Глава ІІ. Яно Ізумі

Почніть писати…Кава після безсонної ночі, це як подорожник прикласти до рани. Безглуздий ритуал, в чудодійсність якого, вірять всі. Тільки кава дає хоч якусь тимчасову бадьорість. І то не надовго. Доведеться знову підживлюватись подвійною порцією еспресо. Ім’я: Ізумі Яно, паливо: кава.

Але ніч без сну була не безпідставною. Стан Кезуко погіршувався. Бідна жінка вже 3 рік боролась із раком підшлункової залози. Недуга виснажувала не тільки хвору, а й її доньку, що намагалась самотужки все витягнути. Спочатку вчилась і намагалась працювати на 2 роботах, щоб потягнути самотужки лікування. Коли руки опускались, підбадьорювала себе тим, що це пекло скоро закінчиться, що її мати скоро одужає і повернеться до нормального життя. Але реальність була набагато жахливішою. Рак виявили на 2 стадії, до того ж пухлина була неоперабельною. Лікарі переконувати Ізумі, що не все ще втрачено і залишки відведеного терміну для її матері можна подовжити. Але всі знали, що в результаті Кезуко помре, от тільки мовчали і ненаважувались про це говорити.

Ізумі зіжмакала картонний стаканчик з-під кави і кинула до смітника. Зараз головне не плакати, а працювати, щоб мати змогу оплатити лікування матері. “Вона житиме. Обов’язково житиме. Я зроблю все можливе. Головне аби тільки мама продовжувала боротись із цією чортовою хворобою”, — Ізумі щоразу заспокоювала себе цими словами, проте з кожним разом дія цих “чудо слів” слабшала. Звикання до таких “цілющих фразочок” у Ізумі було швидким, і вже після декількох десятків вимовлених речень вони скоріше викликали нудоту і огиду, ніж допомагали. Спочатку — мотиватор, а згодом опудало від поганих думок.

Яно любила акторське мистецтво всім серцем. “Багатством живиться лише тіло. А душу звеселяє споріднена праця”  — Ізумі не знала кому належать ці слова, але так, працювати акторкою це і є її споріднена праця. Вона не була ні талановитою, ні геніальною. Вона була просто Ізумі Яно, що мріяла грати на сцені. Все почалось в дитинстві, коли вона вперше відвідала виставу, що ставили спеціально для дітей. Розігрували якусь казку, але Яно більше захопили актори. Грати на великій сцені, приміряти на себе різноманітні ролі: сьогодні ти мила й тиха донька сьоґуна, а завтра вже граєш відважну шукачку пригод, що не здасться перед найбільшими перешкодами; отримувати овації і похвалу, популярність, бути в центрі уваги — все це приваблювало Яно. Це була її мрія. Щоправда до сих пір не здійснена.

З тих пір, як Ізумі побувала на першій в житті виставі, вона записалась до шкільного драмгуртка. Виходило жахливо. У Яно був страх сцени, щоразу коли вона на неї виходила забувала геть усі репліки, тіло кам’яніло, її ролі виходили картонними, нецікавими. Їй доводилось зтикатись з гострою критикою своєї гри, що тоді, що зараз. В підлітковому вона викладала багато сліз через це. Тоді її підтримувала мати, вселяла в неї надію, а зараз Яно залишилась фактично одна із хворою матір’ю.

Тисячу і ще стільки ж разів Яно хотіла здатись, кожного разу, коли вона стикалась з жорстокою реальністю, їй опускались руки, не хотілось вже нічого. Проте обіцянка дана собі в дитинстві не давала Яно здатися. Вона була надто впертою, аби просто так відмовитись від своєї мрії. Кажуть, що впертість — ознака тупості, можливо й так, можливо Яно і тупа, але це її тримало на плаву.

У середині театру було прохолодно. Весь театр готувався знову ставити “Отелло,  венеціанський мавр”. Оскільки Меземі вже повернулась — вона гратиме Дездемону. Це була перша серйозна роль Ізумі, зазвичай вона грала другорядні ролі або в масовці. Роль Дездемони вона отримала через випадковість: акторка, що мала її грати не змогла бути присутньою на репетиціях і грати в день прем’єри. Текст довелось вчити похапцем, а з поганою пам’яттю Яно це мав би бути суцільний провал. На подив всієї трупи Ізумі Яно лицем у багнюку не впала. Дехто її навіть похвалив. Її перший злет і різке падіння, назад до масовки.

— Гей, красуне, чим сьогодні ввечері займаєшся? — в гримерці за спиною у Яно стояла її подруга. Нависнувши над вухом Ізумі Томоко чекала відповіді.

— Ні. Я сьогодні не можу, — з холодним спокоєм відповіла Ізумі.

— Та ти ніколи не можеш, — Томоко Хаяші — успішна акторка і приваблива дівчина, ніколи не уявляла собі ситуацію Ізумі, в якій міг опинитися кожен. В результаті чого у подруг і виникало багато непорозумінь і хибного уявлення про життя одна одної.

