Глава 1

До кінця першої пари всього 20 хвилин, але здається це вічність, коли слухаєш нудний голос вчителя та свій шлунок, що бурчить від голоду.

Щоб скоротити час, світловолосий хлопець із розсипом ластовиння на обличчі, дивився на свого одногрупника слабо посміхаючись. Який спрямував свій погляд у вікно спостерігаючи за студентами, що гуляли, поки, не відчуваючи на собі чужий погляд. Взагалі не дуже пристойно так розглядати людей, але хлопець нічого не міг з собою вдіяти. Витончена фігура, м’яке коричневе з трохи бузковим відливом волосся. Глибокі карі очі, великі губи та маленька родимка на обличчі надавала таємничості. На ньому був брендовий, стильний одяг. Юнак був ідеальний зовні, за характером, він досить товариський і милий з усіма, юнака зазвичай оточували з усіх боків. Натовп –  друзі та кілька нав’язливих шанувальниць, які бажали погрітися у променях його популярності. Він миттєво починав подобатися всім, із ким знайомився. Попри це він ніколи не заводив близьких друзів.  Хлопец різко обернувся, ніби нарешті відчув цей пропалюючий погляд. Він глянув прямо в очі, спостерігачеві та ніжно посміхнувся перед тим, як знову відвернуться. Чому стало так ніяково і соромно. Вітаючи у своїх думках, задумливий юнак навіть не помітив, що вже перерва. З глибокої задуми його вирвав знайомий голос.

— Хей, Лікс ти сьогодні зайнятий? — простягаючи руку з бутербродом, намагається дозватись до друга, невисокий хлопець, але з дуже підкачаним тілом.

— А що? — Хлопцеві довелося повернувся в реальність. Побачивши бутерброд, губи Фелікса самі собою розтягнулися в посмішці, оголюючи низку ідеально рівних білих зубів.

— Ти, як завжди пропустив сніданок? — сівши поруч, хлопець спитав.

Звісно пропустив. Його ранок почався з кави… розлитої на білий килим. Коли він намагався вимкнути будильник, почув звук чашки, що перекинулася та слідом дзюрчання вчорашньої недопитої кави. Фелікс поспіхом затер пляму на килимі, привів себе якось у порядок та втік до універа.

— Після занять гуляти підеш?

— Ну…не фнаю. А, куфди фочеш? — Фелікс був радий бутерброду, як ніколи.

— Я дізнався про одну занедбаність, підемо шукати пригод, Синмін з нами.

— Чанбін завжди знаходить цікаві місця. — пролунав у нього над вухом голос Синміна. — Та адреналін, ох згадати тільки, як ми від зграї собак бігли… — він жартома штовхнув Чанбіна своїм плечем. Хлопець щось невдоволено пробурчав із цього приводу, але на губах так і розцвіла безглузда посмішка. Він легенько вдарив співрозмовника у відповідь. Це був високий шатен, пряме волосся. У хлопця карі очі, декому вони здаються крижаними, як і його надмірно спокійне обличчя. Іноді його вважали брутальним, через саркастичне чуство гумору. Але він зовсім не грубий.

— На хвилинку адреналін – життєво важливий гормон. — Вирівнявши спину він продовжив, — він підвищує приплив крові від серця до працюючих м’язів,  це приносить до них більше кисню та поживних речовин.

— Так, ти тест з біології точно не завалиш, а мені треба готуватися.  — зітхнув Фелікс.

— Ох, та кинь, Ліксі. Ти завжди можеш розраховувати на мене.

Тяжко зітхнувши, він не витримав під жалібними поглядами друзів, і погодився.

Після закінчення занять, хлопці встигли сходити по будинках переодягнути зручніший одяг та взяти ліхтарики.

Стемніло. У місячному світлі дерева відкидали химерні тіні. Чим було це місце, перш ніж стати занедбаним, не відомо. Але місце все одно не було страшним, швидше ця закидка виглядала так, ніби один рух та вона розвалиться, більшість вікон було вибито або забито дошками. Вона була всюди розмальоване графіті. Ну раз прийшли, хлопці пішли всередину, будинок мав два поверхи, але другий поверх був заблокований, сходи були в аварійному стані, все що залишилося це блукати по першому поверху. Зовні будівля не виглядала великою, але всередині було стільки порожніх приміщень, не зрозуміло, як вони всі вмістилися. Хлопці тільки й робили, що ходили з кімнати в кімнату.

