Глава 1

Глава 1

Для танго потрібні двоє – 1. неофіційне
необхідність обох сторін для досягнення спільної мети.

Коли їй було дванадцять, у спальні поклеїли нові шпалери. На них був розсип зірочок, вибитих фосфорною фарбою, вони світилися в темряві. Їй сказали, що фарба з часом може вивітритись, вигоріти, і зірочки перестануть світитися, і щоб вона сильно не засмучувалась через це. Зараз їй 28, зірочки досьогодні світяться мов нові, а от вона з тих пір встигла вигоріти.

– Проте ви не праві. Я вже ступив у майбутнє, – на Доріс насунулась тінь і війнуло освіжувачем подиху, що відгонив полуницею. 

– Террі, акт про випуск зброї, швидко. 

Доріс відірвалась від свого заняття – підпирання кулаком щоки та бездумного водіння ручкою по аркушу, і сягнула рукою по папку, в якій лежало майбутнє Щ.И.Т.а. Її бос – поважний містер у костюмі в смужку та з такими ж смужками волосся на голові – фальшиво скалився до своїх бундючних колег, які навіть не витрачали зусиль, щоб повірити у щирість усмішки. 

Ці збори проводились кожні три місяці, на них зазвичай представляли інновації та ідеї, які мали б покращити роботу Щ.И.Т.а. Мали б. За весь цей час вона встигла досхочу налюбуватися підстаркуватими індиками та дамами в затісних шкіряних туфлях, але кожного разу помічала те, чого б воліла не помічати: плями від поту на дорогих костюмах, отупівші погляди, бридкі звички. 

– Террі, ворушись, – бос шикнув на жінку, і та ще раз передивилася вміст червоної папки, проте акту там не було. Її погляд гарячково перестрибував з одного охайного стосика документів на інший, аж доки мозок не усвідомив, що у неї під пальцями – рельєфні букви. Коханий, золотесенький акт лежав прямо перед нею. 

– Ось, – його цупкі пальці видерли листок з її руки, залишивши невеличкий поріз на великому пальці, про який Террі дізнається лише вдома. 

Стінг розвернувся до півкола столів і наділив кожного задоволеним поглядом. Його рука високо тримала акт, легенько хилитаючи ним. 

– Пані та панове, готуйте ручки. Це акт про випуск нової зброї, виробництво якої розпочнеться вже завтра. 

Його перебив якийсь чолов’яга, чиї габарити явно перемагали габарити стільця. 

– А по-моєму, це дитяча розмальовка, – він зареготав сміхом, схожим на булькання підземних вод. Стінг подивився на документ, не розуміючи, про що йде мова. Позаду нього Доріс, витягуючи шию, напружено шукала акт, який ховався за спиною директора. Вона щось не те зробила? Та ні, начебто все заповнила, печатка у Ф’юрі закінчилась, але він знайшов іншу, тож все було гаразд. 

– Одну хвилиночку, – Стінг крутнув каблуками і в два кроки досягнув її столу, навис над нею, затуливши світло. 

– Террі, що в біса ви зробили? – Доріс від’їхала стільцем назад, щоб не зіткнутися із почервонілим лицем директора. 

За кілька хвилин вона вже присоромлено йшла коридором, тримаючи в руках папку, в якій лежав дозвіл на використання нової зброї, весь розписаний сердечками та візерунками. 

Підбори гучно стукали по плитці, ехом б’ючи по вухах. У такі моменти вона завжди порівнювала Тріскеліон зі звичайною старшою школою. Та ж мертва тиша, яка наступає лише під час уроків, щоб потім в один момент зникнути під натиском школярів. У цьому випадку – агентів. 

Бути хорошою секретаркою не легко. Бути хорошою секретаркою, коли тобі осточортіла власна робота – вдвічі складніше. Останній інцидент був усього два дні тому – тоді вона примудрилась переплутати дві цілком різні справи. Коли обидві групи відкрили свої теки, на них чекала геть не та інформація. На її превеликий жаль, Волтер зарадив цьому, поговоривши з Ф’юрі. Той ніяк не міг повірити, що найкращий секретар у відділі так вляпався. 

А тепер ось це. 

Не факт, що її звільнять, максимум – відсторонять від важливих документів на декілька тижнів або взагалі дадуть відпустку, адже “Щ.И.Т. дбає про своїх працівників”. Волтер постарається пом’якшити ситуацію, ви ж розумієте, його дружина тендітна і швидко втомлюється, така робота виснажує. 

