Глава ІХ

З першими променями літнього сонця, тривога, яка постійно переслідувала Олівера останній місяць, посилилася. Від хвилювання він не міг знайти собі місця. Він повільно пересувався по печері. То сидів на лежанці, то видивлявся щось вдалечині, важко збираючись на скелю, або ж прямо з печери, з того самого другого входу, який він сам наказав завісити полотном. Правда, вже через декілька тижнів, як тільки потеплішало, хлопцю набридло, лежачи, спостерігати сірий колір полотна. Йому хотілося насолоджуватися гарним пейзажем з «вікна». Фархад вже звик до подібних змін, і досить спокійно реагував на витівки свого омеги і покірно виконував усі його прохання. До того ж, хвилюватися про їх безпеку не потрібно.

Лежачи на скелі, Олівер спостерігав за прекрасним видом у його ніг. Тут все пашіло життям. Тільки нещодавно закінчилися сильні дощі і в повітрі витала ціла купа різноманітних запахів. Насолоджуючись цією величчю, ніжачись в променях сонця, омега навіть не підозрював, що вже ввечері він стикнеться з найскладнішим випробуванням у своєму житті.

Після обідньої сієсти, Олівер почав гуляти навколо. Він важко окунувся в прохолодну воду озера поруч і голяком пішов назад, висихаючи на ходу. У цілому, він насолоджувався життям. І не дивлячись на те, що ходити йому було доволі складно, він все одно хоробро відмовлявся від допомоги Фархада.

Поступово стиралися із пам’яті події зими. Той страшний напад людей. Після цього, хлопець більше всього боявся саме їх. Не вовків, які могли затамувати подих у хащах і в будь-який момент накинутися на омегу. Він боявся саме людей. Підлих та підступних. Які ледь не зламали життя не тільки йому, але і Фархаду. А також трьом, ще не народженим, крихіткам…

Ввечері альфа повернувся з полювання і притягнув тушу молодого оленя. Поки він біля печери справлявся зі здобиччю, Олівер, як не дивно, сидів на лежанці і мовчав, хоча звичайно торохтів не замовкаючи увесь час, сумуючи без Фархада.

– Ти чого такий спокійний? – спитав вовк, заходячи в печеру. За час, який провів тут, його тіло стало ще більш сильним та привабливим. Тепер, його пуста очниця, схована густим чубом, зовсім не була вадою. Шикарне тіло під смуглою шкірою компенсувало недолік.

Олівер повернув голову в сторону звука. Було відчуття, що його очі прямо зараз вилізуть із орбіт. Фархад увесь напружився, побачив сірий колір очей омеги. Вперше за довгий час хлопчина був наляканий. І, здавалося, був наляканий до смерті. Вовк присів біля лежанки і взяв Олівера за руку. Холодні пальці відразу стиснули долоню альфи.

– Фархад, – тремтячий голос омеги розвіяв похмуру тишу, – здається час прийшов. Останнім часом я відчував себе трохи дивно, але не придавав цьому значення. За весь час я багато натерпівся і біль у попереку не був для мене новиною. А зараз… відчуваю, як піді мною стає мокро… Фархад! Мені страшно!

– Я піду за допомогою, – липкий страх скував альфу. Він віддано дивився в налякані сірі очі і в той же час розумів, що сам він не впорається, адже абсолютно не розуміє, що в таких випадках потрібно робити. Перекинувшись вовком, він нісся через ліс швидше вітру, намагаючись не чути вдалечині завивання свого Олівера. Між розриваючими душу криками можна було почути страшні прокльони, які були адресовані дурнуватому альфі, що кинув омегу в самий складний момент. Він шаленів від болю, який пронизував усе його тіло.

Хлопцю здавалося, що пройшла ціла вічність. На щастя, Фархад повернувся з підмогою. Зграя блакитних вовків, що була найближче, з радістю надала досвідченого в таких справах лікаря. Блакитні вовки відрізнялися своїм незвичним забарвленням. Їх шерсть була рівномірного сірого кольору з блакитним відтінком, а коли вони поверталися в свою людську подобу, їх волосся було ніжно-блакитним.

