Панацея. Глава 1.

Глава 1

– Дякую! Боже, дякую, що врятувала моє життя! – голосив, поважного віку чоловік із надмірною вагою.

Намагаючись утримати на лиці якщо не посмішку, то хоча б нейтральний вираз, я думала про те коли він нарешті заспокоїться. Такі прояви подяки були приємними в перші декілька разів, але після десятого, починали дратувати.

– Так-так, це моя робота, – трішки втомлено промовила я. – Тепер, якби ти припинив стискати мою руку…

– Ой, так! Вибачте! Я просто…

– Розумію, нічого страшного та в мене ще є деякі справи, якщо ти не проти я запишу тебе з доктором. Здається в нього є декілька питань.

Кивнувши молодому вченому, що стежив за моєю роботою, я покинула палату.

Будь ласка, ще одне врятоване життя. У пацієнта була досить неприємна патологія серця, і він уже деякий час чекав на появу нового органа котрий йому можна було б пересадити. Проте справа ускладнювалась супутніми захворюваннями. Лікарі не поспішали братись за такий важкий випадок, і чоловік зовсім втратив надію. Настільки що ризикнув піддати себе “експериментальному” методу лікування. Так він опинився в одній із приватних медичних установ “СТАР Лабс”. Де я поставила його на ноги буквально за один день. Це було вчора, сьогодні зранку ж, я просто перевіряла його стан. Під час операції він втратив декілька кілограмів жирових відкладень, але, я думаю, що з його статурою жалітись на таке грішно.

В коридорі на мене вже чекали.

– Привіт, – трішки здивовано промовила я. – Ти рано, чи я втратила лік часу?

Красива жінка невисокого зросту посміхнулась і ледь помітно ворухнула великими пташиними крилами що росли з її спини.

– Просто вирішила зайти раніше і врятувати тебе від напруженого робочого дня, та уваги яйцеголових у білих халатах, – з невеличким, екзотичним акцентом промовила інопланетянка.

Дівчина-яструб – член Ліги Справедливості, була гарячою штучкою. Зараз вона носила золотий нагрудник, залишаючи верх тулуба оголеним, і чорну спідницю з темно-червоним покриттям. Її руки були загорнуті в чорну та темно-червону тканину з додатковою підкладкою навколо плечей. Вона також одягла броньовані золотим металом черевики та наколінники. Її голову захищав тематичний шолом з двома коричневими крилами, що звернені назовні. Завдяки цьому її руде волосся розпускалося назад. Звісно ж, на поясі героїні висіла знаменита золота булава.

– Круто, тоді забираймось звідси! – і собі посміхаюсь. Не те щоб я встигла втомитись, прийшовши на роботу двадцять хвилин тому, але моя співбесідниця випромінювала таку ауру котрою не можна було не заразитись.

– Ходімо, – Яструб поманила мене за собою.

Ми рухались до однієї із найпередовіших установок яку тільки побудувало людство. “Зета-труба” як її називають тутешні вчені, слугувала справжнісіньким телепортом, і я все ще не могла звикнути до її використання. Хоча в мене не було так вже багато можливостей телепортуватись від однієї установи до іншої.

– Отож, розкажеш куди ми прямуємо, і на що мені очікувати? – з цікавістю запитую героїню. – Бетмен телефонував вчора, і попереджав, що хтось забере мене, але не повідомив деталі. Сказав просто, що Ліга знайшла спосіб вирішити частину моїх проблем.

Звісно наша розмова була капець якою короткою, Бетмен – є Бетмен і має підтримувати власну похмуру славу. Але вже одне те, що така особа знайшла час аби сказати мені два слова – вражає!

– Не хочу псувати сюрприз, але за останні декілька днів щось сталось, – трішки загадково промовила крилата жінка. – Щось досить схоже на твою ситуацію. Ліга зіткнулась з… необхідністю піклуватись про ряд підлітків із мета-силами. Частина із них це молоді протеже Бетмена, Флеша й Аквамена, яким стало занадто тісно в тіні наставників, інша… ну, ти побачиш.

