Глава 11. Досвід

Ще п’ятдесят грамів віскі й спроба сфокусувати погляд на сцені. Магістр судомно стиснув склянку в руці й одним ковтком випив її вміст. «Вже друга ночі, а мій племінник не збирається йти. Ну й чорт із ним. Мене більше цікавить те, що тут робить ця жінка», – він глянув на столик, за яким сиділа Естер і пила вже хтозна-який келих темного пива. – «Я б допустив, що вона ініційована. Але яким чином? Нелегально? Власне, я ж тут для цього, ні? Щоб дізнатися, яким чином Кастільйоне проводить нелегальну ініціацію… Хороше, між іншим, питання – де цей чортів сектант? А, ось де… Ну звісно ж», – боковим зором він встиг зауважити знайому постать.

– Щось ти дуже мовчазний сьогодні, – Сандро замовив собі білого напівсолодкого й сів біля Хеммінга, перекинувши через плече край шарфа. – Музика не подобається?

– Музика? – перепитав магістр і демонстративно прислухався. – То он що ви музикою називаєте… Нехай так.

– А що з нею не так? – Альда підійшла до барної стійки й обперлася на неї, намагаючись зазирнути в очі мисливцеві.

– Та все, – байдуже кинув Аркеллсон. – Гітарист страшенно фальшивить. Враження, наче в нього в руках не медіатор, а чийсь член – так він невміло ним користується. Така відповідь вам достатньо вичерпна?

– Хем, у нашій компанії неповнолітня пані… – Кастільйоне театрально прикрив рот долонями.

– Сандро, нічого страшного. Мабуть, наш співрозмовник точно знає, як користуватися медіатором, якщо так впевнено говорить. Ти вмієш грати? – вона звернулася до Хеммінга.

– Залежить від того, хто просить, – неочікувано спокійно відповів магістр. – Та й тут вже не залишилося тверезої публіки… – він перевів погляд на Альду й з легкою усмішкою попросив: – Знайди мені інструмент.

– Ти серйозно зараз? – Рейн пригадала, скільки він встиг випити. – Типу, гітару я тобі хоч зараз у когось візьму…

– Давай, – кивнув Аркеллсон, вдаючи, що не помітив задоволеного обличчя Кастільйоне. – Хочеш зробити щось добре – роби сам. Правду кажу, мессіре?

– Якщо така справа – бери мою, – Сандро жестом пропросив Альду принести інструмент. – Я вірив, що навіть адепти Ордену не можуть бути байдужими до краси.

Магістр відповів на це тільки ще однією саркастичною усмішкою, відклав порожню склянку на стіл і взяв гітару із рук Альди. Задумавшись, провів по струнах медіатором, спробував перебрати їх пальцями й поклав медіатор поруч зі склянкою.

– Є побажання? – Хеммінг нахилився до Рейн.

– Можна щось таке, що я знаю? – опустила очі вона. – По правді кажучи, я не дуже багато пісень знаю, тому…

– Цю точно знаєш. Послухай, – чоловік зіграв перші акорди й, трохи розслабившись, наспівав: – Una mattina mi son svegliato, o bella ciao, bella ciao, bella ciao ciao ciaо… Una mattina mi son svegliato e ho trovato l’invasor…

– O partigiano portami via, o bella ciao, bella ciao, bella ciao ciao ciao, – підхопив Кастільйоне й підбадьорююче поклав долоню на плече дівчини. – Partigiano…

– … portami via che mi sento di morir… – все ще трохи соромлячись, здалася Альда.

Сандро замовк і, не стримавши задоволеної усмішки, відпив трохи вина. Видовище поруч йому страшенно подобалося. Звично відсторонений від його постояльців магістр із ніжністю дивився на дівчину й жодного разу не глянув на струни. Навіть попри це його акорди були на диво точними й чистими – Хеммінг грав явно не вперше. Голос Рейн звучав значно вільніше, ніж на початку – вона відчувала підтримку мисливця, помічала його схвальний погляд і продовжувала.

Закінчивши пісню, Аркеллсон повернув інструмент власникові й розвернувся до Альди. Мить помовчавши, обійняв її й легенько поцілував у скроню, після чого звернувся до Кастільйоне:

– Переконався, що я знаю, що робити зі струнами?