— Я відмовляюсь це коментувати. За 5 хвилин вистава. Тобі краще підготуватися, — холодність Ізумі засмутила подругу.

Дійство пройшло успішно, зал аплодував. Під час прем’єри народу було більше. Ізумі належала роль якоїсь куртизанки на ім’я Б’янка. Яно гадала, що це не її рівень і вона гідна кращого. Однак режисер вважав інакше, і волів таких, за його словами “геніальних бездар”, тримати серед натовпу, де їх не буде помітно.

***

— Ізу-у-умі-і-і-і-і.

— Що?!

— Ти далі йдеш на другу роботу? — Томоко сиділа, спершись обличчям на спинку стільця, і спостерігала за перевдяганням подруги.

— Так. Тобі яка різниця? — запитала Ізумі.

— Слухай, тут кажуть — має статись одна под… — шатенка навіть не встигла договорити, як Яно перервала її:

— Ні. Я ж сказала, що не збираюсь на всілякі дурниці витрачати свій час, — в плані розваг Ізумі була категоричною: ніщо не має відбирати її час.

Після роботи в театрі вона прямувала на свою другу роботу. Ізумі працювала офіціанткою в елітному ресторані. Робота там була справжнім пеклом. Кожного дня ти на межі звільнення. Один невдоволений відвідувач і тебе викинуть звідси.  Колеги — жахливі. Ставлення клієнтів — ще гірше. Начальство — дияволи. Єдине, що Ізумі тримало тут — гроші. Якби не зарплатня, вона б звільнилася звідси в перший же день. Дівчина була готова, ну, майже на все, аби тільки вилікувати матір. Тому їй доводилось терпіти жахливі умови життя, жахливий ресторан, жахливий театр, жахливих колег. Кожна прожита доба за останні три роки нагадувала суцільний “день бабака”. Щоб не обставини, в яких Ізумі опинилась, вона б давно вже з вікна викинулась, але життєві труднощі вимагали бути сильною.

Кожного дня вона поверталась в свою маленьку однокімнатну квартирку, яку винаймала у літньої вередливої жіночки. Ціна була смішна, як для нормальної квартири, а для цього недорозуміння — великою забаганкою. Жахливий стан, старі, трухляві меблі, цвіль в кутках, тісна ванна кімната, що і одній людині важко було там розвернутись. Кожного вечора Ізумі жалкувала, що продала квартиру матері, але щодня вона засинала, впавши обличчям в подушку. На футоні спати було прохолодно навіть влітку. Однак зціпивши зуби Яно щільніше закутувалась у ковдру і намагалась відігнати думки про омріяне безбідне майбутнє.

Наступний день був майже копією попереднього. Завтра обіцяло бути таким ж. Томоко по секрету розказала, що сценарист готує нову трагедію власного авторства. В Ізумі серце забилось частіше, а на обличчі засяяла дурнувата посмішка. “Новий спектакль — нові ролі!” — оптимістичні думки допомагали триматись на плаву. Можливо доля зглянеться над нею, фортуна посміхнеться і Яно дадуть вже не роль у масовці чи другопланову, а щось більш вагоме?

Припіднятий настрій від почутої новини розвіяв ресторан. На неї кричали. Багато. Це вперше за всі роки роботи клієнт був незадоволений її обслуговуванням. Суп, який за словами клієнта був не відповідної температури, стікав по волоссю, обличчю і одязі Ізумі доки вона, потупивши погляд в підлогу вислуховувала з адміністраторкою докори відвідувача. Вони вибачались багато, казали як їм прикро, а потім в підсобці отримувала вже Ізумі витираючись від супу. Її адміністраторка відправила додому зі словами: “Ти сильно завинила! Тому раджу чекати якнайшвидшого звільнення”.

Ця ситуація вибивала Яно зі звичайного ритму. Вона шла додому з опущеною головою, не помічала світу навколо, тільки й думала, що це кінець. Найкращим виходом було б якби її зараз збила вантажівка. Але кажуть, що самогубство це не вихід. Хоча це ще з чиєї точки зору подивитись. Ізумі зі всієї сили пнула камінчик, він відлетів кудись в сторону. Тільки зараз дівчина підняла свою темноволосу голову. Дідько! Камінчик відлетів у вікно чорної Тойоти, криво припаркованої на тротуарі. Завила сигналізація. Ізумі заклякла, її серце почало калатати десь в горлі, страх охопив її тіло. А тоді побігла. Вона ніколи не була лякливою, але якогось біса саме зараз їй стало страшно за свою шкуру. Тойота була дорогущою, не дай, боже, власник б помітив це і змусив платити її за крихітну подряпинку… Вона б там і померла.

Оговталась Ізумі вже в незнайомому районі. Як на нещастя сутінки вже спустились на землю. Починали вмикатись вуличні ліхтарі. Яно роздивилась навколо. Старі багатоквартирні будинки, вузькі вулички і провулки. Десь вона звернула не туди. Пішла вперед. Де-небудь та і вийде. Здавлений крик із одного з маленьких провулків. Скоріше жіночий. Ізумі, загубивши інстинкт самозбереження, немов у трансі, пішла в сторону провулку. Секунди здавалось розтяглись до десятків хвилин.

