Глава 1

У літаку тихо – Ніколас Кьонінг не чув жодного звуку за межами його навушників. Стара музика нагадувала йому про матір і дні життя в Америці. – If changin’ my clothes would make you like me more, If changin’ my hair would make you care– Так, безумовно нагадувала.
Місце в літаку, в якому він летів, було трохи позаду крила, і Ніко інколи доводилося бачити невисоку стюардесу, що носилася з одного кінця в інший із водою та закусками для пасажирів. Після нещодавнього обіду дивно, що хтось зважився на них.

Оголошення пілотів про швидку посадку змусило багатьох подивитися в ілюмінатори, зокрема й Ніко. У його очі кинулось сіре небо з густими хмарами, що ймовірно свідчило про неминучий дощ. Не дуже приємно, але він знав що його зустрінуть в аеропорту. Це наштовхнуло його на думки про тітоньку Агнет, з якою йому пощастило познайомитися лише три тижні тому на похоронах власного батька, Ернеста Кьонінга. Вона була старою університетською подругою Ернеста, з якою він познайомився ще в Німеччині й підтримував зв’язок навіть після переїзду до Штатів. Ця мила леді з кучерявим світлим волоссям і невеликою сивиною. Від неї було чути легкий акцент, але це не перешкоджало гарному знанню англійської. Було дивно, що Ніко до цього не знав про неї. Мабуть мати хлопчика, Чарлі Кьонінг-Вуд, була знайома з подругою свого чоловіка, і вирішила поділитися проблемами, що виникли, з бізнесом, що залишився від чоловіка. У Агнет був засмучений погляд сірих очей, коли вона вислуховувала проблеми, накопичені після смерті її давнього друга.

Після похоронів Чарлі повідомила, що Ніко варто поїхати в Німеччину, на батьківщину батька, поки вона розбереться з неполадками в Міннесоті, заодно він зможе підучити німецьку, спілкуючись з однокласниками і людьми в Німеччині. Там після літака його повинна буде зустріти Агнет із сім’єю і відвезти в їхній будинок у передмісті Кельна.

Спогад перериває сигнал про посадку і відчуття зіткнення літака із землею. Натовп прямує до виходів, але Ніко не поспішає покинути кабіну, намагаючись повністю оговтатися від польоту. Його накриває повільне усвідомлення всієї ситуації. Здається тільки зараз з нього злітає пелена і він починає нервувати. Стає зрозумілим, що не все може піти гладко. У Міннесоті йому і так було складно. У нього було мало друзів, можна сказати і не було зовсім, а ті що були, по суті існували, щоб він не виглядав аж надто самотнім на фоні різних веселих компаній з його класу З ними він жодного разу не розмовляв відверто, годі й казати про якісь секрети або проблеми.

Навіть таких друзів для нього заводити було не просто. Підійти й заговорити? А що взагалі говорити, коли ти навіть не знайомий із людиною? До нього загалом не дуже тягнулися люди, чи то через його не балакучість, чи через похмурість, але факт залишається фактом. Страшно навіть подумати, як він заводитиме нові знайомства в Німеччині, де нормально, як слід не знає мови. Так, він добре складав тести в школі, але в них зазвичай перевіряли знання граматики, співбесіди зовсім не було, тільки відповіді на запитання вчителя в письмовій формі. Батько – корінний німець, з дитинства намагався привити синові любов до німецької, але з роками життя у США сам почав забувати багато слів і вже давно не намагався розмовляти нічим, крім англійської. Ніко рятували додаткові заняття в школі на яких він намагався розмовляти, але знову ж таки, без щоденної практики розмовна німецька не клеїлася.

І як головне, він житиме з цією тіткою Агнет? Яка у нього є інформація про неї, крім того, що вона стара подруга батька з універу? Невже, Чарлі настільки їй довіряє, що готова довірити свого сина?

Ох.

Думки Ніко роїлися в паніці одна до одної, аж доки до нього не підійшла світловолоса стюардеса, і мило попросила покинути літак, мабуть, подумавши, що пасажир заснув. Юнак подивився на неї очманілим поглядом, схопив рюкзак і підірвався з місця, прямуючи до виходу, проходячи до стійок остаточної реєстрації, а потім до багажу.

