Глава 10. Сестричка

«Я вже майже два місяці не розмовляв із наставником так, як до місії. Ми бачимося щотижня, але в цих зустрічах все менше сенсу. Єдине, що його цікавить – факт того, що я ще живий. Та навіть із мого життя більше сенсу для Сандро, ніж для Хеммінга. З іншого боку, мені вже шістнадцять і я можу спокійно жити без наставника. Сподіваюся, сьогодні почую від нього більше – хоча достатньо буде дізнатися, що місію завершено», – Інгвар вкорте підійшов до будівлі общини. Кастільйоне вийшов назустріч і жестом запросив його у внутрішній дворик. На місці хлопець одразу ж запитав:

– Ви тестували препарат? Я думаю, що на даний момент це остаточна формула.

– Так, все чудово, – Сандро всміхнувся й поклав руку йому на плече: – Тільки я б хотів розширити сітку. Скажімо, на весь Рим.

Інгвар із викликом глянув на чоловіка. В його погляді змішалося все, що він відчував – втома, цікавість, задоволення й праведний гнів. Зітхнувши, лицар уточнив:

– Це вже не просто відступництво, мессіре. Ви пропонуєте мені займатися контрабандою? Це відверто незаконна річ – до того ж, і для кодексу, і для місцевої конституції. По-вашому, я погоджуся трахати Орден у зад? – він мить помовчав і додав: – Я маю подумати. А поки що прошу провести мене до наставника.

***

Хеммінг сів за стіл навпроти племінника, не знаючи, як почати розмову. Їхні зустрічі ставали все більш напруженими. Кинувши погляд на календар, магістр здогадувався, що саме цікавить його підопічного.

– Малий, мушу повідомити тобі дещо, що стосується місії, – Аркеллсон обперся ліктями на стіл і втомлено потер скроні. – Наша місія…

– Маю надію, завершена? – спокійно запитав Інгвар. – Хочеться їхати далі.

– Продовжена ще на два місяці, – твердо сказав Хеммінг. – Ти вільний брати приватні рейди, тільки не покидай Італію. До штабу повернемося тоді, коли я закінчу.

– Ще два місяці. Що ж, добре. Тут стільки інформації чи є інші причини? – хлопець був таким само беземоційним, ніби ще до зустрічі здогадувався, що так просто поїхати не вдасться.

– Поки що й сам не знаю, – магістр перевів погляд на ліжко Альди. – Ти бачився з моєю сусідкою, як мені відомо.

– Так. Трохи менше ніж два місяці тому. Аж зараз дізнався? – хлопець не зміг приховати злої іронії.

– Неважливо, – відмахнувся чоловік. – Як вона тобі?

– Мабуть, ти й так знаєш, що хочеш почути від мене. Але якщо тобі цікава саме моя думка – вона дитина.

– На рік старша за тебе. А ти вже давно не дитина.

– Вона не росла там, де ріс я. Не знаю, що ти задумав, але…

– Хочу захищати її, от і все.

– Буду щасливий, якщо все залишиться захистом.

– А це вже не твоя справа, малий, – Хеммінг дав знати, що розмову завершено, після чого додав: – Так, ще одне: ввечері тут буде вечірка до чийогось дня народження. Приходь, якщо не зайнятий. Якщо хочеш.

«Було б до кого сюди приходити – тоді б ще зрозумів. А так – наче ти просто хочеш зробити видимість того, що тобі є до мене діло», – Інгвар мовчки вийшов із кімнати. Повертатися в готель він не хотів – не бачив сенсу. На думку знову спала пропозиція Кастільйоне. Хлопець спустився у хол будинку й безпомилково знайшов кабінет чоловіка. Отримавши дозвіл зайти, відчинив двері:

– Мессіре, я подумав, – Інгвар опустився в крісло навпроти Кастільйоне. – Про вашу ідею з тим, щоб розширити сітку.

– Уважно слухаю, – Сандро ледь усміхнувся й відклав папери.

– Якщо я матиму можливість трахати Орден – я це робитиму. Але ви не втручатиметися в мої методи. Я матиму повну свободу дій. Працюватиму з тим, із ким сам захочу. Визначатиму маршрути перевезень, постачальників, розподілятиму обов’язки. Сітка ваша, але ви повинні повністю довіритися мені. Це мої умови, – Харальдсон відкинувся на спинку крісла, уважно вивчаючи поглядом співрозмовника.

– Тобто на цих умовах ти готовий порушити кодекс? – Кастільйоне розумів, що від участі лицаря залежить те, чи вдасться реалізувати задумане.

– Я все сказав. Важливіше те, чи приймаєте ви мої умови, – мисливець простягнув йому руку: – Отже, ваша відповідь?

– Для мене честь співпрацювати з тобою, – Сандро стиснув його долоню. – Щодо людей – безумовно, обирай, кого вважаєш потрібним, тільки я б радив познайомитися з кимось поза Орденом…

– Дякую, сам розберуся.

