Глава 1. Вона не щаслива через мене.

— Кріс, я все сказала. Ми розлучаємося. Я покохала іншого чоловіка. Розумієш? – Вона не слухала, що говорить він. Ця жінка занадто довго чекала моменту, аби зібрати речі та просто піти.
— А як же Медісон? Я знаю, про мене ти не думаєш, але подумай про нашу доньку. Їй 17 навіть немає, підлітковий вік, розлучення батьків їй точно ні до чого! Це нашкодить…— А він усе намагався донести їй, що зараз не час для розлучення.
— Досить, Крістофер, досить! Чого чекати? Ми ніколи в житті не кохали один одного, ми жили лише заради доньки! Звісно, давай сядемо і будемо чекати, коли для Медісон виповниться 30. І лише тоді розкажемо нашій дорослій дитині, що ніколи в житті не кохали…Господи, Кріс. Я не молодшаю. Я хочу жити і кохати. Що ще тобі не ясно?

Він стояв навпроти неї і все наводив аргументи, які завжди спрацьовували. Зазвичай Саманта чула Кріса і далі погоджувалася на спільне сімейне життя. Та не цього разу.
— Пробач, Крістофер, але я кохаю іншого. Те що я відчуваю до нього – я ніколи не відчувала до тебе. Тому немає більше сенсу щось говорити до мене. Я точно йду.

Вони сперечалися не довго. Та найголовніше, цю розмову почула я, яка зараз мала б бути у школі. Та вчитель з історії захворів і нам не встигли знайти заміну. Тому відпустили додому.

Стоячи в коридорі, я здається перестала відчувати свої ноги. Не посміла забігти у кімнату батьків. Так і залишилася стояти на місці. Аж до того моменту, поки з батьківської кімнати не вийшла мама з валізою. Вона дивилася на мене, я на неї.
— Мам, ти куди? – Почулося від мене. Запитала твердо, але на очах уже з’являлися сльози. Я уже знала куди йде моя мама.

Вона мовчала. Нічого не говорила. Лише глибоко вдихнула повітря та пройшла повз мене. Ні слова не сказала! Просто вийшла з будинку, поклала свою валізу у багажник, сіла за кермо і поїхала. Ось так…просто? Мама пішла з сім’ї? Не обійняла мене? Не сказала, що все буде добре. Що все буде як завжди? Ну як батьки заспокоюють своїх дітей, коли розлучаються? Ну не просто йдуть з будинку і все! Вона ні слова не сказала! Ні словечка. Можливо це жарт і вона повернеться ввечері? Сьогодні 1 квітня? Та яке 1 квітня, вона дивилася на мене таким холодним і байдужим поглядом…Наче це не моя мама.

— Тату, що відбувається? – Я вриваюся в їхню спальню. Чи вже лише в його? Він сидить на ліжку схиливши голову.
— Мама пішла від нас. – Лише тихо промовив тато і нарешті підняв очі на мене. Його погляд наповений болем та відчаєм. Він розбитий. Щось схоже я бачила, коли 2 роки тому померла моя бабуся, його мама.
— Ти так просто відпустив маму?
— Я не маю права тримати її.
Він знову схилив голову. Я ще ставила питання, але тато мовчав. Невже це кінець нашої сім’ї? Невже сім’ї так просто розпадаються?

Для чого я прийшла зі школи раніше? Чому не пішла з Фібі до кав’ярні? Вона ж так просила! Не прийшла б додому – не почула б розмову батьків. Бути свідком чужих скелетів в шафі дуже противна річ.

Я не хотіла бути вдома, не хотіла бачити тата таким. Хоч і з’являлася думка, що варто сісти біля нього, знову поговорити чи елементарно обійняти. Я підійшла. Та він знову мовчав. Йому не потрібна моя підтримка. А мені б не завадила хоча б чиясь підтримка.

Набрала номер Фібі, а тоді одразу збила. Ні, не хочу нікому нічого розповідати. А можливо все налагодиться? Можливо завтра все буде добре? Ну посварилися, погарячкували, а до ранку все обдумають і зрозуміють помилки?

Здається я відчайдушна оптимістка, якщо щиро вірю в це…