Після митного контролю він бере сумки і проходить до зали очікування. Наприкінці, вже біля виходів, озирається і помічає табличку, на якій великими літерами написано “Ніколас Кьонінг” – Ага, значить, ось як, вони вирішили звернути мою увагу… – Ніко впевненими кроками прямує до таблички й, підійшовши ближче, помічає маленькі ручки, що тримають її, після чого бачить перед собою тітку Агнет, а поряд – низеньку дівчинку з табличкою з ім’ям на ній. Вона дивиться на нього з явним інтересом у сірих блискучих очах, і Ніко зауважує, що мала майже точна копія Агнет.

– Привіт, Ніко, як ти себе почуваєш після польоту? – швидко проговорила вона.
– Е-е-е.
– Ой, вибач, ти напевно не розібрав, я говоритиму повільніше. Я запитала “як ти почуваєш себе після польоту?”, – Ніко замислився і вже був готовий відповісти, як його перебив тоненький голос дівчинки, що стояла поруч.
– Ніко, а чому ти такий малий?
– Що?
– Ну малий! – голосніше повторила дівчинка – мій брат вищий за тебе на сантиметрів 12! Я думала, хлопчики мають бути вищими. Ти схожий на тринадцятилітку…
– Лілі, це грубо! Спочатку варто представитися, перш ніж говорити подібні речі. А краще взагалі не варто говорити таке… – з невеликим роздратуванням і явним збентеженням перед словами доньки сказала жінка.
– Ой! Вибач, привіт, мене звати Лілі Шульц. Мені 10 років. Я люблю ходити до школи, мій улюблений предмет – музика. Вдома я люблю грати на піаніно!.. – як вивчений напам’ять текст майже-що викрикнула Лілі, продовжуючи тараторити щось іще.
– Вибач, можеш повільніше, я не встигаю за тобою, – сказав Ніко безглуздо посміхаючись.
– А, ти що відсталий? Чому ти не розумієш простих слів? У тебе мозок відповідає зросту?
– ЛІЛІ! Я ж тобі казала, що Ніко – іноземець, і знає німецьку не так добре, як ми, тож його не варто ображати й казати грубощі, – вчасно опанувала себе Агнет. – Прошу вибачення, Ніко, вона не хотіла тебе образити. Просто, іноді, вона поводиться дуже грубо щодо незнайомців.
– Нічого страшного, її можна зрозуміти з одного боку. Все таки не всі заслуговують на довіру.
– Ні-ні вона так з усіма спочатку. Немає приводу для переживань.
– Давайте швидше, тато чекає в машині, – поквапила Лілі Ніко й Агнет.
– Ах, так! Точно. Давайте поквапимося, – сказала Агнет явно збираючись іти. Вона попрямувала до виходу, взявши за руку Лілі, і поманила за собою Ніко. Той із рюкзаком на плечах і сумкою з речами повільним кроком пішов слідом.
У його розумінні таке знайомство з частиною сім’ї було цікавим. Агнет, як він і думав при першій зустрічі, досить м’яка і добра, але при цьому вона намагається тримати в рамках свою маленьку грубу дочку. А він бачив тих, хто навіть не пробував робити це.
Так, Лілі не була ангелом, і наявність 10-річної дитини в сім’ї не додавала радості, особисто для нього, але невеличку грубість у свій бік Ніко міг витерпіти.

Довго йти не довелося, чорна BMW стояла від аеропорту на найближчій стоянці. Коли вони втрьох достатньо наблизилися, з машини вийшов високий чоловік середніх років із коротким каштановим волоссям.
– ТАТО! – закричала Лілі й побігла в обійми батька.
– Ох, я на вас уже зачекався, – сказав чоловік, беручи на руки Лілі й цілуючи її в лоб – Мене звати Йохан Шульц, я батько двох чудових янголят і чоловік цієї прекрасної жінки, – простягнув він руку, із добродушною посмішкою.
– Приємно познайомитися. Мене звати Ніко*, – простягаючи і потискаючи руку Йохана, привітався хлопець.
– Мені теж дуже приємно! Поки я на вас чекав, сходив у магазин і купив пончиків, я сподіваюся, ти любиш солодке, Ніко.
– Так, звісно, – усміхнувся юнак, – Я їх дуже любив їсти, щоправда давно не куштував.
– Тобі вони більше не подобаються? – поцікавилося “маленьке янголятко”.
– Не було приводу, – відрізав Ніко.
– От і славно, тоді лізьте в тачку, малеча.
– Я по-твоєму малеча? – по доброму обурилася Агнет і розтріпала волосся на голові чоловіка. Йохан розсміявся і підхопив сумки, несучи їх у багажник. Після чого підійшов до машини та відчинив пасажирське сидіння. – Прошу, панове, сідайте.
***

