Глава 1

Вперше житиму в приватному будинку. І це найкраще, що могло статися! Наш новий будинок, звісно, не такий вже й великий, але я шаленів від радості, коли забіг усередину в пошуках своєї нової кімнати. Таке відчуття, що попередній господар будинку спеціально поставив стелажі для книг уздовж стін, наче знав про мої захоплення. Звичайно, я утрирую, але тут помістяться всі мої книги! У нашій старій квартирці мені доводилося запихати їх під ліжко через брак місця.

— Ну? — тато увійшов за мною. Помітивши мої радісні очі, він зрозумів: — То я розумію, що цю кімнату ти вже забронював. Ой боже… Це кімната чи бібліотека?

— Коли приїде вантажівка? — спитав я, нетерпляче стрибаючи на місці. — Мені не терпиться розкласти всі книги по цих полицях! Все буде за абеткою!

— Обіцяли приїхати в обід, — відповів Міріам. — А поки що давай перекусимо. Зрозуміло, після того, як дослідимо нову обитель.

Міріам Ліндгрен для мене завжди був особливим омегою. Він ніколи не був тендітним і беззахисним. Ні, спортсменом чи воякою теж. Просто тато завжди вмів постояти за себе, за свої погляди, а також сміливо вирішувати будь-які проблеми. Після смерті батька ще до мого народження, він не розгубився, а сам знайшов вихід і гроші. Навіть зараз, коли ми разом обстежуємо новий будинок, він більше нагадує альфу, якого насильно запхали в тендітне тіло. Таким сильним він був для мене.

— Мелорі Ліндгрен! — твердо прокричав тато з першого поверху.

Я миттєво відволікся від розгляду крана у ванній кімнаті і побіг на поклик. Який був мій подив, коли я виявив сюрприз у вигляді цуценя темного забарвлення прямо в кухні. Цуценя носилося по кімнаті з іграшковою кісткою в зубах. Тато люто глянув на мене:

— Це твоїх рук справа?

— Що? — я поправив окуляри від подиву. — Ні! Коли б я встиг?

— Не міг він сам сюди зайти! — тато склав руки на грудях, спостерігаючи, як шаленіє це крихітне диво. — Ну ні! Про собаку в хаті нам нічого не говорили!

— Може, попередні господарі забули про нього? — припустив я.

Собака побіг на мій голос, а я був надто слабкий, щоб протистояти його красі. Тато невдоволено свердлив мене поглядом, тому що я почав гладити цуценя, а не обурюватися разом з ним.

— Як вони могли забути собаку? — Міріам потягнувся за телефоном. — Яке безглуздя! Дзвоню ріелтору!

Поки він відійшов, я вже встиг здивуватися кмітливості цього цуценя. Хто міг забути цього красеня? Він запросто приносить мені іграшкову кістку, невміло дає лапу (надто незграбний, щоб всидіти), а ще він вміє гавкати. Знаю, кмітливості тут немає, але ж це ще зовсім дитина!

Тато прийшов досить швидко, я вже встиг покатати собаку на руках та обіймав його від усього серця.

— Ніхто собаку не забував, — сповістив Міріам. — Цей обірванець, здається, непомітно проник сюди після нас. Подивися, на ньому є нашийник?

— Ні, — відповів я, розплившись у посмішці. — Але я можу купити.

Тато відкрив рота від обурення, глянувши на мене. Він чітко оцінив натяк залишити собаку. Зрештою, мені вистачило й кількох хвилин, щоб прив’язатися до мого Фаїна.

— Ні! Це не справедливо! — тато безпорадно розвів руками, все ще не випускаючи смартфон. — Тобто, якась дворняга першого ж дня прокралась до нас у будинок, і ти хочеш її залишити?

— Так, — усміхнувся я. — А куди його подіти? Ми не можемо залишити його на вулиці. Так роблять лише йолопи.

Як би там не було, тато досить милосердний, а тому ніколи в житті не зможе викинути безпорадного цуценя на вулицю. Тато приречено кивнув, але поспішив поставити свої умови:

— Ми пройдемося містом і подивимося, чи не губився такий собака, ясно? Якщо він комусь належить, то…

— Так, ми віддамо Фаїна!

— Фаїн? Ти вже й придумав ім’я?

— Вирішив підібрати щось позитивне. Погодься, у світі повно негативу і без собачих прізвиськ.

Тато з все тим же дрібним обуренням розвернувся у бік холодильника, мабуть, проклинаючи цю дивну ситуацію із твариною.

— Гаразд, хай буде так.

