Перша зустріч

Щороку свято розпочиналося однаково. З самого рання Добриня та Настя допомагали батькам із приготуванням. Хлопчик рубав із батьком дрова, топив піч, вигулював невеликий виводок козенят, щоб вони вдосталь наїлися перед відсутністю господарів. Настя, старша сестра, бігала з подружками до лісу за день до цього – за квітами та травами для вінків та ритуалів. Потім допомагала матері готувати частування, працювала по дому, співала пісні і доглядала брата, поки батьків не було вдома. Потім діти вбиралися, Настя особливо, і виходили в незайняте поле. Дорослі розводили великі вогнища, діти бавилися між собою. Старші дівчата та юнаки ходили в ліс до річки, купаючись у ній заради набуття краси та мудрості. Могли ще назбирати якихось квітів, а потім приєднатися до дорослих. Абсолютно всі сплітали найголовніших лякав із соломи – Купала та Марену, навколо яких молоді водили хороводи та співали пісні про кохання. З-за вбраних лякав маленькому Добрині здавалося, що вони живі і теж відповідають на співи людей, але це була лише доля дитячої фантазії. Вже ближче до вечора розпалювалося величезне, як здавалося хлопцеві, багаття. Дорослі влаштовували гучне гуляння, дівчата знову співали тягучі пісні, а закохані юнаки запрошували других половинок стрибати через багаття. Двоє бралися за руки і розганялися, перестрибуючи через вогонь, і маленькі іскорки йшли за ними, благословляючи союз. Тільки ось Настінька стояла осторонь і заздрісно спостерігала за всім. Їй теж хотілося нареченого, але доводилося стрибати поодинці з іншими вільними дівчинами, щоб не вважатися відьмою. І цього року іскорки не пішли за нею. Вогнище зневажливо потріскувало.

Трохи згодом лякала Купала і Марени спалювали, і дівчата тікали до річки від юнаків. Вони запалювали свічки і прилаштовували їх на своїх вінках – кожен був унікальним, щоб хлопці одразу змогли впізнати «свій». Як розповідала братові старша сестра, про таке домовлялися заздалегідь, але їй не було про що переживати. Діти примостилися на березі за течією. Поступово наставали сутінки, так що вогонь від свічок був єдиним джерелом світла. Він відкидав грубі тіні на обличчя всіх дівчат, а на обличчі Насті та Добрині тіні виглядали ще похмурішими.

– Прошу, будь ласка, пропливи якнайдалі, – шепотіла Настінька, склавши долоні разом над своїм вінком. Добриня спостерігав за всім цим із нерозумінням, але крайнім інтересом. Сестрі було вже п’ятнадцять років, ідеальний вік для заміжжя, але навіть минулого року їй не пощастило знайти нареченого. – Інакше всім нецікава стану.

І сестра спустила вінок на воду разом із рештою. Хлопчик затамував подих на пару з сестрою, стискаючи її долоню. Але дива не сталося. Гарний вінок трохи проплив, закружляв на місці, а потім почав прибиватися до берега, поступово потопаючи. Настя шумно вдихнула.

– Чому ж мене так не люблять? Невже мені зла бажають? – засмучено голосила дівчина, дивлячись за тим, як чужі вінки підбирають хлопці. – Ходімо, Добрине, матуся, мабуть, нас обшукалася.

– А ми можемо ще раз пустити вінок? – Абсолютно наївно, він підняв голову на сестру.

– Не можемо, – та тяжко зітхнула. – Тільки один раз так можна робити, та й хто мені ще свічку дасть? І квітів я вже зібрати не встигну, і травинки якоїсь, і за стрічками збігати до будинку. Не бачити мені щастя цього року.

– А чому?

– Бачиш, – вона вказала пальцем на місце, де востаннє був вінок, – якщо віночок прибивається до берега, то це до біди. А мій ще й потонув наполовину, тож, вважай, цей рік зовсім невдалим для мене буде.

Добрині залишалося тільки кивнути і повернуться із сестрою на галявину, де проводилося святкування. Весь час, що довелося сидіти за столом, хлопчик не зводив очей з лісу.  Поступово піднімався місяць, тому верхівки дерев виглядали вельми лякаючими на темно-синьому полотні неба. Але його щось у цьому приваблювало.

– Добрине, – відірвав голос матері, – Ану їж швидко! Нема чого на ліс дивитися, не доведи Бог ще нечисть яка побачить і забрати тебе захоче.

– А що за нечисть? – не втримався від запитань хлопчик.

