Глава 1. Жити всупереч війні.

— Слава Королю! — кричало багатотисячне військо Етвінелю, піднявши до неба закривавлені клинки. Їх, колись блискучі обладунки не переливались на сонці — вони були багряними, в кого пошкодженими, а в кого взагалі відсутні. Воїни виглядали втомленими, і в очах виднілась скорбота за втраченими побратимами, проте це не заважало їм радіти перемозі і пишатись своїми досягненнями. Тривала війна закінчилась їх перемогою, і хоч роботи попереду було багато — у всіх, немов, відкрилось друге дихання і сил тільки додалось.

Перлина захопленого Ґарсаду — розбита столиця Навіра палала. Руде полум’я пожирало будинки, вулиці, перелякану худобу і навіжено галасуючих людей. Ті плакали, тікали, благали рятунку чи смерті — будь чого, аби тільки муки завершились. Але війна байдужими кроками розчавила їх теперішнє, крижаними руками душила майбутнє і розривала ще теплі тіла на шмаття. Ті, хто якимось чином вижив, самі кидались на мечі ворога, аби тільки заглушити нестримний, неприборканий біль. Їх серця ніби видерли заживо, насадили на ворожі списи, а глузливими поглядами здирали скальп, залишаючи посеред згарища голу, нічим не вкриту пульсуючу рану, котра ніколи більше не загоїться. Не буде ніякого “після”, бо нікому буде його створити. Обгоріла земля і чорні кістки лежали прямо перед небом, тим самим блакитним небом, котре відсторонено дивилось на страждання, не маючи бажання захистити чи вберегти. Вкрити своїми нескінченними просторами людей, котрі ніколи ще так не молили Бога про допомогу. Але той не чув. Не прийшов, не спустився, не доторкнувся білосніжними руками до тих клятих багряно-чорних кісток.

Війна йшла, не зупинялась, змітала подолом закривавленого плаща міста і країни, випивала всі соки і давила нутрощі з шаленою насолодою. Війна не та, кого можна підкорити чи вмовити, її не можна благати, бо вона не дає відповідей. Вона, як і бісове небо, як і Бог, до якого не достукатись — мовчазна і невимовно жорстока.

А хмари пливли собі, мов іноземні чарівні кораблі, ніби нічого не відбулось. І сонце підіймалось, показуючи заспане проміння з-за горизонту, і навіть птахи дратували своїми співами. Нічого не змінилось. Віяв вітер, як і кожного дня, тільки сьогодні приносив запах розкладеної плоті і крові, так само гладив трави, але сьогодні в них були сховані рештки людей, котрі колись цю траву тут і доглядали. Дерева стояли на своїх попередніх місцях, мирно тріпочучи листям — вони не стали із щитами на захист садівника, котрий обрізав зламані гілки.

Армія короля Ллівета безжально нищила усе, до чого дотягувались руки і, простоявши в облозі довгі місяці під стінами Навіри, їх бажання трощити було нездоланним. Куди не дійшов вогонь, то дійшли лицарі і їх загони. Після їх непереможного маршу залишались тільки трупи з закляклими від жаху очима, в зіницях котрих викарбувався силует ката.

Палац теж горів. Його облизував вогонь, як пес найліпшу кістку. Всередині було тихо до дзвону у вухах — тільки тріщали дерев’яні опори, готові обвалитись на голови необачним. Білосніжні стіни і мармурові плити підлог вкривались рясними червоногарячими (ще свіжими) узорами, котрі вже нікому буде відмивати. Тут теж були тіла. Багато тіл. Слуги, воїни, лицарі, дами, міністри і генерали. Декотрі вже без голів — то трофеї для Короля. Доказ сили.

Тронний зал залився світлом із величезних вікон — світанок, що не приніс спасіння чи полегшення. Сонце наповнювало приміщення все новими і новими деталями, роблячи їх чіткішими і неймовірно болючими для дітей Ґарсаду. Скорений монарх сидів на троні наче живий, а руки досі міцно зціпились на ефесі родинного меча. З навіки похиленої сивої голови впала корона, із оглушливим звуком покотившись до ніг генерала Карейта. Саме його рука позбавила життя людину, котра тепер не варта і згадки. Лице чоловіка залишалось незворушним, а кожен рух був чітким і впевненим. Він знав, що тут робить і, найголовніше, для чого. Тож всі ті десятки тисяч смертей, котрі Лавуд Карейт залишив позаду себе нічого для нього не означали. І лиця тих мерців не залишились в його пам’яті. Він не пам’ятав і не хотів цього. Це було необхідно, це був наказ його короля, це було бажання його країни і це було його обов’язком, як обов’язок дітей слухатись своїх батьків. Витерши меч в накидку нерухомого чоловіка на троні, Лавуд вийшов на балкон, вдивляючись в картину, котра розгорталась внизу.

