Глава 1

Я вийшла з вагона поїзда, вдихнула на повні груди і посміхнулася. Я вдома. Як жеж давно я тут не була. Мій благий стан був перерваний радісними криками.
– Марінетт!! – У мене врізалася дівчина з каштановим волоссям. – Дівчинко моя, як же я рада! Як же я сумувала! – І вона міцно обійняла мене.
– Аля, я теж рада тебе бачити! І я теж дуже сумувала. – Усміхаючись, я обняла її у відповідь. – Я справді нудьгувала, подруго.
– Я така рада, що ти приїхала! – Почала щебетати Аля. – Мені стільки треба тобі розповісти. Я стільки хочу від тебе почути. – Дівчина відсторонилася. – Дай хоч подивитись на тебе, нарешті ти тут!
Перед нею стояла середнього зросту дівчина, зі спортивною фігурою, з чорним, довгим волоссям, блакитними очима і виразними рожевими губами. Косметикою я користувалася рідко, а ось одягнутися любила. В дорогу я одягла темно-сірі лосини, білі кросівки, темно-сірий спортивний ліфчик і зверху напівпрозору білу сорочку із закоченими рукавами. Я посміхнулася і покрутилася перед нею. Налюбувавшись, Аля знову обійняла мене
– Я ще не вірю, що це ти.
– Я це, я. Можеш розслабитися і відпустити мене, не втечу, – так само посміхаючись, сказала я. — Але, може, ми поїдемо додому? Я так втомилася.
Подруга стрепенулась:
– Звісно, Марі. Вибач, від радості зовсім забула. Ідемо до таксі, я відвезу тебе до себе. – І дівчина, взявши мою валізу, попрямувала до виходу.
Ми швидко дісталися до будинку, де я, залишаючи всі речі, відразу ж попрямувала в душ. Закінчивши всі процедури і переодягнувшись, я вийшла в кімнату, одяглася і попрямувала на кухню, де почула дзвін посуду і метушню Алі.
– Ти голодна, Марінетт? – не обертаючись спитала та. Я посміхнулася, вічна матуся. Завжди дбала про мене. Завжди моя підтримка та опора.
– Ні, дякую, я не голодна. Якщо можна, то просто чаю. Ну, і як ти тут без мене жила? Що нового? – Сідаючи за стіл, почала я опитування подруги, бо самій відповідати було ліньки. Душ мене розморив.
– У мене все чудово. А ось про тебе, подруго, хотілося б послухати. – Обернулася шатенка і подивилася мені в очі. – Ти до нас на довго?
– Так як у мене на навчанні канікули, а на роботі я вирішила взяти відпустку… – Я трохи подумала, бо й сама ще не знала, чи надовго мене вистачить. – Я не знаю, може на тиждень, а може і більше, – відповіла я чесно. Брехати подрузі я не любила.
Аля посміхнулася мені теплою дружньою усмішкою та налила чаю. Сидячи на кухні, ми розмовляли про всякі дрібниці, згадували дитинство і просто відпочивали. Але тут подрузі зателефонував її хлопець.
– Вибач, Марі, мені терміново треба до Ніно. У нього якась справа до мене є. Почувайся, як удома, речі я в кімнату вже поклала. Не сумуй.
І її, як і не було вдома. Я ж вирішила трохи полежати у тиші. Рідкісний успіх у моєму житті. Піднявшись у кімнату, я трохи розібрала свої речі та лягла на ліжко. Не помітивши, як заснула, я прокинулася від телефонного дзвінка. Звичайно, дзвонила Аля.
– Так Аль. У мене все добре. Ось, задрімала трохи. Ні, все гаразд. Я доросла дівчинка, і побуду вдома сама. – Всміхнулася я. – Не поспішай додому. Роби усі свої справи. До зустрічі.
Чудово. У мене ще є час все обміркувати і побути наодинці із собою. Я зробила собі чай і сіла у кімнаті біля вікна. З другого поверху відкривався гарний краєвид на парк. Було так добре та спокійно. Не хотілося ні про що думати. Так і настав вечір, Аля повернулася і не одна, а в компанії зі своїм хлопцем.