– Більше ніж, – із усмішкою відповів Сандро. – Ти дуже талановитий. Не думав зайнятися музикою?

– Ні. Я піду до себе, вже пізно, – він оглянув зал. – Настільки пізно, що навіть мій племінник повернувся в готель.

– Право твоє. Добраніч.

***

Надворі Альда притислася ближче до Хеммінга, намагаючись заховатися від нічної прохолоди. Чоловік мовчки обійняв її за плечі й вони неспішно пішли в бік дому общини. Рейн промовила, не дивлячись на нього:

– Хто б міг подумати, що ти так гарно співаєш… Часто практикуєшся?

– Ні, – коротко відповів магістр.

– Цікаво… Чому так?

– Адептам Ордену не варто відволікатися. Зазвичай ми зайняті більш серйозними справами.

– Але ж ти десь навчився грати, – Альда все ж глянула в очі мисливця. – «Він не здається дуже щасливим від того, що каже. Але й не здається, що шкодує про щось. Що ж ти пережив, магістре Аркеллсон?»

– Мені було двадцять п’ять, коли мене посвятили в лицарі. Й тоді само моя бабуся, не без допомоги суперників, возз’єдналася із Всевишнім, залишивши моєму наставникові статус міністра внутрішніх справ, а мені – родинний титул лорда, від якого мій батько відмовився ще до ініціації…

– Твій батько теж мисливець?

– Так, але його вже давно нема з нами. Він був необережним і відійшов через рік після бабусі, таким самим чином, – Хеммінг втомлено видихнув і продовжив: – Але суть не в цьому. Тоді я два роки провів у рідному місті, майже відлучений від справ і полювання. Можеш подумати, я мав спокій, але ні – коли ти ростеш десь із семи років, норма стає для тебе чимось екстраординарним. Я не уявляв, як поводитися в ролі лорда – благо, мій наставник був бароном по крові, тож я іноді міг написати йому, щоб запитати поради, але більшість інформації довелося опановувати самостійно. Неможливість полювати доводила до сказу, мене не приймало світське коло – та звісно, що з мене було взяти, коли для міста я був чортзна-ким чортзна-звідки… Тоді я почав грати. Сам не знаю, як навчився і чи навчився взагалі, але це був спосіб втекти.

– Втекти? Незвично чути таке від тебе, – дівчина схилила голову на його груди.

– Втекти від суспільства, від норм, від всіх і від себе. Музика й елітний алкоголь. Вишуканий метод ескапізму, – чоловік ледь усміхнувся.

– Зараз вже не тікаєш?

– Хто знає, – він витяг сигарету й тією ж рукою підпалив її кінчик, іншою продовжуючи тримати дівчину. – Ти ж теж тікаєш. Втекла з монастиря, але хіба ти можеш сказати, що точно знайшла себе?

– Не можу. Але чи треба мені цей пошук? Що він мені дасть? – Альда вдихала дим, змішаний з ароматом віскі й дорогого парфуму. – Просто… Не знаю. Зараз я хочу бути в цій миті й ділити її з тобою. Знаєш… В мене ж ніколи не було чоловіка.

– Що, серйозно? – перепитав Хеммінг. – Ну… Окей.

– В монастирі нас вчили берегти незайманість до шлюбу… А тепер я не знаю, чи вийду заміж взагалі. Розумієш, зараз я взагалі не уявляю, що буде далі. Може, я взагалі не доживу до тридцяти – хто знає? Я б хотіла спробувати… ну… всяке, – Рейн сильніше притислася до чоловіка.

– Он як… Добре. Я запитаю прямо, – Аркеллсон спробував підібрати слова. – Ти хочеш спробувати це всяке зі мною чи з кимось іншим?

– Ну… Я крім тебе й Сандро чоловіків як таких не знаю… Тому… – вона майже пошепки сказала: – Хочу. З тобою.

– Не бійся мене, добре? Давай спершу дійдемо до кімнати, а далі побачимо.

