Глава 10. Зустрітися вперше.

Нілам зустрічає вечір під дверима кабінету управителя стайні. Вони загрозливо нависають над хлопцем, ніби пророкуючи біду. Слуга, що привів його, тихо стукає, отримує дозвіл увійти, а тоді силою заштовхує юнака до кімнати.

— Почекай за дверима, — беземоційно киває Клауд чоловіку, той низько вклоняється і швидко виходить.

Панує гнітюча тиша. У Нілама немає ні права говорити, ні взагалі слів, які могли б йому допомогти. Він стоїть, смиренний і побитий, з опущеними додолу очима. Ситуація дурна і несправедлива, як і все його теперішнє життя. Хоч що би хлопець не робив, завжди знайдеться той, хто вставить свої криві палки в його колеса, хто копатиме рови на шляху до мети, хто захоче побачити Арая переможеним. Юнак знає, що повинен знайти вихід із цієї ситуації, придумати план власного порятунку якнайшвидше. У нього не залишається вибору, адже ні ціль, ні обіцянка, ні гордість не стерплять поразки. Вигризати власне життя — пріоритет. Нілам стримує себе, аби не впасти — спина знову болить, в голові клекоче, а вуха заклало від одноманітного дзвону. Залишається тільки надія і хлопець молиться Калентаце, щоб вона дала сил, щоб вберегла, щоб зглянулась хоч один раз.

— Я б не мав випитувати у тебе пояснення, ти і сам розумієш, що бійки суворо заборонені, а на тебе поскаржилось троє людей. За таке одразу ведуть до Дерфена Яса, а про переведення в слуги можна й не сподіватись. Але, скажу відверто, мені подобається, як сумлінно ти виконуєш роботу. До цього інциденту до тебе не було жодних претензій, тому я вислухаю твою версію. Ти вже постарайся, аби вона виглядала правдивіше, ніж у тієї трійки, — втомлено говорить Рейк, масуючи пальцями скроні.

— Вони у трьох раніше погрожували мені, а сьогодні силою впіймали, відтягли зі сторонніх очей і побили. Я не брешу вам і нічого не приховую, — спокійно відповідає Нілам, підтримуючи повний штиль всередині себе.

Хлопець розуміє, що не уникне власної долі. Чи буде вона милосердною хоч раз? Все, що він може зараз зробити — сказати правду, сподіваючись на довіру Клауда. Якщо його все ж визнають винним, то юнак і це стерпить. Більше нічого у світі немає, що змогло б розбити його серце в друзки — він втратив усе, що любив. Стоячи тут і зараз під пильним поглядом чоловіка навпроти, Нілам знав, відчував нутром, що обов’язково досягне мети. Чого б йому це не коштувало, чиє життя не довелося б принести в жертву, та хоч руки по плечі у кров — він тією кров’ю нап’ється, ніби найліпшим вином, смакуватиме металевий присмак з особливою насолодою.

Валія продовжує створювати чудовисько, яке не зможе спинити.

— Чому вони тобі погрожували? — запитує Клауд, і по його обличчю видно, що голова ледь не лускає від болю.

— Вважають мене підлабузником і конкурентом, — стисло і коротко продовжує Нілам.

— І свідків звісно немає.. — констатує факт чоловік, зупиняючи власний потік питань.

— Хіба хтось посміє свідчити проти них? Вони чудово продемонстрували на мені, що буде з особливо балакучими, — знизує плечима хлопець.

— Бачу, ти зовсім не хвилюєшся тим, що на тебе чекає завтра, — щиро дивується Рейк, підіймаючи брови на лоба.

— Немає сенсу перейматись речами, над якими я не маю влади. Моє майбутнє — у ваших руках, — тихо каже Нілам, намагаючись маніпулювати почуттями управителя. Якщо той так добре відноситься до нього, то чому б не спробувати?

— Хочеш, аби я вигородив тебе? Невже думаєш, що три скарги і свідки, які точно знайдуться — дрібниці, з якими легко впоратись? Хлопче, у нас діє чітка ієрархія, закони, правила і їх дотримання. Якщо я дозволю собі зайвого, то опинюсь в одному з тобою дірявому човні. А море в цьому палаці бурхливе! — Клауд емоційно підіймається з крісла, а тоді повертається до юнака спиною, розглядаючи щось у темному вікні.

— Я можу розраховувати тільки на вашу допомогу, проте вибір за вами — чи простягнути мені руку, чи кинути в жерло вулкану, — холодно говорить Арай, знаючи, як багато правил вже порушив. Він вперше за довгий час дозволив собі використати такий тон до когось вище рангом і не шкодував про це. В будь-якому випадку від цього нічого вже не зміниться — якщо доведеться відчути на собі нову порцію шаленства батога Яса, то хоч з чистою совістю — Нілам спробував все, що міг у своєму становищі.

