Глава 1

-Гей, Кевін! Що в тебе третьому?

 

-Відчепись, Сабріна! Я ще пишу!

 

Їдкий коментар, кинутий дівчиною собі під ніс, не змусив довго чекати. Вона сама ж скривилася від своїх слів, а потім наступного моменту її обличчя розгладилося і прийняло найчарівнішу і невимушену усмішку зі свого арсеналу, яка вже давно стала якоюсь напрацьованою звичкою, іноді навіть настільки, що неможливо було зрозуміти, посміхається вона щиро чиа ні.

 

-Підемо після уроків у наше місце?

 

Кевін стиснув ручку в кулак так сильно, що вона мало не тріснула навпіл. У цей жест він вклав усе своє терпіння і зітхнувши, більш ніж спокійно відповів:

 

-Не впевнений, але, можливо, не обіцяю. І просто ну, це не те, про що зараз варто думати, на семестровій контрольній з алгебри, не знаходиш?

 

Брюнетка цокнула і відвернулася.

 

Кевін уже давно написав. Алгебра, на відміну від деяких, давалася йому надзвичайно легко, хоч і з його розумом це було майже неможливо. Але він справляється. У затишному класі на другому поверсі ширяло майже відчутне напруження. Штори з тюлю помаранчевого та зеленого кольорів повинні були служити заспокійливими, але сьогодні вони погано справлялися зі своєю функцією. Ні, це не їхня вина. Наприкінці чверті, семестру, року – завжди так. Навіть плюшевий ведмідь, залишений якимсь попереднім класом років п’ятнадцять тому, лежав зовсім пониклим на третьому за рахунком підвіконні від столу вчителя українського, заваленого зошитами та контрольними, але вже давним-давно перевіреними. Нині ж у коричневому шкіряному кріслі сиділа математичка, втомлено потираючи очі з-під окулярів. Її чорне волосся було затягнуте в тугий, зализаний хвіст. Вона вкотре перечитувала контрольну, звичайно ж складену нею самої, між чим краєм ока поглядала на десятикласників, що сиділи перед нею. Зазвичай вона була жінкою, скажімо так, своєрідного характеру. З дивним почуттям гумору, вкрадливістю і, само собою, до жахливої вимогливості. Іноді навіть надто.

 

Хлопець відклав ручку і, відкинувшись на спинку стільця, почав спостерігати за першим цього року снігом. У класі світло було вимкнене, а через те, що Кевін сидів прямо навпроти широкого вікна, різке світло сильно дратувало очі з незвички. Сніжинкам, які торкнулися асфальту першими, судилося розтанути. Поступово через якийсь час снігопаду все покрилося шаром тонкої білої пелени, але достатньою, щоб приховати під собою все, не залишивши майже жодного кольорового острівця. Згодом снігопад перетворився на хуртовину- то заспокійливу, яка обіцяла знову перетвориться на штиль, то знову бурхливу. Чомусь це нагадало Кевіну про швидкоплинність часу: сьогодні четвер, завтра п’ятниця, вихідні, канікули, потім новий рік, новий семестр, літо, одинадцятий клас, інститут, робота… А потім ще діти, самотня старість, смерть. А що ж після? Ніхто навіть не згадає, що колись існувала така людина. З цілком звичайним життям, але все-таки наповненим своїми дрібними, нікого не цікавлять подіями. І навряд чи із семи… Ні, вже з восьми мільярдів людей, з таким же життям захочуть щось дізнатися про Кевіна Черкасова, який колись жив? Може, він стане відомим піаністом, без якого не обходитимуть жодного світського заходу, а може проп’є свої останні гроші, так нічого й не добившись… Як же задовбали ці гидкі думки! Тема майбутнього була для Кевіна просто нестерпною і це м’яко сказано. Ці етапи майбутнього були так далеко, але йому незмінно здавалося, що вони наближаються і наближаються, немов величезний айсберг, який ось-ось придушить і зовсім розчавить. Це заворожувало, але через те все більше жахало.