***

«Бачу, забуті богами постоялі двори вже не ваш рівень?», – за кілька метрів від готелю Інгвар почув ледь знайомий жіночий голос. Він повільно розвернувся й зустрівся поглядом із Естер. На автоматі потягнувся до клинка на поясі, але не встиг опустити долоню на рукоять, як жінка заговорила:

– В мене з собою ствол, але ж я його не дістаю, правда? – вона підняла руки й зробила крок назустріч. – Я прийшла поговорити.

– Нам нема про що говорити, всі справи веде наставник, – рівним тоном відповів Інгвар, не зводячи погляду з опонентки. Під її курткою він справді помітив пістолет. – «Проти вогнепальної зброї клинком довго воювати не вийде. Що ж, врахую це на майбутнє, тільки зараз така передбачливість мене ніяк не врятує…»

– Я наполягаю, – Естер зауважила, що хлопець гарячково намагається щось вигадати.

– Не зараз. Хочете говорити – будь ласка, завтра в четвертій, в он тому закладі, – він вказав на вхід до ресторану на першому поверсі. – А о третій ночі я маю цікавіші справи за незрозумілі мені переговори.

– Звідки мені знати, що завтра ви не відмовитеся від своїх слів?

– Це ви хочете поговорити, не я, – потис плечима лицар. – Якби вам був потрібен наставник, ви б знали, що зараз я з ним спілкуюся зовсім не на рівні найкращих друзів. Отже, ви хочете говорити зі мною. Судячи з того, що ви супроводили мене від общини до готелю, ці перемови вам необхідні. Висновок – у вас нема вибору, – насолоджуючись дещо розгубленим виглядом Естер, він зайшов всередину.

Дорогою до номера хлопець раптом відчув себе неймовірно важливим у всьому, що відбувається в общині. В тому, що справа Естер пов’язана із сіткою Кастільйоне, він не сумнівався. «Так цікаво виходить… Я пам’ятаю, з якою вдячністю на мене дивився Сандро, коли я погодився зайнятися сіткою – так, наче без моєї участі справа заздалегідь приречена. В той же час для Ордену я не більше ніж один із багатьох лицарів, нічого особливого. От і спробуй в таких умовах об’єктивно оцінити себе – коли для одних ти незамінний, а для інших – просто ще одне число в статистиці».

***

«Ти точно впевнена, що готова?», – Хеммінг посадив Альду на ліжко й відійшов. Дівчина мовчки кивнула, вивчаючи поглядом свою спідницю й паркет. «Тоді я зараз повернусь», – чоловік залишив її наодинці.

Рейн впала обличчям у подушку, пригадуючи все, що знала про секс. «Сестра Вікторія на уроках казала, що сексом займатися не можна. Наталі навпаки розповідала, що секс – це дуже приємно. У всякому разі, що те, що те мені ніяк не допоможе. Бляха. Він же мужчина дорослий. Дуже дорослий. А я нічого не вмію. Ну, я не тільки в сексі нічого не вмію, я взагалі нічого не вмію! Навіть м’ясо не можу посмажити, щоб не спалити три квартали… І навіщо я йому про секс сказала? Ну не вийду заміж то й не вийду, що бухтіти? Та й дівчата казали, що для цього самого мужчина не обов’язковий – ніби як пальців достатньо… А це як? О, то я що з мужчиною, що без мужчини – однаково бездарність… Точно, я ще й бездарність. Що за жінка – ні готувати не вмію, ні прибирати не люблю, ні сексом займатися не знаю як. І здалася я йому?», – Альда не помітила, як від надміру емоцій почала плакати.

– Окей, я тут… – Хеммінг повернувся й підійшов до дівчини. Помітивши її настрій, сів на край ліжка й легенько погладив її плечі. – Йди сюди. Що таке? Я чимось тебе образив?

– Ні… Ні, не ти, – Рейн глянула на нього. – Просто… Мені страшно. Я нічого не вмію, а ти, мабуть, досвідчений. Бачив багато жінок. Був із багатьма жінками. З жінками, які хоча б знають, як цим всім займатися. Типу… – вона намагалася стриматися й перевести все в жарт, але не вийшло. – Вибач, я ще й поводжуся як дитина…

– Все нормально, – чоловік торкнувся її щоки й обережно витер сльози. – Тобі не обов’язково кохатися зі мною просто зараз.