— З якого дива ти дозволяєш собі так розмовляти зі мною? Я тобі не друг, не брат, не батько. Хто ти такий, аби пропонувати мені якісь варіанти? Що взагалі від тебе тут залежить? — лице управителя почервоніло від гніву, а поглядом карих очей він ніби збирався зробити у голові хлопця діру, — Кевіне! Забери його звідси! Нехай цілу ніч стоїть на колінах біля дверей і думає над своїми помилками. Слідкуй, аби не заснув, інакше відповідатимеш головою. Чого завмер? Йди! — злий голос чоловіка так і підіймався з кожним словом, переходячи в крик.

Спантеличений слуга, що забіг до кабінету, мало не зомлів зі страху, однак швидко оговтався і випхав юнака в коридор. Схопивши його за плече, Кевін поспіхом спустився на перший поверх. Грюкнувши дверима, він поставив хлопця біля них навколішки.

— Ти все чув, виродку! Я очей з тебе не зведу!

***

Нілам відчував, як терпнуть ноги, крутить коліна і болить все тіло. Але спати не хотілось — не зараз. Тиха ніч розсипала зорі чорним небом, повісила блідий ріжок місяця і прикрила все розмитими хмарами. Ті важко рухались кудись на північ. “Додому” — промайнуло в голові. Це “додому” було до ломоти в кістках солодким, терпким і тягучим водночас. “Додому” звучало як нездійсненна, найзаповітніша мрія, про яку годі було думати. Теплі вітри, м’який солоний океан, безкраї пустелі і золоті дюни, таємнича музика, сотні блискучих чорнильних очей, спекотна темрява вечора і випалююче сонце дня — хлопець понад усе на світі хотів зараз опинитися там, де залишив свою скалічену душу. Вона досі сидить на згарищі поміж кісток його братів і сестер, роздивляється безголове тіло батька і кричить так пронизливо, що розлякує поодиноких птахів, які випадково опиняються в центрі персонального Ніламового пекла. Хоч би як він не закопував себе під кілограмами броні зі сталі — руки скажено сверблять в бажанні обійняти когось рідного і давно втраченого. “Додому” — найболючіша рана, яка ніколи не стихне. Щезне, вкриється кривим рубцем, але її відгомін назавжди поселиться всередині Нілама, розливаючись в’язкою лавою. Він персонаж найгіршої, найдурнішої драми, котру ненавидить усім, що від нього залишилось.

Валія омиється кров’ю, потоне в ній, захлинеться слізьми і оглохне від божевільного виття власних дітей.

***

Те, що Леон наймолодший принц — не дає йому жодної переваги. Кожен день наповнюється годинами уроків і тренувань, які він мріє час від часу оминути. Так і сьогодні: безжалісні викладачі намагаються запхати до його голови, здається, всі знання світу, а Вінсент знаходить час у своєму щільному графіку на особистий контроль успіхів брата у володінні мечем.

Леон втомлено сідає під дерево поблизу тренувального майданчика і заплющує очі. Спогади мимоволі витісняють усі думки, наповнивши свідомість принца веселими згадками про дитинство. І Вінсент, і Лавель завжди піклувались про нього, не кажучи вже про батька. Але навіть сотні подарунків і виконаних забаганок не розбалували його. Він ніколи не забуває про свої обов’язки перед країною, перед родиною і народом. Юнак знає, скільки людей поклали свої життя до вівтаря смерті, принесли їй жертву, аби принц мав змогу спокійно сидіти під цим деревом на землі, наповненій болем і жалем.

— Не боїшся, що Вінсент побачить, як ти байдики б’єш? — сміється збоку хлопець з коротким світлим волосся і притуляється плечем до стовбура дуба.

— Якщо ти йому нічого не розкажеш, він і не дізнається, — спокійно відповідає Леон, не думаючи зрушити з місця.

— Коли це я тебе видавав, цікаво? — з награною образою запитує Лавель.

— Пригадати тобі усі рази? — вигукує молодший, переводячи погляд на брата.

— Ну гаразд, було діло, не сперечатимусь. Але здебільшого я на твоїй стороні!

— Особливо тоді, коли хочеш, щоб я прикрив тебе перед Вінсентом, — важко видихає Леон.

— Ти перебільшуєш.

— Тоді підемо і спитаємо у нього. Як тобі ідея?

— Мені і тут подобається, — мрійливо розглядається середній брат.

Леон не стримується і заливається сміхом.

— Чому б нам не потренуватись удвох? — пропонує Третій принц, швидко встає і бере до рук меча, що мирно лежав поруч.

— Думаєш, зможеш мене перемогти? — охоче погоджується Лавель. Він першим йде до майданчика і бере собі тренувальний клинок, готуючись до двобою.