– Привіт, я Ніно, ти Марінетт, так? – Усміхнувся юнак з порога. Високий, смаглявий хлопець в окулярах і з навушниками на шиї.
– Привіт, – усміхнулася я у відповідь. – Так, приємно познайомитись, Ніно.
– Марі, у нас завтра день міста, ти ж підеш із нами гуляти? – Подивилася на мене подруга. – Ну, дівчинко, ти ж приїхала відпочивати. Чи не так?
– Не хотілося б бути третьою зайвою, Аль. Ти ж знаєш, я не люблю заважати. – Усміхнувшись, сказала я.
– О, не парься. – підійшов Ніно. – Ми йдемо не втрьох, а компанією, тож заважати ти точно не будеш.
– Ну, якщо так. Тоді можна. – Кивнула я і Аля кинулася мене обіймати.
– Нарешті ми з тобою розважимося, як давно я цього чекала, – радісно сказала вона.
– Якщо така справа, тоді я пішла спати. А то я знаю тебе, завтра з самого ранку розбудиш і потягнеш по магазинах. Тож треба добре відпочити. – Я попрямувала до своєї кімнати.
Наступний ранок в мене почався, на диво пізно. Аж о десятій, я прокинулася сама від смачного запаху кави та тільки й почула, як закриваються вхідні двері. Вмившись, я спустилася вниз, але вже нікого не було. На кухні на столі стояла свіжа кава і записка від Алі, що вона пішла допомагати Ніно. Значить, знову наодинці із собою. Мені починає подобатися такий відпочинок. Не поспішаючи поснідавши, я міркувала, що мені сьогодні одягнути. Я передивилася свій гардероб і зрозуміла, що взути мені рішуче нічого. А якщо моя люба подруга мене не розбудила, значить вона дійсно зайнята і не піде зі мною по магазинах. Я одягла просту блакитну футболку, короткі джинсові шорти, балетки в сіточку і попрямувала до ТЦ, сподіваючись знайти відповідне взуття. Пройшовши половину магазинів, я зрозуміла, що втомилася. І що мене почали дратувати консультанти. Вирішено було випити холодного соку та подзвонити подрузі.
– Ало, Сезаре, ти там на довго застрягла? – Як тільки Аля взяла трубку почала я ображеним тоном. – Бо ці продавці мене скоро доведуть.
– Які продавці, подруго? Ти де взагалі? – Здивувалася та.
– Я у ТЦ, вирішила підібрати взуття до сьогоднішньої прогулянки, але в мене нічого не виходить. Потрібна думка найкращого фахівця.
– Ох, вибач, але прямо зараз у мене не вийде звідси змитися, давай через пів годинки я приїду? – винувато запитала Аля. На фоні були чутні крики та лайка. Я надула губи.
– Ось так і приїжджай потім до тебе.
– Пробач ще раз, Марі. Я потім тобі все розповім. – І швидко поклала слухавку.
Я вирішила забрати свій сік і пройтись до фонтану, що був недалеко звідси.
Під прохолодними бризками було приємно сидіти. Я не помітила, як пройшло вже сорок хвилин і тут до мене прибігла захекана подруга.
– Привіт, я нарешті від них втекла, – усміхнулася та, намагаючись віддихатися. І сіла поряд зі мною.
– Що там у вас трапилося? Все в порядку? І з чим ти постійно допомагаєш Ніно?
– О, він діджей. І на майбутньому заході його попросили виступати, але ж не весь вечір йому за пультом стояти. Ось він і намагається якось вирішити цю проблему. А я задля моральної підтримки. – Відповіла Аля і насупилась. – Ось тільки не дуже й виходить.
– Не засмучуйся Аля, я впевнена, він щось придумає, – сказала я, підводячись з лавки. – А тепер, якщо ти відпочила йдемо на рятівний шопінг.
Аля мовчки підвелася зі мною, і ми рушили далі штурмувати магазини.
Через пару годин, втомлені, але щасливі, з новим взуттям, і не лише, ми завалилися додому.
