Глава 11

Тато забрав градусник, а потім зітхнув із полегшенням:

— Температура спала! Нарешті!

— Все завдяки твоєму дивному відвару, — сказав я, попиваючи щось, що нагадує зелений чай без цукру. — Ця штука завжди ставить мене на ноги за кілька днів.

Міріам сидів на краю ліжка, не пускаючи Фаїна до мене ногою, бо, як він висловився, мені потрібен суворий спокій. Взагалі хворію я на подив рідко. Зазвичай перемерзання може звалити мене миттєво. Тому варто моїй температурі піднятися, як тато мало не б’є в церковні дзвони з благанням про екзорцизм.

— Гаразд, — примирливо сказав я. — Розслабся. Краще…

— Навіщо тобі зв’язуватись зі Сніжними? — тато обурено глянув на мене. — Усі, хто має магію у певній галузі, мають свої характерні риси. Для магії снігу та холоду завжди випадає холодний розум. Для темних сил, як у Суміре, різка запальність. Для тебе…

— Ось тут зупинимося, гаразд?.. Тату, хто мій… батько? — треба запитати це якось серйозніше. — Я маю на увазі…справжній…

Міріам відкрив рота, а потім простяг руку до мого чола. Напевно, вважає, що у мене марення через спеку. Може, це, правда, маячня? Чому я вирішив, що мій батько насправді не пожежник?

— Тату, серйозно, — наполегливо продовжую я. — Моя магія… раптовий переїзд… призначення… чому я? А чи не інший народжений тридцятого травня? А ще… – я напружився. — Один раз у мене вийшло звернутися до темних сил… Хіба це можливо?

Міріам тепер змінився на обличчі. Він був по-справжньому здивований. Ні, не так, немовби оголосили подорожчання бензину, а немов почув те, чого так не хотів. І цього вистачило, щоб я зрозумів — мені ще багато чого не домовляють. І мій батько зовсім не пожежник.

— Добре, — здався тато. — Твій батько не з цього світу, задоволений?

— Ще ні.

— Я не скажу тобі правди, — тато хитро посміхнувся. — Тому що так не цікаво. А ще тому, що твій батько покинув мене одного. Я не хочу про нього говорити, зрозуміло?

— Але…

— Потім! — схопився Міріам на ноги. — Коли-небудь… Поки що прошу, не треба… Ця рана ще не зовсім загоїлась…

Потім він покинув кімнату, залишивши мене в легкому сум’ятті від почутого. Та що ж трапилося такого, щоб мій тато… Ні—ні… щоб мій сильний тато тікав від розмови! Мабуть, батько погана людина. З чого я взяв? А що ще може викликати таку реакцію? Напевно, мені не варто знати.

— Фаїне, йди до мене! — взявши собаку на руки, я хотів було спробувати заснути, бо робити все одно нічого.

— Гей!.. — тато постукав у двері. — До тебе прийшли!

— Так?.. — я не одразу зрозумів зміст цих слів, до мене ще не приходили… ніколи. — Хто? Навіщо? Я нічого не крав!

Міріам видав смішок, а потім відповів:

— Хочуть тебе відвідати, ось і все. Впускати? Чи ти знову вмираючий лебідь?..

Від несподіванки (вау, до мене прийшли!) я, зрозуміло, повідомив, що готовий до прийому, як чекаю іноземного посла. Фаїн в моїх руках закрутився, натякаючи на бажання спати, а не чекати гостей, але мені було дуже цікаво дізнатися, хто там про мене згадав.

— Вітаю, — у кімнату зайшов Брендан з таким виглядом, наче його змусили йти. — Сподіваюся, ти вже видужав.

— Ні, — відповів я чесно і трохи розгублено.

— Ти що, без окулярів? — здивувався той.

— Так, уяви, я сплю без окулярів, — не зміг стримати свого сарказму. — Зараз я тебе бачу розмитою плямою, тому навіть заспокоююсь. Зазвичай твій вигляд напружує.

— Я, взагалі-то, прийшов тебе відвідати, а ти починаєш мене дражнити… — слабо обурився Пендрагон, сідаючи на стілець біля мого ліжка. — Напевно, я збожеволів або просто ідіот, але без тебе в школі неймовірно нудно. Нема на кого покричати, нема з ким посперечатися… Ще нам треба буде розібратися з Джилом Фростом так, щоб він нікому не нашкодив…

Треба ж, приємно чути такі слова від Брендана. Після того поцілунку в ім’я порятунку я багато думав (уже в ліжку часу навалом). І якщо придивитися, не такий він уже й поганий, а я ніколи не був злопам’ятним.

— Обов’язково розберемося, — кивнув я. — Тільки так, щоб він знову не змусив мене лягти з температурою. Це ж пекельні муки…

— Твоєму собаці подобається.

Фаїн розвалився в моїх руках, наче цар на своєму ложі, тому й не дивно.

— Хвилину! — підозріло вишкірився я. — Ти чого це такий ввічливий раптом? Щось потрібно?

— На твою думку, я не можу бути чемним просто так?..

— Ні.

Брендан глянув на мене з обуренням, мовляв, прийшов до хворого, то ще й отримує порцію презирства! Але насправді складно повірити, що людина, яка псувала майже все моє шкільне життя, несподівано приходить ось так по-братськи.

— Я не розповів тобі, що сталося, коли ти замерзнув… — почав він.

— Ти розповів. У машині, пам’ятаєш?

— Та не про Джила. Досить тобі взагалі думати про нього!

І чого Брендан ображається?

