Глава 1. Міністр культури

За мотивами AU від 𝖫𝖴𝖲𝖳𝖥𝖴𝖫 𝖲𝖳𝖴𝖣𝖨𝖮

– Хутчіш, вони вийдуть за хвилину! – дівчина підганяла оператора, який тільки сумно зітхнув на кинуті слова у його бік.

Сьогодні історичний день для розвитку країни. Президент скликав раду міністрів для обговорення устрою держави та її розвитку. Багато проблем економічного та культурного характеру турбувало населення. Якщо запустити процес та досягнути критичної точки, обурення призведе до радикальної реакції народу. Через це було прийнято рішення докласти більше зусиль уряду та винести питання реформації деяких міністерств на обговорення. Журналісти шумно чекали на закінчення зустрічі, шукали кращі місця для початку репортажу та спілкувалися з колегами про майбутній ефір. Великі дубові двері відчинилися, що зразу запустило процес товкучки. Кожен намагався не втратити шанс на спілкування з державними лицями. Репортери мріяли про отримання відповідей від головних зірок цієї зустрічі – міністром культури та інформаційної політики Кім Намджуном та міністром економіки Пак Юсином.

– Прошу, панове, дайте відповіді на декілька питань! – кричали журналісти, проковтуючи кожного, хто виходив із зали.

– Пане Пак, до чого дійшла рада при обговоренні реформ для країни, що саме має покращити та зміцнити економіку сьогодні? – одна з жіночок у червоному костюмі зненацька з’явилася біля самого носу міністра, очікуючи на відповідь від нього.

– Передусім хочу попросити трішки відійти від дверей зали, бо ми заважаємо іншим, – сивочолий чоловік впевнено покрокував до інформаційного стенду, де зараз нікого не було. – Сьогодення вимагає від нас рішучих дій. Тож для початку була поставлена задача – макроекономічна стабілізація.

– З чим пов’язане таке рішення? – заголосив інший репортер.

– Зараз ми можемо спостерігати падіння ВВП приблизно на 18%. Вже більше 36 місяців поспіль відбувається криза виробничої промисловості. Насамперед потрібна фіскальна консолідація та макроекономічна стабілізація для побудування фундаменту, що призведе до подальшого економічного зросту в наступному році.

Міністр культури оминув юрбу з такою швидкістю, щоб ніхто не встиг поставити йому бодай одне запитання. Він жахливо втомився і хотів би відпочити від постійного галасу оточуючих. Однак на вулиці його чекав сюрприз від каналів, яких не пропустили до будівлі. Люди обступили, тикаючи мікрофони у самісіньке лице. Намджун ненавидів це, але старався активно брати участь в обговорені та ввічливо відповідати на запитання.

– Канал «Платформа». Які ключові показники ефективності Ви поставили для себе? – молода студентка, що вперше записувала матеріал, тремтячими руками тримала телефон.

– Дякую за запитання! При обговорені проблематики розвитку культури, було поставлене питання про три сфери, на яких саме треба сфокусуватися: збереження вже існуючої спадщини; посилення протидії дезінформації, активність країни в медійному просторі в та поза її межами; підтримка мистецтва, артистів. – зробивши невеличку паузу, чоловік продовжив свою відповідь, – Зараз останнє є першочерговим завданням для обговорення, адже наразі не існує достатньої кількості коштів для утримання та реалізації програм допомоги.

– Канал «К.Н.». Нещодавно відбувся фестиваль для підтримки стартапів. Ви так само були присутніми на івенті. Чи не пов’язана така активність з Вашої сторони з нещодавнім провалом державного фінансування?

– Як міністр культури, я часто відвідую заходи новітньої культури. Це пов’язано з моїм бажанням бути ближчим до підростаючого покоління та молоді в цілому.

Дощові краплі прорвали сіре небо. Вони летіли вниз та негарно обрамляли темний костюм міністра культури та всіх, хто намагався привернути його увагу. За секунду всі розбіглися по своїм машинам та під козирок будівлі, але це не злякало Кіма. Дощові дні улюблені для нього. Напевно через те, що люди стають не такими активними та на декілька годин не чіпляються з питаннями. Сівши в машину та надавши наказ водію їхати додому, він нарешті зміг насолодитися спокоєм. Що саме спонукало інтроверта вибрати подібну професію? Можливо, натиск батьків, які бачили сина на посаді урядовця чи його прагнення до величі підштовхнуло обрати роботу, де довге спілкування з людьми обов’язкове. Це справді приносило йому багато проблем, але розуміння важливості своєї посади приємно гріло душу. Відчуття цінності власного Я неминуче рухало його уперед. За кілька років у політиці стати міністром дорого коштує. Тільки це не могло зупинити амбіційне серце боротися за омріяне місце під сонцем. Автівка загальмувала на світлофорі, через це на очі потрапився великий рекламний банер. Гарні дівчата-акторки у венеціанських сукнях запрошували на нову виставу, яка має відбутися у цей четвер.

