Гра в шахи

Концентрація. Йому потрібна бісова концентрація. Очі панічно намагаються зачепитися поглядом хоча б за щось, але світ вперто продовжує крутитися.  Тиша занадто голосно дзвенить у вухах, немов набридливий будильник, який неможливо вимкнути. Якби його хтось попросив описати відчуття людини, яка сходить з розуму, мабуть, він розповів саме про цей стан.

Рваний вдих. Зв’язок з навколишнім світом майже відновлено, але ще важко розгледіти хоча б щось. Декілька секунд вистачає для того, щоб звикнути до світла самотньої газової лампи. Занадто душно. Бажання вдихнути свіже повітря росло з кожною секундою. Дискомфорт у грудній клітці почав перетворюватися на біль, який не віщує нічого позитивного. Він знову бачить свої тремтячі руки, які викликають відчуття огиди в глибини душі. Знову дозволив слабкість зі свого боку, яку ненавидів усім єством.  Однак це було далеко не найгірше в цій ситуації. Він не відчував щонайменше половини свого лиця.

На світлий килим, який коштував, ймовірно, більше за його душу,  почали безшумно падати краплі крові. Від металевого запаху у повітрі ставало дурно. Мозок волав про те, що потрібно стати на ноги, але все, що йому було під силу наразі- залишатися на колінах перед катом.

-Нікчема,- батько виплюнув ці слова десь над його головою та нарешті відпустив темне волосся хлопця зі своєї хватки.

Дем’ян не наважився підняти погляд, тому що ще одного удару об дубовий стіл його череп не витримав би. Натомість нарешті зміг полегшено видихнути гаряче повітря з легень, почувши знайомий голос десь за своєю спиною.

-Досить з нього,- стримано промовив його рятівник, зайшовши у кабінет батька.

Різка зупинка змушує миттєво прокинутися та схопитися правицею хоча б за щось, щоб не вилетіти з возу. Інша рука Дем’яна мимоволі тягнеться до шраму, який криво розсікав ліву брову. Схожі сни не були новинкою, але звикнути до них йому не вдавалося. Він був ладен віддати всі гроші світу, щоб стерти ці кадри з фотоплівки своєї пам’яті.

Тіло неприємно нило через незручну позицію для сну, але обставини, у яких вони знаходились, не дозволяли обрати інший транспортний засіб. Потрібно було залишатися непомітними, а автомобіль, який був ознакою високого статусу в суспільстві, привернув би занадто багато уваги.

-Оресте, ти мене пробач, але в місто не заїжджатиму, – хриплим голосом промовив візник, заспокоївши неслухняних коней.

Дем’ян перевів погляд на селянина, який допомагав їм протягом останніх двох днів. Спрацьовані кремезні руки, неприємний запах з ротової порожнини та зношений одяг. Хату він мав невеличку, але чисту та побілену. Ймовірно, це було заслуга його говіркої дружини, яка люб’язно прийняла до себе гостей, незважаючи на те, що її нові товариші пов’язані з кримінальним світом. Часу, щоб змінити одяг та нарешті помитися, було вдосталь. Ґаздиня наготувала їм купу запашних традиційних страв і накрила стіл, але Дем’яну навіть шматок хліба до горла не ліз. Орест натомість ввічливо спробував усе та ще довго нахвалював кулінарні здібності хазяйки.

Хлопцю сподобалося тепло, з яким його прийняла подружня пара у себе вдома, але схоже спілкування викликало підозру. Бізнес батька навчив його однієї важливої речі: не довіряти нікому, окрім себе. Як звичайна сім’я землеробів познайомилася з його дядьком? Ймовірно, вони були не такими вже й простими, якими спершу здалися. Саме тому юнак просто лежав цілу ніч на ліжку з ножем під подушкою, замість того, щоб виспатись після «знакової» події.

-Ми вдячні тобі за допомогу,- відповів Орест, кинувши чоловіку в руки маленький мішечок з монетами та додав:- Не забувай, що мовчання- золото.

Поки чоловіки мило прощалися, Дем’ян встиг акуратно вилізти з скрипучого возу та оглянути місцевість, у якій вони опинились. Закутавшись сильніше у старе чорне пальто, юнак розглядав доволі депресивний знак при в’їзді в місто. Назва не давала йому жодної інформації, окрім того, що приїхали вони у забуте Богом місце. Криво прибита до самотнього дерева табличка з вирізьбленим надписом «Чорна Марá» не викликала позитивних емоцій. Мабуть, чудове місце, щоб добити його грішну душу.

-Безпечнішого прихистку у цілій країні не знайти,- чоловік підбадьорливо ляснув Дем’яна по спині, махнувши іншою рукою у бік містечка.