 

“Краще залишити думки про завтрашній день на завтра…”

 

Хлопець зітхнув, потер віскі і випадково уперся поглядом у Сабріну, що сиділа на сусідньому ряду. Кевін поспішно відвів очі, щоб та не дай боже не помітила що він дивиться на неї. Із Сабріною вони зустрічаються вже як півроку. Вона-досить красива дівчина, з кучерявим темним волоссям, виразними карими очима і привабливими рисами обличчя, які не дивлячись на це все, весь час обмазані великою кількістю косметики.

 

Сабрина, скажімо так, подорослішала раніше за інших і як же всі дівчатка їй заздрили, коли у неї з’явився хлопець, а був ним-Кевін. До цього вони майже не перетиналися: у нього-своя компанія, у неї-своя. Кевін реально здивувався коли одного весняного вечора однокласниця з якою вони практично не спілкувалися, написала йому визнання. Спочатку, хлопець взагалі був у цьому не зацікавлений і навіть зрозуміти не міг чому Сабрині подобається він. Так, Кев завжди недооцінював себе. Блондиноволосий хлопець із синьо-зеленими очима, спортивної статури, високий, до того ж ще баскетболіст, притягував до себе багато поглядів, але сам він цього навіть не помічав. Трохи подумавши, він вирішив відкинути повідомлення Сабріни в довгий ящик, а то, можливо, і зовсім відшити, враховуючи те, що сам він до неї особливих почуттів не мав. Благо, наступного дня він пішов у своє улюблене кафе, де іноді підробляв у вільний час від школи, його найкращий друг і однокласник Коля. Само собою, той став підштовхувати Кевіна зустрічатися з Сабріною, а якщо так говорить найкращий друг, який завжди допомагає порадами, які, між іншим, завжди слушні, то чому б і не послухати знову? Тим більше, що йому нема чого втрачати. Таким чином, з кінця травня Кевін зустрічався із Сабріною Ам’єт. Її дідусь був французом, який переїхав до України, можливо на початку 80-х років і вже тут знайшов своє кохання. Саме коріння Сабріни і пояснювало її нехарактерно незвичайне прізвище та ім’я. Щоправда, Кевін теж вирізнявся ім’ям серед інших, але на відміну від Сабрини в нього просто мати з широкою фантазією.

 

-Кевін, ку-ку!

 

Хлопець відвернувся від вікна і вперся очима в зелений светр, що стояв перед його партою Колі. Він підвів голову і зустрівся з його втомленим поглядом блакитних очей.

 

-Ти Йдеш, ні?

 

Кевін подивився за спину друга і зрозумів, що в класі вже нікого немає, крім їх двох. Він з полегшенням зітхнув через те, що не треба буде проводити ще довгі двадцять хвилин зміни в компанії Сабрини. Коли ж їхні стосунки встигли так зіпсуватись? Ну, принаймні “зіпсованими” бачив їх Кевін. Сабріна, відверто кажучи дістала його своєю надто лізе турботою і проявами любові на публіці. Кому б сподобалося що прямо в класі чи шкільному коридорі, коли ти розмовляєш із друзями, до тебе лізе цілуватися дівчина? І що найголовніше, коли вони залишаються наодинці, вона хоч раз глянула в його бік, але ні. Часом веде себе як двоособлива стерва, зневажаючи хлопцем. Пора б давно з нею розлучитися. Однак, доведеться пошановувати до наступного року. Все-таки не хочеться перед новорічними святами псувати ні собі, ні їй настрій, хоч знаючи Сабріну, вона б вчинила саме так, бо начхати вона хотіла з високої дзвіниці на інших та їхні почуття.

 

Десятикласник недбало закинув речі в рюкзак і закинувши його на плече, поплентався за Колею.

 

На поверсі знаходилася їдальня, тому відразу після виходу з класу Кевін відчув, як ядро віддає пересмаженою їжею зі їдальні. У животі зрадливо забурчало. Коля посміхнувся і пройшовши повз учительську і дошку пошани, затягнув Кевіна в їдальню.

 

Зайшовши, хлопці одразу ж врізалися в натовп п’ятикласників, що розтягується цілу чергу за кілометри завдовжки. Коля знову смикнув друга на себе і вони стали акуратно, щоб випадково не придушити дітей, пробиратися до кінця рядів столів. Коля майстерно лавірував між учнями, а все що залишалося робити Кевіну це не втратити на увазі попелясто-русяву маківку.

