Глава 1 “Regeneratio”

Біль. Нестерпний головний біль. Знову ця клята мігрень! Хоча б тиша… Так м’якенько… Пахне пряними травами… коли це в окопі з’явилися такі м’які ліжка?

— Що?! — я різко відкрила очі й відразу пошкодувала про це… Моргнула. — Де я? — у горло наче піску насипали. Крім мігрені, все тіло боліло та нило, наче мене побили ногами…

Мружачись, я повільно оглянула місце, де знаходилась, щоб оцінити навколишнє середовище. Маленька кімната з побіленими стінами й мінімальними та дуже простими меблями, котрі бачили кращі часи. 

— Нічого не розумію… — знов прикрила очі та притислася до холодної стіни важкою головою. Біль, наче окремий організм, пульсував у черепній коробці та віддавався то в око, то у зуби, то у шию. Неприємно…

Зібравшись із силами, я вирішила розібратися, що коїться та знайти ліки, бо це просто нестерпно…

Відкинувши важку ковдру, я опустила щемлячі ноги на підлогу і побачила, що одягнена в якусь довгу сорочку із легкого білого матеріалу, схожого на звичайну бавовну. 

— Дивно, нічого не можу згадати… – у голові був щільний туман.

Обережно вставши босими ступнями на килимок, схожий на той, що дерев’яним гачком в’язала моя бабуся із ганчір’я, я тримаючись за ліжко, зробила декілька болючих кроків. Зле діло, кінцівки не слухалися. Мене наче контузило… Може тому я така прибита?

Сім кроків. Три — притримуючись за ліжко, чотири — понад стіною. Двері… Я відчинила їх і звісно впала, бо опори немає. А встати не можу…

— Яка дурість… Господи… — мені ніколи не було так погано.

— Ти чого встала? — я почула стурбований низький чоловічий голос та звук важких кроків, які швидко наблизились до мене. Сильні та гарячі руки підхопили моє безвільне падаюче тіло та посадили на підлогу, наче зламану ляльку.

— Де я? — відкрила очі та насилу сфокусувалась на обличчі незнайомого мені чоловіка незрозумілого віку.

— У Трості, за стіною Роза, — здивовано видав він мені якийсь незрозумілий набір слів.

— Це яка область? Хто тримає цю територію? — Важко довго тримати очі відкритими.

— Ем… Південний край стіни Роза… — знов нічого не зрозуміло.

— Яка стіна Роза? Це де взагалі знаходиться? Я не розумію… ох… — я знов провалилася у темряву.

***

Друге пробудження вже було набагато легшим. Навіть мігрень відступила на достатній рівень, щоб можна було якось функціонувати. Судячи з того, що за вікном, із купи скляних ромбиків, вже було темно, провалялася я достатньо довго, мінімум декілька годин. Мене хтось переніс до кімнати, у якій я прокинулася першого разу. Прислухавшись, я не почула нічого. Тиша… Це було настільки незвично, що лякало.

Потрібно все ж зрозуміти, де я знаходилась. До ватної голови потрошки поверталися туманні спогади про якусь стіну та дивну назву населеного пункту… Щось про тростину…

— Трост… — скрипучим голосом прохрипіла я.

Я непогано визубрила назви близьких до нашої позиції населених пунктів і була впевнена, що такого чи якось схожого по звучанню на нього не було. Що це взагалі означає? Дивно…

Відкинувши від себе важку ковдру, я повторила алгоритм дій втечі з кімнати. Сім кроків… Я обережно штовхнула грубі двері, за якими побачила невеликий і вже знайомий мені коридор, ще одну зачинену кімнату і сходи вниз. Ось воно! Світла тут не було, і лише місячне сяйво лилося з вікна, просочуючись через зліплені між собою скляні шматочки. 

Босими та ще слабкими ногами, спираючись, де є така можливість, на поверхні, я пошкандибала до сходів. Це буде складно, але варіантів не дуже багато. Потрібно з’ясувати моє місцеперебування. До жаху лякало те, що я не пам’ятаю, як тут опинилася. Де мої речі, а головне, де вся зброя. Останнє, що я згадала, це як ми з хлопцями їли набридлу тушонку з сублімованим картопляним пюре в окопі під звуки обстрілів…

Міцно, наскільки могли тремтячі та ослаблені руки, я схопилася за огородження сходів та обережно подивилася вниз. Напівтемрява, лише місячне сяйво із вікон та напівзотлілий камін. Людей немає, але є вихідні двері. Піднявшись, я трошки застигла, зірочки забігали перед очима.