Всю дорогу до Кельна, відповідно, і до дому, Шульци намагалися розпитати Ніко про щось. Це в прямому сенсі були запитання на кшталт: “Як мама? Не сумує? Ти їй дзвонив після прильоту?”, “Ти голодний? Якщо так, то вдома у нас є чудова лазанья!”, “Оу, я не знала, що в тебе немає домашніх тварин, вибач! А в мене вдома живе Фрідріх – це наш пес, я його з вулиці підібрала. У тебе, до речі, такі ж очі, як у мого Фрідріха! Такого ж брудного кольору! Давай, я називатиму тебе Welpe[1]!” “Лілі, скільки тобі повторювати, не хами…” – і все в такому дусі. У діалогах, найбільше, звичайно, брала участь Лілі (неважливо, що в основному, коли вона заговорювала, то це був монолог від її особи), і за поїздку Ніко не тільки нахапався образ і численних порівнянь із собакою, а й дізнався, що улюблений колір Лілі – жовтий, вона ходить на карате на вихідних і любить красти домашні капці свого брата – Зімона.

– чому?
– та тому шо це жовті качки, дурню! А я люблю жовтий! І качки мої улюблені птахи!
Про брата Лілі йому вдалося почути багато чого, крім капців із качками, які, очевидно, все ж таки належали Лілі: через зріст або злість (зі слів дівчинки не було зрозуміло) він якось врізався в дверний отвір з усієї сили так, що набив величезну гулю, Зімон кілька разів засинав і падав обличчям у їжу на сніданку, коли готувався до тесту цілу ніч, ще одного разу, він прийшов зі школи й вибухнув на весь дім матюками, проклинаючи вчительку з хімії за провал контрольної.
– люба, що зробив Зімон?                                                                                                                          – ой, я ж обіцяла не розповідати…успіху Зімон – пошепки сказала Лілі другу частину.
Загалом вона відстала, коли зрозуміла, що від нього не буде такої віддачі, як, мабуть, очікувала, тоді Ніко встиг видихнути та знов під’єднати навушники до телефону, спершу обираючи пісню, а потім, зайшов до месенджера та написав Чарлі невелике смс – “я в Німеччині. Мене забрали.” – знаючи, що не отримає реакції у відповідь, максимум повідомлення буде прочитано і то якщо буде.
***

Вони заїхали в передмістя Кельна і проїхали повз безліч схожих будиночків, перш ніж звернути на під’їзну доріжку до потрібного. Газон був охайним, ближче до парканів, що розділяють ділянки, розташовувалися купки листя, яке тільки починало опадати. Сам будинок двоповерховий, світло-сірий з світло-червоним дахом. Він виглядав милою версією пряникового, які продавалися під Різдво. Усередині все було звичайно: кухня, дві ванні кімнати – одна на першому, інша на другому поверсі, чотири спальні (одна гостьова, бо до них часто навідувалася бабуся) і затишна вітальня з м’яким освітленням. Ще був присутній коридор із величезною шафою і комора, де зберігалися зимові речі і непотрібні папери Йохана.
Перед самою екскурсією будинком відбулося знайомство з тим самим псом Фрідріхом (він чимось нагадував золотистого ретривера), на подив Ніко, все-таки, з різнокольоровими очима.
– Одне блакитне, інше каре, – у трансі промовив хлопець
– Так, як у тебе! Тільки в тебе одне око каре, а інше якесь більш туманне! Як сіре! Тому я й казала, що це брудний колір! У Фріда туманний карий! Ви з ним схожі, – усміхалася Лілі методично погладжуючи Фрідріха.