– Все, що від Господа відмовилося. Або не було приєднано до нього вчасно. Пам’ятай, синку, якщо тебе хтось кличе з лісу – біжи і якнайшвидше, інакше схоплять тебе і потягнуть у свій світ.

– Хіба ж у нас не один світ?

– Ні, синку, їх багато. Як мінімум світ неживого, наш світ і світ Господа, куди всі потрапляють після смерті.

– Якщо всі потрапляють у світ Господа, то хто тоді живе у світі неживого?

– Під словом «всі», я говорю про хрещених. А ось усі нехрещені не можуть потрапити до Господа і будуть змушені поневірятися в нашому світі ночами. Навіть нехрещене немовля може потрапити до нечисті і все, пиши пропало.

– І як же нам допомогти тим, кого вже не хрестити?

– Ніяк, синку. Нам залишається тільки не заважати їм і не траплятися на очі в ніч Купала.

– Чому? Ми можемо спробувати їх розвеселити.

– На жаль, нечисть дуже зла. Позаздрять тому, що ти живий, а вони – ні. І погублять тебе дуже скоро. А зараз їж, наїдайся.

І мати відвернулась, більше не відповідаючи на запитання хлопчика про будь-які бісів. Сам же він після цієї розмови вирішив піти в ліс. Він бачив, якою засмученою була його сестра, тому твердо для себе вирішив – він зробить для неї новий вінок, прямо зараз. І, під час того, як молодших дітей залишили без нагляду поряд із дівчатами та юнаками,  Добриня зірвався до лісу.

***

Хлопчик сильно захекався, поки забігав глибше в ліс, доки його не почали шукати. Місяць став провідником, тому Добриня поспішно почав зривати будь-які квіти, що попалися. Вони всі здавались йому гарними, але проблема була лише в одному – бутони закрилися. Доведеться чекати наступного ранку і покласти їх на сонечко, щоб їм стало тепло та добре.  Добриня намагався по пам’яті знайти стежку до річки, де запускали віночки, але в темряві знайомих дерев не було. Крони були великими і товстими, так що низенькій дитині було складно знайти хоч щось. Під вечір температура падала. Він почав підмерзати. Іноді здавалося, що ноги водять його колами, але серце точно відчувало – він йде куди треба. Заспівали цвіркуни і прокинулися світлячки. Їхні зелені черевця підсвітили шлях. Земляниста, прохолодна до стоп стежка провела хлопчика до озера. Він голосно охнув, коли побачив його. Вода була ніби прозорою, нагадувала дзеркало, особливо тим, що чітко відбивала місяць. Дерева оточували озеро по колу, дугою сходячись біля небосхилу: вони немов захищали водойму від зайвих очей.  Добриня сів відпочити на березі, у траві, під деревом. Тут було прохолодніше, але за такою красою природи холод майже не відчувався. Сили остаточно залишаи. Він зручніше прилаштувався спиною до крони дерева, згріб у оберемок травинки та зірвані квіти, і нарешті прикрив очі.

Прийшов до Добрині зовсім дивний сон. Наснилося йому, що бігає він по полю зі своєю сестрою, та не може її наздогнати. Вона дзвінко сміялася, наближаючись все ближче до лісу. Як раптом почали від туди гукати: «Ау-у-у», «Добри-и-иня, ау-у-у», «Йди сюди-и-и». І він побіг до дерев. Ясне сонце змінилося на місяць і глибоку ніч. Враз похолодало, та десь далеко почав мелькати дівочий силует. «Настя-я!» – покликав хлопчик, але йому ніхто не обізвався. Втім, голоси почали говорити гучніше: «Ау-у-у, ау-у-у, ау-у-у». І вони відбилися луною від верхівок дерев, повертаючись до землі. Добриня зрозумів, що щось не так, тому побіг у зворотній бік. Тільки-но дитина розвернулася туди, де було поле раніше – а там його вже не було. Тільки безкрайній ліс та угукання сов. За спиною щось пронеслося. Пролопотіло по траві босими п’ятами та знов засміялося дівочим голоском.

– Настю! – відчайдушно закричав Добриня, поглядом шукаючи сестру. – Дай мені відповідь, Настю!