Хлопець перевів погляд на дядька, настрій якого не переставав дивувати. Орест завжди вмів абстрагуватися від будь-яких чинників, навіть зараз він стояв перед ним рівно та мужньо, немов не був змушений бігти з рідного дому через недалекоглядного племінника. Чоловік був вищим та стрункішим за його батька, але головною різницею між братами завжди залишалась хитрість. Орест, який менший на три роки від Лева, був прикладом людини, яка завжди вміла виходити сухою з води. Сорокарічний чоловік розумів, коли треба змовчати або ж показати силу. Саме дядько навчив його виживати у руках тирана. Ніколи не перечив старшому брату Леву, який був головним у їхньому місті, але вдало знаходив момент, коли зупинити виховний процес так, щоб Дем’яну не розламали череп навпіл.

Орест був сильним у медицині, тому виконував роль не лише консильєрі, а й лікаря у штабі: зашивав рани, витягав кулі з тіл спільників після чергової перестрілки та перевіряв стан здоров’я проституток. Він умів підкоряти серця людей своєю харизмою. Спілкування з ним було легким та невимушеним, погляд блакитних очей був доброзичливим, а над привітною усмішкою хизувалися стильні закручені вуса. На темному волоссі уже починала з’являтися сивина, але постава залишалася рівною, немов у гордого парубка. Незважаючи на зовнішні дані та рівень довіри, який він встановлював зі своїми пацієнтами, недооцінювати його означало повільно рити собі могилу. Орест був не просто уважним до дрібниць, він помічав буквально все: найменший прояв емоцій на лиці співрозмовника,  позицію рук конкурента під час укладання угоди або ж підозрілі фрази під час розмови з черговим пацієнтом. Його мозок записував кожне слово або дію, зберігаючи інформацію у темних куточках своєї пам’яті.  Утім нотатками у своїй голові він ділився лише у потрібні моменти, тому дані від Ореста вважалися справді цінними.

Місто зустрічало їхні високі постаті холодними обіймами.  До початку робочого дня залишалося ще декілька годин, тому на вузьких вулицях Чорної Мари можна було зустріти лише п’яниць, які не змогли дійти додому ввечері. У повітрі стояв неприємний запах відходів, а сірі п’ятиповерхівки осудливо дивились на непроханих гостей, які порушували безгоміння провулків цокотом свого взуття. Дем’ян намагався запам’ятати дорогу до найменших дрібниць, але нескінченна кількість поворотів та одноманітні краєвиди не залишали шансів.

-Постарайся хоча б тут не спалити все до бісової матері, – саркастично звернувся Орест до племінника, зупинившись перед однією з численних будівель, яка нічим не відрізнялася від інших.

Дядько підійшов ближче до старих темних дверей та постукав рівно вісім разів. Запала тиша. Дем’ян вже хотів перепитати за кількість ударів, але двері повільно відчинилися з голосним скрипом, запрошуючи гостей всередину.

Запах нових шкіряних меблів та тютюну відразу вдарив у ніс. Незважаючи на пусті вулиці міста, тут панувало бурхливе життя: чоловіки у класичних костюмах розслаблено грали у шахи за круглими столиками,  деякі жінки розкуто танцювали під джаз, поодинокі пари сиділи на канапах та смакували бурбон. Контраст був вражаючим. Інтер’єр не просто виглядав вишукано, а кричав про високий статус власника. Дем’ян не очікував побачити такий стильний дизайн після одноманітних сірих будинків. Усе було виконано у темно-зелених та коричневих тонах, навколо стояли дорогі меблі, які виглядали швидше як антикваріат, а на стінах висіли величезні портрети незнайомців у золотих рамках.  Дем’ян відчував себе некомфортно у такій кімнаті через свій неохайний зовнішній вигляд. Орест ж навпаки підняв голову вище та ввімкнув усю свою харизму, щоб виглядати впевненим у своїх силах.

-Ніколи Вас тут не бачила,- невідомо звідки перед ними з’явилася дівчина, кинувши на Дем’яна гострий погляд темних очей.

Юнак розгублено повернув голову до Ореста, але… він вже встигнув кудись зникнути.  Кучерява дівчина ж продовжувала суворо дивитися на хлопця знизу вверх, насупивши густі темні брови. Руки її були з’єднані за спиною, а гостре підборіддя підняте вгору. Дем’ян ніколи раніше не бачив жінок, які були одягнені у класичні костюми, тому що схожі елементи одягу вважалися виключно чоловічими у його рідному місті. Хто ж вона така? Імперія батька не приймала у свої ряди жінок, тільки якщо вони не були дружинами впливових товаришів або ж повіями. На типову жінку багатенького кримінального авторитету вона схожа не була: занадто юне лице й відсутність пафосу в кожному русі. З повією тим паче її було не порівняти: занадто строге вбрання й відсутність нудотно-солодкого тону.