Потім йому показали гостьову кімнату, в якій він житиме на момент перебування в будинку Шульців. Вона була на другому поверсі, ліворуч від сходів, навпроти ванної, усередині було одне ліжко, невеличка шафа, стіл і стілець. Перше, що Ніко відзначив для себе – це низьке, широке підвіконня, яке призначалося для того, щоб сидіти на ньому. За словами Агнет, воно було зроблене для міс Шульц, бабусі Зімона та Лілі, яка любила читати книжки та в моменти замисленості задивлялася у вікно на довколишні краєвиди.
– Розташовуйся тут. Речі можеш скласти в шафу, а постільну білизну… я застелю тобі її після того, як ми занесемо твої документи, що залишилися, до школи, вона тут не далеко, буквально п’ятнадцять-двадцять хвилин ходьби. Зазвичай ми підвозимо Лілі із Зімоном, але ти все одно маєш трохи орієнтуватися в нашому районі, тож підемо пішки, – Агнет трохи замислилася над сказаним нею і додала – клич мене або Йохана, якщо будуть запитання, він у нашій із ним кімнаті, в кінці коридору на першому поверсі, я теж буду на першому, тільки на кухні, – із посмішкою вона зачинила двері, і Ніко лишився сам.
***

Розкладання речей не зайняло багато часу. Одяг було складено в шафу, деякий повішено на вішалки. Ноутбук покладено на стіл, а всі зарядні з навушниками заховані в тумбочку. Крім засобів гігієни, які Ніко залишив у ванній, він захопив кілька старих зошитів з пеналом ще з дому в Міннесоті і теж прибрав їх.

Коли справа дійшла до документів, про які раніше згадувала Агнет, вони як крізь землю провалилися. Їх не було буквально ніде. Ніко по сто разів перевірив усі кишені в рюкзаку і сумці, що було відчуття, що бігунок, який він смикав щоразу, ось-ось відірветься. Його паніка через втрату важливих документів була такою, що він готовий був битися головою об стіну до кривавих потьоків аби документи знайшлися.

І вони знайшлися. Коли від стресу буквально хотілося померти, Ніко поліз у шафу шукати одну з пачок цигарок, що була припасена в нього в кишені кофти, на крайній випадок, для зняття стресу. І серед речей він помітив край білого аркуша у файлі. Вони були в шафі. Він поклав документи в шафу. На полицю з речами

– Дідько.

Він все-таки вдарився головою об стіну. Несильно

***

Зібратися не становило труднощів, єдине, що Агнет порадила йому одягнути куртку.
– Зараз не дуже холодно, але вітер дме. Не хочу, щоб ти замерз.
– Не варто турбуватися, зазвичай я не сильно мерзну, – брехня, навіть влітку він спить під зимовою ковдрою. У нього вічно холодні руки, не те що восени, коли температура почала падати. У Міннесоті в такий час він не міг би вийти на вулицю без рукавичок, хоч і тонких.
– Ох, це добре, але якщо що, кажи і ми можемо пошукати для тебе тепліший одяг.

Вони вийшли з дому, проходячи кілька вулиць поспіль. Ніко помітив, що Агнет взяла парасольку, це було не дивно, бо нещодавно пройшов дощ і хмари на небі все ще не зникли.
– Для початку я відведу тебе до директора, ми з ним поговоримо з приводу твого навчання, і мені доведеться піти на деякий час до продуктового, – на секунду Агнет замислилась, – У Німеччині в нас на вихідних зачиняють магазини, люди відпочивають, тож мені потрібно купити їжі на наступний тиждень. Заодно прижену машину, її якраз потрібно забрати з автомийки.
– Мені додому самому дійти потім?
– Ні-ні, поки я буду ходити у справах, подивися школу, сходи в учительську, поспілкуйся з учителями. Хм, у директора ми дізнаємося твій клас, можеш піти до них познайомиться.
– Ну не знаю, може, я просто… – Ніко зам’явся і видав злегка істеричний смішок.
– О точно! Зімон ще має бути в школі! У нього сьогодні заняття з баскетболу, – загорілася Агнет, плеснувши в долоні.
– Зімон, – просто сказав Ніко.
– Так, Лілі дорогою розповідала тобі про нього, – на її губах з’явилася легка усмішка, – Він хороший хлопчик. Добре вчиться і він доволі комунікабельний, думаю, ви знайдете спільну мову.
– Можливо, – посміхнувся Ніко. Може, він і справді потоваришує із Зімоном.
***

Школа була звичайна. Максимально. Єдине, що відрізняло її від його попередньої, це існування другого корпусу неподалік від основного. Він був побудований для наук, у яких обов’язковим було проведення дослідів та експериментів, для повного їх розуміння. Ще там проводилися додаткові уроки різьблення по дереву та робототехніки.
Кабінет директора і вчительська знаходилися на другому поверсі куди Ніко з Агнет і пішли. На них оберталися, і Ніко натягнув на голову капюшон, почавши нервово смикати краї куртки. Його напружувала зайва увага, але він намагався виглядати якомога спокійніше, імовірно зробивши своє обличчя буквально кам’яним. Він заспокоївся тільки коли дійшов до кабінету.

