Чому ж це так…

Я знову повернулась до старійшин. Чому ж це? Ха-ха, скажу я вам! Знову не виконала свій обов’язок і.. як це часть буває, із за цього загинула людина, адже я була ангелом-хранителем, що мав би захищати невинні душі, що були принесені в цей повний тьми світ. Якби я була уважніша – нічого б не сталось! Але.. на помилках вчаться, так?
Не встигла я одуматись, як я почула громихаючий голос надімной, що прям таки гарчав на мене
─ І знову ти, Пацючко. – прогромихав голос, що був голосом архангела Лютера, що прям таки заставив мене підняти голову і повернути її у сторону своїм здоровим оком, споглядаючи величного архангела, що возвишався надімною, розправляючи свої величні крила. ─ Ти наче нас не розумієш. Твоє завдання – захищати, а ти що натомість робиш? ─ запитав у мене старшина, наклоняючись до мене.
А що ж йому казати? Він правий. І спорити сенсу не було. Тому я тільки почала жестикулювати своїми руками, говорячи так з ним, адже язика у мене, як це може дивно звучати, нема.
─ я знаю, Отцю Лютеру. ─ проказала я за допомогою своїх пальчиків. І не встигаю я проговорити знов, як він мене перебив
─ знаєш-знаєш – а не виконуєш! ─ рознісся гучний чоловічий вскрик, що прям таки заставив мене опустити мої крисячі вуха. ─ І скільки тобі повторював, і скільки говорив – все тобі до хвоста! Ну нічого, любонько. ─ проказав старшина. ─ З цього дня тобі не довіряється ніяка душа. Ні жива, ні забута. Ні. Я. Ка. Під твій контроль тобі більше нікого не дадуть, найближчі 30 років точно, я за цим прослідкую. ─ встаючи прямо сказав Лютер. ─ Але і залишати тебе без роботи не можна. Тому даю тобі останній шанс показати свою відповідальність – ти будеш наставником ангела-хрантиеля найважливішої для нашої релігії людини.
Подумати тільки. Невже Лютер каже про того самого, що був в святом письмі? Я тут же підняла лапки у гору, починаючи їми жестикулювати.
─ невже це той, кого не можна називати, Отче? Невже це той, що на святом письмі? ─ запитала я, помахуючи хвостиком то вправо, то вліво. У відповідь я отримала кивок. А вуха-то мої нагострились! І я буду його бачити? За ним по п’ятам ходити? Та це ж честь для моєї пацючої душі! Я тут же стала жестикулювати швидше, чуть не стрибаючи від свого щастя. ─ Дякую! Дякую Вам, щедрий Отче! Дякую Вам за вашу благодать!
Але мій восторг урвавсь. коли Лютер знов проговорив до мене, але вже спокійніше.
─ але не чіпай його. Тобі це зрозуміло? І не показуйся, він не повинен знати, що ти у нього є. Нарушиш це правило – твоя душа тут же хлине у забуття. Усе зрозуміло, свята голова? ─ я тут же закивала, ще раз підстрибнувши, наче щасливий бультер’єр.
Це дивно зі сторони Лютера, адже  він мене вважає якоюсь неповноцінною. Певно, правий він буде, але тільки по ієрархії, бо я дівчина розумна! Я вмію зберігати життя! Звичайно, не завжди, але я намагаюсь. Краще б по голові та за вушком мене погладив, а не ричав на мене, наче тая рись! Але чи можу я його винити? Звичайно ні. Розумію, що наробила лиха, але ж це тільки 18 жертва! Чого ж так перейматись. Їхні смерті нічого не значать, як і їх життя.
Тож, я покивала, одразу ж думаючи, як я буду оберігати того, кого не можна називати – Святого! Святе, вище дитя, що врятує усю нашу генерацію!
Киваючи головою, Лютер тільки вказав пальцем на білі двері, що вже сточувались білою аурою. Я зрозуміла його без слів, бігом ступаючи до дверей та чекаючи дозволу зайти, адже без дозволу я навіть не можу кудись зайти, бо можу викликати парадокс.. парадокс… Я не пригадаю який саме, але парадокс. Моя пам’ять мене підводить.
Отримавши гучне “Можна” – я відчинила і тут же ступила в двері, що відкривали перед мною прекрасний ліс. Під моїми крисячими лапками була приємна, шовкова як дорога тканина травичка, що прям таки лосткотала мені стопу, на що я тільки видала тиху хахоньку. Усе навкруги було таке яскраве, таке пахуче! Усюди пахло польовими квітами і травами, як то звіробой, ромашки та тисячолистники. Прекрасна комбінація, як на мене.
Моє око тут же впало на кущі, що були дивно поставлені прям в середині лісу, а за ними були якісь, певно, рога. Дивно… Що ж це за рога? Якісь великі, сині, але одне якесь надламане. То ж мої лапки понесли мене прям до тих кущів, а як тільки я том очутилась – мої крисячі руці обережно роздвинули високі та густі кущі, оголяючи перед собою величку фігуру якоїсь синьої людини. На його обличчі була маска, а сам він, схоже, теж є янголом-хранителем.
Фігура тут же перевела на мене погляд, наче суровий, то він мене злякав. Дивний він, якийсь, хоча нічого ще не зробив. Синя людина тут же насторожено у мене запитала, голос у нього був якийсь глибокий та до болі мені знайомим.
─ невже це знову ти? Чого вже приперлась? ─ грубо запитав він, встаючи на ноги, возвишаючись над мной. Він був величезний, величе-езний! Два чи навіть два с половиною метри, це я так, на око можу сказати. ─ Не мовчи, кажи. У мене на тебе так багато часу нема.
Я тут же тільки поступилась, починаючи жестикулювати.