-Утім Ваш товариш знає тутешні правила,- її погляд нарешті зупинився на лиці юнака, оцінивши його знизу догори. – Без моєї допомоги відразу пішов грати у шахи з Гравцем.

-Гравцем?- невпевнено перепитав юнак хриплим голосом, взагалі не зрозумівши про що говорить співрозмовниця.

-Та Ви зовсім нічого не знаєте,- самовпевнена усмішка з’явилася на її блідому обличчі.- Якщо відвідувач хоче побачитися з Босом для вирішення якогось питання, то він мусить виграти партію шахів у Гравця, який є професіоналом своєї справи. Ймовірно, Ви такого не побачите більше у жодній злочинній сім’ї, Олександр просто занадто полюбляє хизуватися своїми інтелектуальними здібностями й оригінальністю.

Дем’яна вразила відкритість та прямолінійність дівчини, бо говорити схожі речі про Боса видавалося йому дикістю. Будь-яке «криве» слово про його батька могло коштувати вибитим зубом.

-Наскільки довго Ви на нього працюєте?

-Працюю?- дівчина здивовано підняла одну брову, але будь-який прояв емоцій на її лиці швидко змінився на байдужість. – Можна сказати, що все життя.

-Тоді з Вами вигідно товаришувати.

-Зі мною вигідно не ворогувати,- вона загадково закінчила розмову та зникла серед танцюючого натовпу так само різко, як і з’явилася.

Мабуть, незнайомка просто побачила високу постать Ореста, яка швидким кроком наближалася до племінника. Тяжка рука лягла на плече юнака, чоловік різко розвернув його у інший бік та повів юнака до ще одних дверей. Відчинивши їх, родичі опинилися у темному коридорі, де знову зустрілися з безгомінням. Чим довше вони йшли вперед, тим тихішою ставала музика з головної зали. Орест і Дем’ян оминули чимало входів, які розташовувались ліворуч і праворуч, поки не дійшли до останніх найбільш непримітних дверей.

-Якщо тобі не вистачає розуму самостійно перемогти в інтелектуальній грі, то попіклуйся про те, щоб в тебе було достатньо грошей оплатити перемогу,- швидко промовив Орест перед тим як знову постукати вісім разів у двері.

Спершу розгледіти хоча б щось у кабінеті, у який вони зайшли, було важко: штори заважали ранішньому сонячному промінню потрапити до кімнати. Коли ж очі юнака звикнули до напівтемряви, він побачив чоловічу постать біля робочого столу. Бос мовчки стояв до них спиною, тримаючи в руках бокал з червоним вином.

-Плітки розлітаються швидше, аніж їздять коні,- меланхолійно промовив Олександр та нарешті розкрив штори.

Чоловіки примружились від різкої зміни освітлення, утім тепер з легкістю могли розгледіти все навколо. Кабінет був виконаний у такому ж стилі, як і основна зала. Дорогі меблі, розкішні картини, елітний алкоголь на полицях та величезний робочий стіл з червоного дерева, на якому знову ж таки стояла шахівниця. Сумнівів щодо назви його улюбленої гри не виникало.

-Я занадто довго живу на цьому світі, щоб повірити в те, що це не підпал. А твій візит лише підтвердив мою теорію,- Бос зручно розмістився на кріслі біля робочого столу та говорив з Орестом так, ніби в кімнаті знаходились лише вони двоє.

Коричневий дорогий костюм ідеально сидів на тілі Олександра і, очевидно, додавав йому впевненості. Сиве волосся було акуратно зачесане назад, а погляд темно-карих очей видавався занадто знайомим. Кожен його рух був синонімом до слова «манери»: спина залишалася ідеально рівною, руки акуратно намагалися запалити люльку, а ввічливий вираз обличчя давав зрозуміти, що він готовий вислухати гостей.

-Мабуть, щастя переповнювало твою грішну душу, коли дізнався, що імперія Котельницьких згоріла майже до тла?- Орест підійшов ближче до співрозмовника, який розслаблено вдихав дим тліючого тютюну.

-Занадто добре мене знаєш,- Олександр доброзичливо усміхнувся та продовжив:- І що ж тебе спонукало скинути Лева з трону? Примітивна заздрість?

-Промах! – Орест відійшов ліворуч для того, щоб чоловік нарешті подивився на іншого гостя, додавши:- Знайомся, Дем’ян Котельницький.

-Єдиний син,- хлопець міг заприсягнутися, що побачив у очах Олександра не лише подив, але й чисте задоволення.