Директор – Вернер Беккер, виявився добрим дядінькою. У нього вже з’явилися зморшки на лобі та навколо рота, через те що він часто посміхався. Волосся не сиве, а чорне, але не було зрозуміло, це його натуральне так збереглося чи він просто фарбував його. Його одяг у суто офіційному стилі добре сидів і мав досить дорогий вигляд.
Їхня зустріч полягала лише в тому, щоб віддати документи, проговорити нюанси, отримати розклад, що й так висів поруч з учительською, і почути побажання удачі в навчанні.

– От і добре, що ми встигли до них зайти, я й не знала, що містер Беккер, – вона посміхнулася, – у них іде раніше, ніж закінчуються уроки. Мені тут не часто доводиться бувати, – Агнет на секунду замовкла і продовжила з радістю в голосі – Ох, це так добре, що ти потрапив до одного класу із Зімоном, тобі буде ще легше пристосуватися до нової школи. Просто розумієш, я думала, що тебе відправлять у паралельний, адже в Зімона в класі, як мені здавалося, досить багато людей, але дивись, як пощастило!

Вона довела його до вчительської в кінці коридору і сказала, що якщо ніхто не відчинить, краще трохи почекати. У них не було заведено турбувати вчителів під час відпочинку. Сама ж Агнет пішла у справах, які раніше озвучила для Ніко.

Під дверима йому довелося просидіти якийсь час, перш ніж його очікування перервав дзвінок. З класів почали виходити учні. Дехто вибігав поспішаючи кудись, хтось просто виходив і йшов спокійним кроком до сходів, навіть були парочки, що трималися за руки. Були й ті, хто наважувався підійти й заговорити.

– О привіт, я бачила тебе на перерві. Ти коли перейшов до нас? Я знаю тут усю школу, тому й одразу помітила тебе! Можна сказати я тут місцева знаменитість, – дівчинка підморгнула йому одним нафарбованим оком і покрутила на пальці пасмо від темного волосся.
– Перейшов. Можна сказати сьогодні, – у нього не було бажання відповідати і вигадувати довгі відповіді, що і так виходило насилу, але він намагався підтримати діалог.
– Ого! Навіть так. Тобто ти ще не був на уроках? Хм, а в який клас тебе перевели? – Ніко відкрив рота, щоб відповісти, але його перебили – Ні, зачекай! Давай я тобі спочатку дещо розповім! От знаєш, наш учитель із географії, така мерзота, ти не уявляєш! Просто молися, щоб у твоєму класі він не вів. Типу він весь такий прочитайте це і це, а сам на уроці хрін що розповість, потім опитування влаштовує і ти стоїш перед ним, він дивиться на тебе і все! Ставить 5 або 6. Ех, він з’явився тільки цього року, це буде кінець для мого атестата з відзнакою…

Вона говорила щось іще, доволі багато скаржилася на географа й історика, можливо, навіть інколи Ніко вдавалося розчути, як вона іноді відважувала йому дурні й не дуже компліменти, він не був упевнений. Так, він слухав її лише краєм вуха, ну, а що? Але врешті-решт вона зібралася йти, сказавши, що в неї сьогодні курси з французької.
– Бувай, süß[2], – до Ніко не встигло дійти друге слово, з тією швидкістю, з якою його вимовили, ймовірно б і не дійшло, але за час, поки він налаштовувався сказати просте – “Tschüss”[3], дівчинка встигла наостанок дзвінко чмокнути його в щоку.
Ніко в паніці відштовхнув її і різко поклав руку на щоку, обіймаючи себе другою. Він дивився на брюнетку з таким презирством, з яким, мабуть, не дивилася жодна людина до цього.
– Ох, ну нарешті в тебе змінився вираз обличчя, а то мені здавалося, що ти навіть мене не слухаєш, – з награно жалісливим зітханням сказала вона, – чого ти мене відпихнув? та ще й так різко, – на її обличчі повільно з’являлася знущальна посмішка, – тобі не сподобався поцілунок? Чи може тобі не сподобалося, як я назвала тебе, süß? – очі Ніко розкрилися, коли він зрозумів, як це перекладається англійською, – О, ось зараз я змогла роздивитися твої чудові оченята, спасибі за це, niedlich[4], – після цього в Ніко буквально витягнулося обличчя від її нахабства й напористості.