— Ох… — все ж погано мені…

Оговтавшись, я повільно і максимально тихо спустилася на перший поверх. Судячи з обіднього столу зі стільцями та якихось стелажів з посудом, це типу їдальні-кухні. Стіни такі ж побілені, камін зібраний з грубої цегли. Все таке… Наче із Середньовіччя. І якби це було якесь далеке та глухе село… Це не схоже на мазанку. Скоріше на будинок в середньовічному західноєвропейському місті, або поселенні. 

— Якісь старовіри? — ледь чутно видихнула припущення, крадучись до дверей.

Якомога тихо відсунувши простий металевий засув, я вийшла на ґанок. 

— Що за… — це не Україна, — Бляха, де я?! — це не може бути правдою…

Дихання та пульс прискорився, останній почав відбиватись у вухах, долоні спітніли, коліна затремтіли, обличчя обпалила прилита кров. Я чітко відчула, як мене накриває паніка… Легені стискаються металевими лещатами, ноги готуються бігти… Адреналін.

— Що це?! Де я?! Бляха, де я?! Господи! — я обхопила тремтячими та змоклими руками гаряче, та липке обличчя, шепотом швидко спитала не зрозуміло у кого. 

Згадуй! Думай! Видихай! Паніка — ворог! Дихай в долоні! Рахуй! 

— Один… Два… Три… – темрява, — Чотири… П’ять… – порожнеча, — Шість… – нічого…

До війни я була у німецькому Ротенбурзі… Дуже схоже, але це не він і це місце обнесене здоровенною стіною, напевно про неї казав чоловік. Які шанси того, що я, пам’ятаючи про те, як була в окопі, опинилась в середньовічному Ротенбурзі за стіною? 

— Мова! – згадала я.

Я пам’ятаю, що зі мною говорив чоловік. Я його розуміла, навіть щось відповідала… І це точно не англійська, чи російська… А інших я не знаю… Акценту я теж не пам’ятаю, на таке вухо налаштоване. Але чи українська це була? Так дивно… Схоже на маячню… Я нічого не розумію і не пам’ятаю, наче перед спогадами стоїть стіна, така ж здоровенна, як ця, що я бачу…

Схопивши себе за горло, я зі здивуванням намацала свій золотий хрестик і… тремтячими руками з разу п’ятого мені вдалося розстібнути застібку ланцюжка і зняти його з себе.

— Це якийсь прикол, — поряд із золотим хрестиком за кільце висіла вирвана чека, схожа на кільце від дармовиса зі шматком проволоки. У мене була граната на випадок вірогідності потрапляння до полону… Але якби я її підірвала, то не стояла б тут, так?

Надягнувши хрестик з чекою знов на себе, я трошки посидівши, встала. Дихання вже більш-менш прийшло до норми, серцебиття також. На мігрень я вже не звертала уваги, бо це не сама велика проблема. Але зі слабкістю я зробити нічого так і не змогла, тим паче після сильного сплеску адреналіну…

Потягнувшись, я обережно спустилася сходами й вийшла на подвір’я. Тиша… Лише якісь комахи стрекочуть. Підняла голову і подивилася на зоряне небо: ось луна, а ось зірки, котрі склалися у чужі для мене сузір’я. Не те щоб я дуже розбираюсь у цьому, але тих же Ведмедиць та, логічно, Полярну зорю я знала… і їх тут не було.

— Оце навернуло, — звично намацавши кільця на руках, я видихнула. На місці…

Змія Тайпан в сріблі від побратимів і матусина золота каблучка… Вони зовсім не пасували одна до одної, але це були подарунки від близьких серденьку людей… Стало зовсім сумно і дуже страшно… Такого гнітючого відчуття безпорадності та слабкості я не відчувала ніколи. 