Така шокуюча новина пробуджувала у душі чоловіка юнацький азарт. Дем’ян аж ніяк не розділяв колективного захоплення у цій кімнаті, тому продовжував мовчки стояти біля вхідних дверей. Ситуація навколо видавалася йому абсурдною: підсвідомо він розумів, що не тільки Олександр, а й Орест має на нього плани. Дядько хоч і був доброзичливішим за свого навіженого брата, але сильні родинні зв’язки не могли затьмарити його корисливість. Юнак не зовсім розумів про що саме говорять старші чоловіки, але був впевнений, що плани у них збігаються.

-Не хочу втручатися у вашу інтелектуальну дискусію,- юнак врешті-решт не витерпів некомфортної тиші, та поставив запитання: Та чи перестанете Ви говорити загадками про мою майбутню долю?

Олександр схвально подивився на юнака й жестом вказав сісти на стілець. Дем’ян великими кроками підійшов до робочого столу та впевнено сів навпроти. Бос акуратно поставив шахівницю між ними та ще деякий час розставляв фігури по своїх місцях.

-Дозволь пояснити все у такий спосіб,- погляд Дем’яна зацікавлено вивчав білі фігури, які стояли з його боку, поки Олександр продовжував свій монолог:- Гра у шахи нагадує мені бізнес, у якому ми всі варимося. Кожен відіграє свою унікальну роль на полі та може допомогти королю дійти до перемоги. Утім варто тобі розслабитися після серії вдалих кроків, як суперник перевертає гру.

Промовивши ці слова, Олександр різко змінив розташування шахівниці на столі так, що тепер з боку Дем’яна стояли чорні фігури.

-Королева на шахівниці- це головне надбання твого батька, яке ти спалив до тла,- Олександр викинув кудись на підлогу чорну ферзь з поля. –Надзвичайно важлива фігура, але перемогти можна і без неї, еге ж? Разом з імперією король втратив ще дві фігури зі свого боку- тури. Це ти і Орест. Яким би бовдуром ти його не вважав, але у кримінальному світі по-справжньому довіряють лише родичам. Ймовірно, такі втрати виб’ють його з колії.

-Але не знищать,- цього разу хлопець самостійно забрав дві фігури зі свого боку.

-Отже, на шахівниці залишаються коні, слони та пішаки. Кінь- це запасний план, своєрідні збереження на чорний день, які наявні у кожного Боса. Наступати та втримувати лідерство лише цими фігурами надзвичайно важко, але реально для стратегічних геніїв. Натомість слонами я полюбляю називати інформаторів, тому що їх також дуже легко не помітити. Зробиш лише один невиважений рух і тебе знесуть з поля по діагоналі. Залишаються пішаки або ж простими словами спільники. Одночасно найслабші й найсильніші у всій цій епопеї.

Дем’ян взяв у руку одного чорного пішака та повільно прокрутив перед своїми сірими очима. Юнак розумів до чого веде чоловік і підсвідомо вже був готовий зробити цей клятий вибір.

-Найсильніші, тому що можуть повернути королеву, пройшовши весь шлях?

-Швидко вловлюєш, – Олександр розслаблено сперся на спинку свого розкішного крісла та знову усміхнувся.

-Ви хочете знищити Лева моїми руками?- Дем’ян насупив чорні брови та повернувся до Ореста, який протягом цієї вистави мовчки стояв біля шафи з книгами.

-Послухай мене уважно, хлопче,- дядько повільними кроками наблизився до племінника, цокаючи своїм дорогим взуттям по підлозі. – Вибір завжди залишається за тобою. Утім якщо ти гадаєш, що собаки Лева досі не переривають сусідні міста, села, ліси та поля у пошуках твого привабливого личка, то ти дуже глибоко помиляєшся. Я і Олександр можемо забезпечити тобі тут безпечне укриття на декілька місяців, за цей час цілком реально стати конкурентоспроможним. Це твій шанс перевернути гру.

Помста. Те, про що він мріяв останні дев’ятнадцять років. Про неї він думав, коли його лице зустрічалося з дубовим столом. Про неї він згадував, коли отримував черговий ляпас. Про неї він подумки благав, коли чув слово «невдаха» над своєю головою.

Дем’ян самовпевнено дивився на дядька з посмішкою на лиці, розуміючи від чиєї відповіді буде залежати їхня доля. Хлопець не мав чого втрачати, на відміну від сорокарічного чоловіка, який прагнув жити з владою в руках. Орест не викликав у нього навіть краплі довіри. Якщо чоловік зрадив свого брата після двадцяти років відданої служби, то що заважало йому знищити ще й племінника, забравши імперію під свій контроль?

-Нехай розпочнеться гра.