– Димитре, чи ти вільний у четвер? – Намджун поглянув на водія.

Димитру шмигнув носом, але тихенько кивнув на відповідь. Він знав про нелюбов клієнта до розмов. Насправді, це тільки радувало, бо юнак теж не вирізнявся довгим язиком. Тишина поїздки – це найкращий подарунок, який може очікувати такий спокійний робітник. Ці постійні балачки тільки відволікали та заважали зосередитися на більш важливому ділі.

– Це добре. Не люблю їздити з Карлі. Вона хоч прекрасний шофер, але діє мені на нерви, – хотілося додати про жахливий смак дівчини в музиці, але краще було промовчати, тож так він і зробив.

– У Вас буде зустріч з послом Мексики та благодійний вечір о 20:00. Через це цікавитеся розкладом моїх вихідних?

– Просто хотів знати, що повезеш мене саме ти. Треба буде приїхати до театру раніше на години дві. Маю перевірити всі приготування самостійно.

Проминувши велике місто та опинившись за межами столиці, нарешті з’явилася можливість відчути полегшення. Лісова дорога не була пустою, машини з легкістю залишали за собою кілометр за кілометром. Та це не такий жахливий шум та сморід, який буває на центральних вулицях. Зелені дерева гнулися від сильного вітру. Важкі гіляки скрипіли, а деінде пожовкле листя шурхотіло під звуки дощу. Хотілось би зупинитися та піти у самі хащі. Доторкнутися до могутніх стовбурів берез та дубів, пройтися мокрою травою та вдихнути повними грудьми осіннє повітря. Краплини б вмили сумне лице і огорнули прохолодою темне волосся. В дитинстві Намджун жив біля лісу, тому частенько бігав по гриби та ягоди до узлісся. Тоді захоплення не були пов’язані з чимось великим та публічним. Хлопчик мріяв знайти здоровенний білий гриб, щоб порадувати дідуся. Маленький кошик майже ніколи не лежав без діла. Плетінка була зроблена бабусею для свого чоловіка ще у далекій молодості, а тепер належала онукові.

– Пане, ми приїхали, – слова Димитру повернули у реальність.

– Так, дякую! – хрипіло відповів міністр.

Яка думка приходить про будинок державного діяча? Люди скажуть «дорого та багато», але не всі живуть по цьому принципу. Тож старенький будиночок зустрів свого господаря скрипом дерев’яних полиць. Це не якась там халупа, причепурена хатинка зачаровувала своєю простотою та гарним смаком. Сільська собака зненацька загавкотіла, напевно, на Димитру. Булька не любила машини та це неприпустимо гучне гарчання двигуна. Намджун її прекрасно розумів, йому б велосипед та безкраї поля пшениці, а не якийсь там чорний мерседес. Зайшовши в свій кабінет, він тяжко опустився в шкіряне крісло. Годинник показував шосту, тож на вулиці вже стемніло. Дощ майже зупинився, але все ще лунало тихе гуркотіння краплин об скло вікон. Осінь. Так, вона тільки замінила сестрицю літо, але вже плакалася на свою нещасну долю. Карі очі розглядали полицю з книгами. Там було все, що йому подобалося. Хоча більше всього пов’язано було з психологією та культурою різних країн, між ними сховалися новели та класичні романи. Трошки нижче стояли фотографії в білих рамках. Усміхнені обличчя, пам’ятні моменти, сім’я. Давно він не дзвонив рідним. Останній раз прийшлося вислуховувати довжелезні історії мами про хворобу батька та підраховувати скільки разів вона скаже про незацікавленість сина в родині. Це не було так, але, ймовірніше, батьки прирівнювали нечасте спілкування до байдужості. Міцна нога відчула вібрацію від телефону і Кім неохоче взяв слухавку.

– Алло!

– Привіт, любчику! Чого голос замучений? – людина по ту сторону дзвінко вимовляла кожне слово.

– Ти по ділу чи як завжди, ляси поточити? – ніс жахливо свербів та просив почухати свій кінчик, тож короткі нігті швидкими рухами позбавили від безжального свербіжу.

– Ой, постійно ти так зі мною. Не знаю, як я ще спілкуюся з такою занудою як ти, – обуреність співрозмовника розсмішила Намджуна.

– Годі тобі! – посміхнувся чоловік. – Ти же знаєш, що я за тебе будь-кого порву. Та що там, помру, – тепер вже людина на проводі глухо посміялася з дурниць друга.