– До речі, – Кастільйоне наче згадав про щось, – ти ж будеш ввечері на наших невеликих народних гуляннях? Одна моя хороша знайома обіцяла заїхати до нас… Це із тих, з якими б я радив познайомитися. Але можеш і не знайомитися, якщо не хочеш… Як знаєш, власне, – із погляду Інгвара чоловік зрозумів, що той не потребує його порад.

– Дякую за запрошення. Ви другий, хто пропонує, тож прийду.

– А хто перший?

– Наставник, якщо я ще можу його так називати.

– Ти почуваєшся незахищеним? Хочеш про це поговорити?

– Ні, – різко відповів мисливець і встав з-за столу. – Мені час. До вечора.

***

«Не хочу я нікуди йти. І залишатися тут не хочу. Та й бути менеджером із контрабанди не здається дуже веселим заняттям. Якби не мав обов’язків, поїхав би геть. Та я настільки позбавлений всякої свободи, що навіть можливість всерйоз задуматися про самогубство мені недоступна. Проте не доведеться чекати смерті, якщо трибунал рано чи пізно засудить мене до страти. Засудить – то й чорт із ними. Наставник не говорить зі мною довше, ніж десять хвилин раз на тиждень, а Сандро бачить в мені, певно, тільки хіміка, хоч і, сподіваюся, непоганого. В моєму віці я мав би страждати від того, що мене ніхто не приймає. Але Орден дав зрозуміти, що в публічному оголошенні того, самотній я чи ні, нема сенсу – тож всяке підліткове страждання я спостерігаю відсторонено. Іноді самому здається, наче мені не шістнадцять, а сорок, як мінімум. Ну й нехай – може, остаточно відсторонившись, я нарешті позбудуся того, що раз за разом штовхає мене на відступництво? Або ж остаточно втрачу можливість ввійти до Внутрішнього Кола чи взагалі дожити до магістерської посвяти», – Інгвар закінчив чистити лезо кинджала. Між ранковим візитом до общини й обіцянкою прийти ввечері він встиг взяти один приватний рейд, щоб не дати собі остаточно відійти від справ.

Хлопець поклав клинок на місце, в ножни на поясі – звичка практично за будь-яких потенційно підозрілих умов носити зброю стала безумовним рефлексом. Він надягнув темні окуляри й накинув на плечі незмінну темно-сіру шкіряну куртку – із заходом сонця надворі ставало прохолодно. Не надто зважаючи на те, що після рейду його вигляд був досить хаотичним, Інгвар вийшов з готелю. «Інфаркти персоналу – проблема самого персоналу. Ще не вистачало мені перейматися їхньою слабкою психікою», – Харальдсон зауважив шокований погляд кількох покоївок і швейцара при вході.

Вечірку влаштували у вже відомому йому барі. Про те, що щось святкують, було відомо не тільки йому, а й добрій частині сусідів – подумки лицар виказав їм своє співчуття. Інгвар зайшов всередину, з вихованості привітався із кількома людьми, яких навіть не знав, і сів у віддаленому від сцени кутку приміщення. За сусіднім столиком він помітив вже знайому дівчину, але сідати до неї не поспішав – не хотів нав’язуватися.

– Привіт, – вона теж помітила його. – Можна до тебе?

– Привіт, Альдо, – стримано відповів Інгвар. – Так, будь ласка.

Вона сіла біля нього. Рейн була рада його компанії – після першої зустрічі вони жодного разу не перетиналися в приміщенні будинку. Вони сиділи майже двадцять хвилин мовчки, спостерігаючи за сценою й тими, хто на ній виступав. Біля барної стійки Інгвар зауважив Хеммінга, який похмуро пив віскі й наче ненароком слідкував за тим, із ким розмовляє Сандро. Сам Кастільйоне сидів недалеко від сцени й активно розповідав щось жінці, яку Харальдсон вже зустрічав.

– Мессір дає інтерв’ю просто під час вечірки? – беземоційно запитав Інгвар, не зводячи погляду із присутніх.

– Ні. Це його хороша подруга. Чому ти подумав про інтерв’ю? – Альда теж глянула в той бік.

– Бо знаю цю пані як журналістку. Два роки тому вона намагалася переслідувати мене й наставника, щоб написати неузгоджений репортаж про Орден. Хоча якщо зараз вона тут, а Сандро на той момент мріяв протистояти Ордену, тільки без чіткого плану дій, думаю, вони могли перетинатися. Або познайомилися пізніше, не так важливо. Думаю, Естер – така ж відступниця, як і мессір. А ще її присутність явно не подобається Хеммінгові – він зараз цю склянку просто в руці розіб’є.

– Він загалом досить… темпераментний, – Рейн перевела погляд на магістра. – Та й сюди прийшов тільки тому, що планував випити.

– Його такі події не цікавлять, як мені відомо.

– А тебе?

– Не знаю.

– Окей… – Альда мить подумала. – А які події тобі подобаються?

– Не знаю, – Інгвар справді не уявляв, що сказати. – Я будь-куди можу піти, наче як. До чого тут подобається чи ні?

– А як ти визначаєш, хочеш йти чи ні?