Він одягнув куртку, яку тримав у руках, і пішов побіг до сходів на перший поверх, до біса все, до біса цих учителів і нових однокласників. Краще, він почекає на Агнет на вулиці, із замерзлими кінцівками, ніж ще секунду в компанії цієї дівчини. Можливо, вона щось кричала йому слідом або навіть побігла за ним, але Ніко зосередився тільки на власному бігу, благо, коридори були порожніми, і не довелося робити піруети навколо перехожих, та й відсутній рюкзак на плечах тільки спрощував завдання – швидко дістатися до сходів у кінці коридору. Коли він добіг, мало не стрибком спустився, майже підвернувши ліву ногу, то завернув за ріг, зайшовши в найближчі двері.
***

Двері зачинилися, і він буквально сповз униз, спираючись тільки на цю дерев’яну площину з ручкою в себе за спиною. Ніко заспокоювався, дихання повільно приходило в норму і серце знову почало битися у звичному темпі. Чому саме до нього пристають ненормальні? Господи. Ніко не розумів, як комусь могла подобатися така поведінка, а комусь же все-таки подобалася. Фу. Ну добре ще до свого хлопця, роби скільки влізе, але, блін вони навіть не були знайомі, він навіть не знає її імені. Так, хтось вважатиме таке за жарт і посміється, а хтось візьме і втече, що в принципі він і зробив.
Відійшовши від думок, Ніко вирішив озирнутися. Він оглянув кімнату в якій знаходився і виявилося, що це навіть не кімната, а міні коридор? Збоку були двоє дверей, куди він поспішно по-черзі зайшов. В обох стояли лавочки, висіли гачки і валялися де попало речі. Роздягальні. Ясно. Ймовірно одна з них була чоловіча, а інша жіноча. Цілком логічно. Повернувшись у міні-коридор, Ніко помітив ще одні двері, він потягнувся до ручки й натиснув на неї, відчиняючи. І… в його обличчя прилітає м’яч.
– О, Бастіане, я думав, ти вже й не притягнеш свій зад…..- повисло мовчання.
Ніко, що лежить у цей момент на спині, усвідомлюючи те, що сьогодні явно не його день, міг спостерігати високого, русявого хлопця з прямим волоссям і яскраво блакитними очима, які дивилися на нього з розгубленістю, але потім з якоюсь зацікавленістю. Ніко незабаром піднявся сам, обтрушуючи свій одяг.
– О, який ти коротун – зі сміхом у голосі сказав хлопець.
– Ахуїв?
– Що пробач?
– Я питаю, ти ахуїв? Спочатку кидаєшся баскетбольними м’ячами в обличчя всім підряд, а потім ще й іржати починаєш, і, між іншим, я не коротун, мій зріст середній – метр сімдесят п’ять, – голос Ніко лунав із незвичним для нього риком. Накипіло.
– Хах, не знав що хлопці зараз такі ніженки. А ти не літай у хмарах, сам же знав, що заходиш до спортзалу – мовчання – не знав? Пф ось ти й лох збоку ж таблич… – він не встиг договорити, бо Ніко несподівано бажаючи заткнути незнайомця повалив його, заносячи руку для удару. Але раптово його світ перевернувся. Буквально. Хлопець секунду тому повалений на підлогу обхопив Ніко і перевернув його на живіт заламуючи руки.