– Так, Марі, Ніно написав мені, що він усе налагодив. Тож у нас приблизно чотири години на збори. Потім він зайде за нами, і ми підемо до хлопців. – Сказала Аля, коли ми сиділи на кухні.
– Я зрозуміла, мені так багато часу не потрібно, тож я поваляюся перед прогулянкою.
– Добре, а я пішла до себе збиратися. – З цими словами ми піднялися на другий поверх і розійшлися по кімнатах.
Я швидко освіжилася в душі і сиділа на ліжку, як раптом почула:
– Марінетт, ти одна?
– Так, Тіккі, вилізай. Я прихопила і тобі поїсти. – І витягла з принесеного пакета круасан.
– Ти ж знаєш, я більше люблю макаруни. – Заканючив голос.
– Знаю. Але, по-перше, вилізай уже. По-друге, їх не було, вибач.
З моєї сумки вилетів маленький червоний жучок, покритий чорними цятками. Підлетівши до круасану, вона жадібно поглинала частування.
– Смачного, Тіккі. – Усміхнулася я, спостерігаючи за її діями.
Швиденько проковтнувши насолоду, жучок поцікавився:
– А мене ти з собою візьмеш сьогодні?
– Вибач Тикі, але ні. Ми з тобою погуляємо пізніше. Тебе можуть побачити. Буде багато людей.
– Ну, будь ласка, Марінетт. Ти ж знаєш, я переживаю за тебе, а раптом щось трапиться, а раптом ти не зможеш стриматися. – Тіккі подивилася на мене з тривогою.
– Не переживай. Я навчилася контролювати свої емоції, за стільки років… – Сумно посміхнулася я. – До того ж, ти мене завжди почуєш. А потім, коли всі розійдуться, ми з тобою прогуляємось. Добре? – Вже весело посміхнулася я своєму хранителю.
– Я сподіваюся, що все буде гаразд, як ти й кажеш. Тоді я ховаюся, а тобі час одягатися.
І сказавши це, маленький жучок полетів назад у шафу. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що мені справді час одягатися.
– Марінетт, ти готова? – Пролунав голос Алі за дверима.
– Так, вже виходжу. – Я ще раз оглянула себе у дзеркало. Струнка дівчина у вільному бежевому сарафані, зверху джинсова куртка. Волосся зібране з боків невидимками. Взула я босоніжки на платформі. Усміхнулася своєму відображенню і вийшла.
– Ого, та ти круто виглядаєш подруго. – Сказала Аля, розглядаючи мене.
– Дякую, ти теж красуня. Ніно не ревнуватиме? – Усміхнулася я у відповідь. Аля вибрала чорний топ, джинсові шорти із завищеною талією, пов’язала поверх них картату сорочку та взула кеди.
– Жартуєш, він знає, що я з ним і тільки. До того ж він завжди поряд, ніхто й не наважиться підійти. – Відповіла та. – Ходімо, вони на нас уже чекають.
Вони? Цікаво, я думала познайомлюся з усіма пізніше. Ну гаразд.
Хлопці чекали на нас унизу.
– Привіт дівчата. Марінетт, познайомся – це Адріан Агрест. Місцева зірка. – Ніно люб’язно представив свого друга. Той обернувся і підняв на мене очі.
Мене як громом вразило. Не буває такої схожості… Він же точна копія…
– Подруго, все гаразд? – Занепокоїлася Сезар. – Ти чого стоїш, як укопана?
А я не могла відірвати очей від цієї білої шевелюри та зелених очей.
– Я настільки надзвичайний? – З єхидної усмішкою промовив блондин.
– Вибачте, я здається, телефон забула в кімнаті, зараз повернуся. – І кинулася нагору.
І як це розуміти? Я ж не зможу перебувати з ним поряд весь вечір. Я точно зірвусь. Що ж мені робити? Я намагалася перепочити. Я заганяла ці спогади якнайдалі всі п’ять років. Тут із шафи вилетіла Тіккі.