— Так, таке собі місце, тут нічого цікавого. Може повернемося, краще додому підемо піци замовимо, витрачений час. — із незадоволеним обличчям, Синмін світив ліхтариком прямо в обличчя Чанбіну.

— Гей, я зараз засліплю! — почав закриватися руками, зробивши тінь на обличчі. — Думаю, що ми просто не дійшли.

— Ой, та ми просто витрачаємо час, я їсти вже хочу. — Синмін поклав руку на живіт, почавши погладжувати його.

— Та ти завжди їсти хочеш! — буркнув у відповідь незадоволений хлопець.

Тут і справді нічого не було, порожні кімнати, які просто розвалювалися від часу, єдині гострі відчуття, які можна тут отримати, це натрапивши на іржаві арматури. Але моментами на Фелікса знаходило почуття тривоги, ніби хтось спостерігає, але озирнувшись він заспокоювався, тут просто нема де сховатися, та кому тут перебувати, навіть охоронцям начхати на це місце.

— Чанбін, я згоден із Синміном, тут справді нічого немає, давайте повернемося.

— Та ну вас! — закотивши очі й цокнувши язиком, він погодився. — Добре йдемо.

Фелікс врізався чолом прямо в спину Чанбіна, оскільки той різко зупинився.

— Мені здається, коли я оглядав будівлю назовні цього виходу не було. — вказавши на чорні двері, Чанбін спантеличено продовжив оглядати місце.

— Або ти просто не уважний. — Направивши ліхтар знову в обличчя Чанбіну, посміхнувся Синмін.

— Гей! Гей! Тобі, що жити набридло? — хлопці зчепилися у боротьбу за ліхтар. — Забери ти свій світловий меч! Інакше, знаєш куди я, тобі його засуну.

Не зважаючи на друзів, Фелікс пішов, у щойно виявлений вихід. Він опинився знову в лісі, на вигляд все такий же через який вони прийшли. Фелікс продовжив озиратися. У цьому місці значно відрізнялася температура, незважаючи на те, що зараз вересень трава була вкрита інієм. Від крижаного протягу шкіра вкрилася мурашками. Здавалося, що нікого немає, так тихо, звичайно, за винятком галасливих хлопців на тлі. Тиша як заспокоювала, так і наздоганяла почуття тривожності. Але раптом, Фелікс помітив ще щось.

— Хлопці, йдіть сюди. — подивившись униз у траві, можна помітити яскраві зелені вогники, ніби хтось запалив маленькі зелені світлодіоди. — Світлячки, ніколи їх не бачив. — хлопці опустилися, і почали розглядати ближче, за кілька секунд вони помітили, світлячки були не тільки в траві, вони були всюди.

— Вау, так незвичайно. — хлопців це явно бавило.

Але Феліксу все ж таки було тривожно, він ніколи не був боягузом, але зараз його тремтіло. Пересмикнувши плечима, Фелікс підняв голову та глянув на небо. Воно було таким спокійним та посипаним яскравими зірками. Повітря згустилося. Фелікс всією шкірою відчував на собі чийсь пильний погляд, він дуже намагався себе не накручувати, але від кожного пориву вітру та шелесту листя ставало ще гірше. Фелікс почав дивитися во всі боки. Порожньо. Навколо нікого немає, але чомусь це почуття не покидає його. Потрібно просто втекти. Раптом щось темне промайнуло у гілках. Не витримавши, хлопець рвонув до інших хлопців.

— Треба вибиратися звідси, і так уже затрималися надовго. — з невеликим тремтінням у голосі Фелікс намагався виглядати спокійним.

— Та гаразд тобі, годиною раніше за годину пізніше повернемося, твої конспекти від тебе не втечуть. — здавалося, Синмін зробив селфі вже з кожним світлячком.

Фелікса почало трясти ще більше, він не розумів, що його так лякає, адже друзі були в порядку, навіть у захваті від того, що відбувається.

