Чорна троянда – провісник смерті.

***

Біла сукня легко торкалася підлоги, пливла за своєю володаркою. Вітер з вулиці пробирався крізь вікно, наче той коханець, бавився з білою тканиною, співаючи свою серенаду, гудів, про щось розповідав. Дівчина ледь-ледь не падала, йшла у самісіньку вічність, тримаючись за мармурові колони холодних стін квартири. Вона минала арку, а кров з її шиї лилася, випромінюючи червоними барвами на білій сукні. Дівчина не могла говорити, тільки захлиналася кровʼю, усюди її залишаючи, як нагадування про те, що її вбили тут. В її очах темніло і вона вже не могла йти. Невже так настане її кінець? Ноги підкосилися і вона впала на підлогу. Бліда шкіра охолола, тіло лежало посередині гостинної. Все замерзло і зупинилося. Її очі широко відкрилися перед смертю, дивлячись на незнайомця, котрий тримав у руках чорну троянду. Він зламав стеблину квітки недбало викинувши її у калюжу крові. Його руки торкнулися алебастрової шкіри вбитої, і залишили бутон чорної троянди на її шиї. Дівчина так і лежала на підлозі, вже не ворушилась.

***

Попіл гірко падав на сходинки біля входу у будівлю. Витончена рука байдуже тримала цигарку, перебираючи її пальцями. Чийсь погляд був настільки пригніченим, що мимоволі вдаєшся в питання: «А що може бути гірше»? На обличчі не було жодних емоцій, воно виглядало наче непохитний мармур. Незнайомець підвівся, маючи стійкий намір все ж таки повернутися додому. На вулиці було темно, прохолодно. Але тихо, наче у склепі, де спочивають самотні мерці. Цього незнайомцю було достатньо – тиші. Вона всюди супроводжувала його, наче власна тінь, якої іноді ми всі боїмося. Він не докурив. Цигарка полетіла у смітник, слідом за його сподіваннями на нормальне життя. Перше, що він зробив, коли зайшов до вестибюля – перевірив поштову скриньку. І там, як завжди, було дуже багато кореспонденції. Це його вже порядком дістало, за стільки ж років. Листи з сургучними печатками посипались у нього з рук. Їх було дуже багато, на жаль, не так, як бажання на них відповідати.

– Містер Блумфілд, я вже давно пропоную вам ще одну поштову скриню, – посміхнувся консьєрж.

– Ще трохи, і я перестану ввічливо відмовлятися від вашої пропозиції, Ллойде.

Консьєрж поспішив допомогти зібрати листи. Це дозволило Блумфілду хоч трохи відірватися від справ. Елегантно протягнута рука консьєржа передала зібрані листи адресату, а його погляд говорив про те, що йому ані трішки не цікаво, що це за кореспонденція і від кого. Він просто виконує свою роботу. На думку Блумфілда – дуже добре порається з цим.

– Я вже досить давно прошу називати мене Ейдан. А ти все: «Містер Блумфілд, візьміть парасольку, сьогодні передавали дощ», «до вас заходив той-то, містер Блумфілд», – розсміявся юнак.

– Так само як і я з додатковою поштовою скринькою, містере Блумфілд. Приємного вечора.

Ейдан квапився покинути вестибюль і піднявся на ліфті до своєї квартири, розташованій на останньому поверсі будівлі. Трішки зусиль і замок нарешті піддався, відчинивши двері приміщення, яке юнак називає «дім». Ще один день прожито. Коли живеш вічність – тяжко рахувати дні, бо знаєш, що не помреш. Ейдан зачинив двері на замок і сповз по темному дереву, спираючись на нього, наче це було єдине, що тримало його на тому світі. Його думки були далеко від реальності, він мріяв, щоб вона була сном. Юнаку хотілось спати, але він не міг. Завжди, йому лишалося тільки проживати і проживати, це тягнулося нескінченним лабіринтом під назвою життя. Жорстокість. Ось, що реально спадало на думку, коли йшлося про життя. Боляче усвідомлювати, що все, що в нього є – вічність. Більше нічого, бо вона залишає після себе пустоту. Рано чи пізно кожен починає займатись саморуйнуванням, а надто той, хто живе вже близько ста восьми десяти чотирьох років.