***

Фаїн напрочуд швидко освоївся в нашому новому будинку. Мені здається, він тут довше, ніж ми з татом припускали. Можливо, це лише домисли. Спати мені довелося серед коробок з нерозібраними речами, зате вранці прокинувся дуже швидко, спіткнувшись об одну з них. Неймовірно, але в цьому Гріммвілю завжди є гаряча вода, я навіть мало не заснув під душем від приємної теплоти. У нашій минулій квартирі гаряча вода завжди прирівнювалася до розкоші.

— Давай, Мел, поспішай! — крикнув тато з кухні, намагаючись змусити тостер швидше засмажити грінки лютим поглядом. Виходило так собі. — У нас попереду дуже важливий день! Потрібно бути у гарній формі!

Помітивши на татові гарний приталений брючний костюм, я різко завмер на місці. Він так відповідально підійшов до свого зовнішнього вигляду, щоб піти на роботу? А що я? Начепив сірі штани та коричневий смугастий светр. Аби він не зробив зауваження. У мене немає смаку в одязі. Ні, мені дуже подобається дивитися на когось з боку, але сам я в комбінуванні повний лох.

— Що це? — тато посміхнувся. — Ти йдеш у нову школу, а не сміття викидати.

Помітив таки.

— Ну, для деяких це одне й те саме, — спробував відбутися жартами.

— Облиш! — Міріам дочекався грінок і швидко поклав їх на тарілки, щоб намастити вершковим маслом. — У новій школі тебе ніхто не знає. Це твій шанс показати себе з іншого боку, розумієш?

— Ні, — я присів за столик, тато квапливо поставив тарілку з тостом і чашку чаю переді мною. — Школа потрібна мені лише заради середньої освіти, розумієш? Я маю на увазі, навіщо заводити нових знайомих, якщо рано чи пізно вони відсіються.

— Говориш, як ханжа, — тато на ходу випивав каву, вчитуючись у екран телефону.

У нього сьогодні важлива співбесіда в одній фірмі. Зрозуміло, фірма розташована за межами Гріммвіля, це сорок хвилин їзди через лісосмугу автівкою. Авто тато вирішив купити сьогодні ж, в нього залишилась гарна кредитна історія ще під час роботи в Сіетлі. Там нам автомобіль був непотрібний.

— Сьогодні тебе підвезе до школи мій добрий знайомий, — раптом сказав тато. — Я поїду автобусом. До речі, мені необхідно добігти до зупинки за п’ять хвилин, якщо я не хочу спізнитися.

— Що? Знайомий? — я спробував устежити за татом, але він надто жваво пересувався по кухні, обганяючи навіть Фаїна. — Хвилину… Коли ти встиг з кимось познайомитись? Ми лише вчора приїхали.

— А… ну… Буває, — оригінально викрутився він. — Він заїде на синій машині, посигналить, а ти, як добрий парубок, зачиниш будинок і поїдеш з ним. Не бійся, тут можливість бути викраденим майже дорівнює нулю.

Та кому на думку прийде викрадати мене? Тато не договорив, він зірвався з місця, щоб встигнути на автобус, побажавши мені гарного дня.

Синій автомобіль під’їхав до будинку, коли я тільки-но визирнув у вікно. Закинувши рюкзак за плече, я погладив собаку, а потім поплентався до дверей. Яке ж було моє здивування, коли з машини назустріч вискочив досить миловидний омега, і тут же накинувся на мене з обіймами:

— Як же ти виріс! Боже мій! Але такий худий! — брюнет з надзвичайно блідою шкірою трохи відсторонився, і я роздивився цього охайного омегу з якимось переляком. Зазвичай я не забуваю таких особистостей. — Дай вгадаю, Міріам навіть не зволив приготувати нормальний сніданок? У тебе є ланч із собою? Звичайно ж ні. Тому я сам приготував тобі ланч, він у машині.

— Спасибі… — розгублено промовив я. — А ми знайомі?..

— Ой! — чомусь жахнувся незнайомець, а потім легковажно посміхнувся: — Ні! Зрозуміло, ні! Просто Міріам про тебе багато розповідав… телефоном, так!

— Ось як… — знизав плечима я, хоч видно, що тут щось не так.

— Мене звуть Остін де Сноу, ми з твоїм татом разом навчалися в коледжі, — представився той, а потім провів мене до машини. — Влаштовуйся зручніше!

Сковано подякувавши Остіна за таку… ввічливість, я сів у машину. На передньому сидінні хтось розмістився, уткнувшись в смартфон. Судячи з рюкзака на колінах, йому також потрібно в школу.

— Що за манери, містере? — обсмикнув його Остін, коли сів за кермо. — Познайомся з Мелорі Ліндгреном! Він навчатиметься з тобою в одній школі. Хіба не чудово?