– Мені було б достатньо простих розмов по телефону, але ж ти не любиш, – на вулиці увімкнулися ліхтарі і світло доріжкою впало на білий килим, який лежав у самих ногах міністра.

– Щось сталося?

– Нічого такого, окрім того, що моя дружина мені вже всі мізки проїла. Я взагалі-то тебе чую. Вибач, люба, але це правда. То розлучися зі мною. Не можу, хто мене такого без мозку вже візьме?

– Привіт, Саро! – привітався Кім

– Привіт, Джуні. Скажи цьому бовдуру, що ми неодмінно повертаємося додому і крапка.

– Ви плануєте назад? А як же сонячна Флорида? – це було неочікуваною новиною для нього.

– Та хто розуміє цих вагітних? Спочатку одне, потім друге. Все було добре, поки вона не поспілкувалася з моєю мамою. Не знаю, що це за розмова була, але тепер в ній прокинувся патріотизм і вона тягне мене за собою. А ти знаєш, у мене роботи тут достобіса. Нічого, зробиш дистанційно. Якби я міг.

– Хай сама приїздить. Може пожити у мене. Тут природа, чисте повітря. На користь малюкові.

– Тільки разом. Чув? Разом. Іноді хочеться задушити її та скинути все на нещасний випадок. Якщо ти почнеш шепотіти, я все одно буду знати сенс розмов, – дивний звук заглушив останні слова.

– Це була подушка?

– Майже, пухнаста капця моєї коханої. Коротше кажучи, завтра у нас квитки на літак. Зустрінеш нас?

– Які питання?! Попрошу Димитру привезти куди треба. Моя пропозиція про приїзд до мене все ще в силі. Так що якщо немає планів, ласкаво просимо!

Кім Намджун намагався уникати розмов, якщо це дозволяла ситуація, але бесіди з найкращим другом приносили неабияке задоволення. Знайомство відбулося ще в школі і якби не один випадок у молодших класах, то навряд чи їхні шляхи перетнулися. Якось на одній з перерв, маленький школяр вийшов зліпити сніговика. Однокласники бавилися поруч, але до своєї гри не брали. Та це не засмучувало малюка, йому було добре гратися поодинці. Жовта лопата дозволяла згрібати будівельний матеріал поближче до виробничої зони. Його скульптура мала знайти своє місце під ялинкою. Спочатку архітектори обрали локацію ближчу до ганку школи, щоб кожен зміг розгледіти справжній сніговий витвір мистецтва. Правда після декількох зібрань, було винесений кінцевий вердикт – прикрасити ялинку сніговиком, це дуже по святковому. Та не судилося тихенько будувати, на нього налетіло два хлопчака. Бійка розпочалася декілька хвилин тому, але затягла третього учасника. Старші з радістю роздавали тумаки один одному, незважаючи на першокласника ніякої уваги.

– Бий його, дужче бий! – горланили дітлахи, підбиваючи розбишак продовжувати.

Удари невміло долітали до всього, куди могли дотягнутися невеликі кулаки. Намджун намагався якнайшвидше вибратися з болючої паски, але тільки був здатен на захист. В цей момент він справді думав, що помре. Та ці сумнівні думки не змогли надовго засісти в голові, бо допомога від незнайомця витягнула малого з епіцентру боротьби. Як раз вчасно, щоб позбутися наганяю від вчительки. Їй вже хтось розповів про сутичку і вона бігла по сніжній доріжці. Жіноче лице стало червоним, може через злість, а може через легкий морозець. Та то не було важливим, головне за це він не отримає прочуханки та не стане писати вибачення.

– Дякую! – пробурчав Намджун, легенько скидуя чужі пальці з себе.

– Та немає за що, любчику. Тільки наступного разу не чекай, поки твою дупцю відлупцюють до синців.

За цей час додалося не так багато друзів, але він цінив кожного та намагався піклуватися про них, як міг. Тепло з’являлося в грудях під час спогадів про найближчих людей, які зараз були розкидані по всьому світу. Терпіння бракувало дочекатися хоч би одного з них. Того прийшлося більше навалити роботи на себе, щоб встигнути виконати все до омріяного вечора. Згодом ніч люб’язно вигнала міністра з його просторого кабінету та помахала ручкою на прощання.

– Нарешті! – крикнула молода жінка, нестримно пригорта міністра до себе. Така радість огорнула і його, але він обережно охопив жіночі плечі.

– Ой, чого так довго? Вже хотів їхати за тобою.

– Джине, так радий тебе бачити, – стиснувши руку другові, Намджун широко посміхнувся своїм гостям. – Надовго? Вже щось вигадали?

– Та наче ні, – сказали вони.

– Я вас як облуплених знаю. Коліться, – очі стали нагадувати маленькі лінії від того, як сильно чоловік недовірливо зщурився.