Треба було вигадати щось серйозніше. Її ідеї потрохи вичерпувалися. Та й не можна ж кожного разу обливати договори кавою, стаканчик якої коштував менше, ніж папір, на якому його надрукували, або виправдовуватися за кота, що погриз конфіденційні листи. Та й кота у неї не було. 

Можливо, звичайному пересічному робота з паперами у головній штаб-квартирі потужної світової організації здається мрією. Їй теж здавалась. Опитайте хоча б п’ятьох жителів Нью-Йорка, і четверо з них захоплено вигукнуть: “Працювати на Капітана Америку? Дурень відмовиться!” 

Люди такі наївні, коли думають, що у них є кращий вибір.
Доріс Террі увійшла в канцелярію, місце, яке останні три роки стало для неї майже другим домом, і… ледь не спотикнулася об картонну коробку, вщерть наповнену трухлявими на вигляд записниками. 

– Обережніше! – Дарлін, стара колега, якій пощастило не набагато більше, спустилася зі стільчика. В її руках була пляшка з водою, а коротке темне волосся вкрив порох, наче вона щойно посивіла. 

– Ти чого так рано? Конференція ж закінчується через півгодини, – не давши навіть рота відкрити, вона продовжила, махнувши рукою в бік коробок, так, що з пляшки вихлюпнулась вода:

– Нам додали роботи. Маємо закінчити до вечора. 

Доріс зняла туфлі і плюхнулась у своє улюблене крісло. Задерши ноги на стіл (байдуже, що на ній була спідниця-олівець), розтріпала волосся. Несвідомо намацала пальцями невелику виїмку на бильці і почала гладити її. Це заспокоювало. 

– Здається, завтра моєї ноги тут не буде. 

Дарлін, все ще з пляшкою з-під “Пепсі” в руках, взяла з рук Террі розмальований акт і зойкнула. 

– Господи, чи ти здуріла? Ф’юрі тебе вб’є, і навіть не моргне лівим оком. 

– Він про це не дізнається, – відрізала Доріс і підійшла до коробок, які громадилися біля дверей, наче в очікуванні своєї черги на вихід.

– Як скажеш. Проте ти й сама знаєш, що воно так не минеться, – Дарлін залишила пляшку на підвіконні і підійшла до Доріс. Удвох вони заходилися тягати прибулі коробки, які, здавалося, тільки й чекали моменту, щоб розвалитися. 

Хоч офіс не був великим – більшу частину кімнати займали височезні стелажі, до верхньої полички яких не могла дотягнутись навіть висока Марія Хілл – коли доводиться робити генеральне прибирання або просто займатися пошуком інформації, то численні шафи і столи перетворюються на лабіринт. І ти мусиш маневрувати по ньому на височезних підборах, з купою паперів у руках, встигаючи подавати кожному-першому потрібні відомості на теплій тарілочці. Якби існувала нагорода у цій галузі, вона б уже припадала порохом в нетрях серванту Доріс. 

Жінки були в самому розпалі роботи – Доріс балансувала на стільці, вдаючи з себе Марі Рамберт, тоді як Честер монотонно подавала їй записники, не відриваючись від “Форбс” – коли двері відчинилися і всередину ввійшов Стінг. Він почвалав і його ноги скидались на дві короткі пружини. Побачивши тьмяну лисину з ріденьким волоссячком, яке стрибало вверх-вниз мірою того, як він наближався, Дарлін вщипнула колегу за литку. Жінка, зойкнувши, обернулася. Доріс спустилася з барикад і мляво підійшла до чоловіка, прикидуючи, яким способом витягти цю ходячу занозу з їхніх задниць. Стінг по-звичному стис губи, ніби намагався втримати у роті слизьку блекоту. Його очі, так глибоко впалі у череп, наче хотіли сховатись від усього світу, тепер готові були вистрибнути прямісінько на неї. 

– Конференція вже закінчилась? – обережно поцікавилась Террі. 

– Так, закінчилась, – процідив крізь зуби Стінг, роздратовано хлопаючи себе по стегні. – Доріс, що то в біса було? 

– Мені справді дуже, дуже шкода. Я задумалась і не зауважила… 

– Чесно кажучи, я не очікував від тебе такого. Це був надзвичайно важливий документ, і якби у Ніка не знайшлось копії, ми б пропали, – він перевів подих, а тоді пом’якшав: – У чому причина? Щось трапилось? 

– Ні. Я трішки відволіклась, от і все. 

– Але ж не вперше. І, чує моє серце, не в останнє. Ти повинна зосередитись. 

Доріс поглянула на лаковані туфлі, ніби щось виглядаючи, хоча насправді закотила очі. Коли Стінг вмикав режим турботливого татуся, їй так і кортіло робити все навпаки.