– Наталі казала, що якщо я кохаю тебе, треба зайнятися сексом. Вона ще це таким грубим словом називає… – Альда замовкла.

– Сказали, що треба трахатися, правильно? – з усмішкою запитав магістр. – Я ще раз запитаю, чи ти впевнена, що хочеш цього. Якщо не хочеш – теж нормально.

– Я… Я хочу, але боюся. Боюся не тебе, – запевнила його Рейн і додала: – Боюся, що тобі не сподобається, бо ти вже мав багато жінок і знаєш, як воно все має бути. Я не знаю. Що там, я взагалі не уявляю, як цим сексом займаються. Типу, все, що я знаю про секс – що ним займаються тільки після весілля і тільки щоб зробити дитину. Як та дитина робиться, мені ніхто не пояснив. Але дівчата казали, що це дурня і сексом займаються для задоволення. А я, ще раз кажу, нічого про це не знаю. Я взагалі нічого ні про що не знаю, я… Я дурепа, так? Ти точно думаєш, що я дурепа.

– Не думаю, – спокійно відповів Хеммінг.

– Це тому, що ти взагалі не думаєш, – Альда лягла йому на коліна. – Все, окей, давай цей… той… Трахатися, – останнє слово вона сказала дуже тихо, перевівши погляд на стелю. – Що там треба робити? Нат казала, треба зняти трусики і вставити той… ну… пісюн…

– О боги… – видихнув Аркеллсон, стримуючи істеричний сміх. – Ну не так же одразу… Я ж лорд, джентльмен, як не як…

– Ой… бляха… «Пісюн» справді зовсім не гарно звучить… – розгубилася дівчина. – Вибач. Не пісюн тоді. Тобто, пісюн, але якось його треба назвати культурно…

– Я зрозумів, – Хеммінг потер скроні, щоб не зірватися. – Давай так – я допоможу тобі зняти сукню. Для початку.

Чоловік вмілим жестом розв’язав стрічки, які утримували ліф її сукні на грудях. Знімати білизну він не поспішав – давав собі час вивчити тіло дівчини, спершу поглядом, потім – кінчиками пальців, час від часу запитуючи, чи може торкнутися. За півгодини магістр все ж зняв із партнерки бюстгальтер і недбало відкинув його на підлогу, де вже лежала сукня. Все ті ж невагомі дотики до її невеликих грудей і легкі поцілунки – кожен жест був розміреним, чоловік не хотів зашкодити. Врешті-решт, за півтори години від початку процесу на підлогу впали труси дівчини й самого магістра.

– То он що воно таке… – Рейн присіла, щоб роздивитися ближче. – Прикольне таке… А ходити не заважає? – вона підняла зацікавлений погляд на Хеммінга. В цей момент він вже не зміг стримати сміх:

– Знаєш, Альдо, я бачив різні реакції, але така у мене вперше. Хочеш сісти?

– А, окей, – дівчина дочекалася, доки магістр ляже й повільно опустилася на член. На очах забриніли сльози: – Чесно кажучи, це боляче… Це нормально?

– Давай краще я, – Хеммінг притягнув її до себе й розвернувся, щоб опинитися зверху. – Я не поспішатиму, добре? – він нахилився, поцілував її груди, шию, обережно погладив низ живота. – Все добре, кохана, все добре… – чоловік стис її руки й різко ввійшов. Дівчина скрикнула й він негайно заглушив її поцілунком, відсторонився й прошепотів: – Тихенько, сонце. Так треба. Все добре.

За п’ятнадцять хвилин дівчина відчула всередині себе вологу. Хеммінг вдоволено зупинився й ліг поруч із нею. Ніжно витер її сльози й міцно пригорнув Альду до себе. Вона все ще тремтіла й він хотів дати їй відчути себе в безпеці. Рейн притислась до нього й глянула на чоловіка своїми темними очима, які на мить здались йому схожими на очі Птаха:

– Все… все було добре? Тобі було добре?

– Все просто чудово, сонце. Й все буде чудово.