– Марі, що сталося? Чому ти повернулася? – підлітаючи ближче, щоб подивитися мені в обличчя, питала хранитель. – Що з тобою?
– Я… Нічого… Мабуть, здалося… – почала бурмотіти я.
– Що здалося? Що таке? – стурбовано запитала Тіккі.
– Там, унизу… Він… Такий самий… Як і той… – Я не могла в це повірити. Я думала, що більше не побачу його. А тут ще й у будинку своєї подруги.
Ні, він схожий, але це дві різні людини. Я постаралася заспокоїтися.
Почувся стукіт у двері.
– Марі, все гаразд? Ти знайшла телефон? – Запитала Аля.
– Так-так, хвилину, я вже спускаюся. – відповіла я якомога спокійніше.
– Тикі, що мені робити? Я боюсь з ним йти. Хоч я й розумію, що це не та людина. Швидше за все… Але спогади наринули, і я боюся не впоратися…
– Марінетт, поряд буде твоя найкраща подруга. Не переживай. Якщо відчуєш, що не впораєшся, то прийдеш додому. Або я можу піти з тобою. – заспокоювала мене та. – До того ж, як ти сама сказала, буде багато людей.
– Ні, тобі справді не треба зі мною йти. Якщо що, ти ж відчуєш біду і одразу примчиш. – Я посміхнулась. – Сподіваюся, я впораюся.
Виходячи з кімнати я все ще намагалася вгамувати тремтіння. Перед початком сходів я глибоко зітхнула і, посміхаючись, почала спускатися.
– Вибачте за очікування, я така забудькувата іноді.
– Все гаразд, Марі? – Запитала Аля.
– Так, можемо йти, ми ж не хочемо пропустити всі веселощі? – Запитала я.
Ми прямували до Ейфелевої вежі де гуляла більшість людей. Спілкуючись і гуляючи, ми непомітно розділилися на дві пари. І це не ті пари, які я хотіла б.
– Отже, красуне, чому я не бачив тебе тут раніше? – Почав розпитування Адріан.
– Напевно тому, що останні п’ять років мене тут і не було, – сказала я у відповідь з милою усмішкою. Та що він хоче?
– А де ж була така шикарна дівчина, якщо не в місті кохання? – Продовжував допитуватись блондин.
– А такому наполегливому хлопцеві чи не все одно? – Відповіла з роздратованою усмішкою.
– Ну що ти, красуне, я хочу впізнати тебе ближче.
І з цими словами блондин обійняв мене за талію і притягнув до себе.
– Від тебе смачно пахне.
– Я дуже рада, а ти зголоднів? – Сказала я і, прибравши його руку відійшла на крок. – Так треба було вдома їсти.
– А ти дотепниця, не боїшся? – Підійшовши впритул до мене, прошепотів на вушко Адріан.
Я відхитнулася від нього. Цього збоченця мені ще не вистачало.
– Аль, не хочете піти на набережну? Я так давно там не була. – Звернулася я до подруги.
– Добре, без різниці де гуляти.
Дорогою Адріан ще кілька разів намагався зі мною заговорити, але в мене не було настрою.
– Кого я бачу, Марінетт Дюпен-Чен. – Почувся голос за спиною. – Зрозуміла, що ти бездарність і повернулася до рідного міста під крильце любої подружки? Адже більше нема до кого, так?
Переді мною стояло найзадиріше дівчисько нашого класу. Хлоя. Струнка блондинка з вічно стервозним виразом обличчя.
– О, ну хоч одягатися навчилася більш-менш непогано. Хоч якось змінилася. – Все продовжувала блондинка.
– Хлоя Буржуа. А ось ти не змінилася. – У мені почало прокидатися роздратування. – Та сама Хлоя. Вічна стерва та донька мера. Просто донька мера. Яка так і не навчилася навіть одягатися. – Я дивилася на неї в упор і мило посміхалася.
– Що? – Вигукнула вона. – Та як ти смієш?