– Я розумію що ти розлючений, але хто ж лізе з кулаками на невідомих тобі людей? – він відпустив Ніко – Зімон, будемо знайомі, і до речі ти дратуєш більше, ніж я думав, коли побачив тебе.
Ніко впав у ступор, спочатку він подумав, що йому почулося, але зрозумів, що ні… , хлопчина зробив такий вираз обличчя, наче привида побачив.
– А тебе як звати, кошлатий? – сказав більш злісним тоном Зімон, помітивши те, що зачіска незнайомого хлопчака розпатлана, – і взагалі, що в тебе з обличчям, ти шокований моєю неймовірною неперевершеністю?
– Пішов ти. Не твого розуму діло, як мене звати, – прокоментував Ніко, з виразом обличчя людини, що пізнала увесь біль цього життя. У думках, Ніколас Кьонінг встиг проклясти сьогоднішній день мільярд разів. Якими гріхами він заслужив таке?
– Вибачся, – відрізав Ніко дуже незадоволеним тоном.
– За що? За те що ти такий нахабний коротун, увірвався в зал і отримав по обличчю?!
– Так! Я всього-лише намагався врятувати свою дупу!
– Від кого?
– Це не важливо, і яка тобі взагалі різниця…
Хлоп. Хтось відчинив двері в зал. Хлопці одночасно повернулися до входу, щоб побачити юнака. Ніко округлив очі, він був вищим навіть за Зімона. Якого фіга, він тут найнижчий. Його кучеряве темне волосся розкинулося по голові, а очі були опущені до телефону. Він був у спортивному одязі, ймовірно раніше переодягнувся в роздягальні.
– Ти вже почав тренувати кидки в кільце, крихітко? – сказав він, не відводячи очей від телефону – Зімон?.. Ого, не знав, що ти вже знайшов собі компанію, хах, мене звати Бастіан, приємно познайомитися, – сказав він з посмішкою.
– Не можу сказати того ж, – вирвалося в Ніко.
– Ого, я бачу, ти в нас із характером, – розсміявся Бастіан, потім він повернувся до Зімона, – у тебе змінилися смаки і ти вирішив проміняти мене на хлопчика з вогником?
– Ох, не перебільшуй, давай краще почнемо, а ти, – Зимон звертався вже до Ніко, – якщо не хочеш, щоб тобі знову прилетіло, вийди.
– Зімоне, малюк, не гарячкуй, нехай він посидить подивиться з лавки, а ми підемо тренуватися на інший кінець залу.
Усе закінчилося так, як і запропонував Бастіан, вони із Зімоном грали в баскетбол, а Ніко сидів на найближчій від виходу лавці. Було цікаво спостерігати, як невміло Зімон намагався підстрибнути й закинути м’яч у кільце, він зазвичай цілився, закидаючи його за голову, що відрізнялося від правильного кидка, хах, про це знав навіть Ніко, Бастіан раз у раз показував правильний варіант, обіймаючи русявого хлопця за плечі та сміючись, коли той знову інстинктивно робив неправильно. Було відчуття, що Ніко випадково потрапив на побачення в стилі тренування, тільки поцілунків не вистачало. Настільки все було ванільно. Гаразд, це була не його справа і не його побачення. Але було питання, чому Бастіан наполіг на тому, щоб він залишився і дивився на це все. Показати, щоб Ніко не ліз до Зімона? Ну він і не збирався, особливо після тієї першої розмови і баскетбольного м’яча, що вдарив його обличчя. Ніс досі болів.
Невдовзі Ніко вирішив, що поспати в роздягальні, доки по них не приїде Агнет – найкраща ідея, яку він міг тільки придумати. Перш ніж піти із залу, Ніко поцікавився в Бастіана, яка з роздягалень чоловіча, і пішов. Йому здалося, що посмішка кучерявого хлопця, коли він зачиняв двері, була навіть яскравішою, ніж коли вони познайомилися. Я все таки був третім зайвим? Ха.
Кімнатка не змінилася, тільки речей стало більше за рахунок одягу Бастіана. Ніко звільнив одну лавочку від рюкзаків і сумок, і ліг сам, підклавши руки під голову. Йому не подобався задушливий запах непровітреного приміщення і поту, але якщо він хотів поспати, краще було потерпіти.
Був, звісно, один момент, який полягав у тому, що Зімон й гадки не мав, що саме Ніко житиме з ним. Хах цікаво яке в нього буде обличчя, коли він зрозуміє. Ніко не хвилював сам Зімон, але йому хотілося побачити шок на чужому обличчі. Як це жити з хлопцем, якого ти не полюбив з першої зустрічі, а не зі своїм коханим, який обіймається з тобою по середині залу?

Примітки:

Welpe[1](з нім.) -цуценя

süß[2](з нім.) -солоденький

Tschüss[3](з нім.) -допобачення

niedlich[4](з нім.)-милий, симпотяжка

У Німеччині система оцінювання така:
1 – (ausgezeichnet / sehr gut) – Відмінно
2 – (gut) – Добре
3 – (befriedigend) – Задовільно
4 – (ausreichend) – Достатньо
5 – (mangelhaft) – Незадовільно
6 – (ungenügend) – Недостатньо
тому не дивуйтеся o(*￣▽￣*)ブ