Побачивши гарного, міцно складеного омегу, з довгим кучерявим, блакитним волоссям, Олівер на деякий час забув про біль, що мучив його. Він здивовано дивився на вовка, очікуючи від нього якихось дій. І дійсно, незнайомому омезі вистачило лиш одного погляду, щоб оцінити стан хлопчини. Він одразу наказав альфі забратися куди подалі і опустився біля лежанки Олівера. Той зацікавлено роздивлявся незвичайну зовнішність вовка. Незнайомець посміхнувся, оскаляючи ікла.

– Як ти себе почуваєш? – спитав приємний голос.

– Жахливо, – прохрипів Олівер, сівшим від криків голосом.

– Нічого буде ще гірше, – омега широко посміхнувся і беззаперечно розвів ноги хлопця. Той знітився, але ще один спазм винудив його закричати з новою силою. Лікар поклав холодну долоню на лоб хлопця і щось спокійно прошепотів, що саме, Олівер не почув через власні крики.

Коли ще одна хвиля болю пішла, незнайомий омега почав завіряти хлопця, що все буде гаразд. Усе йде на свій лад, треба лиш трохи потерпіти і почекати.

– Звідки тобі знати?! – панічно заперечив Олівер. Лікар знову широко посміхнувся, погладжуючи хлопця по вологому від поту волоссі.

– Маленький, ти ж не перший в кого я приймаю роди. Бувають випадки набагато страшніші за твій, коли потрібно відразу втрутитися. Іноді, потрібно жертвувати життям омеги, для того, щоб врятувати вовчат. А іноді, врятувати нікого не вдається…

– Ти спеціально мене лякаєш?! – істерично закричав омега, більше не від страху, а через нову, гостру хвилю болю. Тепер, біль був нестерпним і постійним, від чого темніло в очах. У хлопця вже не було сили кричати, він лише хрипів і роздряпував нігтями шкіру на руці вовка доки той слідкував за тим, як з’являється голівка першого вовчати. Діти-перевертні народжувалися в своїй людській подобі, а потім, з першими ковтками повітря, невимушено перекидалися вовчатами.

Олівер навіть не встиг зрозуміти, що ж таке вологе і тепле опустилося йому на груди. Перед очима все розпливалося, через сльози, що стояли в них. Омега міг бачити лише темну пляму перед собою. Скоро до неї приєдналася ще одна. Вовчата відразу почали пити таке цінне і важливе для них молозиво.

– Так, а-ну ж поділися з братиком, – сказав лікар. Він у цей час умощував останнє вовча омезі на груди. Першого він трохи посунув, щоб третій зміг насолодитися першим у своєму житті молоком свого татуся.

Олівер важко зітхнув, розуміючи залишками свідомості, що все закінчилося і відразу провалився у неспокійний сон. Лікар привів розродившогося омегу в порядок і погукав альфу. Фархад витріщився немигаючим оком на три кудлатих комочки щастя. Вони пищали і топталися по набухшим грудям омеги. Альфа впав на коліна біля лежанки боязно наближаючи обличчя до малюків. Олівер важко сопів, не помічаючи нічого навколо. Лікар, який вже встиг непомітно зникнути, вкрив хлопця чистим покривалом, навіть встиг змінити постіль, а брудну спалив – таким був звичай тутешніх вовків.

Фархад, тремтячими руками, зібрав вовчат і пригорнув до себе, вдихаючи їх запах, запам’ятовуючи його на віки вічні. Альфа відразу помітив, що усі три вовчати перейняли його буре забарвлення. Десь глибоко в душі він був безмежно задоволений собою. Усю ніч він не спав, стеріг сон своїх новонароджених дітей і до смерті втомленого омеги. Лиш вранці, коли вже почало світати, єдине око альфи заплющилося. Він поринув у важкий сон, забуваючи про все на світі.

Коли прохолодне ранкове повітря стало жаркішим, прокинувся омега. Він відкрив блакитні очі і відчув незвичну легкість. Не дивлячись на те, що все тіло ломило від шаленого навантаження, настрій Олівера був на найвищому рівні. Попри біль, він доволі швидко всівся на ліжку і відразу його погляд натрапив на вовчат, які мирно сопіли і притискалися до альфи, шукаючи тепло. Хлопчина торкнувся м’якої шерсті кожного з них, переконуючись, що вони справжні і почав гордитися собою. Так! Це було його найкраще досягнення за все, не дуже довге, життя!