– Ми обов’язково повернемось до цього пізніше. Я маю для вас новину, – останню фразу він адресував обом. – Містер Лейн повертається. 

Доріс усміхнулась, але та усмішка зів’яла швидше за букет, подарований на День вчителя. Вона чекала на нього лише через тиждень. 

– Так швидко? – Дарлін озвучила її думки. 

– Він успішно завершив місію і прибуває завтра опівдні. Ніколас хоче організувати вечірку на честь його приїзду. На завтра всі ваші секретарські обов’язки відміняються, будете прикрашати зал. Ну, хіба що пончики і кава все так само висять на вас, – на одутлуватому обличчі Стінга розповзлась усмішка від власної дотепності. 

Доріс стиснула зуби. Щоб ти тим пончиком колись вдавився.

Але звісно Террі послухається, Террі принесе глазуровану булочку і каву без кофеїну, саме так як ви просили, бо Террі чемна дівчинка, може вам зробити тайський масаж чи підтерти вашу директорську дупу? Вона може, вона відмінне дівча на побігеньках. 

– Щось іще? 

– Ні, я закінчив, – Стінг рушив до дверей, на ходу звертаючись до Террі: – Зберіться, Доріс. Нам би не хотілось втратити цінного працівника. 

Коли двері за ним зачинились, Дарлін завбачливо відкрила журнал і сховала у ньому носа. Вчасно. 

Доріс виставила середні пальці на вихід:

– “Цінного працівника”! Багато ви втратите, всього лиш якусь архівну мишу! 

– Заспокойся. Стіни тонші, ніж здаються, – занепокоїлась Честер, все ще читаючи статтю. Маленький силует носився туди-сюди, раз по раз затуляючи їй світло. 

– Мені все одно. Дарлін, я так більше не можу, – Доріс зупинилась. Її сутулі плечі опустилися ще більше, густе волосся закривало обличчя. Здавалось, що гравітація з кожною секундою все сильніше давила на жінку, готова розплющити її об підлогу. 

У неї був план. Простенький такий, але це не відбавляло азарту і довгоочікуваних передчуттів. Ще декілька таких непередбачуваних випадків – загублений ID-доступ, неправильні дані, будь що – і вона з усмішкою та легким серцем покидає Тріскеліон назавжди. Довелося б підписати угоду про мовчання – ще один злощасний папірчик, який їй ткнуть під носа. Але то було ніщо, порівняно з обіцяною свободою.
Вона могла б повернутися до врівноваженої роботи у бібліотеці. Саллі рада буде привітати її, запевнивши, що кількість читачів різко зменшилася з того часу, як Доріс пішла. Щоправда, вона не була певна, чи зможе дивитися на читацькі бланки без огиди. 

Однаково Щ.И.Т. багато не втратить. 

Та хоч як би Террі тішила себе мріями, Волтер все ще був її чоловіком. І залишиться ним, навіть після її витурення зі Щ.И.Т.а. Знаєте, адже існують еластичні повідки для песиків, які можуть розтягуватись на декілька метрів. 

Вони познайомились у тій самій бібліотеці Шекспіра (ще одна з причин, чому її повернення туди було відносним). Його вразила її здатність орієнтуватися у гігантських кіпах ділової макулатури, а її – запал, з яким він розповідав про свою роботу. Завуальовано, звісно. 

Через місяць романтичних побачень і палких ночей він зізнався їй про те, чому присвятив своє життя. І неочікувано для них обох, Доріс попросилась туди ж. 

Частково цьому посприяло кохання і перспектива бути поруч із людиною, яку любиш, частково – залишки її нереалізованих підліткових амбіцій. Якою ж була її ейфорія, коли після численних нудних тестів та співбесід з-поміж тридцяти кандидатів на посаду секретаря саме вона отримала імейл, який потім розшифровувала півгодини. Її взяли, і всі були задоволені. 

Волтер Лейн протоптав собі доріжку в її серце, запевнивши, що обожнює книги і картини Айвазовського не менше, ніж вона. Щоправда, потім виявилось, що під словом “книги” крилися нудні політичні трактати та чоловічі журнали. Проте кого це цікавить, коли ви стоїте на вівтарі, ти одягнена у найбагатшу сукню, на яку лишень спромоглася нашкребти грошей, а він киває своїм родичам, які скупо втислися у церковні лави? 

Волтер був вишуканим. Він не скидався на чоловіка, якими вони бувають, з їх консервативною правильністю і розмовами про біржу, ціни на паливо та кількістю успішно завершених статевих актів, о ні. Волтер Лейн був манекеном, який зненацька ожив. 

