Глава І
від Нахабний ФруктУсе своє життя він чув тільки шум дерев, дощу та вітру. Постійно бачив одне й те саме крізь проржавілі прути решітки. Будучи перевертнем, він усе життя провів тут, закритий в напівзруйнованій вежі, з діркою у стелі прямо над ним. Якщо щось і мінялося, то це перевертні в сусідніх клітках. Одних приводили, інші помирали, а третіх купляли. Таким був цей світ, де можна було забути про свободу, якщо ти народився не людиною, а вовком. Люди нишпорили всюди, заглядали в кожну щілину у пошуках нових прекрасних екземплярів. Чим красивіший вовк – тим дорожче. Ось тільки Фархад таким не був.
Він не знав скільки йому років, але йому здавалося, наче ці стіни, решітки та небо у дірці він бачив усе своє життя. Так сталося, що він був самим звичайним бурим вовком з потворним рубцем через усе обличчя, який проходив через пусту очницю. Де він отримав цей рубець він також не знав.
Фархад багато разів чув, як люди обговорювали колір його єдиного золотого ока. І усі повторювали: «Якби їх було два, я б його купив, а так каліка мені ні до чого». Вовк не розумів навіщо його тут тримають. Чому досі не вбили? Здавалося, про нього усі забули і нікому він не був потрібен. Навіть охорона тут була ненадійною. Зазвичай, біля входу стояли тільки новачки. Або слабкі молоді хлопці, які ніколи в житті не тримали зброю в руках. А все через те, що частіше за все його сусідами ставали старі, немічні вовки, або ж вовки, які билися на арені, ті, хто не зміг захистити себе. Вони страшно вили і після, нарешті, помирали. Фархада дратувало виття цих слабаків. Він думав: «Якби я хоча б раз потрапив на арену, усім би перегриз горлянки, щоб одненький разочок побачити, що там, де шелестять дерева, відчути лапами траву та вдихнути запах лісу». Але він знав, що це ніколи не станеться, адже він – каліка. Хто захоче випускати на арену одноокого вовка?
Дні змінялися один одним. Нічого не мінялося, лиш вітер ставав холоднішим та ось-ось мав бути повний місяць. Гін був ще однією проблемою Фархада. Він завжди був самотнім та ненавидів цю частину себе. Він ніколи не знав тепла чийогось тіла і навряд чи коли-небудь дізнається. Від нестерпного бажання він гриз решітки, протяжно вив від безсилля і все одно це не допомагало. Так хотілося торкнутися гладкої шкіри, оволодіти податливим тілом, хоча б раз дізнатися як це. Бути під час гону з кимось, хто так само палає та бажає згоріти разом з тобою.
Фархад у подобі вовка лежав на холодній підлозі та слухав молодих хлопців, які зовсім нещодавно заступили на чергування біля його вежі. Його вуха ледве встигали вбирати дзвінкі голоси. Він зацікавлено дивився у дверний отвір, але все одно нікого не бачив – сліпило сонце.
– Ти тут вперше? – спитав хтось.
– Так. Я взагалі дуже здивований, що мене сюди взяли. Я зовсім не вмію битися і зброю в руках ніколи не тримав, але мені потрібні гроші, через це і прийшов сюди, – голос іншого хлопця був тихим. Фархад подумав, що цей, напевно, цілковито беззахисний. І навіщо вони тільки таких молодих беруть? Вовк не міг зрозуміти людей.
– Та ну! Тут битися і не потрібно. Ти бачив кого ми охороняємо? Що нам цей упир зробить? Старі кажуть, що він там так довго сидить, що вже ім’я своє забувся!
– Не бачив. Сподіваюся, все ж таки, битися не прийдеться. Ця алебарда така важка! Руки тремтять, коли тримаю її.
– Ну нічого, ще звикнеш, – грубий голос чоловіка. Голос, який Фархад знав. Цей чоловік приносив йому їжу та воду. Іноді, вовка переганяли в сусідню клітку, щоб вичистити ту, в якій він жив. Туди стелили трохи соломи, що дуже подобалося Фархаду. Але кожного разу переміщаючись в іншу клітку, він боявся, що не повернеться в свою стару і що солому стелять не для нього. І все ніяк не міг зрозуміти, навіщо ж його тримають? Невже сподіваються, що коли-небудь хтось його все ж таки купить?
Перед повним місяцем його клітку вичистили, постелили туди трохи більше соломи ніж звичайно, дали свіжого м’яса та води. Фархад здивувався. Вгризаючись в соковитий шматок, він почув, що господар отримав величезний виторг за цілу сім’ю перевертнів і тепер Фархаду дісталися залишки розкоші. Після того, я наївся, він задумався, як це коли ти живеш на волі, а потім, раптом, тебе й усіх твоїх рідних закривають у клітці? Скільки він не думав про це – не міг уявити.
Вночі тіло вовка обдало жаром, і він відразу зрозумів, що те саме почалося. Поступово жар накопичувався в паху і Фархад відразу перетворився у вовка. Після цього голосно завив. Він чув, як на його виття відповідають інші вовки, в інших вежах. Він забився у куток, та жалібно скавчав до тих пір поки світло місяця не заповнило увесь простір клітки. Крізь дірку в стелі, він кожного разу бачив це рівне безжалісне світло, яке вивертало кожного вовка навиворіт.
Скрізь пелену хіті Фархад вловив незрозумілі крики. Хтось ззовні боровся, а потім він почув тупіт ніг по даху і все ті самі крики. Як раптом місячне сяйво зникло і в його клітку звалилася людина у формі охорони. Вовк деякий час навіть не згадував про свою проблему. Він одразу перекинувся в людську подобу та спостерігав. Тим хто впав був зовсім молодий хлопчина. Його обличчя було в синцях та крові. «Напевно його побили», – подумав Фархад. Таке часто відбувалося, коли старші напивалися. Але щоб кинути когось в клітку до перевертня – таке було вперше.
Хлопець перелякано закричав та поповз навпочіпки в самий далекий кут клітки. Він увесь тремтів та давився сльозами. Сльози текли по його обличчю. Блищали у світлі місяця. Фархад навіть не зрозумів, коли опинився настільки близько, що міг відчувати дихання хлопця. По тілу хлопчини ходили дрижаки, він заливався сльозами та постійно щось шепотів, чого вовк не розумів. Він чув тільки шум крові у вухах.
Фархад вдихнув солодкий запах шкіри хлопця та почав вилизувати його шию. Людина ще більше затремтіла від страху та тихенько заплакала. Вовк загарчав, але наткнувся на великі перелякані сірі очі хлопчини. Охоронець мертвою хваткою вчепився у плечі Фархада. Вовк, втрачаючи терпіння, почав зривати з нього одяг. Хлопець закричав і нагорі схвально засміялися. Фархад подивився нагору і побачив голови інших охоронців, які нахилилися до дірки. Чомусь це страшно його розізлило. «Вони ще й збираються дивитися на те, що я з ним зроблю?!» – обурення промелькнуло в голові, і Фархад відразу відсторонився від хлопця та перекинувся вовком. Він дивовижним маневром вивернувся. Стрибнув, відштовхуючись від прутів. Не встиг він встромити свої зуби у найближчого охоронця, як відчув, що його тане вниз. Вовк впав, але відразу підірвався на ноги і незадоволено загарчав. Хлопець скорчився і тихо сказав:
– Не чіпай їх. Ти ж не винен. Ще вб’ють, – він сміявся крізь сльози і сльози його блищали у світлі місяця. «Це був той самий хлопець», – подумав Фархад. Той самий голос, який так йому сподобався.
0 Коментарів