 

Звідкись з того боку кудись прямували хлопчики, витяглася рука в білій вовняній накидці і помахала їм. Пройшовши трохи ближче, Кевін помітив променисту усмішку класної керівниці і сів за стіл. Та своєю чергою оглянула свій клас і сама теж сіла за стіл. Вона як і два, і три роки тому і досі дбала про своїх десятикласників по-особливому, так, як жодна інша. До саме цієї вчительки української мови та літератури можна було прийти за будь-якою порадою та просто побалакати про життя, як старі друзі, нічого не приховуючи. Її обличчя в окулярах і з невеликими складками зморшок в районі куточків губ і очей було обрамлене висвітленим волоссям з каре. Жінка посміхнулася хлопцеві. Він також натяг усмішку, кивнув і обернувся у вікно.

 

За величезним пластиковим вікном, що повністю покрився пітом, стікали невеликі крапельки води. Раптом, перед обличчям Кевіна закрилася штора, така сама, як у класі, а поряд упав Коля. Той хотів було щось сказати, але зволікав, кілька разів відкривши і закривши рота, наче риба, після чого наважився спитати:

 

-Твоя неприязнь до Сабріни останнім часом настільки очевидна, що про це вже шепочуться, а тепер навіть я не можу залишатися осторонь. У тебе настільки пригнічений вигляд, а дивитися боляче. Що між вами сталося?

 

Кевін усміхнувся і перш ніж відповісти, наколов шматочок картоплі. Жовта олія стікала по ній струмками і капала в тарілку. З невеликою огидою хлопець відклав вилку і повернувся обличчям до Колі, що сидів ліворуч від нього.

 

-Сабріно? Брате, давай не будемо про неї. І так уже голова гуде.

 

Вигляд у Кева і справді залишав бажати кращого. Сонні, втомлені очі з синцями від недосипання, та й сам він був на голках, що погіршувало ситуацію.

 

-Я, звичайно, не тисну, але думаю розповівши мені в чому справа, тобі стане легше.-Тяжка рука однокласника легка Кевіну на плече. Хоч і небагато, але від цього жесту йому стало спокійніше. — Та й, може, я зможу чимось допомогти.

 

Кевін підвів очі і зустрівся з блакитними очима друга, що викривилися непідробно щирою турботою та занепокоєнням. Це було видно крізь його круглі окуляри. Він міг би носити лінзи, так, одягав бувало кілька разів, але без окулярів Коля ставав ніби іншою людиною. Та й окуляри йому дуже йдуть. Від нього самого в принципі віяло аурою спокою та домашнього затишку. При погляді на нього, відразу уявляєш, як цей хлопець пече булочки, поливає рослини або в’яже гачком. Він був, як ви зрозуміли, саме тією єдиною людиною, якій Кевін абсолютно довіряв, розповідав секрети та ділився думками.

 

Все ж здавшись наполегливому погляду, Кевін зітхнувши закопався руками у волосся.

 

-Що між нами трапилося? Ось річ саме в тому, що нічого не сталося! Звичайні пари ходять на побачення, виявляють ніжності, там… романтика, таке інше, а мої з нею стосунки нагадують стосунки короля і королеви школи з набридлих американських серіалів з одним і тим же сюжетом: пихато-показушні поцілунки, ні краплі почуттів і все заради того, щоб здаватися крутими. А я… ти ж знаєш я не хотів такого, до такого не звик і ніколи не звикну!

 

-Ніколи не говори ніколи…

 

-Ой, давай тільки без твоїх моралі! Ось зовсім не до місця!-роздратовано зморщився Кевін, сплеснувши руками склав їхній хрест на хрест на грудях і відкинувшись на залізну спинку стільця, закинув ногу на ногу. Хлопець прочистив горло:

 

-Так Ось про що я? Ах да. Все літо ми тільки переписувалися, все-таки потрібно якось дізнатися один одного краще. У школі вона завжди вішається на мене. Що взагалі-то що ти й сам бачиш. Запитаєш, що не так? Це вже дуже дістало! Дістала зі своїм сюсюканням та надмірною «милотою». А іноді у неї трапляються напади агресії. Це неможливо терпіти!