– Огидно, просто огидно, – передражнила я білявку. – Ти знаєш, мені вже давно начхати на твої знущання, але й не відповісти я не можу. Настав час поставити тебе на місце. – Я стала серйозною. Зараз уже починала злитися. Спершу Адріан, тепер ще й Хлоя. Як не вчасно.
– Та ти… Та я тебе… – Хлоя не могла повірити своїм вухам. Невже хтось ризикнув їй суперечити.
– Що таке, Хлоя? Ще й розмовляти розучилася? – Не змогла промовчати я. – А як же твоє «Та ти знаєш хто мій тато? Та зараз я йому подзвоню, і він тобі влаштує?” Так от, слухай уважно та запам’ятай. Мені начхати на тебе, мені начхати на твого тата і на те, що він зі мною нібито зробить. Ще хоч раз почую щось на свою адресу або на адресу своїх друзів, і ти про це пошкодуєш. Сподіваюся, я пояснила, Буржуа? – чітко вимовила я блондинці в обличчя.
Хлоя, почервоніла від злості, мовчки розвернулась і пішла геть. Ну нарешті. І чому я раніше боялася їй відповідати? Виявляється, це навіть приємно.
– Марінетт, з тобою все нормально? – Почала говорити Аля. – Що це було? Ти чого на неї так з’їлася? Я тебе не впізнаю, подруго, – Аля дивилася на мене великими зляканими очима.
– Не хвилюйся, зі мною все гаразд. – На моєму обличчі грала посмішка. – Просто нема чого лізти до мене. Я вже не та тиха скромна дівчинка, що червоніє від образ на свою адресу. А цій вискочці час би знати своє місце. – Дедалі більше розпалювалася я. – Тож так їй і треба. А тепер прошу пробачити, але щось мені не добре. Я, мабуть, піду додому. А ви розважайтеся, не варто псувати собі настрій через мене.
– Може, тебе провести? – одразу зголосився Адріан. – А то все-таки багато тих, хто вже випив, ходить. Вечір пізній.
– Ні, дякую, я дівчинка доросла, сама дорогу знайду. – Відповіла я грубо. Ну а що мені було робити, якщо я все ж таки не заспокоюся – хтось потрапить під гарячу руку. – Усім гарного свята.
Розвернулась і пішла. Краще мені зараз самій пройтися, голову остудити.

***

– І це та сама мила, добра дівчина, про яку ти мені розповідала? – повернувся я до Алі. – Серйозно?
– Сама не розумію, що на неї найшло. – здивувалася Сезар. – Зазвичай вона стриманіша.
– Може її все-таки наздогнати та проводити? – засумнівався я. – А то пізно вже, а вона ще й у такому вбранні…
– Не варто, Адріане. Вона вже про себе може подбати. – посміхнулася Аля. Але в усіх вже якось не було такого гарного настрою.
Ми мовчки йшли, кожен думав про своє. Але поступово настрій до всіх повернувся, і ми далі веселилися. І все ж, цікава дівчина ця Марінетт. Можливо я її згодом і навідаю.

***

Повертаючись додому, я молилася, щоб нікому не спало на думку приставати. Я злилася. Дуже злилася. Ця Хлоя. І Адріан ще такий схожий на Фелікса. З його розпитуваннями. І чого він до мене причепився? Теж мені – зірка. Як же важко…
– Тіккі, я прийшла. Я одна. І я принесла тобі макарун. – Сказала я, зайшовши до кімнати. З шафи відразу вилетів мій хранитель. А я почала перевдягатися.
– Як пройшло? – Запитала та, жуючи ласощі.
– Жахливо. Але я стрималася. – Сказала я з похмурим обличчям і пішла в душ.
Після всіх процедур я зробила собі чаю і вмостилася в кімнаті біля вікна.
– Марінетт, що трапилося? – Підлетіла стурбована Тіккі.
– Нічого, просто спогади наринули. – тихо відповіла я. – Зараз Аля повернеться, і ми з тобою зможемо погуляти.
– Ти впевнена, що варто?
– Звичайно. Потрібно освіжити голову. А що може бути краще, ніж прогулянка нічним Парижем із моїм улюбленим хранителем? – посміхнулася я.