Ізумі застопорилась перед провулком. Сцена перед її очима була найжахливіша у житті. На землі лежала жінка, точніше було видно тільки її ноги, а зверху нависав чоловік. У Яно на роздуми було менше секунди. Треба було діяти терміново й швидко. Її мозок віддав чітку команду. В її сумочці були манікюрні ножиці. Вона їх дістала. Дія тривала декілька секунд, а здавалось, що цілі хвилини. Ізумі затисла їх в кулаці, для зручності скинула сумку. І не вагаючись побігла на ґвалтівника зі словами: “Відійди від неї покидьку!”

Її крик розлетівся на весь мікрорайон. Чоловік отетерів. Дівчина в шоці дивилась на Ізумі, що бігла на них. Подальші дії відбувались як у вповільненених кадрах якогось фільму. Ґвалтівник злякавшись ненормальної дівчини, що вирішила як зброю використовувати невеличкі ножиці, накивав п’ятами з усіх сил, забувши про те, що в нього розстібнута ширінка.

Ізумі наздоганяла його майже до кінця провулку, а тоді впевнившись, що він бігтиме далеко і довго, повернулась до постраждалої. На щастя дівчина майже не постраждала. Розтріпане рудувато-коричневе волосся, розмазана туш, синці на шиї, одяг був в пилюці. Дівчина сиділа посеред тротуару і плакала.

— Вставай, — це прозвучало грубо, особливо коли звертались до дівчини, яку пару хвилин назад мало не зґвалтували. Ну, ось знову, невже Ізумі не може бути до людей добрішою?. — Вибач, я не хотіла, щоб це звучало так грубо, — Ізумі сіла навколішки перед дівчиною. Її прямолінійність вражала. — Вже пізно. Скажи де ти живеш, я тебе відведу.

Яно не була надто емпатичною до людей. Тому будь-які слова сказані нею в цій ситуації звучали грубо і холодно. Дівчина у відповідь кинулась її обіймати.

— Д-дя… кую т-то…бі, — сказала вона, давившись сльозами. Ізумі обійняти її у відповідь. Тільки зараз стан афекту пройшов і акторка зрозуміла, що порізалась ножицями поки бігла за тим покидьком.

— Ти мене врятувала, величезне дякую тобі, — знову подякувала згодом дівчина витираючи сльози. — До речі, мене звати Узеджи Сузукі.

— Яно… Ізумі.

— У тебе гарне ім’я, — від захоплення Узеджи сплеснула руками, а очі її заблищали, неначе в якому-небудь аніме. Узеджи виявилась гарною і милою дівчиною. В порівнянні з високою Яно низькоросла Сузукі скидалась на школярку.

— Тут я живу, — дівчата зупинились перед домом Сузукі. Вона жила в умовах ненабагато кращих, ніж Яно. — Може на чай зайдеш? Я заодно оброблю твою руку. Це найменше чим я можу тобі віддячити.

Ізумі вирішила погодитись на прохання дівчини, бо гарячий чай після виснажливого робочого дня був тим, що лікар прописав.

***

Подальші тижні йшли кепсько. Ізумі звільнили з роботи. Залишився тільки театр, яка приносила мізер. В терміновому порядку Яно шукала роботу, будь-яку. Бо лікування матері ніхто крім неї не оплатить. Медична страховка не могла всього покрити.  З її стажем роботи ніхто не хотів брати Яно. Як запасний варіант вихід залишався тільки ескорт. Та й то жахливий. Щоб відволіктись, Ізумі пішла пообідати з Томоко після роботи в театрі. Пощастило, Хаяші пригощала, з грошима в Яно було сутужно. Подруги вирішили пообідати в улюбленій раменній.

— Я чула, що ти шукаєш додатковий заробіток, — почала розмову Томоко.

— Бо я ж тобі про це і сказала, — саркастично відповіла Яно.

— Та не перебивай! Зараз пік проведення різноманітних спортивних ігор і в спортзалах і на стадіонах не вистачає зайвих рук тому б ти могла…

— Знову ти зі своїм спортом?! — Томоко була справжньою фанаткою спорту, а особливо захоплювалась волейболом. Всі її розмови вертілись навколо нього або театрального мистецтва. Ізумі вже піднуджувало від цього.

— Та ти ж недослухала мене. Ти б могла заробити! Тут намічається одна подія в світі волейболу. Спецматч всіх зірок. Він буде 14 серпня.

— Це ж у цю неділю.

— Ну, так, я візьму відпустку і поїду в Токіо на два тижні. Не тільки, щоб матч подивитись, а й просто відпочити, погуляти по Токіо.

— Тільки не кажи, що ти пропонуєш…

– Та-а-а-ак, ти можеш там підзаробити.  Візьмеш відпустку на два тижні. Поїдеш разом зі мною.

— Ну, навіть не знаю…

— Не вагайся, Яно. Диви, може доля зглянеться над тобою. Як кажуть, хто не ризикує, той шампанського не п’є.