 

-Ти не думав поговорити з нею про це?

 

-А Ти думаєш я не розмовляв?! Розмовляв, і неодноразово. Щоразу одне й теж. Спочатку обіцяє так більше не робити, якщо мені неприємно, а потім знову по новій, ніби ніякої розмови щодо цього не було. Та й взагалі, поряд з нею я почуваюся занадто скуто!

 

Коля задумливо свердлив поглядом підлогу, сперши голову на лікоть. Він був, без хибної скромності, найкращим порадником і психологом, а зараз він дуже на них був схожий. Залишилося засунути в руку блокнот із ручкою і може цілком зійти за кваліфікованого експерта. Нарешті зітхнувши, він сказав:

 

-Ти кохаєш її?

 

-Я … я не знаю … – Кевін з який потер очі, повільно запускаючи пальці собі у волосся.

 

Ця розмова дуже напружувала його, але ще довго від цієї теми він тікати не міг. Нині це вже стало вимушеною необхідністю.

 

-Кев, знаєш, поки ти не розібрався зі своїми почуттями, тобі варто зберегти поки що з нею стосунки. Поговори з нею знову, абсолютно серйозно і тоді може ви обидва до чогось прийдете.

 

-Хм, може ти і правий. Подивлюся щодо ситуації.

 

Коля окинув друга скептичним поглядом, а потім розуміючи кивнув, адже знав, що коли Кевін говорив «можливо» або «може бути», то це означає, що він все для себе вирішив і часто це рішення відрізняється від його чи іншого.

 

І справді, Кевін сказав собі, що розлучиться з Сабріною і обов’язково це зробить.

 

Раптом Кевін напружився. Він не зводив очей із чогось із-за спини Колі. У дверному отворі їдальні з’явилася Сабріна. Вона прямувала до їх їдальню. Коля обернувся і помітивши Сабріну сказав:

 

-О… Згадаєш… Кхм… я піду мабуть. Успіху тобі.-з цими словами школяр знітився і спішно підхопивши рюкзак, поспішив вийти зі їдальні.

 

Кевін пробігся поглядом з голови до ніг по дівчині, що наближалася до нього. Стук її чорних підборів розносився луною, здавалося б по всьому приміщенню. Та й одягнена взагалі-то вона була не зовсім за погодою, а тим більше для школи: чорна, до жахів коротка спідниця, бежевий топ, з вишитими на ньому чорними нитками квітами та іншими візерунками, ну а на плечі у неї був накинутий піджак .

 

Підійшовши, дівчина з усмішкою нависла над хлопцем, після чого вмостившись йому на коліна, широко розсунувши ноги, вп’ялася йому в губи. Руки Кевіна акуратно лягли їй на талію. Від його дотиків до шкіри Сабріна злегка здригнулася. Її яскраво-червона помада повністю розмазалася і майже вся залишилася на губах хлопця. Кевін зауважив, що на уроках дівчина з таким “видатним” макіяжем не сиділа, а встигла нахарохоритися за 15 хвилин зміни.

 

Але ось, відколи так сталося, що тепер поцілунок із цією дівчиною не викликає нічого більшого за блювотний рефлекс. Йому стало недобре, але виду він не подав. Знову ж таки, розставання хотілося б притримати до наступного семестру, щоб не засмучувати Сабріну, як би та не стала йому гидкою. Але чи варте це того? Того, щоб самому зустрічати новорічні свята не в найкращому настрої та настрої?

 

Дзвінок на урок продзвенів ще кілька хвилин тому, але специфіка їдальні була в тому, що як би голосно він не дзвенів, почути його тут було майже неможливо, тому всі учні та вчителі змушені були стежити за часом самостійно. Окрім Сабріни та Кевіна нікого більше в кімнаті не було. Навіть настирливі куховарки та прибиральниці, у яких спостереження та підслуховування було чимось на кшталт хобі, навіть ті поховалися. Само собою, будь хтось із зайвих вух та очей тут, Сабріна не дозволила собі таку вільність. Так, звичайно, вона любила цілуватися зі своїм хлопцем на людях, але то швидше було при друзях. Ось наприклад, побачила б Анастасія Миколаївна що одна з її учениць прямо в їдальні безсоромно вистачає своїми лаптями одного з улюблених її учнів, якщо він, звичайно ж, був не найулюбленішим, то страшно було б уявити її реакцію, а виховної бесіди, які Анастасія зазвичай проводить зтими, хто так скажемо, засмутив її, Сабрине було б уникнути. З класною керівницею у десятикласниці не були найкращими, хоча скоріше навіть нейтральними.