— Давайте просто підемо. — він практично зривався на крик, потім просто заплющив очі, щоб заспокоїться. Помітивши стан друга, Чанбін стривожено зиркнув на Фелікса:

— Лікс, тобі погано?

— Що? Ні, я не знаю, — розгублено відповів той.

— Ти там що, привид побачив, — бачивши стан друга, він повільно наблизившись широкими кроками до Фелікса і зупинився майже впритул, не розуміючи, як краще діяти, адже він ніколи не бачив друга в такому стані, Чанбін лагідно обійняв його.

— Я поруч. Ми зараз підемо. — коли Фелікс нервував обійми, йому допомагали.

Фелікс, дивився в глибину лісу, його широко розплющені очі були такими порожніми, він ніби нічого не чув. У животі у Чанбіна стало все стискатися. Він переглянувся з Синміном, їм правда захотілося вбігти.

Він переглянувся з Синміном, їм справді захотілося забратися звідси. Якомога далі. Розвернувшись, вони попрямували стежкою, якою прийшли сюди. Раптом пролунали звуки, від яких шкіра покрилася вже другим шаром мурашок. Довелося різко розвернутися назад. Листя посипалося в різні боки, придивившись у далечінь вдалося розгледіти, великий силует навпроти них, і здавалося, що з кожним морганням, воно наближається, чи не здавалося…

— Що це? Чи був цей величезний кущ раніше?

— Кущ? Тільки якщо кущі нині з ногами зростають.

— Ми й надалі стоятимемо дивитися, як у тупих фільмах жахів, поки нас не зжеруть! — Синмін почав несміливими кроками ступати назад, тягнувши за собою друзів. Від страху хлопці більше не стояли на місці, потім вони побігли геть. Синмін голосно дихав від швидкого бігу, інші хлопці теж захекалися. Але почувши поруч хрускіт гілок, хлопці виявили, що можуть тікати ще швидше.

Коли вони знову опинилися в тиші, вони зупинилися перепочити.

— За нами щось женеться! – скрикнув Фелікс. — Що відбувається?

— Мені здається, чи ми заблукали, я зовсім не впізнаю місцевість. — поклавши руку на правий бік і видихнув Чанбін крізь справжню пожежу, що палає в легенях. Він був упевнений, що вони не були у цій частині лісу.

— Гей, давайте не зупинятися. — вчепившись у руки друзів, Синмін потяг їх за собою.

Зовсім через пару секунд хлопці почули рик позаду, і він був дуже близько. Відчуваючи, як шлунок скручується в тугу грудку, вони повільно обернулися. На них дивилося величезна кількість істот з чорними очима, ці істоти мали: звірину морду, тулуб середнього розміру, вкрите ніби бронею, шипастий хвіст, довгі гострі пазурі. Одного удару вистачило б, щоб завдати серйозну рану. Тварі готові були напасти, але не робили цього, ніби чекаючи на дозвіл.

Синмін заверещав, відразу намагаючись прикрити рота, щоб приглушити звук, хлопці позадкували назад, мало не впавши на землю. Ще одна істота стрибнула вперед, вона відрізнялася від інших, вона була значно більша за інші істоти, та й більше самих хлопців рази в два. Його тіло, вкрите корою і мохом, він скидався більше на дерево. Істота підійшла так близько, немов вивчаючи…

Потім пролунали постріли, істота злетіла та зникла. Тоді решта тварей пішла за ним. Хлопці залишилися неушкодженими, якийсь час стояли в ступорі, притулившись один до одного.

Та тут, Синмін випустив несамовитий крик, від якого хлопці також, почали кричати, до пуття не розуміючи чому. У цій глушильній обстановці хлопці подивилися на Синміна та побачили чужі руки на його плечах.

— Господи! Що там? Заберіть це від мене! — заволав він, намагаючись скинути тягар із плечей.

— Тихіше, тихіше. — позаду стояли двоє хлопців, один підняв руки. — Це я, торкнувся тебе. Тут не найкраще місце для спілкування, ідемо за нами.

У цій метушні, двоє хлопців зі зброєю, викликали почуття безпеки. Хлопці пішли за цими двома.