Її слова лоскотали мій розум, але я так і не змогла зрозуміти що у цій ситуації здається мені знайомим. Натомість я вирішила проігнорувати те що мене вважають підлітком. Моєму тілу, якщо рахувати чисто біологічно вже виповнилось повних вісімнадцять років, що робить мене повнолітньою. Ну, у більшості Штатів Америки. Якщо брати ментальний вік, то тут все ще краще. Мені було за тридцять коли я померла у минулому житті.

– І ви вирішили познайомити мене з ними?

– Точно так. Здається буде добре якщо їх компанію розбавить ще одна дівчина.

Нарешті ми дістались до Зета-труби. Яструб сміливо ступила в центр робочої частини установки, і я послідувала за нею. Відчуття, коли тебе телепортують кудись ще, були дивними. Трішки лоскотало злегка дивно, проте не боляче, і на тому спасибі.

Коли ми прибули на місце призначення, комп’ютерний синтезований голос назвав наші імена та якісь коди.

– Дівчина-яструб, 10. Панацея, Бі-06.

Ми опинилися в досить просторому, проте напрочуд дивному приміщенні. Частина стін була нормальною, проте в деяких місцях я бачила просто суцільну кам’яну породу. Ми в якійсь печері? Тут і там літали, ходили і навіть плавали в природному басейні члени Ліги Справедливості. З більшою частиною із них я не була знайома особисто, проте могла впізнати. В басейні плавав і щось ремонтував Аквамен, Супермен щось зварював лазерними променями з очей, Капітан Атом щось вводив на консолі гігантського комп’ютера. Зелений Ліхтар за допомогою твердих світлових проєкція переносив з місця на місця масивні технологічні установки. Загалом ремонт йшов повним ходом, проте було дивно дивитись як його власними руками роблять не звичайні робітники, а поважні члени самої могутньої організації на планеті.

– Здається хлопців ще нема, – зауважила Яструб. – Ходімо, познайомлю тебе з кимось.

Ми знайшли двох зеленошкірих прибульців на просторій кухні. Марсіанський Мисливець встановлював нову кухонну техніку, а навколо нього літала ще одна представителька його виду.

– Привіт народ, – привернула до нас увагу крилата жінка. – Як справи?

– Все чудово, – посміхнувся марсіанин. – Ще трішки й закінчимо. Панацея, дозволь представити тобі мою племінницю – Міс Марсі.

– Ой! Це так круто! – одразу ж вигукнула зеленошкіра дівчина з рудим волоссям, що спускалось трішки нижче плечей. – Рада познайомитись з тобою, Панацея!

Я була трішки здивована коли вона буквально накинулась на мене аби задушити в обіймах. Нехай моє тіло і захищав просторий світлий балахон із червоним хрестом на грудях, проте я не носила рукавички, і для того аби втримати рівновагу, була змушена обійняти марсіанку у відповідь. Варто було мені доторкнутись до її власного облягаючого костюма, як мене закоротило.

Не знаю як і чому, але коли я померла у минулому житті, чим менше про це буде сказано, тим краще, то прокинулась в новому аби з подивом дізнатись що отримала нове тіло. Тіло не пересічне, а унікальне своєю, як тут кажуть “мета-силою”. Воно належало герою одного веб-романа, Емі Даллон або ж Панацеї. Не знаю що сталось з оригінальною Емі, її спогадів, окрім інтуїтивного розуміння як використовувати сили, я не отримала. Проте це тема для іншої розмови.

Суть моїх повноважень в тому, що я можу взаємодіяти із чужою біологією. Достатньо тільки увійти з кимось у фізичний контакт. Степінь цієї взаємодії досить широкий, від лікування до створення біологічних мутантів, наприклад, жуків розміром із корову.

Тому коли я торкнулась марсіанки, сила активувалась автоматично. Мій розум почали заповнювати знання про нову, унікальну та дивовижну інопланетну біологію. Звісно я тільки дивилась і запам’ятовувала не вносячи жодних навіть мікроскопічних змін. Проте потік нових даних був настільки великий, що в мене швидко почала боліти голова. Мої руки автоматично поза межами моєї волі стиснулись сильніше, ніби не бажаючи відпускати від себе такий цінний банк інформації. Нічого дивного, адже раніше я взаємодіяла тільки з людьми, а тут під руку потрапила марсіанка з цією неймовірною біологією!