 

Сабріна відсторонилася і тильною стороною руки потирала змащену помаду, встала і поправила спідницю, натягуючи її трохи нижче, а то поки вона сиділа у Кевіна на колінах вона піднялася і погрожувала ось-ось відкрити те, що мала б приховувати, хоч і взагалі навіть у звичайному. своєму стані спідниця ледвечи це прикривала.

 

-Підемо туди?-Дівчина прикусила губу і вильнула головою в бік.

 

-Так А географія? – Здивувався Кев.

 

-А її скасували. Останній урок, у географічки-Маринки дочка на ранку в садку виступає, так що…-все ще з прикушеною губою та змовницькими вогниками в очах, Сабріна “переступала” пальцями по руці однокласника. Кевін проковтнувши, акуратно вивільнив руку, а потім кинувши “Так, йдемо”, так само спішно як і Коля пару хвилин тому, поспішив вийти і без того задушливої їдальні.

 

***

 

На широких, кам’яних шкільних сходах лежала брудна вода, що раніше була снігом і, очевидно, нанесена дрібними. Парочка піднялася на четвертий поверх, а потім змушені були не те що тихо крастись коридором, а й зовсім не дихати, щоб ненароком вчителі, а тим більше зауч не почули їх, що прямували до перекритого сходового трапу, що вів на горище, який був п’ятим. поверхом. Підйом був перегороджений залізними гратчастими дверима і якби хтось побачив, що туди піднімаються учні, закінчилося б це не дуже добре.

 

Кевін вперше піднявся туди класі так у сьомому, коли Анастасія Миколаївна взяла його, Колю та ще одного їхнього однокласника допомогти їй перетягнути до класу підручники. Чому вони зберігалися там, а не в бібліотеці, для Кевіна було загадкою. Втім, знову ж таки, яка до біса різниця? Коли вони піднялися, то Кев виявив, що це як і є-горище, світле, просторе, з похилим дахом і розділене на три окремі кімнати. В одній зберігалися книги, підручники, які вже не знайдеш у магазинах, та інші пилозбірники. У другій був якийсь старий, спортивний інвентар, згнила розкладачка, а також решта металоломного сміття, яке пора б давно викинути, але руки ніяк до цього не дійдуть. У третьому ж кабінеті, крайньому, Кевін тоді краєм ока помітив величезний, чорний рояль, накритий білим, всім у жовтих плямах простирадлом. Тоді, Кевін вирішив будь-що, відпроситися сюди у Анастасії. Так, Кевін грав на фортепіано і таких слів, як чудово і неперевершено, просто не вистачить, щоб описати його гру на інструменті. Те, що він буквально живе цим, не знав майже ніхто, крім Миколи, Софії, а з недавніх пір до цього вузького кола приєдналася ще й Сабріна.

 

Підійшовши до замкненої сходової клітці, Кевін дістав з кишені рюкзака ключ, і тихо, наскільки це було можливо, відчинив грати, пропускаючи вперед Сабріну, а потім зайшов і сам, не зачиняючи, а лише прикриваючи двері за собою.

 

Загалом, Кевін вдалося відпроситися приходити сюди іноді після уроків. Анастасія навіть поручилася за нього, щоб на вахті, коли він попросить, йому давали ключ звідти без зайвих запитань. Згодом, Кев скопіював ключ і замовив свій власний і хоч можливо, було це не зовсім легально і правильно, але що є, тобто, тим більше що з кожним разом, як школяр брав ключі, обличчя старої вахтерки все більше перекошувалося і перекошувалося в незадоволену і якоюсь міроюозлоблену гримасу на її зморшкуватому обличчі і раз з разу Кевін здригався від думки, що обличчя старенької паралізує і цей оскал залишиться в неї назавжди.