— Така дурість! Може це сон такий реальний? – все це на стільки було за межею, що я почала активно розмовляти сама з собою…

Я прикусила тремтячу долоню. Навіть боляче… Цікаво. Уві сні біль не відчувається, наскільки мені відомо… 

— Потрібно знайти свої речі! — це буде моя ціль, безглузда, але ціль…

Більш-менш заспокоївшись, я босими ногами пішла по бруківці напівтемним містом, сама не знаючи куди прямую. Я просто йшла. Просто вперед. В якийсь момент мені почав падати зір, картинка поплила… Спочатку я подумала, що сліпну, але я моргнула і град сліз покотився по щоках, які ніби палали. Жалюгідна, налякана, у розпачі… Мені від себе було огидно. Але я все йшла, босими стопами по пильній бруківці, ридаючи. У що перетворилось моє колись щасливе та повне надій життя… Професійний спорт, всі шанси потрапити в олімпійську збірну, щоб представляти рідну Україну на світовій арені. Омріяне золото… Це все такі дрібниці… А тепер, я напевно зійшла з розуму від постійних вилазок та знищення тої погані та горя, що вони принесли…

— Горіть, тварюки! За все! Горіть! — зі злістю сказала я і вдарила кулаком по дверях, перед якими стояла вже якийсь час.

Двері відчинилися і я зі здивуванням зайшла. Це було наче помутніння. Так і не зрозумівши, як сюди дійшла, я побачила, що це занедбаний дім. Але рівний шар пилу було потривожено. Сліди привели до якоїсь великої скрині, яку я відкрила, доклавши зусиль.

— Що за чортівня! — там лежали мої речі. Сумнівів не було, зверху лежала кікімора, у котру обережно була завернута непофарбована і зібрана гвинтівка з прицілом і глушником, у котрої з останнім був рідний колір під пустельний камуфляж, і котрі я особисто фарбувала із балонів. Тоді було неймовірне чудо, що зброя до мене взагалі потрапила, а колір був тоді не важливий. Але тепер вона знов кольору пустелі, наче нова… Обережно поклавши її на підлогу, я заглянула у скриню ще раз. Тактичний рюкзак, броня з обвісом, каска, форма, взуття, навіть спіднє… Все чисте, наче нове, тільки без бирок… Тремтячими руками я погладила рідний шеврон нашого підрозділу… 

— Точно! — я  немовби прокинулась і почала шукати айфон, — ось! Ого! Живий… — здивувалась я, але немає мережі… Дата і час, плюс-мінус ті, що потрібно. Я вимкнула, сховала у рюкзак та поскладала усі речі й гвинтівку у тому самому порядку та закрила скриню.

Це така божевільна дурня, що я все… Роттердам і нова форма…  

Обшукавши кімнату, я знайшла якусь ганчірку і замела сліди до скрині, щоб не було сильно видно, що тут хтось ходив. Це не сильно виправило ситуацію, але хоча б такого чіткого сліду саме до скрині не буде. Не хочу, щоб хтось знайшов мою хованку. Я вийшла на вулицю та сховала шматок тканини під якийсь камінь, а двері закрила. Таке собі сховище, але кращого немає. Цікаво, як я взагалі сюда дійшла? І як мені знайти домівку, де я була?

Наче йшла прямо… Ось те дерево було… Цей дім з дивним димарем… І якось так я і дійшла до будинку, де мене прихистили. На полон це не схоже, тому буду вважати, що це прихисток. По суті, схованка в п’ятдесяти метрах від мого притулку. А здавалось, ніби це у кілометрах…

Тихенько я зайшла до будинку, закрила двері й піднялась до тієї кімнати, де прокинулась. В голові наче прояснилось, але питань менше не стало. Сіла на стілець. Дуже втомилась, але з такими брудними ногами у чисте ліжко я не полізу. З моменту початку служби, я звикла спати навіть стоячи, тому я поклала важку голову на холодні руки й швидко заснула без снів…

***

Спати сидячи було поганою ідеєю. Звісно мені було відомо про наслідки, але совість не дозволила свинячити. Й так заперлась брудними ногами людям додому. Але тиша… Омріяна тиша навкруги та відчуття чистого тіла перебивали будь-який дискомфорт від незручної пози.