– Тут така справа, – почав був новоприбулий, але упіймавши серйозний погляд дружини, зразу замовк.

– Справді нічого такого не планували. Цей приїзд був спонтанним, – весело відізвалася Сара та потягла хазяїна дому до столу.

– Я все ще не вірю. Та схоже, це якісь подружні таємниці і мені не слід про то знати, – поступившись чужій загадковості, він більше не наполягав на чесній відповіді.

Під чужий сміх прийшла думка про постійну тишу, яка перебувала в будинку весь цей час. Вона злякано тремтіла в кутку кухні. Її чорне тіло здригалося від кожного голосного слова та реготу незваних для неї гостей. Невже він став відлюдником? Тепер це здавалося реальним, аніж під час балачок про його весілля з милою дівчиною, якої не існує і ніколи не існувало. Вигадка для батька, який скоріше за все доживає останні роки через тяжкість хвороби, проте терпляче чекає на онуків. Тоді Намджун почув коротке «самітників нам ще не вистачало» та не сприйняв це так близько, як зараз. Міністр культури – публічна особа, яка постійно має зустрічі та купу роботи в різних куточках країни. Неприпустимо ховатися в селищі, де залишилися одні старці та собаки. Хоча саме тут, де тільки один ліс навкруги та декілька хатинок, він відчував свободу. Місто не любило його, як і він не любив місто. Затісне, сіре, з постійним гамором та пилом. Це не те, де хотілося жити. Інша справа будинок в селі, де можна бути ближчим до природи. Якби та дівчина існувала, чи захотіла б вона такого життя? Відмовитися від зручного існування, проміняти супермаркет на город та невеличкий магазин, бачити поля, а не безкінечні мурашники-висотки. Та і хто витримає тиху та місцями нудну натуру міністра? Дивно подумати, що незважаючи на таку непримітну вдачу, чоловік мав амбіції та плани на покращення власного становища та й країни заодно.

– Слухайте, на цих вихідних моя сестра виступає у столичному клубі. Вона кликала мене подивитися. Ти ж не проти піти з нами, Джуні? – Сара відірвала погляд від телефону.

– А мене спитати не хочеш? – Джин навіть замер із шматком курки.

– Спитаю я чи ні, результат буде один. Ти же не відмовиш своїй милій, ніжній, прекрасній дружині? – цей вираз обличчя треба було бачити, та на її чоловіка то немало бажаного впливу. Він тільки скептично підняв густу брову догори.

– Ви знали, що показники насилля в сім’ї зростають з кожним роком? Так от зараз мені здається, що я вхожу у відсоток жертв, – шматочок м’яса змусив його трошки помовчати, – Та ти, люба, справжній маніпулятор. Схоже так я і одружився на тобі. Спокусився на веселість та безтурботність.

– От навіть не знаю, де були мої очі, коли погодилася жити з тобою разом. Якщо ти побачив тільки це в мені. А як же розум, мудрість, терплячість, – на останньому слові чоловіки переглянулися та через секунду втирали сльози від власного гоготіння.

– Йой, Саро, то точно все про тебе? Навіть я засумнівався, чи справді знаю, що ти за людина, – Намджун лукаво споглядав за цією сімейною комедією.

– Щоб вас. І не соромно сміятися над жінкою в такому стані? А якщо твій син почне дертися зараз, теж будеш хихотіти? – вона вскочила на ноги, вже точно не жартома.

– Мила моя, він не настільки ранній птах. Ти тільки на четвертому місяці, яке дертися? – Джин смачно ковтнув пиво.

– Спеціально для тебе прийде, привітається. Може тоді ти не будеш таким зневажливим до мене, – вона злісно топнула ногою, покрутилася та пішла геть.

– Схоже вагітність протікає як треба, – з легким сумнівом сказав Намджун.

– Так, так. Все добре, але піду за нею. Чекай через хвилин п’ять, – друг спокійно зник за кутом, де був коридор до кімнат.

Справді, міністр навіть не встиг накласти собі салат, як подружжя повернулося назад. Щасливе лице Сари казало про її перемогу, так вона це сприймала, над чоловіком. Та друг нічого не мав проти, тільки акуратно поправив рукав рожевої кофтинки жінки. На вихідних були плани поспілкуватися з керівником IT-асоціації про заходи для молодих спеціалістів, яких зможуть взяти на державну службу найближчим часом. Це освіжить застарілу систему та створить нові умови для розвитку країни. Та вмовляння Сари не могли бути проігноровані. До того ж, є час почекати з цим.

– Добре, я згоден на це.

– Взнаєш чим живе молодь, – плеснула в долоні жінка.

– У тебе з сестрою не така велика різниця у віці, щоб так казати, – як завжди швидко відреагував Джин.

– П’ять років – це прірва, – з награним сумом промовила вона.