Олівер підвівся з ліжка і голяка пішов готувати сніданок. У цей час, вовчата, відчувши відсутність татуся почали відразу прокидатися і йорзати по лежанці. Омега насупився і почав їх усіх підбирати, що видалося не таким вже і простим завданням. Але, як тільки вовчата почули знайомий запах, відразу заспокоїлися. Хлопець посадив усіх трьох собі на коліна і продовжив копирсатися в посуді, доки один з них, той, що був блакитнооким, не почав ссати молоко. Оліверу довелося відірватися від щоденної рутини. Він зацікавлено спостерігав за своїми малюками і відчував, як його тіло відзивається на їх дотики. Хотілося захистити, заспокоїти, пригорнути до себе і передусім дати їм ту цінну, життєво важливу для них рідину. Поки двоє насолоджувалися трапезою він почав гладити третє, саме пізнє вовча.

Коли брати втамували голод, останньому вовчаті надалася можливість ссати обидва соски. Двоє інших, наївшись, тихенько лежали на колінах татуся. Олівер обережно гладив їх м’якеньку шерсть і придумував їм імена. Для нього, це завдання здавалося найголовнішим, і він навіть не задумувався над тим, що Фархад, можливо, також захоче прийняти в цьому участь.

Впоравшись із сніданком, омега, нарешті, сам поїв і вирішив трохи прогулятися. Далеко він не пішов, адже три вовчати зовсім не були вовчатами звичайних вовків – маленькими та сліпими – вони були кожен по три з половиною кілограми, усі зрячі і вже повні енергії. З жахом, татусь уявляв, що він буде робити, як тільки вони трохи підростуть. Ганятися за ними по всій резервації не вистачить сили.

Хлопець вмостився під скелею в якій знаходилася їхня печера і дозволив вовчатам дізнатися, що ж таке земля. Він поклав їх у рядочок перед собою і спостерігав, як невпевнено вони перебирають лапками, намагаючись встати. Олівер роздивлявся їх зовнішність і з нетерпінням чекав моменту, коли зможе побачити їх у людській подобі. Він дізнався, ще коли був вагітним, що вовчата можуть приймати людську подобу тільки після того, як перестають ссати молоко. Це було запрограмовано в їх генетичному коді для їх власного захисту.

Тільки ближче до обіду Фархад, нарешті, прокинувся. Вовк не застав у печері ні омеги, ні дітей і перелякано вискочив звідти. Олівер все так само сидів, обпершись на скелю і голосно сміявся, дивлячись на смішні спроби вовчат встати на ноги. Але судячи з того, як грайливо вони махали хвостиками їм також було достатньо весело.

Фархад полегшено зітхнув і підійшов ближче. Олівер помітив альфу і широко посміхнувся. Він поплескав долонькою біля себе, запрошуючи вовка сісти поряд. Фархад підкорився і міцно обійняв, так різко зменшене тіло омеги. Звичайно до того стану, в якому він зустрів його вперше було ще дуже далеко, але все ж таки, звично великого живота не спостерігалося і це було трохи незвично.

– Я придумав їм імена, – задоволений собою проголосив Олівер. – Блакитноокий буде Сінінен, той що посередині, з зеленими очима – Жерар, а останній, сіроокий, буде Блазіус.

– О, боги, – Фархад знесилено опустив руки, – ти вже імена їм придумав, а я їх навіть відрізнити не можу…

Олівер голосно розсміявся, хапаючись руками за дряблий живіт. Його дратувала ця м’яка, обвисла шкіра, але він знав, що скоро це пройде, якщо багато рухатися. До того ж, з трьома грайливими альфами йому прийдеться ще й як побігати!

– Нічого, – сказав омега, – я вже придумав і короткі варіанти їх імен. Слухай: Нені, Жеже і Блаз. Гарно звучить, правда?

– Гарно, – відповів Фархад, хмурячись. У його голові ніяк не вкладалася думка, що тепер йому потрібно буде звати на ім’я не тільки його єдиного і неповторного омегу, а ще й трьох дітей. До того ж, імена Олівер придумав не такі вже й прості і Фархаду знадобилося ще доволі багато часу для того, щоб, нарешті, запам’ятати ці дурнуваті імена та відрізняти один від одного тих, кому вони належать.