Сонячні зайчики танцювали на скляних ромбиках готичного вікна, чутно як співали ранішні птахи. У повітрі витав аромат домашньої випічки. Затишно та спокійно. Незвично та лячно…

— Як у бабусі… — на очах самі собою з’явились сльози, а шлунок протяжно завив. Вир дивних поєднань емоцій та почуттів у моєму тілі просто виносив…

Так хочеться додому, щоб зранку прокинутись від того, що цуценятко, мій Марсик, проситься гуляти. Вийти з ним ранесенько і піти до порожнього сонного парку поряд з домом на ранкову пробіжку… Марсик… Цуценя. Господи, він вже дорослий пес, який виріс у моїх батьків і після початку війни я бачила його дуже рідко. І кожен раз він змінювався так, наче то інший пес. Так боляче бачити його дорослішання лише на фото і відео. Але як воїнам у котрих діти ростуть без них, я взагалі не уявляю… Декілька разів до болю я кліпнула очима, відганяючи небажані сльози.  

— Ти вже прокинулась? — від несподіванки я підскочила, не помітивши, як приємна на вигляд жінка середнього віку тихенько зайшла до кімнати.

Страх. Я. Не. Помітила. Всередині все стиснулось від почуття незахищеності.  До мене потрошки починав повертатися здоровий глузд і аналіз. Я незнайомо де, люди наче персонажі з історичного серіалу, а все навкруги — декорації, але занадто реалістичні… 

— Так… — прохрипіла я і повільно повернулася до незнайомки.

— Як ти себе почуваєш? — вона не підходила, просто стурбовано дивилась і м’яко посміхалась.

— Я… я нічого не пам’ятаю… — а що мені ще сказати?  

— Ми з чоловіком знайшли тебе на нашому порозі роздягнену і непритомну. Ти була холодна і дуже слабко дихала. Ми тебе відмили, відігріли, а більше зробити нічого і не змогли, — в неї затремтіли натруджені руки… — Намагались тебе поїти, але ти не реагувала, тому ми змочували тобі губи… — вона прикрила очі та облокотилася на стіну. — Це було страшно… Коли ти проснулась, ми вже готувались до гіршого… — вона тихенько заплакала.

— Дякую, — серце стислось, а в голові неоном засвітились нові питання. Як я сюди потрапила? Чому ГОЛА? Чому нічого не пам’ятаю…

— Я там приготувала сніданок, ти напевно зголодніла, — вона витерла сльози, а потім, наче згадавши, що забула щось важливе, швидко вийшла з кімнати.

— Хм… – я не знала, куди себе діти. Жінка очевидно, як мінімум, хотіла здаватись милою… Але я знала історії про таких милих людей, котрі потім здавали наших, чи самі знищували, тому була насторожі.

— Ось! Забула тобі віддати, — жінка обачно, наче боячись мене злякати, поклала на стіл обережно складений згорток чогось зеленого, — це нашої доньки, ви дуже схожі, тому я думаю, тобі підійде розмір. Якщо буде потрібна допомога з корсетом, ти кажи. А взуття потрібно міряти… — вона подивилась на мої брудні ноги, які я прикрила довгою сорочкою.

— Я… вийшла вночі подихати свіжим повітрям… — навіть я собі не повірила, але незнайомка не стала нічого казати, вдавши, що це нормальна ситуація. Але у повітрі витало почуття неприродності того, що відбувається.

— Добре, я зараз принесу воду та рушник. Потрібно подивитись, чи ти не поранилась, — вона почала виходити, — як ти себе взагалі почуваєш, може щось болить?

Душа…

— Голова трошки йде кругом, але все інше наче нормально, — я навіть змогла вичавити з себе щось схоже на не дуже щиру посмішку, — дякую, — це було складно зробити, коли в душі вирувало полум’я, а тіло було готове до атаки. Чи намагалось бути таким…

— А… добре, — тут вже її броня вихованості впала, вона наче побачила мене наскрізь і мовчки вийшла.

