Глава 10

Сьогодні йду на навчання без особливого ентузіазму. Будь-хто міг би подумати, що мене там вб’ють. Принаймні, це звучить правдоподібно і повністю відповідає реальності. Звісно, ніхто нікого сьогодні не вбиватиме.

Я вже звикла розмовляти зі своїми одногрупниками тільки на парах і мене це цілком влаштовує, але сьогодні тихо. Всі сидять за своїми партами та не ворушаться. Це може означати тільки те, що зникла ще одна людина. Гаразд, захворів. Хоча в цю маячню вже ніхто не вірить. Особливо я.

Перша пара сьогодні – інформатика. Чудово! Я можу спокійно сидіти, знаючи, що від цього викладача можна нічого не очікувати. Часом мені здається, що його зовсім не турбують напружена атмосфера й дивні вбивства студентів. Адже він завжди приходить таким життєрадісним. Несе позитивну енергію, так би мовити.

– Добрий день, студенти! Сьогодні ми вперше сядемо за комп’ютери та вчитимемось користуватися звичайним текстовим редактором. Спішу попередити, що Інтернету тут немає, – авдиторією прокочується хвиля зітхань та стогонів. – А ви сподівалися всю пару просидіти в Інтернеті? На жаль, ваша група не єдина, яка вважає, що я нічого не бачу. Власне, мене не хвилює думка студентів стосовно вільного Wi-Fi в коледжі. Хоча влаштувати таке можливо. Які будуть пропозиції? За найкращі я ставлю п’ять балів та відпускаю з пари. – він подобається мені все більше.

Декілька хвилин розмірковую над цим завданням. Ідей, в принципі, багато, але викладача ніякі не влаштовують.

– Може варто кожного дня пароль змінювати? Наприклад, шукаємо задачі на логіку, вирішуємо їх, а правильна відповідь і буде паролем. – пропонує Кирило. Для нього не існує нічого неможливого.

– Або ми можемо замість задач використовувати питання, пов’язані з історією України. Уявляєте, скільки студентів ходитиме на пари з цього предмету, щоб дізнатися пароль, – нарешті до мене доходить трохи осудливий погляд Кирила, коли я розмірковувала. Обидві пропозиції видаються шикарними. Від них просто неможливо відмовитися.

– Мені сподобалися обидві ідеї. Вони дійсно дуже допоможуть нам підняти рівень освіти на декілька відсотків. Тому я ставлю Тетяні та Кирилові по п’ять балів та відпускаю їх. Побачимось на наступній парі. – ми швидко виходимо з кабінету.

До сходів доходимо мовчки, а коли виходимо на вулицю починаємо розмовляти.

– Навіть не думала, що мене можуть відвідувати такі думки. Моя перша п’ятірка. Відчуваю себе Айнштайном, – усміхаюсь.

– Це не найкраща риса характеру. Самолюбство, маю на увазі, – каже Кирило.

– Тобі щось не подобається? Я можу й піти звідси.

– На колінах благаю тебе не йти назад в коледж. – відповідає він.

Декілька хвилин ми мовчимо. Знову. Гра продовжується. За який проміжок часу можна стати найкращими ворогами? Напевно менший, ніж стати друзями. У цей момент відчуваю, що нам не потрібно говорити, аби зрозуміти настрій одне одного. Кирило зосереджений. Він очікує чогось і мені страшенно цікаво, чого саме.

– Сьогодні буде спокійний день. Зачекай, – такої різкої зміни тону я ще не чула. Кирило напружується. Таке відчуття, що він побачив…

– Куди він іде? – вказую на директора, котрий поспішно покидає заклад і рухається в бік покинутого гуртожитку.

– Якраз збирався дізнатися. Ходімо. Тільки ввійдемо з іншого боку. Там менше сміття. – Кирило хапає мою руку і тягне в протилежний від директора бік. Знайомий шлях. Краще б я мовчала на парі.

– Відпусти. Сама піду, – звільняю свій дорогоцінний зап’ясток.

Ми намагаємось не шуміти, але під ногами надто багато листя і воно заважає. Дійшовши до заднього входу раніше за директора, Кирило пропонує сховатися в одній з кімнат, котрі призначалися викладачам. Така незамкнена знаходиться.

