтернету, бо тут не було мережі, і ще раз пройшлася по лабораторії. Спробувати двері не наважилась, але присвятила досить часу для вивчення того крісла, від самого вигляду якого в її матері з панічним страхом стоматології стався б приступ. Вона нічого не розуміла. Металеві обручі насторожували її. 

Доріс блукала і все глибше поринала у власні думки. Останнім часом усіх їх займав лише злощасний Агент і способи його дослідження. Часом вона ловила себе на думці, що через наростаючий із кожним днем азарт починає сприймати його як предмет, а не живу людину. Це її не надто втішало: дивні укуси совісті заявляли про себе, коли вона вкотре обмірковувала план його викрадення. Закінчувалося все переважно тим, що план у неї так і не складався. 

Як вивести його з бази? Кількість жертв її не хвилювала. Як не загинути самій? Цікаве питання.

І найголовніше: як змусити його слухатися її? 

Доріс якось гірко і зловтішно подумала, що тепер легко змусила б Волтера слухати її. Вона все менше згадувала про нього, лише деколи відповідала на смс-ки, кожну завершуючи короткою фразою: “Мушу бігти. Цілую”. Те, що колись можна було назвати “коханням”, тепер ледве тліло під попелом, по якому вона сміло шурувала черевиками. Террі обрала роботу, яка могла зробити її кимось, а не просто дружиною, не просто “місіс Волтер Лейн”.

Здмухуючи неслухняне волосся з очей, Доріс хруснула пальцями. Довга відсутність Ніни її нервувала. Руда агентка відволікала її від власних думок, які наче оскаженіли, зірвалися з ланцюгів раціональності і тепер носилися всередині черепної коробки, гидко гигочучи і вигукуючи “Вбий! Скалічь! Завдай болю!” Вона затикала їх навушниками, займали очі текстами, ходила, міцно стиснувши губи, щоб не випустити те, що так довго стримувала. Постійна гра в піжмурки з тією собою, яку розбурхало гірське повітря і присмак пороху на яснах. Скільки вона тут пробула, – декілька днів, тижнів? – а залишаючись на самоті, себе не впізнавала. Хто допоможе почепити їй запобіжник? Хто відверне все те, за що її зневажала власна совість? Хто має скляний купол, щоб з головою накрити і погасити той вогонь, який поволі пожирав її зсередини? 

Волтер. Але він далеко. Його тут немає.

Немає нікого, хто б її зупинив. Навіть вона сама.

Коли Ніна нарешті повернулась, вже в тямі і без сигарети, а її волосся присмирено покоїлось на плечі, Доріс лежала на лавці і вивчала стелю. 

– Вибач, я трохи затрималась. 

– Двадцять п’ять хвилин, – відказала Доріс, не змінюючи пози. Краєм ока вона бачила, як яскрава плямка метається по кімнаті, наче метелик біля ліхтаря. 

Зрештою Стрейт підійшла до неї і показала свій телефон. 

– Завтра будуть похорони Котніка. Об одинадцятій ранку. 

– Я постараюся прийти, – Террі дозволила легкому смутку просочитися на обличчя. 

– Це нормально, якщо ти не відчуваєш в собі сил, – Ніна поплескала її по ногах, щоб Террі посунулась, а тоді присіла. Вона втомлено відкинулась назад. – Мені точно знадобиться відпустка.

– Бонні, не знаю, чи це доречно зараз, але, – вона обернулась до настороженої жінки, – можливо, ти б хотіла переїхати з бази і пожити в мене? Оплату розділимо.

Террі, що сиділа, підперши підборіддя кулаком, проясніла. 

– Це було б чудово. 

– Тоді збирай речі, ввечері поїдемо до мене, – нафарбовані губи Ніни торкнулась усмішка. – Якщо тебе приваблює щоденна двадцятихвилинна прогулянка на роботу. 

– Я давно хотіла позбутись кількох зайвих кілограмів. 

Вони тихо розсміялися, ховаючи проблиск радості від затягнутої трауром бази: Ніна відкрито, закинувши голову назад, Доріс – прикривши рота рукою. Їх дружба потрохи розквітла. Вони ходили разом у їдальню, сиділи за одним столиком і Ніна мовчки терпіла грубуватість Майри та перепалки чоловіків. Доріс брала на себе паперову роботу Стрейт, а навзаєм насолоджувалася компанією рудої агентки в канцелярії. Вона дізналась, що батьки Ніни – корінні німці, і сама вона теж народилась поблизу Мюнхену. Коли Ніна хотіла подразнити її, то починала теревенити німецькою так швидко, що Доріс не вистачало тих знань, які вона колись давно отримала в університеті. Їй не залишалось нічого іншого, окрім як штурхати Ніну під ребра і стримувати сміх. 

Вона уособлювала все те, чим захоплювалась Террі, була своєрідним еталоном професійності та майстерності у своєму ділі. Її макіяж був на висоті навіть під час найгірших злив (яких у Соковії вистачало), хоча зазвичай у ті дні ніщо не могло прикрасити поганий Нінин настрій. У неї вистачало граційності і жіночності, щоб бігати на височезних шпильках; пити каву, не залишаючи на собі пінних вусиків опісля; вправлятись з автоматом і Броком, який неодноразово викликав на спаринги. 