— Корсет? — я повернулась до згортку і побачила КОРСЕТ. Хто зараз носить такі? — Оце притрусило… 

— Що? — повернулась незнайомка з дерев’яним відром і лляним рушником, — ти щось казала? — Вона поставила відро поряд зі мною і взяла до рук маленьку ганчірочку. 

— Нічого, — оу…

— Якщо ти не проти, я тобі допоможу, бо якщо у тебе паморочиться голова, ти можеш впасти, — логічно, але дуже ніяково.

— Я буду дуже вам вдячна, — вона права, та і її по-материнському теплі очі, повні якоїсь болі… Навіть моя броня починала тріскатися…

— Добре, — вона присіла переді мною і почала дуже охайно обтирати мої стопи, стало лоскотно і я дригнула ногою.

— Вибачте, будь ласка, лоскотно, – вона не схожа на тих милих жіночок, що годувала наших поранених щурячою отрутою. Чи якщо казати точніше, мені не хотілось вирити, що вона така…  

— Все добре, — вона продовжила свою справу, — як тебе звуть? 

— Анастасія… — я запнулась. Навіщо я сказала своє справжнє ім’я, ідіотка! — Настя, кличте мене Настя… А вас як звати? — оце я молодець… Оце я диверсант… Господи…

— Приємно познайомитись, — вона підняла на мене погляд, — я Емма Ленц, а мого чоловіка звуть Джеймс Ленц, — вона швидко закінчила і витерла ступні. Дуже ніжно і турботливо. А я ще більше здивувалась.

— Дякую, – Емма і Джеймс, це явно не з наших країв ім’я, та не з боліт…

— Став ноги на рушник. Тобі пощастило, ніжки не поранені. Зараз я принесу взуття, подивимось, чи підійде, — вона забрала відро і швидко вийшла.

— Що тут коїться?! — голова докупи почала гудіти. — Забагато всього, я не вивожу…

— Вони нові, сподіваюсь підійдуть, — Емма тримала сині туфлі з жовтою окантовкою на плоскій підошві, — в мене клубок в гороі застряг. Я зовсім заплуталась.

— Чому… Чому ви допомагаєте? — я ледь стрималась.

— Ти дуже схожа на нашу Келлі… — її очі згасли й вона сіла біля моїх ніг.

— Донька? — о ні… я хочу помилятися! Цей погляд… Дуже знайомий.

— Так. Вона розвідник, — вона тремтячими руками вділа на мою ногу туфлю і застібнула ланцюжок, — наче підійшло… трошки величенькі, але Келлі вища за тебе…

— Розвідник? — ні, Господи, ні… Мене пробив холодний піт. Я помилилась! Яка дурна! Господи… Якщо ця Келлі із кацапських, а ми її поклали…

— Так, вона не повернулась… — вона закрила обличчя. — Вони її забрали, навіть тіло не повернули, — схлип. Хто “вони”?! Що, бляха “вони”? — Ці туфлі — не подарований подарунок на день народження…

— Боже, — я остовпіла, “вони” можуть бути й із наших…

***

Я повністю втратила розуміння того, хто я і що я. Все було таке дивне, намішане, незрозуміле. Я так і не зрозуміла, що там з мовою. Але, головне, що не російська… Для себе я вирішила, що це українська, хоча у мене були сумніви. На цьому мій мозок втомився і здався. У всьому цьому не було сенсу. Просто не було. Те, що відбувається настільки реальне, але нелогічне, наче дуже реальний контрольований сон. 

На мені ні подряпини, це при тому, що я чітко пам’ятаю тупий біль у стегні від легкого ураження осколком міни, котрий витягнули й зашили прямо на фронті побратими декілька днів назад. Мені тоді дуже пощастило… І я просто обробляла ту подряпину. А її більше не було, нічого взагалі! Шрами на колінці від падіння у садочку, а потім біля дома у ранньому дитинстві теж зникли. Не було навіть стрій від швидкого росту на стегнах та ікрах…

Поки я тонула у своїх тяжких думках, Емма допомогла мені вдягнутись: поверх сорочки вона на мене дійсно вдягнула той корсет, котрий був замість бюстгальтера, хоч не затягувала сильно… Видала щось схоже на короткі шорти з бавовни замість спіднього, довгі гольфи й зелену лляну сукню у підлогу з простим пояском-стрічкою з орнаментом, якою також були обшиті рукави, поділ і комір. Емма трошки не вгадала, очевидно я була нижча і більш струнка ніж Келлі, але шнурівка на спині сукні, схожа на корсетну, врятувала положення. З довжиною подолу, котра була трошки більша за потрібне і підмітала підлогу, ми зробити нічого не змогли.