— Ага, — байдуже відповів йому сидячий спереду, не відволікаючись від телефону.

— Суміре! — невдоволено вигукнув Остін. — Будь ласка, відірвись від екрану!

Суміре? Значить, омега. Цей омега невдоволено повернувся до мене, і тут я жахнувся тому, що не послухався поради тата і не вбрався в усе нове, що в мене є. Похмуро-прекрасний омега з темними очима та волоссям скидався більше на героя серіалу про вампірів, ніж на реального жителя планети Земля.

— Доброго ранку, — уїдливо сказав мені він, явно тільки заради спокою, а потім знову уткнувся в телефон.

— Добре… — розгублено відповів я.

— Вибач його, — Остін приречено зітхнув, звертаючись до мене. — Він зовсім не злий. Просто малокомунікабельний.

— Нічого страшного.

Це не моя справа.

Ми проїхали пару кварталів з гарними будиночками, доки не зупинилися біля одного з них. Це місце нагадує мені лялькове містечко, де всі навколо такі собі усміхнені та прекрасні, а газони яскраво-зелені та рівні… Напевно, це просто від незвички після густонаселеного Сіетлу.

— А ось і Нєж! — Остін помахав рукою комусь, хто вийшов із цього лялькового будиночка.

І тут я пересмикнувся. Це був надзвичайний альфа, що дуже нагадує Остіна своєю витонченою красою, хіба що вище і мужніше. Але справа не в тому, що альфа перевершував своєю зовнішністю всіх моїх колишніх однокласників разом узятих, а те, що я не вмію спілкуватися з ними. Хіба «е-е» та «ну-у» вважається?

— Добрий ранок! — пурхнув він на сусіднє сидіння, а від нього так і віє свіжістю та запахом м’яти. Судячи з білої усмішки, це через зубну пасту. — О, то ти той новенький? — несподівано він заговорив зі мною надто доброзичливо.

— Т-так… — промимрив я, чомусь схопившись за свій рюкзак, як потопаючий.

— Ти з великого міста? Правда? Чудово! — заговорив незнайомець, ніби не розуміє, як сильно мене пригнічує його присутність. — Я дивився фільм про Сіетла! Бр, так багато місця! Я б загубився ще в поїзді.

— Нєж, — покликав його Остін, розвертаючи машину, щоб не в’їхати в бордюр. — Не чіпляйся до нього, поки не познайомився. Скільки разів нагадувати тобі?

— Ой, точно! Я Нєж, — альфа простягнув мені руку, дружелюбно посміхаючись.

Невпевнено потиснувши руку у відповідь, я теж вирішив не тупити:

— Мелорі. Просто Мел, так звичніше.

— Нєж і Суміре — мої сини, — заговорив Остін у гарному настрої.

Дивно, Суміре на нього ось ні краплі не схожий. Взагалі. Гаразд, може, омега пішов у батька?..

Нєж різко схопився за переднє сидіння, ніби щойно прокинувся:

— Суміре! Добрий ранок! Я тебе зовсім не помітив!

— Ага, — здається, він просто ага-кає на своє ім’я.

— Злюка… — трохи ображено прошепотів Ніж, відкинувшись на сидіння. — Завжди він так…

Остін, схоже, спробував перевести тему:

— Як ночівля з друзями? Сподіваюся, жодного алкоголю?

Нєж здивовано зиркнув на свого тата, а потім заперечливо махнув головою:

— Який ще алкоголь? Тато Донована просто звір в цьому питання. Не розумію, як він дізнався, в якій сумці хлопці сховали пиво. У нього точно нюх на такі речі.

— Нюх ще той, — усміхнувся Остін.

— Гей, — Нєж знову заговорив зі мною, а мене скувала незручність через те, що поруч альфа. — А ти як? Виглядаєш стомленим. Тобі допомогти освоїтися у школі?

— А? — я помітно здивувався.

— Що?.. На твою думку, всі альфи обов’язково бовдури? Типу нам завжди потрібно тільки перепхатись? — Нєж казав так, щоб його тато не почув і не вставив своїх п’ять центів. — Мабуть, такі ще є, але… Навряд це стосується мене.

— Я зовсім не… — чорт, а якщо він подумає, що я дотримуюсь стереотипного мислення, як пустушка? — П-просто… У моїй колишній школі ніхто не допомагав…

— Правда? Це жахливо… — неймовірно, вперше бачу такого альфу, як Нєж. — Я покажу тобі куди йти, не хвилюйся.

— Дуже дякую, — видавив я крізь збентеження.

Ось, щось хороше вже відбулося. Може, в новій школі я знайду собі чуйних друзів, як і казав мені тато?