Він заозирався. Після його відгуків під стопами ніби створилася стежка. На ній вже були маленькі сліди. Хлопчик зміряв їх зі своїми ногами – підійшли. Та то його сліди! Більше не зволікаючи, дитина побігла по знайомій стежці і вивела вона його до озера. Добриня підійшов до води і нахилився до неї. Та з води на нього дивилося не його відображення, а якась дівчина. Незнайомка навіть не кліпала очима, широко розкривши їх. По її плечах спадало зелене довге та пряме волосся, шкіра була блакитною чи синьою, груди не здіймалися від дихання. Вона наблизилася до хлопчика та посміхнулася білосніжними зубами.

Добриня відкрив очі. Посеред озера спиною до нього стояла гола дівчина з довгим зеленим волоссям. Вона щось наспівувала собі під носа, вертячи вінок у руках. Хлопчик затримав дихання, дивлячись на те, як незнайомка приміряє чужий вінок на свою голову.

– Це ж вінок Насті… – зірвалося з уст хлопчика і невідома дівчина враз обернулася. Йому здалося, що її янтарні очі блиснули у темряві. Він одразу ж збагнув – перед ним стояла мавка.

Дівчина наполовину пірнула у воду, ближче підпливаючи до берега, поки Добриня відповзав назад, розкидуючи усюди квіточки. Міфічна потвора, яка була дуже красивою, протягнула одну руку до його ніг.

– Людська дитина… – прошепотіла мавка, облизнув язиком губи. – Не бійся, підходь ближче. Я не кусаюсь…

– Мені неможна, – зляканим голоском протараторив хлопчик, ховаючись за деревом. – Мати буде гніватись.

– А ми їй не скажемо, – солодким голосом казала дівчина, схиливши голову у бік. – Це буде нашою маленькою таємницею. Чи ти боїшся?

– Я… я не боюся тебе! Ти просто привид.

– Чому ти мене ображаєш? Я бажаю тобі тільки усього хорошого, а ти он який хлопчисько… – незнайомка тяжко зітхнула і повернулася  назад, щоб упливти.

– Постій! – раптом хлопчик підбіг майже до води, тупнувши ногою. – Ти повинна повернути крадене назад!

– Це ще яке крадене? – вона розлютилася, підіймаючись на ноги. – Я нічого не крала!

– Ти вкрала вінок моєї сестри! А ну поверни його. Вона повинна вийти заміж!

– Оцей вінок? – мавка здивовано притримала аксесуар на голові. – Він тоді вже був нічийний.  Я просто підібрала його з берега.

– Але він належить моїй сестрі!

– А хтось з хлопців його підібрав чи піймав? Вінки просто так не полишають наполовину утопленими біля берега, крихітко. Значить, нікому не потрібна твоя сестра, а отже – не потрібен і її вінок. От я і забрала його собі, бо він мені більш потрібен.

– Ти мене обманюєш, нечиста сило! Як тоді мені ощасливити сестру? Без вінка це ніяк не зробити. А от я у тебе його заберу і піду додому.

Та дівчина зненацька засміялася.

– Любий, не вийдеш ти сьогодні звідси. Сьогодні ж ніч Івана Купала, а тому не тільки я по лісу гуляти буду.

– А хто… хто ще?

– Сестри мої вимушені, вони злі та невиховані, точно тебе з’їдять. Та усілякі привиди тут вештаються, утопленики, лісові…

– Ой! Що ж мені робити?

– Не знаю, – вона байдуже повела плечима, розглядаючи свої сині нігтьові пластини. – Ночувати тут, напевне.

– Я не хочу! – Зарепетував Добриня. – Я додому хочу, до мами, до тата, до сестри.

– А чим тобі у лісі погано? Я у ньому усе життя живу і мені все подобається. Дивись, ти можеш спати де завгодно, гуляти де ти хочеш, нічого не робити і ходити без одягу. Чи це не рай? І усі тебе знають, і усі допомагають. І не помреш ніколи.

– А мені не подобається! Хочу додому!

– Арх, – мавка закотила очі. – Який же ти дурень, милий. Ти ще не розумієш цінності вічного життя і безтурботності…

– А як тоді мені повернутися? Не хочу тут ночувати, їсти хочу і грати з друзями-и-и…

– О ні, ш-ш-ш, закінчуй хникати, – мавка хватилася за голову, зажмуривши очі. – Добре-добре, я допоможу тобі…

– Правда?! – Перебив Добриня.

– … За невелику послугу, – лукаво додала дівчина, пірнувши під воду. Залишилася лише голова. – Ти приніс такі красиві квіти із собою. Не зважай на те, що вони закриті. Давай ось як: ти плетеш мені новий віночок, а я віддаю тобі оцей і виводжу с лісу до твоїх родичів?