─ вибачайте, вибачайте, пане Біттл! Ніяк не хотілось Вас тревожити, старшина. ─ запевнила я його, кривлячи свої пальчики у усіх можливих жестах. Але він навіть не давав мені завершити, перебиваючись та нахиляючись до мене.
─ невже знову за мною плентатись будеш? Як оте цуценя безпритульне. Ій Богу, що з тобою робити, мала шкодо. Але що ж-то Лютер думає, га? Я вам що тут, дитясла, куди можна посилати не склавшихся “янголів”. ─ Зі злобою проказав старшина, окидуючи мене злобним взглядом, наче я була причиною смертей цілих генерацій. То ж мої вуха пустились назад, а око забігало зі сторони в сторону. Але старшина поблажки не давав, тут же продовжуючи свій монолог, роблячи тяжкий подих. ─ Добре. Так вже й буть. Розказуй що наробила, потім дам тобі завдання. ─ З незадоволенням проказав старшина, сідаючи на землю, стукаючи біля себе рукою по м’якій травичці, запрошуючи мене присісти. На що я одразу відреагувала відповідною дією, сідаючи біля нього, починаючи жестикулювати знов.
─ то було випадково, запевняю Вас! Я не доглянула, так, але я не хотіла! Вона… Вона сама пішла у ті катакомби, я не винна! ─ скулила я йому жалібно, вже строячи йому око, наче намагаючись йому впарити такую душевную історію. ─ Як то мені явитись до неї можна було? То ж забороняють! А по іншому там не можна було. Розумієте, пане Біттл?
Його обличчя не виражало нічого, певно, бо це маска. Але очі казали мені багато, і не думаю, що він мені повірив, а підтвердженням мені стали його слова.
─ і знову ти не винна. Тобі самій не набридло? Раз за разом “ой, я не винна! Ой то не я!” ─ Передражнив мене старшиина, складаючи руки на грудях, наче він слухає якусь божевільну. ─ Знаю я твоє “не винна”. Годі мені лити у вуха саття. ─ Пробуркотів він, нервово потряхуючи крилами, що робили шиплячий звук, наче то була змія.
Іноді мені навіть страшно біля нього сидіти. Він наче мене зараз за горлянку схвате і була-була моя головушка біла! То ж я сиділа неподвіжно, щоб він на мене не накинувся. Слухала я його, наче дитинка, що лухала дорікання дорослої людини. По факту – так і було, бо він старшина, а я, все ж таки, навіть повноцінно янголом-хранителем не стала. Тільки якимось хоронителем…
Не тягнучи, старшина тут же заговорив, даючи мені завдання.
─ то ж, добре. Сьогодні даю тебе одне, єдине, найлегше завдання – прослідкуй за тим, що робить мій підопічний. Тільки знай – на очі йому не попадайся, зрозуміла мене? ─ перепитав мене він, нахиляючись до мене ближче, наче справді до дитини. Я ж одразу кивнула, спокійно, споглядаючи за ним. ─ От і прекрасно. Тримай-ка дзеркало, малечо. Через нього зможеш у той світ попасти. ─ Проговоривши цю фразу, старшина протягнув мені невеличке, кармане дзеркальце. Я його бережно взяла у свої лапки, глядячи на дзеркальце, наче на чарівний предмет. А дзеркальце ну дуже гарне… Біленьке, світленьке. Тільки я пальчиком доторкнулась до поверхності дзеркальца, як усе засіяло! Я тут вже, я і не у лісі, а десь… Навіть сама не знаю де. Вана кімната якогось мотелю чи що. Оглядаючи його, я помітила одну деталь – туалету зовсім ніде не було. І як, перепрошую, какати? Без жартів – то жах! Які такі мотелі ще за це гроші беруть! То ж встаючи на лапки, я знову озернулась і попензлювала до двері, обережно відкриваючи її, на диво, без скрипу. В кімнаті було темно, хоча й пахло не дуже приємно, а хтось був у ліжку. То і є Святий? Певно що так, але хай спить… Тільки тут почувся різкий скрип біля столу, на якому стояв телевізор. Я тут же підскочила, походячи назад, різко спотикаючись об якися записник, що був на підлозі. Впавши. я звичайно гепнулася гучно, то ж я почула шурхання постілі, як і шурхання з сторони стола. “О ні! Ні ні ні! Тільки не це!” – думала я про себе. Невже я буду завжди такою невезучою! Різко – світло вмикається, і я бачу на собі дві пари очей – одні фіолетові,  наче фіалки, а другі янтарні – як той збираний липовий мед. Я тут же сіла, не розуміючи, що робити, адеж мене засікли двоє живих, а один з них – Святий! Ой як мені прилетить… Буду гнити у забутті! Почувся не дуже внятний ,чоловічий голос.
─ а це че що за чухня! Ти гля! Райкер, ти бачиш це, чи це тільки я з похмілля таке бачу?! ─ Вскрикнув темношкірий чоловік, тикаючи пальцем на мене. А я наче остолбініла! Сиджу і не розумію, як і що…
─ та я бачу, бачу! Це що ще таке! ─ Зі вскриком промовив чоловік з фіолетовими очима, встаючи з постілі, хоча стояв він не дуже впевнено. Він ступив вперед. але ледь не впав із за свого, певно, п’яного стану. Другий чоловік вже втав впененіше. А я сиджу далі, як тут спіхватаюсь, забігаючи в вбиралюню, думаючи, що робити. Все, була-була моя голова! Така тринда мені буде!… І як назад попасти до себе? Я ж не знаю! Знову до дзеркала торкнутись? Та так і зроблю! І це спрацювало!
І от, я знову у своїй норі… Ах, моя рідна хатка! Усюди сушені трави, чаї збирані. Усе рідне та мені знайоме.

Ось так я і познайомилась з нашим Святим.

Далі буде…