— Я про те, як… як саме тебе… звільнили…

Оу, цікаво послухати версію його очима! Я вже приготувався, чи не попкорном запасся подумки…

— Ти ж знаєш… Ну, що таке Істинні?..

— Пари? Або…

— Так.

— Це міф.

— Ні! У будь-яких казках тільки Істинні чи закохані можуть розбудити зачарованих принців від сторічного сну. Не просто якийсь перехожий. Це… Щось наче судженого.

— Гаразд. Що далі?

Чомусь живіт звело, адже я здогадуюсь про те, що мене чекає зараз…

— Сподіваюся, я не завадив?.. — постукав у відчинені двері Ноель.

Брендан миттєво вишкірився, але взяв себе до рук. Помітивши вічно прекрасного Ноеля, я якось зрадів. Та ви гляньте! Мене альфи обліпили з усіх боків!

— Я чув, що сталося, — заздалегідь відповів на моє запитання Емерік. — Це жахливо.

Брендан трохи напружився. Напевно, прийняв це на свій рахунок.

— Усяке буває… — відмахнувся я. — Хто ж знав, що маг льоду такий… Раптовий…

Те, що противником був Джил, знають небагато з метою безпеки. Можливо, нам допоможе орден під командуванням короля Артура, але мало що про нього знаю.

Начебто вони ті, хто оберігав цей світ від лиходіїв, поки мене не було. Чи не так?.. Загалом, це просто добрі хлопці.

Альфи швидко переглянулися між собою, наче хотіли змістити один одного кудись подалі з кімнати. Напевно, все ще пам’ятають про свою неприязнь. Забавно, адже особисто я не злюся на Брендана, бо… Хм, а чому?

— Добре, — втрутився я. — Давайте насолодимося перемир’ям… Хоча б у моїй кімнаті. Бо якщо хтось розбудить мого собаку, вас самих будити доведеться, — я дбайливо погладив цуценя по голові.

Обидва гості якось стримали запал. Ноель навіть тепло посміхнувся моїм словам. Теж мені, Діснеєвський принц! Але саме це мені й подобається. Такий чуйний, але мужній — хіба це реально?

— Ви довго дивитиметеся один на одного? — вліз Брендан, якому наче на хвіст наступили. — Серйозно, давайте заб’ємо у весільні дзвони!

Я чхнув, а потім уже відповів:

— Це моя робота — нести маячню через хворобу, гаразд?

— Через хворобу? На мою думку, ти і без хвороби можеш ляпнути…

Щось Брендан забурчав, це не на добро. Ну ось! Адже секундою тому був такий милий. Хвилинку, що? У мене, мабуть, температура піднялася, якщо я щойно в думках промовив слова «Брендан» і «милий» в одному реченні. Ні, мені ще не скоро стане краще. Та що це таке? Ніколи ще не думав стільки часу про альфу!

— Гаразд, якщо між вами перемир’я, то не бачу причин турбуватися за розгромлену кімнату, — трохи жартівливо озвався Ноель. — Але що ви робитимете далі? Ви ще не готові до такої відповідальності, щоб виступати проти інших чарівників. А все через вашу нелагідність, — а потім поспішив додати: — Не зрозумійте мене неправильно. Це ваше призначення боротися зі злом у світі людей, де зло і добро міцно пов’язані між собою. Але подивіться правді у вічі… Ви як кіт із собакою. І я вперше порівнюю омегу з собакою…

— Так? — усміхнувся я, погладив Фаїна, що спав на руках. — Спасибі!

Брендан, мабуть, залишився незадоволеним своєю роллю кота. Або він просто незадоволений без причини, як завжди.

Ноель у чомусь має рацію. Ми не зможемо допомогти людям, якщо будемо й надалі вести війну, що більше нагадує дитячий садок.

— Тато, звичайно, скаржиться на ваші витівки… — Ноель продовжував нас повчати. — Ви влаштували біганину бібліотекою лише тому, що кожен із вас вирішив знайти підручник літератури швидше друг за друга. Мало того, що бібліотека не місце для фізичних вправ, а біг якраз входить до цієї категорії, так ви мало не розірвали книгу навпіл. Чи варто мені згадувати про те, як слід поводитися з книгами? Мій тато, наприклад, дуже серйозно ставиться до цього…

Брендан не витримав, закинувши голову назад:

— Теж мені! Охоронець порядку! Слухай, ти чи гуди тихіше, чи взагалі не гуди.

— Ну й поняття моральності у майбутнього короля Камелота, — схрестив руки на грудях Емерік.

Як я міг забути, що Ноель теж технічно принц? Але, як говорив Белль, його чоловік (і батько Ноеля за сумісництвом) півжиття проходив у вигляді чудовиська, тому його королівство вже не існує. Проте Ноель чудово підходить на роль прекрасного принца.

— Хлопці… — прошепотів я. — Може, зараз не будемо про моральність? Не те щоб тема страшенно нудна… Хоча це так… Але мені якось не до етикету, бо я відчув себе на місці морозива в морозилці.

Ноель відкашлявся і продовжив:

— Гаразд. Як скажеш. Але вам дійсно варто переглянути своє ставлення один до одного. Заради тих, кого ви маєте оберігати. Як ви знаєте, в казках чаклуни дуже часто виступають у ролі антагоністів, тільки тому, що мають темну магію. У житті магія не впливає на характер. На жаль, поганих людей побільшало, ніж добрих. Стало модно бути поганим. Тому прийміть мій заклик з усією серйозністю, дуже прошу. Заради всіх нас. Спасибі за увагу. Думаю, вам потрібно багато обговорити наодинці.