Листи спокійно були покладені на тумбочку у прихожій. Сьогодні їх точно не прочитають. Ейдан знімав з себе одяг, безпорадно кидаючи його на трюмо. Його руки потягнулися до пачки цигарок в кишені штанів. Але на мить він зомлів, його очі дивилися на двері вітальні. Кришталевий погляд пронизував усе, а надто порожню квартиру. Було зовсім тихо. Тонкі руки торкнулися обох ручок античного стилю дверей, відчинивши скриню Пандори.

– Софі? – погляд юнака завмер на бездиханному тілі.

Ейдан повільно підходив до калюжі крові, в якій лежала дівчина. Її горло було перерізано. Бутон чорної троянди не давав побачити, наскільки рана глибока. Юнак не поспішав торкатися до чогось, хоча бажання кинутися до Софі і обійняти в останній раз ось-ось переповнить чашу ваг не на користь здорового глузду. Йому завадив тільки звук відчинених вхідних дверей.

– Пане Ейдан. Я тільки що з поштового відділу, вам…- дворецький поспішав увійти у вітальню, але завмер у дверній арці.

– Скоріше, Кіліане, підготуй все для термінового повідомлення… – гіркість відчаю у голосі вʼїдалась не тільки у думки, а й, здавалося, в стіни квартири.

З рук дворецького впали пакунки, він, побіг нагору у кабінет господаря, не звертаючи уваги ні на що. Його жах підштовхував до беззаперечного виконання наказів. Руки тремтіли, розставляючи приладдя для письма. Античний дерев’яний стіл захитався, коли Кіліан невдало намагався пройти повз. Добре, що хоч не впустив все на підлогу. Він швидко запалив свічки, що завжди стояли у вишуканому готичному ставнику. Полумʼя розходилось темною кімнатою, наче звір. Дворецький потер лоба, розставивши все по місцях, і намагався згадати, чого не вистачає. Фамільний кинджал. Точно він. Кіліан метнувся у комору, зустрівши на сходах Ейдана.

– Зараз, лишився тільки кинджал, пане. Ви ж наказали його сховати в комору серед непотрібних речей, то я і йду по нього… – погляд господаря до смерті лякав слугу.

– Якби сімʼю можна було сховати серед непотрібних речей, такого б не сталося, правда, ж?

Кіліан перелякано похитав головою й зник. Двері кабінету відчинилися зі скрипом, що розривав не тільки нерви, а й тишу, яка огортала це приміщення. Стомлені очі були сконцентровані на письмовому столі, де стояло все, що потрібно для того, щоб повідомити про злочин, який карається довічним увʼязненням. Проблема полягала тільки в тому, чи знайдуть вбивцю. Ейдан швидко опинився у своєму кріслі, готовий до написання звістки. Тонкі пальці міцно взялися за перо, вимальовуючи безліч формалізованих слів. Кіліан гупотів своїми чоботами по сходах, наче перечіпався через кожну – так поспішав. Він приніс родинний кинджал і вручив його Ейдану, який уже підписував лист. Срібне лезо легко роздерло міцну, мармурову шкіру, дозволяючи крапельці чорної крові впасти на пергамент. Безіменним пальцем лівої руки Ейдан лишив відбиток кровʼю. Зовсім скоро повідомлення опинилося у чорному конверті, який відправник запечатав сургучною печаткою – своїм перснем. Ці медитативні дії, коли Ейдан розігрівав сургуч над полумʼям свічки, аж надто заспокоїли його. Чи йому так хотілося цього. Він поспіхом віддав конверт Кіліану, відправляючи його до Ордену.

***

Ейдан звалився на коліна перед мертвою Софі, докурюючи цигарку. Її вираз обличчя був переляканий, очі дивилися кудись вверх. Скляний погляд не відображав спокійної і мирної смерті. Ця втрата була сумною. Але не першою і, мабуть, не останньою. Ця подія має сколихнути все вампірське суспільство. Вхідні двері квартири відчинилися, примушуючи Ейдана підійти, аби подивитися на представника Ордену, якого привів Кіліан. Високий чоловʼяга у чорному пальто знімав капелюха у привітному жесті, а його нога була готова ступити на поріг квартири, ввічливо чекаючи.

– Ласкаво прошу, пане.