 

Сабрина з Кевіном піднялися і пройшли в ту саму кімнатку з роялем. Хлопець скинув з нього стару ганчірку, підняв у повітря всю тихо-мирно лежачу тижневу, а то й двотижневу пилку. Хлопець сів на чорний, шкіряний пуф перед роялем і поставив ноги на кольоровий килимок під ним.

 

З того часу, як Кевін почав навідуватися на горище досить часто, він привніс сюди деяку атмосферу затишку. Ось взяти хоча б, наприклад, той же килимок, пуф або картини в пастельних тонах, а ще хаотично наклеєні на скотч ноти, вимочені у каву та закріплені на стіні. Рояль теж не залишився без уваги – тому, виявилося, було зовсім погано і інструмент був дуже засмучений. Адже не дарма він тут стояв покинутий і нікому не потрібний. Але, як кажуть, на все знайдеться свій майстер. Кевін, щоправда, мало що розбирався у налаштуванні музичних інструментів. Він був скоріше виконавцем, ніж налаштовувачем, але все ж таки сяк-так, скрипучи зубами, Кевіну вдалося і він вивів фортепіано з жалюгідного стану. Більше й не було кому. Якби не Кев, хто знає скільки б цей чудовий витвір простоював на горищі школи?

 

Валяжно відкинувши підлогу ілюзорного плаща, хлопець підняв чорний, лакований клап рояля і його пальці опустилися на клавіші, наповнюючи кімнату першими переливами ніжних звуків. Сабрина сперлася на кришку, пропалюючи Кевіна захопленим поглядом. А сам він здавалося б розчинився і остаточно загубився в мелодії. Його пальці, не те щоб ширяли над чорно-білими клавішами, вони виконували своєрідний, надзвичайно вправний танець, змушуючи фортепіано виконувати химерні етюди з усією справжньою майстерністю.

 

Кевін, не перестаючи грати, перевів погляд на відчинені двері. У дверях, спершись на дверну коробку паралельно один одному, стояли Коля та Софія. В однакових позах, обидва схрестивши руки на грудях і з змовною усмішкою спостерігали за грою найкращого друга. Хлопець з викликом усміхнувся ним і в момент симпровізував мелодійну акордну зв’язку, переходячи в іншу тональність і його руки засувалися потужніше, з новою силою і мелодія з лірично-романтичною, з нотками смутку змінилася швидким, задерикуваним твором. Гра старшокласника була настільки віртуозною, що навіть Сабріна, що стоїть поряд з працею, могла встежити за рухами хлопця, що швидко перебігали. Кевін же час від часу все прискорював і прискорював темп, нашаровуючи на і без того гучний супровід, ще гучніший і гучніший. Іноді, від набраної швидкості, він випадково зачіпав сусідні клавіші, але від цього, музика не переставала звучати гармонійно, більше того, це приносило більше яскравих, по-своєму недбалих і лютих фарб.

 

Коли швидкість вже стала неможливою, Кевін звів все до трелі, що інтригує, і завершив гру грандіозною трійкою акордів. Сабрина завищала і заплескала в долоні, як дитина. Хлопець кинув на неї швидкоплинний погляд, а потім подивився на Софію та Колю. Вони все також стояли в дверях з тією ж усмішкою, але тепер у їхніх очах, а особливо в Софі, читалося схвалення. Школярка була можливо десь по плече Кевіну та Колі. Раніше вона мала довге волосся, яке вона щодня заплітала в дві тугі чорні коси аж до сьомого класу, а потім відстригла собі каре, чим багатьох здивувала, але втім, їй це дуже йде. Така зачіска досить добре підкреслювала її переваги, а ще, Кевін завжди подобався її злегка припухлий і кирпатий, але акуратний ніс. Хлопець нікому про це не говорив, але Софія нагадувала йому маленьку милу хрюшечку. Вона навіть майже ніколи не фарбувалася. Ось тільки півроку тому почала підфарбовувати вії та наводити невеликі стрілки.

 

Софія смикнула головою у бік виходу, ніби мовчки кажучи «Йдемо?». У відповідь Кевін навіть не кивнув, а одразу підібрав свій рюкзак і попрямував на вихід, за друзями.