– Я не визначаю. Просто йду, – Харальдсон відчув на своєму плечі її дотик.

– Ти самотній, мабуть. Якщо йдеш, не задумуючись, хочеш чи ні, – Альда прибрала руку. – Вибач.

– Не вибачайся за правду, – вимучено всміхнувся хлопець. – Та кого це хвилює. Ти мене бачиш вдруге в житті.

– Твій наставник постійно говорить про тебе. Про те, як пишається тим, що ти вже такий дорослий. Разом із тим він каже, що я ще зовсім дитя, яке треба оберігати від жорстокого світу. Хіба ми не однолітки? – потисла плечима вона.

– Я на рік молодший, – спокійно відповів Інгвар. – Але не вік має значення.

– Ти б хотів іншого життя?

– Не знаю. Я не мав нагоди спробувати. Може, мені було б нудно. Або я б деградував. Або й те, й інше, – зітхнув лицар. – Я б чогось випив.

– Якщо йдеш на бар, візьми мені какао, – Рейн прилягла на стіл. – Із зефірками. Будь ласка.

Харальдсон мовчки встав і підійшов до бару. Намагаючись не привертати уваги Хеммінга, звернувся до бармена:

– Какао із зефірками, будь ласка. Два, – Інгвар розумів, що на вечірці, де всі п’ють алкоголь, людина із чашкою какао матиме вигляд, м’яко кажучи, ідіотський, тож вирішив скласти дівчині компанію.

– Які люди, – Хеммінг глянув на учня. – Що, все ж захотілося вийти в світ?

– Цікаво стало, що буває в клубах крім стриптизу, – лицар не втратив самоконтролю. – Ще й давню знайому побачив. Виявилося, це наша з Кастільйоне спільна знайома. Зараз он із сусідкою твоєю сиджу, розмовляю.

– З Альдою чи що?

– А в тебе їх багато чи що?

– І як тобі вона? – Хеммінг вдав, ніби не помітив його тону.

–Дитина, – все так само спокійно відповів Інгвар. – Просто дитина.

– А фізіологічно вже давно жінка, – потис плечима Хеммінг, жестом наказуючи барменові налити ще віскі. – Яка після тих препаратів, які звідкись дістає Сандро, зможе виносити мою дитину. Ти ж знаєш, як складно виносити плід від ініційованого мисливця?

– Здогадуюся, – в голосі лицаря прозвучало якесь відторгнення. – Не смій, Хем. Вона ще надто молода.

– Не бійся так, я її не торкнуся, доки вона сама не захоче, – магістр, попри кількість випитого, залишався абсолютно тверезим. – Я не хочу їй шкодити.

– Я теж не хочу, щоб ти їй зашкодив, – Інгвар взяв своє замовлення і вже збирався йти.

– Тільки не смій казати, що закохався в неї, – твердо сказав Аркеллсон.

– Не твоє діло, – байдуже відмахнувся Інгвар.

Мисливець поклав чашки на столик і сів на місце. Рейн здивовано подивилася на какао, перевела погляд на мисливця й перепитала:

– Ти й собі взяв?

– Так.

– Думала, мисливці на нечисть не п’ють безалкогольне.

– Стереотип.

– Який активно підтверджується прикладом Хеммінга.

– Теж правда.

– Послухай… – Альді не подобалося, що він відповідає на її запитання одним словом. – Навіщо тобі темні окуляри в приміщенні, ще й ввечері?

– А як думаєш?

– Думаю, вони тобі не потрібні, – Рейн відклала чашку й зняла його окуляри. – Який ти гарний зараз. Коли трохи шокований.

– М’яко сказано… – Харальдсон зробив ковток какао. – Такого я точно не чекав. Знаєш… Ти мені подобаєшся, – він грубо притягнув її до себе, нахилився обличчям до обличчя й залишив швидкий поцілунок на кінчику її носа, після чого відсторонився й продовжив спокійно пити какао. – Ти теж гарна, коли хочеш в мене цією чашкою кинути.

– А, це називається «збудимо і не дамо»? – розсміялася Альда.

– Ні, це називається «я буду називати тебе молодшою сестричкою», – Інгвар обперся ліктями на стіл. – Хеммінг, звісно, той ще захисник… Тільки якщо доведеться захищати від нього – звертайся до мене.

– Сподіваюся, не доведеться. Він мене кохає. Як мінімум, він так каже. Тому ти трішки параноїк.

–Дякую, що уточнила про кохання. Буду параноїти ще більше.

– Що?

– Та нічого, – Інгвар взяв серветку й витер її губи. – Ти вся в цьому какао. Дай витру, а то наче лайна наїлася.

– А ти майстер компліментів, нічого не скажеш.

– Та помовч три секунди, будь ласка, – попросив її лицар. – Якщо хочеш з’їсти цю серветку, я тобі її й так дам.

– Ну тебе, – Альда лягла йому на коліна. – Ніколи не думала, що мій старший братик буде молодший за мене.

– Ніколи не думав, що моєю молодшою сестрою буде дівчина Хеммінга. Але життя – вельми непередбачувана штука.