Вона стала їй старшою сестрою, такою, якою Доріс у свій час не змогла стати для молодшої на чотири роки Зої. 

І хоч Террі причаровував всебічний характер Стрейт, хоч вона потайки й прагнула бути схожою, – стати тінню високошанованої Джаніни означало потрапити у той самий капкан, в який вона з головою пірнула, коли сказала “так” Волтеру. Коли вони йшли вдвох по базі, Ніну знав кожен. Вона ввічливо кивала головою і бігцем представляла Доріс, що хвостом пленталася позаду. Їй теж кивали у відповідь, удостоювали Террі рукопожаттям або коротким “приємно” і на цьому все. Вона вислизала з їх пам’яті, не маючи чим зачепитися – ні ім’ям, ні званням, ні досягненнями. 

 Так не мало бути. Це вона має бути шанованою. Це її прізвище має гуляти з губ до губ, з рукостискання до рукостискання.  Вона не буде тінню – вона стане ніччю, що сховає під собою світло інших.

Так само, як Зимовий Солдат?

Доріс кинуло в піт. Вона не одразу розчула, що сказала Ніна. 

– Вибач, задумалась. Ти щось сказала? 

– Кажу, що тепер більшість часу ти проводитимеш тут. І я рада цьому, – Ніна потисла її руку. Такі доглянуті пальці. 

– Отже, відтепер ти – особистий збирач рапортів Агента. Тобто твоя робота включає в себе підсумування його роботи: після кожної місії ти проводитиеш бесіду з Солдатом, під час якої потрібно дізнатися детальний хід місії, результати, і, відповідно, все це занести в базу. Нічого складного, – Ніна розвела руками. – Тобі варто лише звикнути до нього, а йому до тебе. 

– І як довго доведеться звикати? 

– Залежить, як він сприйме нову колегу, – чорт, та йому може не сподобатись, як вона кліпне оком, і прощавай земля соковійська. – Розумієш, його коло спілкування сильно обмежене і кожний новий знайомий викликає підозри. Людей підбирають за багатьма критеріями, впритул до того, які слова вони вживають у повсякденному спілкуванні.

– Звідки ти так багато знаєш про нього? 

– Бонні, я працюю в лабораторії. Він з’являється тут ледь не кожного дня, якщо його не відправили на місію. Для різних обстежень, бо йому нудно, щоб побачитися з Хоукінсом, – натхненно перераховувала руда, загинаючи пальці. – Я встигла всякого надивитись. 

Доріс почувалась двояко. З одного боку, це ідеальний спосіб вивчити його, закарбувати слабкі місця і сильні сторони, прилаштуватись і почати планувати майбутнє… А з іншого – її найбільший страх буде кожного дня мигати перед очима. У неї досі синець на руці, і той, хто його поставив, має власноруч одобрити її. 

Все настільки райдужно, що вона може побачити горщик золота в кінці веселки. 

– А що, як я йому не сподобаюсь? 

– Ти маєш зробити все, щоб він тебе прийняв. Хоча б не виклич неприязні. Не дратуй його частими питаннями, не поводься занадто дружньо, будь стриманою і мовчазною. 

“Такою ж зазомбованою, як він”

– Найголовніше, Бонні, запам’ятай – уникай тактильних контактів із ним. 

– Шкірна язва? СНІД? – спробувала пожартувати Доріс, але не вдалось. 

– У нього легка форма гаптофобії. Він не любить, коли його торкаються. На оглядах має терпіти, але поза ними… Тримай дистанцію, хоч він і сам зробить це за тебе. 

Від такої кількості настанов Доріс очманіла. Вона прирекла себе на години перебування у клітці з напівголодним тигром, ладним кинутись, щойно ти зачепиш грати ліктем. 

– А те, що було тоді. В душовій. 

– Ах, це… – Стрейт облизала губи. – Повір мені, такого більше не трапиться. Не з тобою. У камері завжди стоять два охоронці. 

– Їх було троє… 

– Я знаю, скільки їх було. Просто довірся мені. Завтра після похорону ти мусиш бути готовою. 

– До чого? 

– Він прибуває назад, у нього була місія в Празі. 

Доріс зірвалась з лавки, аж та гримнула. 

– Я не готова зустрітися з ним завтра! 

– Я знаю, але ми не можемо чекати. 

– Це безумство! – Террі вхопилась за голову, в якій з шаленою швидкістю проносилось слайд-шоу з кадрами закривавленої душової і тих жахливих, мерзенних металевих пальців навколо її зап’ястя. 

– На жаль, нічого не можу вдіяти. Такий наказ Штрукера. Я і Хоукінс будемо поруч. Ти впораєшся.

Доріс видихнула повітря і зціпила щелепу. Вона гадала, у неї більше часу. 

– Давай поїдемо в місто? Ти ж іще не була там, правда? 

– Була, але лише в декількох магазинах.

– От і чудово. Покажу тобі наш Нові Град. Моя квартира на головній вулиці, – Ніна підвелась і взяла її під руку, повела до виходу. Вимкнула світло і замкнула двері з іншого боку. 

Від протягу халат впав на підлогу.

Лабораторія залишилась чекати на завтрашнього гостя, рада привітати його обдертою обшивкою на кріслі. 

І металевими наручниками.