 

-Гей, ви куди?! А я?-розчаровано обурилася Сабріна, стоячи посеред зали дуже розгублена.

 

-Ми йдемо туди, де тобі не сподобається. Підеш з нами на стару обгорілу закидку?-Кевін роздратовано підняв одну брову вгору. Він знав заздалегідь, що вона відмовиться, адже минулого разу, вона категорично говорила «ні», але він все одно чекав на рішення дівчини. Хлопець бачив, як сильно Сабріна сумнівається і вагається, уткнувшись поглядом у підлогу, ніби намагаючись знайти там правильне рішення. Нарешті, вона зітхнувши:

 

-Так, я хочу з вами.

 

Дівчина підхопила сумку та пішла вперед. Кевін хмикнув, проводжаючи її поглядом, що оцінює. Як-не-як, йти обстежити покинуту будівлю в її образі, було м’яко кажучи дивно.

 

***

 

Компанія тихенько прошмигнула до класу за шафу, відстань між якою та стіною заміняла гардеробну та забравши верхній одяг, так само безшумно вийшли, щоб не заважати Анастасії Миколаївні проводити додаткове заняття з одним із їхніх однокласників.

 

Поки вони всі вчотирьох у коридорі навпроти класу натягували куртки, Кевін визирнув у вікно. У дворі також лежав білий, ще не затоптаний сніг. Потім вони вийшли на вулицю через вихід для молодших класів. Благо, той був відкритий, а то дуже не хотілося вислуховувати їдкі коментарі від мерзенної мадами на вахті, що люто пихкало щодня, щоб ті не наносили сніг, та й взагалі вона могла сказати все що завгодно в їх бік і когось іншого, просто бо їй так захотілося.

 

Вийшовши надвір, ноги відразу занурилися з характерним тріском у досить гарний шар снігу. По щоках одразу вдарив мороз, вони миттєво порозовіли і стали неприємно поколювати, але це почуття було для Кевіна одночасно і найбожественнішим на землі. Все що завгодно готовий віддати аби щороку відчувати таке відчуття при першому снігу.

 

Компанія однокласників пройшла повз шкільне футбольне поле. Там уже майже все розмерзлося, хоча за ідеєю не повинно було. Звісно, хто б сумнівався. Школярі, а тим більше ще й їхні однокласники примудрялися грати у футбол навіть узимку. Хлопці піднялися сходами на височину і під ногами одразу зашаріли дрібні камінці. Вони були посипані майже по всьому двору, разом з піском, на місцях, де розміщувалися імпровізовані залізні перешкоди для молодших класників, які часом займалися фізкультурою на вулиці.

 

Ось, вийшовши за ґратчасту огорожу старшої школи, пройшли стороною будівлю молодшої школи. У деяких з молодших класів заняття проводились у будівлі зі старшими, на першому поверсі, але більшість навчалися саме тут.

 

Прямо навпроти головного входу розташовувався величезний офісний будинок, а поряд з ним вишикувалися невеликі старі будиночки, так що контраст сучасності і колишнього був бачимо на обличчя. Ось якраз таки між такими изжитками минулого і розташувалася стара двоповерхова розвалюха. Найближчі до неї будинки були цілком і повністю зруйновані. Про те, що колись на цих місцях були якісь споруди, давав чекати лишу фундамент і деякі з голих цегляних стін, що залишилися.

 

Трійка близьких друзів бешкетно перезирнулися, як тільки вони наблизилися до руїн і рвонули до задньої частини будиночка, залишаючи Сабріну позаду себе. Будиночок був зовсім малий: двоповерховий, на першому поверсі розташовувалося від сили три кімнатки, які можна було майже повністю розглянути, якщо зазирнути у вікна, давно без шибок, а ще він єдиний на цій вулиці, якщо взагалі не в усьому місті залишився дерев’яним, як будували років 100 тому, а то йбільше. Друзі зупинилися біля задньої стіни будівлі. Кевін з побоюванням ступив усередину першим. Під ногами валялося сміття, старі мокрі газети та ще багато чого, а старі, прогнили половиці рипіли під тиском ваги. На стінах залишився чорний, обвуглений наліт від спалаху. Вже в другій кімнаті, в ніс вдарив свіжий запах гари, що відсиріла, ніби пожежа сталася не тридцять або скільки там років тому, а ніби зовсім недавно і після цього відразу нагрянула злива, пробиваючись крізь пробоїни в підлозі другого поверху, не кажучи вже про даху, від якого залишилося не більшеніж пара-трійка складених один на одного дощок.