Деколи ця його пластмасовість дратувала і лякала її. Рівно як і його щирі наміри тримати власну дружину на короткій шворці. 

“Я скажу все сьогодні ввечері. Зателефоную. Волтере, твоїй дружині набридла її робота і повідок із намордником”

Із цією думкою, вертливою, наче стриптизерша на пілоні, вона пропрацювала решту дня. 

Вони закінчили, коли стемніло. Двері виходять у головний коридор, тож кожен щасливець, який відробив зміну, заглядав попрощатися. В душі Доріс чорніла заздрість. Вона сердито скріплювала степлером все, що попадалось під руки. 

Дарлін востаннє перевірила список посібників, а тоді звела лопатки, втомлено морщачись. 

– Знаєш, Дорі, часом я запитую себе: якого біса воно мені здалось? Може, наша робота і потрібна тут, але ми навіть не існуємо для простих людей. Є тільки супергеройські Месники.

Брюнетка покрутила кольоровий браслет на руці, і Террі охопило ледь помітне полегшення, усвідомлення того, що не вона одна так думає. 

Безперечно, світ у величезному боргу перед Месниками – вони кожного дня ризикують своїми життями, які застраховані на мільярди доларів, рятують їх, смертних, від катастроф. Та без отих тоненьких блідо-коричневих файлів вони не змогли б бути у повній бойовій готовності, не знали б противника вглиб до кісток. Завдяки таким, як вони, герої готові стати на захист світу. Та це нікого не цікавить.

←◁↭▷→

Коли Волтер привів її у невеликий будиночок з червоної цегли і сказав, що цьому дому потрібна господарка, вона раділа. Яка жінка не хотіла б мати власний будинок і ділити його з коханим чоловіком? 

Та, яка б зрозуміла, що це циркова бутафорія. 

Теперішня буденність радше скидалась на театральну виставу, що занадто затягнулась. 

Доріс ввійшла в темну квартиру, скинула куртку і навпомацки повішала її на гачок. Жінка повечеряла пастою, яка вже мала кислий присмак, прийняла душ і звалилась на ліжко, мов підрубана. День не був важким, але з кожним новим світанком її нерви все тоншали і тоншали, готові луснути. Террі втомлено прикрила очі, відчуваючи, як лінзи ковзають по сонних очах. 

Вона хотіла подзвонити Волтеру. Щойно Доріс взяла старенький смартфон в руки, на екрані висвітилась його фотографія, зроблена рік тому – чоловік скривився в кумедній мармизі, звівши очі на ніс. Вона любила це фото понад усі. Таким Волтер бував лічені рази на рік, і вона завжди намагалась вхопити ці моменти за слизького хвоста, всотати їх в себе кожнісінькою порою, щоб потім нагадувати, що Лейн таки буває веселим. Попри усю його стриманість і бундючність. 

– Моя кохана Доріан нарешті спохопилась, що у неї є чоловік, хвала богам!

– Ти ж знаєш, я не люблю, коли мене так називають. Надто… офіційно, – проте вона все ж усміхнулась. 

– Та годі тобі, – скидалось на те, що сьогодні був один із таких рідкісних моментів. Доріс сильніше притиснула слухавку до вуха.

– Як пройшов день? 

– Нормально, – протягнула вона, піднявшись. – А в тебе? 

Доки він детально описував виконану місію, покрикуючи на когось на задньому плані, Террі крокувала кімнатою. Вона залізла і сіла на стіл, її домашні тапочки впали на паркет. Коли ноги добряче побоксували повітря, Доріс підійшла до лакованого комоду. Він стояв з Волтерового боку, такий же лискучий і наповнений дорогим барахлом. Пальці торкнулись масивної срібної каблучки, яка кліпала єдиним чорним оком з оніксу. 

– Ти забув свій перстень, – перебила вона тираду, якій не було кінця. 

– Знаю. Не хотів загубити, – Волтер зітхнув. 

– Я чула, що ти повертаєшся завтра. 

Тепер він протяжно застогнав. 

– Я ж просив, щоб це був сюрприз.

– Я здивована. Правда. 

Ще й як здивована

– Волтере, в мене є роз… 

– Доріс, здається, мене кличуть. Побачимось завтра. Сумую за тобою до божевілля. Цілую, – не дослухавши, Волтер поспіхом попрощався і завершив розмову. 

Доріс розчаровано відкинулась на подушку. У неї ще є шанси вилетіти звідси. Ще є.