***

Меріан прийшла якраз вчасно — її принц бився зі своїм братом. Жінку завжди тішили такі тренування, бо Леон мав шанс покращити свої навички, взяти до уваги помилки і навчитись чомусь новому. Вона з любов’ю у погляді спостерігає за кожним рухом хлопця, який став її сім’єю. Він не вирізнявся на фоні старших дітей Короля. Ні його знання, ні інші вміння не могли скласти конкуренцію жодному з принців. Про це всі знали. У Леона не було схильності до політики, воєнної справи, полювання чи верхової їзди. Він все робив на своєму посередньому рівні, старанно докладаючи всі зусилля. Але нічого з цього не завадило йому стати улюбленим сином їх правителя. Він не приховував це, поблажливо ставлячись до молодшого принца, обдаровуючи його коштовностями, одягом, книгами, зброєю і кіньми.

Милосердя Леона було найвідомішим з усіх його інших якостей. Він завжди допомагав тим, кому був потрібен. Чи то каліка-безхатько, чи нещасне голодне цуценя — хлопець вперто ігнорував будь-які перешкоди на своєму шляху і виділяв гроші з власної кишені на пошук житла, забезпечення їжею чи придбання теплого одягу. Люди знали, що могли просити у принца милості, і той неодмінно відізветься.

Його надихаючі доброта і простодушність вражали Меріан щоразу, ніби вона бачить це вперше. Жінка може тільки молитись Богу, аби той не покидав її господаря і завжди оберігав там, куди їй немає дороги.

Тренування скінчилось дружньою нічиєю. Мур тінню опинилась біля Леона, накидуючи йому на плечі теплу мантію.

— О, Мері! Не холодно ж зовсім.. — бурмоче юнак, поправляючи заважаюче волосся.

— Це поки що, — усміхається служниця у відповідь.

— Не розумію, що б ти робив без Меріан. Кому б вистачило терпіння доглядати за тобою? — жартівливо говорить Другий принц, витираючи вологе лице рушником, що йому дбайливо подали слуги.

— Ось Мері ніколи не жалілась. Можливо тому, що любить мене? На відміну від тебе, — награно закочує очі юнак.

Двоє хлопців сміялись, кепкуючи один з одного, що було незмінною картиною в замку. Перший принц був стриманішим, серйознішим і тримав почуття під контролем. Молодші брати були протилежністю — якщо Леон залишився дитиною, якій у дорослому житті не вистачає веселощів, то Лавеля пам’ятали як хитрого і часом підступного. Між старшим і середнім братами вже давно велась холодна війна за трон. І якщо Вінсент намагався уникати будь-яких “воєнних дій”, спираючись на право зійти на престол за порядком народження, то Другий принц активно намагався перехопити увагу їх батька, показати, що є кращим, кмітливішим, розумнішим, гіднішим корони.

Меріан спостерігає, як Леон прощається з братом, і слідує за ним до кімнати. Там тепло, світло і затишно, пахне трав’яним чаєм і книжками. Вона полюбляла проводити тут час, виконуючи звичні процедури — розчісування волосся, підготовка одягу на наступний день чи складання речей на їх місця.

***

Леон не пам’ятає, коли саме заснув. Він би дивився і далі свої сни, якби не голос Меріан і її заклики прокинутись. На вулиці було темно — густі сірі хмари оповили небо товстим кожухом. Дріботів дощ та завивав вітер. Зовсім не хотілось кудись йти, особливо в таку погоду, але сьогодні за розкладом була їзда верхи і ніхто не збирався відміняти її.

Тепліше вдягнувшись, Леон з похмурим лицем під сміх Мур повільно вийшов з кімнати.

Жінка тримала невеличку парасолю над головою принца, тому він майже не змок по дорозі. Підходячи до стайні, обабіч дверей для слуг він побачив силует, що стояв на колінах. Здивовано завмерши, Леон кивнув на нього головою.

— Мері, а це ще що таке?

— Я негайно дізнаюсь, мілорде, — відповіла вона, а тоді покликала служницю, котра йшла позаду них і передала парасолю їй.

Хлопець спостерігав, як жінка швидким кроком наблизилась до фігури, проте не чув, про що вони говорили. Через декілька хвилин вона повернулась.

— Це той раб, якого ви врятували, — каже Меріан, зупинившись біля принца.

— А чому він стоїть навколішки? — з подивом допитує Леон.

— Мій принце, він сказав мені, що його покарав управитель стайні, проте несправедливо, — холодно відповідає Мур.

— Несправедливо?

— Саме так. Я здивована, що він дозволяє собі сумніватись в наказах Клауда Рейка.

— Добре, я особисто запитаю у Рейка щодо цієї ситуації. Накажи комусь допомогти хлопцю піднятись, і нехай ведуть за мною до кабінету управителя, — втомлено розтирає перенісся принц.

Він швидким кроком йде у напрямку дверей, зустрічаюсь поглядом з крижаними очима чорноволосого ґарсадця. Після, схоже, цілої ночі, проведеної під відкритим небом, розбитий вигляд юнака не приховував виснаження. Проте його незламність легко читалась по незворушному лиці — в кожній зморшці між насупленими бровами, чи в тонкій лінії міцно стиснутих губ.