 

Кевін йшов першим за друзів і чи то від неуважності, чи то через те, що в нього закружляла голова, він спіткнувся об половицю, що виступала, і похитнувся, мало не падаючи. Хлопець вчасно втримався за стіну, де навіть ще можна було відрізнити колись рожеві шпалери.

 

-Хей, обережно! – Добігла до Кевіна стурбована Софія і схопилася притримати однокласника за лікоть.

 

-Так, все добре, але мабуть далі я не піду.

 

-Мда вже, я теж. Пішли надвір уже.

 

Друзі вийшли з будівлі і до них звернувся Коля, який щось пильно виглядав у купі цегли, покритої шаром снігу:

 

-Йдемо, давайте швидше.

 

Хлопець підвалив Кева та Софію під лікті та витяг їх за собою назад на пішохідну частину. Там стояла і чекала на них Сабріна.

 

-Дивіться, яка тут …

 

-Соня, а я не зрозуміла …-перебив дорослий жіночий голос Колю з-за спини. Вони обернулися і зустрілися з учителькою англійської другої групи. Вона понизила тон голосу і перебігаючи поглядом то на учнів, то на закид, звідки вони щойно вийшли, запитала:

 

-Діти, ви що курите там?

 

-Що? Ні, звичайно!-виступила Софі вперед.-Ми там просто гуляли. Ну, розумієте, цікаво ж полазити у заброшках.

 

-Хм, ну гаразд. Дивіться мені.

 

Руда жінка ще раз обвела всіх чотирьох поглядом і пішла далі. Компашка почекала поки вчителька заверне за ріг, після чого Кевін і Софія синхронно озирнулися, чи не йде хтось ще й покидавши рюкзаки і в бік з розгону застрибнули на слизький лід, що розповзався майже до кінця тротуару.

 

– Загалом, це я і хотів вам показати, але добре … – прикро пробубнів під ніс Коля, що його почула тільки Сабрина, що байдуже стояла поруч, і хлопець послизнув слідом за друзями, весело сміючись і штовхаючись.

 

Певний час спостереження за такими безтурботними веселощами, Сабріна на секунду ступила ногою на слизький лід і відчувши як потихеньку починає втрачати рівновагу, в страху відсмикнулася, так і залишаючись чекати їх на твердому асфальті.

 

-Ой фух … ахахаха!-Стомлений завалився зверху на свій рюкзак Кевін, складаючись навпіл від сміху. До нього приєдналися і Софі з Коляном.

-Ще трохи і я б тебе пришлепнув!

 

-Та добре тобі, неправда! Можемо повторити.

 

-Наступного разу.

 

-Ага, боїшся!

 

-Та пішов ти!-ледве не стукнув Кевін Колю, але їх вчасно роз’єднала Соня:

 

-Та господи! Як ви обидва мене вже задовбали! Ходімо.

 

Дівчинка підвелася, а за нею встали хлопці. Поки Коля піднімався з землі, Кев скориставшись моментом, підштовхнув його коліном у зад.

 

-Та ти шо блін! Щас отримаєш! – З цими словами Коля підірвався і майже дав здачі Кевіну, як його схопила Соня за волосся на потилиці. Така сама доля спіткала і Кевіна. Збоку виглядало це все досить комічно, адже вона була на голову нижчою за їх двох.

 

-Ще раз і обидва полетите в стічні канави! Вам ясно? Вільні.

 

Подруга відпустила хлопців і вони вдавано нили, тримаючись за голову.

 

-Та як ти … та як ти можеш! Все, я не можу так жити. Буду плакати!

 

-Так, і я теж!

 

-Тьху … хворі.-сплюнула слова Соня, поки її друзі не стримавши дикого іржання плелися за нею, підкидаючи один одному зрозумілі тільки їм жарти.