На площі перед замком Король Валії Ґреґорі Блер відрубав голову генерала Ґарсаду. Під сповнені жахливого болю погляди його синів, голова їх батька відлетіла, і з глухим звуком впала на траву. З шиї досі стоячого тіла полилось так багато крові, що, здавалось, то вже і не його — вона належала всім полеглим солдатам, котрі боронили землю власними життями, не боячись не повернутись додому, не боячись ганебної смерті чи безкінечних тортур. Старший син генерала стояв на колінах із рівною, немов струна, спиною і зашепотів брату, аби той опанував себе. Якщо їх чекала смерть, то вони приймуть її гідно. Нілам припинив вириватись і, кинувши порожній погляд на Кірана закляк. Сів так само струнко, і це виглядало навіть.. велично. Вони виглядали нескореними. Такі схожі, майже однакові, горді, із крижаними чорнильними очима — їх, схоже, зламати буде тяжко. Ні.. Ламати було нічого. В них залишились тільки їх тіла, а всередині вже все перетворилось у багрове місиво із нутрощів, душі, думок і почуттів. Здавалось, просто зараз цей ком вивалиться цілою рікою назовні, але нічого не відбувалось і від болю голова ледь не лускала. Чи варто згадувати про біль, який став вірним супутником кожного жителя країни? Чи варто згадувати про гнітючу порожнечу, з котрою неможливо впоратись? Сльози навіть не текли. Сліз не було, як не залишилось нічого від синів колись неприборканого генерала, окрім їх бісової оболонки, котра не здатна була нікого вберегти.

Монарх Валії вагався. Ці двоє нагадували йому його власних дітей. Якби його воля, він би взагалі не прийшов сюди. Але союз, підпис і слово, котре він дав сусідній країні йому б це не простили. Стільки смертей і болю він бачив вперше. Батько передав йому вже сталу країну із визначеними територіями, котрих вистачало, аби люди жили в мирі і достатку. Не без дрібних повстань чи розбійних нападів, проте такі ріки крові на пам’яті короля не текли перед його очима жодного разу. І тепер від його руки повинні були згинути діти, котрі ще не встигли побачити життя? Як король, чоловік розумів, що залишати їх небезпечно, адже з часом вони неодмінно помстяться. Але як батько.. йому було важко і рука з мечем безсило повисла.

—Залиште собі одного, якщо хочете, — змилостивився генерал Карейт, спершись руками на різьблені перила балкону. Його голос звучав поблажливо, чим зачепив гордість монарха. Він бачив слабість короля Валії, він навіть чув її кислуватий запах. Його власні руки не помилували ще нікого. Чи то дитина, чи старигань — його меч відбирав життя однаково красиво, заливаючи червоногарячими бризками землю і обладунки.

Але Ґреґорі не звернув би уваги на таку провокацію. Його авторитет для власної армії залишався непорушним, і ніхто не зможе в їх очах його принизити. Якщо він піде на пропозицію Карейта, то можуть поповзти чутки про те, для чого саме він залишив в живих скажене кошеня Пантери півдня, але це було бальзамом для пораненого серця. Йому справді було їх шкода. І якщо він створив собі авторитет суворого короля, це не означало, що таким він є насправді.

—Залиште, — продовжує чоловік, — вважайте це одним із трофеїв. Я повезу своєму Королю голови його ворогів, а ви, як вірний союзник, маєте право забрати і собі щось. На згадку. Чи для потіхи. Але тільки одного. Другий поїде зі мною, — на останньому слові лице Карейта перекрив шалений вищир, котрий не гарантував бранцю нічого хорошого.

Король Валії мовчки перевів погляд з генерала на двох хлопців перед ним. Очі молодшого дивились в землю, і по його лицю неможливо було прочитати якихось емоцій. Проте зіниці старшого горіли. Він сверлив вбивцю свого батька палаючими чорними райдужками в мовчазному благанні. Кіран розумів, що його чекає в Етвінелі, і не міг допустити такої участі для молодшого брата. Якщо той поїде у Валію, то у нього буде шанс. Шанс на усе, про що б вони могли тільки мріяти в цю хвилину — солодку помсту.

Ґреґорі все зрозумів. Він, звісно, не вмів читати думки, але на лиці старшого все було чітко і без прикрас написано, тож він вирішив зробити для них таку милість. Він не відшкодує братам зламаної долі і всіх втрат, але дасть молодшому з них можливість вижити. Якщо, той, звісно, захоче такого життя.

— Я візьму собі молодшого, — каже король і ловить одночасно два абсолютно різні погляди — ненависний і вдячний.

— Чудово, от і вирішили. Готуйте до поїзди старшого, — це останнє, що крикнув своїм офіцерам генерал, перш ніж піти з балкону і сховатись в глибинах палацу, стараючись швидко його покинути — той досі горів.

Офіцери, котрим дали наказ, негайно підійшли до Кірана і перев’язали руки в декількох місцях — від плечей до кистей. До шиї прикріпили довгий ланцюг, а ноги звільнили, різкими рухами знімаючи чоботи. Монарх тільки тихо прикрив очі. Схоже, цього юнака чекає довга і надзвичайно важка дорога, яку він може і не пережити.