На відміну від тієї, де ми побували вперше, тут чисто, ніби її покинули тільки вчора, а не два роки тому. Йду подивитися, чи немає тут потаємного укриття на всяк випадок. Всього тут три кімнати без коридорчика. Спальня, особиста кухня та ванна кімната, що свідчило про немалі гроші, які йшли на благо викладачів.

– Тут нічого немає, крім одних зачинених дверей. Будемо сподіватися, що директор не захоче сюди зазирнути, – шепочу після свого рейду.

– Наївна. Може він сюди й зібрався?

– Не думаю, що…

З-за зачинених дверей тихо стукають. Закриваю рота рукою, щоб ніхто не почув мого крику. Кирило теж лякається.

Стукіт повторюється. Тільки тепер довший. Я тихо проходжу на кухню й знаходжу там ножі. Кидаю скоробіжний погляд на раковину, де бачу декілька крапель крові. Чорт, невже все повторюється?

Повертаюсь. Віддаю Кирилові один ніж і чекаю його вказівок. Понад усе прагну почути, що ми йдемо звідси.

– Допоможіть, – голос доноситься крізь зачинені двері.

– Десь я вже чула цей голос, – бурмочу.

– Костя, – шепоче Кирило. Киваю. Той інший хлопець, з яким він говорив у перший навчальний день.

Ми підходимо до дверей. Вони замкнені. Ключа ніде немає і я подумала, що він знаходиться у директора, який досі чомусь не прийшов.

– Костю, що ти там робиш? – пошепки питає Кирило.

– Сам не знаю. Я йшов додому, а потім отямився тут. Ви також бранці? – він не може говорити. Це помітно.

– Що з тобою зробили? – питаю.

– Не пам’ятаю.

– Костю, у твоєму становищі брехати нам не має сенсу. Ми тебе витягнути звідси намагаємось, – дійсно, я ходжу кімнатою в пошуках того, що можна використати як відмикачку.

– Добре. Мене катували. Розповісти детальніше?

– Краще не потрібно. Таня проти, – кидаю в друга м’яку подушку, яку знаходжу на кухні. – Хоча ні. Розповідай.

– Мене різали, як і Толіка, який був зі мною деякий час. Одного дня його забрали на кухню. Я чув його крики й звук ножа, який наточують. А потім – тиша. Я навіть боюсь уявити, що з ним зробили. Народ, витягніть мене звідси. – від його розповіді у мене по спині біжать мурашки. Я миттєво уявляю собі, що могли зробити з Анатолієм на кухні.

– Що вони від тебе хотіли? – питає Кирило.

– Не знаю. Знаю лише, що вони хотіли заманити сюди Таню, але ніяк не могли. Тому й убили Толіка і попередніх. О так, тут було багато людей до мене. Усі з нашої групи, – відповідає Костя.

Отже, потрібно бігти. Однак я не можу залишити Кирила тут самого.

– Біжи. Таню, ти повинна. За мене не турбуйся. Я витягну Костю і наздожену тебе. На всякий випадок бери ножа. Старайся безшумно пройти до коледжу. – Кирило наче мої думки прочитав. З величезною тривогою стискаю в кулаці ніж та йду до виходу.

– А якщо мене спіймають?

– Ти не граєш за правилами. Вони хочуть, щоб ти вчинила самогубство, – відповідає Кирило.

– То вони мене не вб’ють?

– Ні.

Виходжу в коридор гуртожитку. Навколо тихо. Я швидко дістаюсь чорного входу. За цей час мене могли разів десять спіймати. Але тут нікого немає.

Вибираюсь на вулицю. Яскраве сонячне світло засліплює мене і я перечіплююсь за щось. На жаль, це тіло, яке колись було директором. Його обличчя спотворене, тіло також. Навколо розтеклась калюжа крові. Від такого видовища мене нудить. Вся їжа, яку я встигла сьогодні з’їсти, вдало вибирається назовні.

Віддихавшись, біжу назад в гуртожиток, не переживаючи за свою безпеку.

– Кириле, там директор… Він мертвий… Його хтось добряче потріпав… Коротко кажучи, він схожий на нашого мертвого прибиральника, – стараюсь відновити дихання після пробіжки. Відповіді немає. Дивлюсь в коридор кімнати, в якій він повинен бути. – Кириле? Це вже не смішно. Кириле!