Після пікселю з усім спорядженням, задовга сукня максі й справжній корсет — це було складніше. Поки ми дійшли до кухні, я декілька разів мало не вбилася. Особливо сходи були веселі… Попелюшка…

— Добрий ранок! — чоловік Емми, котрого я раніше бачила, зайшов до будинку, коли ми вже всілися за накритий стіл.

— Добрий! — я спробувала посміхнутись, але вийшла якась гримаса…

— Я дуже радий, що тобі вже краще! — він умився, обмив натруджені й потужні руки у чані з водою та витерся рушником.

— Я теж, — запнулась… — Джеймс, — згадала. Дуже незвичайне для мене ім’я. Він подивився на дружину і посміхнувся, та провів долонею по густій золотій бороді та вусах.

Дуже складно було сказати, скільки цим людям років, але думаю, що більше п’ятидесяти.

— Мене звуть Настя, — я вже не намагалась скалитись. Напруга, котру я відчувала після слів про “розвідницю Келлі” була такою сильною, що я щиро дивувалась, як ще не свічуся, наче новорічна ялинка.

— Дуже приємно, — в нього був низький і приємний голос.

Якщо у мене б запитали, кого він мені нагадував, я б відповіла — коваля. Було очевидно, що в нього важка фізична праця: дуже серйозна фізична форма так і кричала про це, його лляна сорочка, була вкрита чорними плямами, наче від сажі, а ще легкий запах поту і диму, змішаний з ароматом заліза. Джеймс був схожий на кремезного вікінга з якогось фільму про норманів. А струнка, наче молоде деревце, тендітна Емма була наче сама ілюстрація слів: затишок і ніжність. Гармонійна у своїй контрастності пара… Дуже гарні люди, з прекрасною душею і повними болю очима… Болі, котра мене лякала. Бо якщо їх донька на нашому боці, цей біль буде спільний… Але якщо ні… я за себе не ручаюся.

— Ось, — Емма поклала на мою глиняну тарілку декілька запечених картоплин і два варених яйця, схожих на курячі.

— Дякую! — зі своєю непереносимістю купи продуктів, у тому числі яєць на критичному рівні й трошки картоплі, я тут буду не вилазити з вбиральні… Але це все тьмяніло від відчуття загрози. Воно може бути отруєне!

— У нас зараз дуже складна ситуація з харчуванням… — Емма наче просила вибачення. – собі вона яєць не поклала, тільки картоплю… Джеймс отримав одне.

— Заберіть собі хоча б одне яйце, — я підняла тарілку, щоб перекласти їй, якщо їжа нормальна, я не хочу об’їдати людей, а якщо ні… але вона поклала свою теплу руку на мою і зупинила. Я затримала дихання.

— Тобі потрібно гарно харчуватись, щоб відновитись, а я і картоплею наїмся, — вона тепло посміхнулась і дерев’яною ложкою відколола собі шматочок картоплі. А я прийняла рішення не їсти нічого, поки не зрозумію, де я і що тут коїться. І це рішення, наче важкий валун впало мені на тремтячі й втомлені плечі. 

— Боже, — я прикрила губи руками, стримуючи сльози. Та програла, град сліз полився по тремтячих пальцях.

— Що сталось? Щось болить? — Джеймс стурбовано подивився на мене.

— Я… Я… – я не знала, що мені їм сказати. Що я  їм не довіряю? Так, вони говорять не на руснявій, та може вони маскуються?! Що я боюсь, що вони мене отруять? Чи ще гірше… Здадуть до полону. А якщо ті тварюки дізнаються, хто я і скільки поклала особисто їх дружків до пакетів… Вони ж могли мене знищити, коли я була без тями…

— Ти теж чиясь улюблена донечка…, — сказала Емма. 

Це край… Моє серце розбилось ущент.