Все різко завершилось коли Міс Марсі буквально висмикнули з моїх обіймів. Хтось що говорив, намагався щось до мене донести, запитати, чи ще щось. Проте я майже нічого не чула. Знадобилась добра хвилинка аби я прийшла в себе.

– Панацея? – мабуть в сотий раз запитала Яструб.

– Все добре, вона майже з нами, – заспокійливо промовив Мисливець, напевно зазирнувши в мою голову. Телепатія – справжнє шахрайство.

– Що… що сталось? – перелякано запитала його племінниця. – Я зробила щось не так?

– Н-ні, нічого страшного, – нарешті знаходжу в собі сили аби говорити. – Це просто мої сили, я ніколи раніше не торкалась марсіанина.

Міс Марсі здивовано кліпнула і нахилила голову.

– Ой?

– Біологічні маніпуляції, точніше сканування всього до чого я торкаюсь, працює автоматично, без мого контролю, тому це ти мене вибач.

– Привіт, Меган! Значить це твоя суперсила? Земля така дивна, але… в хорошому сенсі, от!

– Здається інші вже тут, – тим часом промовив Мисливець. – Ходімо послухаємо і представимо вас решті команди.

Герой повів нашу компанію з кухні назад до загального залу. Проте жестом зупинив на самому вході. Зі свого місця ми могли бачити що в печері добавилось героїв, хоча деякі із них, зникли, наприклад Супермен. Проте мою увагу привернула четвірка молодих людей. Всі вони носили цивільний звичайний одяг, проте я чомусь не сумнівався хто з них хто. Той що виглядав трішки молодшим та в чорних окулярах – Робін, протеже Бетмена. Високий блондин з темною шкірою та тату у вигляді вугрів на руках – Аквалед, очевидно протеже короля Атлантиди. Рудий хлопець із яскравими зеленими очима та дурною посмішкою на лиці – Кід Флеш, тут навіть пояснювати з ким він пов’язаний не потрібно. Похмурий та кремезний брюнет у темній футболці з символом Супермена – Супербой.

Трясця, здається я знаю в яку версію всесвіту DC коміксів я потрапила! Невже це справді Юна Ліга справедливості? Ха! Зовсім не погано. Я вже майже не пам’ятаю сюжету перших сезонів, а останні не дивилась, окрім якихось випадкових спойлерів, але, це не так вже й і важливо. Але навіть так це краще ніж інші аналоги.

– Ця печера слугувала секретним притулком Ліги Справедливості. Тепер вона нам знову стане в пригоді, – тим часом почав говорити Бетмен. – Якщо вже ви вирішили бути разом і боротись зі злом, доведеться прийняти умови Ліги. Червоний Торнадо зголосився жити тут і бути вашим наставником. Чорна Канарка – буде тренувати вас, а я посилати на завдання.

– Справжні? – недовірливо перепитав Робін.

– Так, але таємні, – похмуро відповів його наставник.

– А Ліга буде займатись очевидними справами, – додав Флеш, та тицьнув на свій фірмовий знак на костюмі. – Не дарма ми носимо ці мішені на грудях.

– Випадок з Кадмусом довів що злодії стали розумнішими, – втрутився в розмову Аквамен. – Бетмену потрібна таємна команда.

– Ваша компанія і буде цією командою.

– Нарешті! – збуджено підстрибнув на місці Кід Флеш.

– Проте не тільки ви, – зауважила Чудо-жінка.

Мисливець вибрав цей момент, щоб кивнути нам з племінницею, та вийшов із тіні. Це так театрально, що я ледве втрималась аби не закотити очі.

– Це племінниця Марсіанського Мисливця – Міс Марсі.

– Привіт, – трішки сором’язливо промовила зеленошкіра дівчина. Кумедно як нестримно вона реагувала на одну мене, і як знітилась від великої компанії незнайомців. Хоча, це напевно пов’язано із тим як я відреагувала на її обійми.

– А також мета-людина, та командний медик – Панацея.

– Ця робота мені подобається все більше і більше, – вдавано тихо прошепотів Кід Флеш, після чого відкашлявся, вийшов трішки наперед і почав представляти себе та своїх колег. Я вгадала всіх без винятку.

Що ж, надіюсь я зможу уникнути більшості підліткових драм, і буду просто ловити кайф від свого нового життя в компанії втілених в реальність героїв коміксів.