– Ти правда допоможеш? – пожвавився хлопчик.

– Повір, я ще нікого не обманювала.

– Але… я не вмію плести вінки.

– Ах! – Вона плеснула у долоні. – Тоді не знаю. Заберу тебе у озеро і будемо з тобою ночувати!

– Ні, стривай! А ти можеш мене навчити?

– Зовсім інша справа, – прошепотіла дівчина, підпливши ближче. – Авжеж, зайчику! Ти такий розумний, ти так швидко пристосовуєшся! Але за тебе я нічого робити не зможу – я не можу до тебе торкатися. Я буду підказувати, а усю роботу робитимеш ти.

– Я згоден, – рішуче погодився хлопчик. – Та чому ти не можеш до мене доторкатися?

– Я майже безтілесна. – Коротко пояснила мавка.

***

Пройшло близько години, як Добриня розпочав самостійно плести вінок. Дівчина увесь час йому підказувала та підбадьорувала, тому хлопчик старанно вплетав квіти одну в одну, намагаючись зробити якомога красивіше.

– Вау, як гарно у тебе вийшло! – награно нахвалювала дівчина, розглядаючи вінок з усіх сторін. Угол її губ в омерзінні дригнув. Насправді, це було жахливо навіть для хлопчика.

– Тепер ти віддаси вінок?

– Зачекай, нетерпляче, – шикнула на нього лісова потвора, схилившись над віночком. – Зараз усе буде, любий.

Мавка простягнула долонь до вінка, починаючи грайливо перебирати пальцями. Зовсім скоро долонь засяяла і з неї посипався золотий пил – так здалося хлопчику –, через який закриті бутони теж почали сяяти і потроху розкриватися. Це виглядало ніяк інакше, як відьмовство. Добриня у ту ж мить спіймав вінок своєї сестри. Він дбайливо був викинутий дівчиною, яка вже зосереджено приміряла новий аксесуар. Вона так зраділа новій іграшці, що вже заходила глибше до озера. Хлопець не одразу зреагував, тому довелося скочити у воду і замочити ноги зі штанями по коліна. Він махнув рукою і зачепив трохи волосся – рука пройшла мимохідь, лише трохи занепокоїв дух дівчини. Але вона, це, здається, добре відчула.

– М? Ой точно, з голови вилитіло. Ти пробач мене, маленький. Давно я з людьми не спілкувалася.

– Ти обіцяла, – образився Добриня. З води він не поспішав виходити, бо боявся, що мавка знову від нього втече. – Обіцянки неможна порушувати.

– Звісно-звісно, – знову солодко люлюкала дівчина, повертаючись до хлопчика. – Ну все, ходімо.

І уперше вона вийшла з води повністю. Дитина жахнулася, відходячи назад. Волосся у мавки було настільки довгим, що воно повністю закривало тіло і ще волоклося по землі слідом. Тіло було, як з’ясувалося, напівпрозорим, тому ніг нижче голені вже майже не було видно. Коли вона рухалася, то це виглядало як плавний політ. На хлопчика дівчина не озиралася – була певна, що він спішить за нею. Втім, Добриня встигав ще й розглядати таємничий ліс. З його темряви на нього дивилися заздрящі пари очей, їх було дуже багато. Напевне, це були як раз інші лісові потвори, які вийшли на свято.

– Не зважай на них, дитинко. Вони грубіянки та не розуміють, що… не має сенсу зараз. Чуєш? Ми майже повернулися.

Вдалині показалося вогнище, та біля нього вже ніхто не плясав. Замість пісень хлопчик міг почути: «Добри-иня, ти де-е-е?!» Він пожвавився, вириваючись уперед. Мавка було ринулася за ним, заносячи руку за голову, але довелося зупинитися, аби поправити спадаючий віночок. Дивлячись на те, як хлопчиську підхоплюють на руки і щосили хлопають по штанях, вона вирішує ступити назад, у тінь.

– Боже мій! Ледь не втопився, ледь не втопився! – Кричала мати, хапаючи сина за одежу. – Ти подивися, Степане, ти подивися! До річки ходив, до річки!

Десь осторонь гірко плакала Настя, яку заспокоювали інші однолітки. Напевне, їй першій дісталося.

– Скажи, навіщо ти туди ходив?! Навіщо! – гнівався батько, забираючи мокрий вінок і відкидаючи його подалі.

Але Добриня не відповідав чи то від сорому, чи то від нерозуміння. Він подивився у сторону лісу – та мавка вже щезла.