Кіран не противився. Він приймав і удари, і замотування рук, і всі решта дії, як щось незначне. Це вже не було для нього важливим. Хлопець був ладен прийняти смерть хоч зараз, хоч пізніше — це вже нічого не значило. Головне те, що його молодший брат буде відносно в безпеці. Кіран знав, що Нілам з тих, хто точно виживе. В нього був характер їх батька, сталевий стрижень і непохитна витримка. Він тримав своє нутро в надійній оболонці із найміцнішого у світі матеріалу і ніщо не могло її пошкодити. Можливо, сьогодні вона дала тріщину, але точно не зруйнувалась. Рани заростуть і покриються жорсткими рубцями, біль не пройде, але з часом стихне і вгамується, а думки проясняться і його брат подивиться на світ новим, тверезим поглядом. Його брат вистоїть, він врятує себе, захистить. Можливо, колись буде одним із тих, хто зцілить їх королівство. Ні у що старший із братів так сильно не вірив, як у Нілама.

Молодший не хотів відпускати Кірана до того божевільного і сподівався, що король обере не його. Але коли той висловив свій вердикт, уже вкотре за сьогодні всередині Нілама все похололо. Кіран не виживе. В його душі тліла маленька надія, але здоровий глузд гучним набатом бив у скроні — ВІН НЕ ВИЖИВЕ. Хотілось відмотати час назад, хотілось накинутись на загарбників і задушити їх власноруч, але це все було нереальними мареннями, а спостерігаючи за тим, як брата готують до дороги, Нілам зрозумів, що сильнішого болю вже відчувати не може. Його біль дійшов до того піку, коли хлопець не розумів, чи відчуває хоч щось, чи досі він ще живий, чи не зраджує йому свідомість і чи лишився він при тямі.

— Живи попри усе, — шепоче йому Кіран в саме лице, обпалюючи гарячим подихом, перш ніж його забирають. Грубо штовхають до візків, котрі були наповнені воєнними трофеями. Хлопця надійно приковують і одягають пов’язку на очі — він більше нічого і нікого у своєму житті не побачить, адже коли генерал вийде з палацу, коли підійде до свого бранця, то лагідно припідніме його лице за підборіддя, а потім безжалісно вичавить йому очі через брудну тканину — чавитиме довго, болісно, одне за одним, насолоджуючись стогоном і закривавленими потоками, котрі швидко вкриють лице Кірана. Хапаючи ротом повітря і падаючи біля воза, той розуміє, що це насправді кінець. Що для нього не буде ніякого “потім”. Він мріяв не доїхати, згинути дорогою найганебнішою смертю осліпленого нікчеми, негідного свого прізвища і величі власної родини, своїх предків, котрі стояли у нього за спиною і, напевно, страшенно обурювались з його безпомічності. По щоках досі текло обпікаюче рідке місиво з крові, сліз і того, що колись було очима. Воно не зупинялось і повільно повзло по шиї вниз, неприємно стягуючи шкіру. Голова боліла, в ній щось клекотало і билось об черепну коробку, а свідомість зраджувала, затьмарювалась і підкидала згадки про щасливе дитинство і недовгу юність. Якщо справедливість, Бог чи бодай якісь вищі сили існували, то їх покарання для своїх катів він вже точно не побачить..

Нілама теж підняли попід руки і кинули до візка, котрий вже був готовий їхати. Коні відпочивали цілу ніч, тож не варто було тут затримуватись надовше. Король Валії і не хотів. Він жадав якомога швидше потрапити додому, обійняти своїх синів і чудуватись, немов вперше, миром і блаженством, в якому процвітала його країна. Чоловік окинув поглядом розтрощене місто і сумно зітхнув в своєму серці, не дозволяючи хоч комусь це почути. Ця війна забрала в людей занадто багато. Вона принесла сюди таку кількість горя, що ним можна було напитись — гіркий присмак назавжди залишався на корені язика. Зробивши жест рукою своїм воїнам, король сів до карети і рушив першим.

Нілам вів себе спокійно, беручи приклад з брата. Якщо він хотів виконати останнє прохання Кірана, то був змушений стримувати себе і замкнути всі почуття якнайдалі, сховати їх, аби ті не просочились і не змогли стати тузом в рукаві його ворогів. Ним не будуть маніпулювати, його не зможуть підкорити. Нілам знав, що витерпить будь-які тортури чи приниження, тому що тепер його життя не належало тільки йому. Діти сім’ї генералів не втратять свою гордість до самого кінця, не скоряться до смерті. А ті останні слова викарбувались у хлопця на повіках. Коли він закривав очі, то бачив саме їх.

Живи попри усе.

Голос брата досі стояв у вухах, а потім до нього додались крики солдат, іржання коней і скрип сотні коліс возів і карет, котрі один за одним вирушили на північ — до холодного чужого королівства.